В

Музично-естетичні та виховні гуманістичні ідеали Відродження

епоху Відродження на зміну середньовічній ієрархії божого та людського приходить нове розуміння світу – антропоцентричне, яке проголошує ідею самоцінності людської особистості. Ренесанс долає аскетизм та схоластику середніх віків, проголошуючи гуманізм та наповнюючи культурні досягнення античності новим смислом. Культ гармонії, тілесної та духовної краси, чуттєвого сприйняття життя стає каноном мистецтва. Ідеал епохи – художник-гуманіст: розкута, обдарована, освічена творча особистість, що прагне до утвердження краси та гармонії в навколишньому світі.

Нові ідеали зумовили мету естетичного виховання – формування всебічно розвинутої особистості. Поширені на той час педагогічні трактати підкреслюють очисну роль мистецтва. Музика, на думку педагогів-гуманістів (Пауло та Матео Верджіо, Гуаріно, Піколомінти та інших),- не просто розвага, а засіб створення гармонійного життя, а тому “достойна вільної людини”.

В епоху Відродження одноголосний спів змінюється багатоголосним, з'являються подвійні та потрійні склади хорів, досягає нечуваного розквіту поліфонія строгого стилю, встановлюється поділ хору на чотири основні партії. Поряд із музикою для хорового співу в церкві утверджується світська, де з’являються нові жанри: мотет, мадригал, балада, опера тощо. Бурхливого розквіту набуває також інструментальна музика.

Світська спрямованість виховання проявлялася в розширенні масштабів та змісту музичної освіти в церковно-приходських школах, дитячих притулках та ін. Поряд із читанням та письмом світський етикет вимагав уміння грати на декількох музичних інструментах, розмовляти на 5-6 мовах. Педагогіка була спрямована на формування морально досконалого, всебічно розвинутого індивіда з чіткоїю соціальною орієнтацією. Це виявлялося в діяльнісно-практичному характері музичного виховання. Основними формами музикування стали церковне, салонне, шкільне та домашнє. Але всебічна освіченість була доступна тільки соціальній меншості. Формами ж масового прилучення до музики залишалися церковні співи, народні свята, карнавали.

Важливою формою навчання того часу були співацькі школи при католицьких храмах – метризи. Тоді ж було відкрито перші “консерваторії” –сирітські притулки, до яких приймали музично обдарованих дітей. У деяких консерваторіях викладали А.Скарлатті, А.Вівальді та інші видатні музиканти.

Н

Просвітницькі ідеї музичного виховання

аступний етап у розв’язанні проблеми взаємозв’язку морального й естетичного у мистецтві пов’язаний із світоспогляданням мислителів епохи

Просвітництва. Просвітяни, як відомо, намагались пристосувати реальний інтерес особистості до вимог суспільного розвитку. Головним засобом виховання, позбавленим примусовості, вважалося мистецтво. Провідною була віра, що через мистецтво, естетичне виховання можна піднести життя людини до вільного суспільного, політичного та морального рівня (ідеал освіченої людини).

Визначну роль у розвитку просвітницьких ідей щодо естетичного виховання відіграв англієць А.Шефтсбері. Основою гармонії інтересів суспільного і індивідуального він уважав красу. Етику і естетику поєднував, органічно підкреслюючи, що, “краса і добро – це те саме”. Добро і краса ґрунтуються на “моральному почутті”, що відроджує грецьку калокагатію.

Англійські просвітителі підкреслювали безкорисливий характер краси і цим відзначали єдність естетичного почуття з моральним. Індивідуальне, згідно з Хатчесоном, підпорядковується загальному, естетичне виховання -моральному, мистецтво - моралі.

Французькі просвітителі розглядали мистецтво як головний важіль історичних перетворень. Так, Монтеск’є вважав, що музика є найважливішим засобом суспільного виховання; на думку Г.Гельвеція, мистецтво пробуджує геніальність, “сильну жагу” в людині (хоча і є засобом розваги).

Високий пафос ідеї виховного значення мистецтва пронизує всі твори Дідро. Кожен твір живопису, відзначає філософ, повинен повчати, інакше він буде німим.

Представники німецької естетичної думки (Г.Лейбніц, І.Вінкельман) розвинули основну просвітницьку ідею: мистецтво та естетичне виховання підносять людську природу до висоти, на якій всі вчинки стають вільними від примушування, перетворюються на звички і норми поведінки.

Видатний німецький просвітник Г. Лесінг вважав, що призначення мистецтва полягає в тому, щоб звільнити нас у царині прекрасного від відокремлення, полегшити зосередження нашої уваги.

Е

Думки представників німецької класичної філософії

стетичні вчення епохи Просвітництва вперше в історії естетичної думки подали соціальні функції мистецтва як найбільш вагомі і багатообразні. Саме при соціально вагомому розумінні зіставлення морального й естетичного в мистецтві переходить у спадковість класичної німецької філософії. Найбільш чітко це проявляється в естетичних поглядах І.Канта. За Кантом, головною метою виховання є створення культури душевних проявів. У мистецтві І.Кант вбачав одну з головних умов досягнення людиною свободи, волі, гармонії світу і природи. Він висунув відомий тезис щодо “незацікавленості” судження смаку, який підкреслює зв’язок мистецтва з мораллю; досліджував взаємозв’язок морального і прекрасного. Визначення І.Кантом морального і естетичного окремо, їхніх відмінностей мало велике значення щодо наступного розвитку людської думки.

З естетичними поглядами І.Канта пов’язана естетика Ф. Шиллера, який у діалектиці морального й естетичного шукає джерело активності мистецтва. Мистецтво чинить моральну дію не тільки тому, що дає насолоду завдяки моральним засобам, а й тому, що ця насолода – шлях до моральності. Ф.Шиллер відзначав лікувальну здатність мистецтва. Він дійшов висновку, що гармонія в суспільстві можлива тільки в “естетичній державі”, вирішальну роль в її створенні відіграє естетичний смак, що формується мистецтвом. У вихованні моральності Ф.Шиллер вбачав соціальну роль мистецтва.

У німецькій класичній філософії, таким чином, мистецтво слугує абсолютною моделлю універсальної і цілісної культури. Воно є головним засобом встановлення суспільної гармонії, виховання високої моральності всебічно освіченої людини, засобом розвитку творчих здібностей.

Особливе місце в об’єктивно-ідеалістичних концепціях формування людини належить Гегелю. Згідно з Гегелем, абсолютна ідея, що лежить в основі всього суттєвого, є не прекрасною, не потворною: вона лише істина, що внутрішньо має суперечності і тому здатна до діалектичного розвитку. Естетична культура для Г.Гегеля є невід’ємною частиною духовної, він вважав, що людина свідомо осягає гармонію духовної ідеї і оточуючого предметного світу. Процес художньої творчості, за Г.Гегелем, є не тільки духовним, а й матеріальним, спрямованим на задоволення потреб, які матеріалізуються в поєднанні дій. Відтак мистецтво висловлює не сформовані закони, а почуття справедливості, моральну щирість, характер. Естетична потреба, за Г.Гегелем [9], - відображення естетичного досвіду суспільства. Суб’єкт з його естетичним досвідом – інструмент відображення змісту, рівня об’єктивності в творах мистецтва.