М

Особливості музичного виховання в козацьких школах

ережа козацьких шкіл була густою. Їхня спеціалізація почалася з ініціативи Б. Хмельницького, коли згідно з його універсалом від 1652 року при кобзарських цехах було організовано школи кобзарів та лірників.

Музика широко використовувалася в козацьких школах з метою формування психофізичної культури юнаків відповідно до вимог військового життя. Під музику козаки тренувалися, щоб оволодіти прийомами боротьби. Існувала навіть система бойових танців, опосередкованим відгалуженням яких вважають гопак, в якому є численні прийоми двобою — «повзунці», «го­лубці», «тинки» та інші. Для юнаків використовувалися спортивні танці «козачок», «метелиця».

Козацькою була Глухівська «Школа співу та інструментальної музики», відкрита у 1731 році. Тут навчали основ церковного співу, гри на бандурі, сопільці, гуслях, скрипці. Історія зберегла прізвища її провідних вчителів — К. Коченовського, С. Андрієвського, Ф. Нечал. Крім музичної, тут давали й грунтовну загальноосвітню підготовку, навчаючи різних іноземних мов.

Р

Розвиток інструментального виконавства в цехових школах

озвитку інструментальних виконавства та педагогіки сприяли музичні цехові організації, що

виникли наприкінці XVI століття. Вони діяли як козацькі полкові цехи, а згодом магістратські. Підготовка учнів тривала від трьох до шести років. Після закінчення претендент переходив до підмайстрів. Звання майстра заслуговували лише ті, хто мав високий професійний авторитет. Мандруючи, підмайстер розширював свої знання, набував практичного досвіду.

Орієнтація цехової освіти на вузьку спеціалізацію приводить до виникнення спеціальних музичних шкіл. Першу з них створили при Київському цеху у 1627 році. Найбільшого впливу на міське життя її діяльність набула з 1768 року, коли вона об’єдналася з магістратською капелою, для якої готувала скрипалів, цимбалістів, дудників. Музичні заняття були щоденними (крім неділі та свят). Школярі створювали ансамблі «троїстих музик», грали на урочистостях, святах. В архівних матеріалах збереглася згадка про найвідомішого вчителя цієї школи - капельмейстера Якова Станкевича.

За аналогами цехових музичних майстерень створюються гетьманські оркестри козацької старшини. Найбільш відомими серед них є оркестр О. Полуботька, роговий оркестр у Батурині.

У другій половині XVIII століття Лівобережна Україна втрачає автономію в складі Російської імперії, що посилює тенденції до русифікації Малоросії. Колоніальна політика Росії зумовила негативні тенденції і в галузі освіти. Після введення кріпацтва занепадають сільські школи. У 1782 році забороняється мандрування дяків-«бакалаврів». Замість цього запроваджуються так звані «народні училища», через які було уніфіковано зміст початкової освіти на основі російської граматики.

Н

Збереження традицій хорового співу в монастирських школах

езважаючи на політику великодержавного шовінізму, робляться спроби збереження традицій у музичній освіті і вихованні. Велика заслуга в цьому прославлених співацьких монастирських шкіл XVIII століття — Київської, Черні­гівської,

Полтавської, Харківської.

У 1799 році при Києво-Братському монастирі було відкрито клас «ірмолойного нотного співу», який відвідували і студенти Могилянської академії. Регент Г. Баранович створює «Правила нотного та ірмолойного співу», які використовуються під час навчання аж до XIX століття. Це була дуже важлива акція в умовах знищення в Україні вільного книгодрукування та панування жорсткої синодальної цензури.

Завдяки високому культурно-освітньому рівню українці працювали в різних галузях російської науки і мистецтва; згодом була рекрутчина, примусові набори найбільш талановитої молоді для забезпечення культурних потреб російських монархів та вищої освіти на зразок західної культури.

О

Музичне виховання в Петербурзьких співацьких капелах

середками, через які засвоювався український досвід музичної освіти і виховання в Російській імперії, були Петербурзька Олександро-Невська та Придворна співацькі капели. Набори до них з України здійснювалися за імператорськими указами. Відібрані співаки вже мали, як правило, початкову музичну підготовку. Саме таким чином потрапив ще малолітнім хлопцем у Придворну капелу Санкт-Петербурга Д. Бортнянський.

Найуславленішими співацькими школами в Україні на той час визнавали школи Києво-Печерської Лаври, Софійського собору, Межигірського монастиря, а також Глухівську, Батуринську тощо. Рекрутувала співаків до Придворної капели й Києво-Могилянська академія. Саме так у 1742 році придворний басист Гаврило Головня відправив до Петербурга Г. Сковороду, Ст. Андрієвського, М. Березовського.

Центр музичної освіти наприкінці XVIII століття переміщується в Петербург, в школу Придворної капели. Як навчальний заклад вона формується за часів директорства відомого українського співака Полторацького, який навчався в Італії. Основним предметом був хоровий спів. Методика навчання чітко визначала порядок вивчення партій: спочатку окремо і в хорових групах, лише потім – на загальних репетиціях.

У школі Придворної капели працювали не тільки її випускники (найбільш відомі серед них — Г. Головня, Н. Ладунка, Я. Тимченко, Д. Бортнянський) або ієромонахи, уставники монастирських хорів (такі, як Г. Заворовський, Ф. Божко, І. Терешковський), а й іноземці. Тут викладали відомі італійські композитори: Галуппі (згодом директор найбільш авторитетної консерваторії у Венеції Ospedal de Incurabile, саме в нього протягом трьох років навчався Д. Бортнянський), Фр. Цоппіс, капельмейстер придворного оркестру (давав початкові уроки вокалу і контрапункту М. Березовcькому), Дж. Сарті та інші.

У школі Петербурзької капели діти навчалися до мутації, після якої їх відправляли на батьківщину або, за наявності інших здібностей, на навчання до Академії мистецтв (такий творчий шлях пройшли відомі українські живописці А. Лосенко, Д. Левицький). Лише невелику кількість найбільш здібних залишали в Придворній капелі або направляли для подальшого навчання за кордон. Так сталося з М. Березовським, якого у 1770 році дирекція Імператорських театрів направляє на навчання в Італію (Болонську Академію), де він вивчає контрапункт у відомого композитора і теоретика Дж.Б. Мартіні. В Італії стажувався і Д.Бортнянський, який майже 10 років вивчав теорію музики та гармонію у найкращих композиторів. Досвід західної музичної педагогіки завдяки таким стажуванням активно засвоюється на основі вітчизняних традицій. Д.Бортнянський створює при Придворній капелі спеціальну школу на зразок західної для підготовки регентів.

Розвивається методика музичного навчання, яка поповнюється новими підручниками і перекладами навчальної літератури західного зразка. Серед них: «Буквар» і «Граматика» М. Березовського, «Граматика партесного співу» С. Бишковського, «Правила гармонічні і методичні для вивчення всієї музики» В. Манфредіні у перекладі С. Дехтярьова, спеціальні посібники для вивчення церковного співу «Гласопіснець учебний» О. Левицького, «Азбука» Г. Головні.

За часів директорства у Придворній капелі Д.Бортнянський зміцнив вокальну школу, заклавши в неї вітчизняну традицію. О. Варламов, який навчався у Бортнянського, узагальнив цей досвід у «Повній школі співу» (1844 р.). Велику увагу Бортнянський приділяв формуванню навичок усвідомленого хорового співу, виразного звукотворення, підвищенню виконавського рівня, керував хорами з різними складами голосів, використовував фальцетну техніку. Бортнянський з любов'ю ставився до своїх вихованців, піклувався про їхнє здоров'я, голосовий апарат.