32. Правовий статус рабів.

Раби вважалися не суб’єктами права, а його об’єктами з огляду на те, що були прирівняні до речей. Рабовласники нещадно експлуатували рабів та тримали їх в жахливих умовах. Хазяїн на свій розсуд розпоряджався долею раба, міг продати його і навіть убити за найменшу провину. Раб не міг взяти шлюбу, співжиття рабів закон не визнавав, народжені від рабів діти також ставали рабами.

Але раби не були однаковими, а деякі з них мали неабиякі здібності. Тому в інтересах рабовласника був створений інститут рабського пекулія. Пекулієм називалося майно, що передавалося рабу в управління. Отримавши право на управління майном, раб також отримував право укладати різноманітні угоди від імені хазяїна. Такі угоди передбачали виникнення прав у хазяїна, але обов’язки покладалися на раба.

Таке становище було досить примітивним з огляду на те, що ніхто не хотів укладати договори з безправними рабами. Тому пізніше претори ввели правило, згідно з яким рабовласник, що надав рабу пекулій, брав на себе відповідальність у межах цього пекулія. Крім уповноваження рабів довготерміново представляти інтереси хазяїна, вони могли виконувати і одноразові доручення з такими ж наслідками.

Рабство виникало: при народженні від матері-рабині; взяттям в полон; продажем у рабство; позбавленням волі за злочини.

33. Правовий статус вільновідпущеників.

Вільновідпущеники — це колишні раби, яких відпустили на волю. Правове положення вільновідпущеників визначалося правовим статусом їхнього колишнього господаря (патрона). Вільновідпущеники (лібертини), навіть отримуючи вільний статус, за своїм правовим положенням все одно не могли прирівнятися до вільнонароджених. Їм заборонялося брати шлюб з вільнонародженими. Крім цього, лібертини перебували в постійній залежності від патрона. Так патрон мав право:

на obsequium — поважне ставлення лібертина до патрона. Зокрема, лібертин не мав права викликати патрона до суду і був беззахисний від останнього;

на operae — виконання будь-яких послуг для патрона;

на bona — патрону належало право спадкування майна лібертина та на аліменти з його боку. Причому таке право належало не тільки йому, а й його батькам та дітям.

34. Правовий статус колонів.

У класичну добу під іменем «колон» мали на увазі орендаторів землі. Римські громадяни були вимушені здавати свою землю в оренду з огляду на те, що після припинення завойовницьких війн кількість рабів почала різко зменшуватися, оскільки смертність серед них була дуже високою, а приплив рабів припинився. Крім того, власникам було навіть вигідно здавати землю колонам, бо вони обробляли землю якісніше за рабів і були зацікавлені у якомога вищих врожаях, частку від яких вони отримували. Колони були зобов’язані обробляти не тільки орендовану земельну ділянку, а й іншу землю хазяїна.

Ці орендатори, в силу бідності, були вимушені брати в позику гроші у своїх хазяїв, дуже часто не могли їх повернути, а отже, потрапляли у фінансову залежність від них.

Юридичне оформлення інституту колонату завершилося в IV ст., коли колони офіційно були прикріплені до землі і не могли її самовільно покинути. Крім того, землевласник також не міг вигнати з неї колонів — він мав право тільки переміщувати їх у межах своїх наділів. У разі продажу земельної ділянки, разом з нею до нового хазяїна переходили і колони.

Поступово (друга половина V ст.) становище колонів стає майже рабським, причому це офіційно визнає держава, яка називає їх «рабами землі» (servi terrae).

Правове положення колона було спадковим. Якщо колоном був тільки один з батьків, дитина отримувала статус матері. Особу, що пробула колоном 30 років, прикріплювали до землі за давністю. Звільнення від колонату дозволялося, якщо колон жив як вільний 30 років або якщо він отримував сан єпископа чи ставав монахом з дозволу хазяїна землі.