1. Особливості функціонування філософських ідей Київської Русі.

Філософія Київської Русі охоплює час, починаючи з XI століття (найбільш ранньою оригінальною пам'яткою цієї доби слід вважати «Слово про закон і благодать» Їларіона), й триває до середини XIV (загибель 1340 року князя Юрія II кладе кінець незалежності Галицько-Волинського князівства, культура якого безпосередньо розвивала здобутки Київської Русі). Впродовж зазначеного періоду філософія існує як сукупність філософських істотних ідей, що -структурували світогляд і відображалися у всьому масиві результатів культурної творчості. Тоді філософія ще не виділилася у відносно самостійну сферу теоретичного освоєння світу.

Державотворчі процеси, суспільні відносини, культура в цілому і філософія зокрема формуються спочатку на власній родо-племенній основі, на перших порах без впливу досягнень більш розвинених цивілізацій.

Вагомий вплив на розвиток Київської Русі здійснило хрещення Русі (988 р.). Ця подія привела до того, що через Візантію в культуру давніх русичів входить антична філософія, християнська література. Завдяки цьому Київська Русь познайомилася з досягненнями культури, філософії давньоєвропейських народів. Здобутки античної філософії проникали в культуру Русі через твори християнських авторів і в христянській «обробці». Внаслідок цього філософія сприймається русичами як частина теології, причому така частина, яка підпорядкована теології.

Ще одна особливість культури Київської Русі полягає в тому, що християнство, християнські та античні автори були відомі лише вузькому колу суспільства, духовній еліті. Основна ж маса населення продовжувала вірити у традиційних язичницьких богів — Перуна, Даждьбога, Стрибога та ін. Все це зумовило той факт, що філософія Київської Русі на перших етапах розвитку мала перш за все просвітницький характер; основне завдання вбачалося в тому, щоб роз'яснити народу основні положення християнства і християнської філософії. Тому-то давньоруські автори писали свої твори не у формі наукових трактатів, а у вигляді послань, проповідей, звертань і т.п.

2.Філософські ідеї у творах Київсько-Руських мислителів.

Основною проблемою філософії цього періоду є людина, смисл її буття, розуміння людського щастя та шляхів його досягнення, співвідношення Бога і людини.

Морально-етичний напрямок у філософії Київської Русі започатковує Київський митрополит. Іларіон, який в Ю51 році написав твір «Слово про закон і благодать». В ньому Їлларіон осмислює історію людства, вказуючи на її цілісний характер, розглядає проблему смислу людського життя, свободи людини у світі. Всі ці питання він пробує розв'язати на основі християнських догматів. Більш чітко і систематично філософська проблематика представлена у творчості митрополита київського Климента Смрлятича (сер.ХІІ ст.). Аналізуючи життєво-смислові проблеми людського буття, Смолятич виходить із того, що істина вже викладена в Біблії; завдання ж рову му і філософії, зокрема, полягає в тому, щоб правильно зрозуміти цю божественну істину. В «Посланні пресвітеру Фомі» він досліджує питання про те, яким є справедливий життєвий шлях людини і доходить висновку: це осягнення заповідей, що дані людині Богом і неухильне їх виконання. За думкою Смолятича, найбільше перешкоджають людині йти правденим шляхом дві вади — марнославство і славолюбство.

Однією з найяскравіших постатей серед діячів культури Київської Русі XII ст. є Кирило єпископ Туровський.

Творчість Туровського безпосередньо пов'язана з грецькою культурою, передусім візантійською, а через неї і античною спадщиною.

В онтології Кирило виходить з фундаментального протиставлення світу небесного й земного, видимого й невидимого, що становить суть християнського дуалізму взагалі. Значну увагу він приділяє аналізові протилежності «внутрішнього» і «зовнішнього»: як ці антитези співвідносяться — церковне й світське, християнське і поганське. Зрештою, зовнішнім є темрява, а внутрішнім — світло.

Ця особливість в розумінні світу визначає й підхід Туровського до центральної проблеми філософії Київської Русі — проблеми людини.

У співвідношенні «Бог-людина» безперечний пріоритет надається, а людина перебуває у стані підкорення. Водночас Кирило акцентує увагу на тому, що весь задум створіння є спрямованим до вищої мети, якою є людина. Бог відкриває істину людині, вказуючи їй шлях до обожнення, але при цьому не позбавляє її свободи волі у виборі між добром і злом. Кирило Туринський обґрунтовує позицію християнського антропоцентризму, котра полягає в тому, що кожна- людина — праведник і грішник — є предметом Божої уваги. Кирило спробує відійти від планічного абсолютного протиставлення тіла і душі й подолати їх суперечність. І це цілком зрозуміло, адже з християнських позицій душа не може бути тільки чистою, а тіло — тільки грішним. Душа, хоча вона й вторинна за походженням, твориться не з землі, а є витоком Божого духу. Вона є життєвим началом людини, від неї витікають доброчинні вчинки. Якщо ж душа підкоряється тілесному началу, то це веде людину на шлях гріха.

Найбільш відомими і значними творами Кирила Туровського є:

«Повісті про білоризця», «Притча про сліпця й хромця», «Слово».

"Повчання" Володимира Мономаха. Володимир був політиком, воїном і мислителем. У 1113 році він очолив державу Київської Русі. У кінці життя цей всесильний князь, воїн і досвідчений державний чоловік, вирішив поділитися з майбутнім князем, з сім'єю, з народом своїм розумінням світу і людей. "Повчання дійшло до нас в Лаврентьєвському списку "Повісті минулих літ". Тут Володимир говорить про три добрі справи, які повинні приводити людей до перемоги, до мети, - покаяння, сльози і милостиня. Тобто не відлюдництво, не чернецтво, не пост – тільки добрі справи, пряме звернення до Бога. Таке розуміння людської поведінки протистояло вимогою візантійської церкви з її звеличенням не справи, а чернецтва, відлюдництва, відходу від життя. Володимир закликає йти не на сповідь до священика, а прямо звертатися до Бога. В його повчанні немає загального закону, що суворо диктує поведінку людини в кожну мить його життя. Кожний вибирає сам свою форму звернення до Бога; в кожній стрічці пробігає почуття людської свободи, що народжується. Володимир вільний від церковних канонів візантійського православ'я, язичницькі початки вільної людини затверджуються в його повчанні. Божественне у Володимира злилося з природою, поведінка людини визначається не церковним розпорядженням, а здоровим глуздом. Молитва – не формальний акт, а дія, наповнена глибоким значенням, форма збереження серйозності, діловитості. Молитва не повинна бути показною. Краща молитва – таємна. Точно так само і покаяння – краще покаятися перед самим собою, а не перед священиком.

Основою пам'ятки „ Повість минулих літ" Нестора Літописця є ідея про богообраність слов'янського народу та включення слов'янства в контекст християнської історії. Тут закладено думки про необхідність єдиної держави з централізованою політичною владою, яка можлива лише на основі добровільної домовленості народу з князями. У творі Нестора - літописця проглядається спроба вирішення співвідношення двох гілок влади - влади світської та церковної, що сформувались у державі.

„ Повість минулих літ" - це розповідь про східнослов'янську спільноту та її багатовікову еволюцію у кон­тексті світової історії, в якій усе відбувається з волі Божої. Зведення стало головним джерелом для вивчення історії східних слов'ян. У ньому міс­тяться відомості про виникнення слов'ян і до­говори полян, древлян, дреговичів, словенів, кривичів, полочан, сіверян з князями - на­щадками біблійних героїв. Історія Києва подає­ться від полянського князя Кия та його молодших братів Щека і Хорива та сестри Либеді. Акцен­тується на особливій ролі у слов'ян, державо­творенні апостола Андрія Первозванного та князя Володимира Великого, який вважається „апостолом руської землі" за введення хрис­тиянства.

Висхідним пунктом легендарного шля­ху „із варяг у греки" в „Повісті минулих літ" є напрям з півдня на північ, а не навпаки, тобто шлях починався з грецької, а не з варязької землі. Значне місце у „Повісті..." відведено боротьбі Русі проти кочовиків, міжкнязівським чварам. Головною державницькою засадою твору є заклик до захисту руської землі від зовнішніх ворогів на ос­нові єдності Русі. В літописі йдеться і про закони та звичаї предків, які, на думку укла­дачів, повинні стати джерелами княжих ус­тавів, обов'язків князя „правду діяти на цьо­му світі, у правді суд судити".

Основною політичною ідеєю „ Повісті минулих літ" - є велич, єдність і незалежність Русі.

Чудовою пам´яткою давньоруської культури останнього періоду існування Київської Русі е "Слово", або "Моління" Данила Заточника (кінець XII — початок XIII ст.) — натхненний гімн розуму і мудрості. Вперше у вітчизняній філософській думці Д. Заточник утверджував цінність мислячої особи не за її належність до вищих кіл, а за її особисті мудрість і розум. Розум важливіший за багатство, з ним не зрівняються ні фізична сила, пі хоробрість, ні слава, ні авторитет. Мудрість передбачає втілення знання істини в практику власного життя; вона є і життєвим досвідом, і практичним розумом.