26. Суб’єкти права.

За римським правом суб’єктами визнавалися лише вільні люди — ті, що мали права й обов’язки. Раби були речами, тобто об’єктами. Здатність мати права та обов’язки (правоздатність) в Римській державі визначалася трьома статусами: статус свободи, статус громадянства, сімейний статус.

За статусом свободи населення Риму поділялося на вільних і рабів. Статус свободи —найголовніший для людей, і тому зміни в ньому могли призвести до двох дуже істотних наслідків — втрата свободи або її здобуття. Зміни у статусі свободи називалися максимальними. За статусом громадянства вільні утворювали п’ять груп: римські громадяни (квірити), латини, перегрини, вільновідпущеники, колони. Статус громадянства — долучав вільну людину до певного прошарку населення, і тому зміни в цьому статусі могли лише змінювати права відповідної особи, а не відміняти їх. Ці зміни називалися середніми. Стани не могли змінюватися — наприклад, вільний міг стати рабом, а перегрин — римським громадянином.

Сімейний статус поділяв вільних людей на дві групи: глава родини та підвладні. До підвладних належали всі члени сімейства, які жили разом із главою.

Суб’єкти права в Стародавньому Римі, як і в сучасному цивільному праві, повинні були мати правоздатність і дієздатність. Правоздатність виникала з моменту народження і зникала зі смертю. Дієздатність поділялася за віковим цензом на три категорії. До першої належали діти до 7 років, які були абсолютно недієздатні, до другої дівчатка від 7 до 12 років та хлопці від 7 до 14 років, що були обмежено дієздатні і мали право укладати тільки дрібні угоди. До третьої вікової групи належали з 12 років дівчата та з 14 хлопці, що визнавалися повнолітніми та дієздатними. Вони мали право вчинювати будь-які угоди, проте, уклавши явно невигідну, могли просити претора здійснити реституцію.

З II століття н. е. особам до досягнення 25 років надавалося право просити собі куратора у тому разі, якщо вони не могли самостійно здійснювати свої цивільні права та виконувати обов’язки. Призначення куратора обмежувало дієздатність таких громадян, і вони укладали угоди лише за його згодою (крім одруження та заповідання майна).

Існували обмеження дієздатності людей з фізичними вадами (наприклад, глухонімий не мав права брати участі в стипуляції), душевнохворих, марнотратників.

В дієздатності обмежувалися особи, осуджені до безчестя, тобто ті, хто здійснював негідні вчинки (наприклад, займався проституцією, був спійманий на лжесвідченнях або брав шлюб до закінчення жалобного року та ін.).

За римським правом жінка не могла порівнятися у дієздатності з чоловіком. Вона завжди знаходилася під опікою батька або чоловіка. Але за часів принципату було встановлено, що доросла жінка, яка не має батька або чоловіка, має право на самостійні рішення з приводу свого майна, але все ж таки визнавалося, що жінка знаходилася у гіршому становищі, ніж чоловік

27. Статуси правоздатності.

Правоздатність, притаманна людині як життєздатній істоті, не залежить від її розумових здібностей та стану здоров'я. Правоздатність суб'єкта права починається з моменту народження і припиняється з настанням смерті.

Правоздатність в римському праві складається з трьох статусів:

status libertatis (статус свободи) — бути вільним, а не залежним;

status ctvitatis (статус громадянства) — бути громадянином Риму;

status familiae (сімейний статус).

За статусом свободи розрізнялися вільні і раби, за статусом громадянства — римські громадяни та інші вільні особи, але не громадяни.

За сімейним статусом особи в сім'ї поділялися на: осіб свого права (persona sui juris) — голова родини (pater familas) — та осіб чужого права (persona alienojuri subjesta) — підвладні.

Повна правоздатність у вільної людини наставала за наявності певних умов: свободи, римського громадянства і сімейного стану глави сім'ї (paterfamilias).