Е

1.Специфіка релігійно-музичного виховання в добу Середньовіччя

поха Середньовіччя характеризувалася значним впливом розвитку релігії на всі сфери суспільного життя. Феноменом функціювання мистецтва, що об’єднує всі верстви суспільства, став символізм, його типовим проявом - діалогічне спілкування. Естетичне виховання

того часу потребувало стабільності вражень, повторів звичного, що гіпнотично діють. В його межах зміст та спрямованість музичного виховання теж цілком визначалися ідеологією, пов’язаною насамперед із поширенням та зміцненням християнства.

Культура Середньовіччя, як і теорія виховання, обов’язково мала своїм центром релігійний ідеал. Музиці відводили роль допоміжного засобу естетизації церковних обрядів, виховання релігійної моральності. Народну та світську музику відкидали як гріховну. Найважливішим музичним символом церковного ідеалу став унісонний, позбавлений чуттєвого забарвлення хоровий спів налаштованих на один лад членів суспільства. Взірцем такої простої за формою та змістом музики став григоріанський хорал, з характерними для нього строгістю ритму та плавним рухом мелодії. Унісонний спів хоралу створював ефект загального душевного настрою та сприяв духовно-споглядальному стану людини під час богослужіння. В центрі уваги була молитва (слово), її емоційно-змістовим доповненням ставала музика. Це обумовило первинність вокальних жанрів порівнянно з інструментальними, становлення відповідного стилю - поліфонії строгого письма.

Незважаючи на аскетизм, ставлення отців церкви до мистецтва не виключало природної людяності. Іоанн Златоуст підкреслював: влада церковного співу над душею є настільки великою, що людина може відмовитися від їжі, питва, сну. Василій Кесарійський (Великий) вбачав у мистецтві дивовижну силу, здатну приміряти, об’єднувати людей через хоровий спів.

Оскільки духовна музика завжди супроводжувала церковні обряди, формуючи колективну релігійну свідомість, прилучення до неї молоді стало неминучим. У процесі співацького виховання дітей у церковних школах хор був “формою єднання одновірців”.

Методи навчання хорового співу спиралися на засвоєння пісноспівів на слух. Учитель користувався при цьому засобами хейрономії (умовними рухами рук). З уведенням нотного запису ці засоби було змінено – виникли інші системи символізації.

Одним із найбільш значущих реформаторів музичної освіти Середньовіччя, зазначає Ю.Алієв [1], був монах-бенедиктинець Гвідо д'Ареццо (Гвідо Аретинський). Він увів чотирьохлінійний нотний стан із буквеним позначенням висоти звуку на кожній лінії (майбутні ключі), точне інтонування нотного запису, шестиступеневий звукоряд (гвідонів гексахорд) з певними співвідношеннями інтервалів та складовими позначеннями ступенів (славнозвісні початкові склади рядків гімну св. Іоанна). Гвідо д’Ареццо також приписують один із дидактичних методів (“гвідонова рука”): всі звуки звукоряду демонструвалися суглобами та кінчиками пальців лівої руки; торкаючись до них вказівним пальцем правої, учні “по пальцях” обчислювали інтервали, гексахорди та їхні взаємопереходи.

Отже, обмеженість культури Середньовіччя релігіозним змістом не заважала розвитку музичного мистецтва та педагогіки в цілому. Виникли перші методи колективного навчання хорового співу. Завдяки реформі Гвідо Аретинського було створено умови для подальшого розвитку професійної музичної освіти на основі письмового запису музики.