3.Проблеми знання і мудрості.Авторитет книжкового знання.Розуміння філософії.

Досить помітне місце в системі філософсько-світоглядних уявлень діячів давньоруської держави посідає гносеологічна проблематика. Яскравим виявом теорети-ко-пізнавальних орієнтацій у культурі Київської Русі є, зокрема, властиве цій культурі розуміння ролі книги, писаного слова, книжного вчення в духовному житті людини. Переважаючу тенденцію в цьому плані становить культ книжного знання. «Книжність» осмислюється як одна з найвищих чеснот людини, як запорука мудрості. Літописець, вшановуючи просвітницьку діяльність Ярослава Мудрого, в запису під 1037 р. зазначає, що книги «се бо суть рекьі, напояющие вселенную

Книга уявляється не просто важливим, а необхідним чинником, завдяки якому людина оволодіває мудрістю. Не випадково термін «книжний», як правило, наявний в переліку тих доброчинно-стей, якими відзначаються позитивні герої давньоруських літописців

Кирило Туровський пояснює: «солодко бо медвен-ньій сот и добро сахар, общего же добрее книгий разум: сия убо суть сокровища вечньїя жизни...»45 На думку Даниїла Заточника, припадаючи до книжкової мудрості, «аки пчела, падая по розньїм цве-том» й беручи звідси «сладость словесную и разум», черпаючи мудрість, «аки в мех водьі морскиа», людина розвиває свій розум.

На Русі створюється досить розгалужена система шкіл. Не лише в Києві, де ще наприкінці X ст. Володимир «нача поймати у нарочитьія чади д^ти, и даяти нача на ученье книжное» 46, Новгороді, айв окраїнних містах держави існували школи для навчання «книжного». Феодосій, повідомляє його «Житіє», в дитинстві «извьіче все божественное писание» в школі, що існувала в Курську. Високоосвіченими були не лише представники вищого духівництва, а й давньоруські князі (Володимир Свято-славович, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, його батько Всеволод Ярославович, який, за повідомленням Володимира Мономаха, володів п'ятьма мовами). Грамотність досить поширена серед різних верств давньоруського населення, про що свідчать не лише письмові пам'ятки тієї пори, а й дані археології (зразки побутового письма на бересті, графіті, написи на виробах ремісників тощо). Як вказують дослідники, грамотність — обов'язкова риса билинних героїв цього періоду. Принагідно зауважити, що пам'ятки народної творчості розглядають грамотність як одну з чеснот не лише чоловіків, а й жінок 47. З високою повагою до «книжного слова».  пов'язана й велика популярність на Русі Кирила і Мефодія, яких шанують як творців слов'янської писемності. Кирило в свідомості давньоруських книжників — глибокий мудрець, значний мораліст, звернення до авторитету якого вважається достатнім для утвердження певної ідеї чи морального повчання. З ім'ям його починають пов'язувати появу творів, які йому не належали. З часом йому починають приписувати чи не всі твори, автором яких значився будь-який Кирило чи Костянтин. Пам'ять Кирила і Мефодія на Русі шанують, мабуть, з кінця X ст. Принаймні в місяцеслові першої датованої давньоруської пам'ятки книжності — «Остромиро-вому євангелії» вже згадується день пам'яті Кирила і Мефодія. На Русі надзвичайно поширені серед письмових пам'яток «Житія» Кирила і Мефодія. Зображення їх — одне з популярних у пам'ятках іконографії давньої Русі.. Діяльність книжника підноситься до рівня божественного творення. Ця ідея досить яскраво простежується у тогочасній літературі з притаманним їй зіставленням акту творення й акту творчості. Творець — це й бог, який словом творить світ, але це і письменник, поет. «Творцем канонів» називає в запису під 1242 р. автор Новгородського 1-го літопису св. Климента; в «Пчелі» творцем названо Гомера; в перекладі «Хроніки» Йоана Малали про «зовнішніх», античних поетів і мислителів сказано, що вони «б^аху философи и твор-ци» 50. Слов'янський перекладач трактату Георгія Хіровська, вміщеного в Ізборнику 1073 р., називає поетичні тропи, розгляду яких присвячено цей трактат, «творьчьстии образи». «Сказати» і «створити» сприймаються як багато в чому подібні поняття. Адже бог творив словом. Тому Слово як атрибут божественного має реальну творчу могутність. Шістьма словами бог створив світ, і давньослов'янський книжник, автор «Шестидневу», мислить себе як такого, що здійснює акт, аналогічний божественному. Не випадково в передмові до «Шестидневу» Йоана, екзарха Болгарського, праця письменника порівнюється із будівництвом храму, адже світ в цілому мислиться не чим іншим, як храмом, створеним задля слави бога.