11. Сутність конституції у розумінні представників різних юридичних шкіл та концепцій.

В основі теорії конституції представників юридичної школи права лежить уявлення

про конституцію як вираз ідеї вищого і всемогутнього закону, закону, який має силу

верховенства над усіма нормативно-правовими актами в державі. У цьому випадку

тут певною мірою виявляється подібність, явна наближеність до “теологічної теорії

конституції” в частині розуміння “конституції як всемогутнього закону”. Відмінність

полягає у природі появи конституції: за теологічною теорією, конституцію створює

Бог; за уявленнями представників юридичної школи – держава в особі органів влади,

або народ (як безпосередньо, так і через представницькі органи).

На початку ХХ ст. провідні представники юридичної школи права говорили про

конституцію як про вищий, основний закон – закони держави, “які визначають

основні засади державного устрою і видаються особливим ускладненим порядком”.

Відповідно до такого закону, “організовується управління державою і регулюються

відносини індивидів чи юридичних осіб уцілому”, нормами цього закону не тільки

визначені вищі органи держави, а й “порядок їх утворення, їхні взаємовідносини і

компетенцію, а також принципове положення індивида щодо державної влади”

Представники соціологічної школи права, (цей напрям правової науки виникає на

початку ХХ ст. передусім як критика поглядів представників юридичної школи права)

найперше вбачали в конституції держави втілення ідеї соціальної солідарності. Один із

заcновників цього напряму в юридичній науці, французький правознавець Леон Дюгі

чітко визначив, що саме конституція має бути втіленням ідеї соціальної солідарності,

яка в свою чергу виступає “універсальним законом розвитку суспільства”. Він вважав,

що будь-який закон юридичний, який перебуває в очевидній і абсолютній опозиції до

елементів соціальної справедливості, ніби не існує, водночас держава пов’язана

конституцією в тією мірою, якою конституція відповідає соціальній справедливості

Політологічна школа права, і відповідно, її теорія конституції належать до одних з

наймолодших за часом появи. В основу вчення про конституцію держави

представниками цієї школи покладена теза про те, що конституція передусім є

документом політичного управління, певним набором правил політичної гри різних

громадських сил та інститутів, своєрідним збірником правил політичних режимів, що

сприяють, прокламують, гарантують і організовують політичну свободу

У науковій юридичній та політологічній літературі знаходимо різні підходи як щодо

розуміння сутності та змісту конституції держави, так і бачення її основних теорій (у

тому числі і питання виникнення конституції).

Історично першою за часом появи вважається теорія конституції як суспільного

договору. Вона загалом виступає похідною від загальної теорії “суспільного договору”,

за якою, як відомо, публічна влада ґрунтується на вільній згоді всіх між собою, при

цьому саме згода членів суспільства виступає основою законності та легітивності самої

влади, а в кінцевому підсумку – суспільна згода стає загальним благом (Руссо).

Ідеологами теорії “суспільного договору” були такі знані мислителі минулого, як Гуго

Гроцій, Гобсс, Локк, Монтеск’є і особливо Руссо з його працею “Суспільний договір”

(1762). З появою конституції як такої досить поширеною і популярною у різні часи, і

ще й на сьогодні, є трактування конституції як своєрідного загальносуспільного

договору (угоди) – договору всіх членів суспільства (громадян) між собою

Порівняно з теорією конституції як суспільного договору теологічна теорія конституції

поширена значно менше. Зміст її полягає в тому, що людина, суспільство, держава,

право і все інше, – є творінням Божим. Бог як творець для людини, для її загального

блага і добра створив також і конституцію. Відповідно, в конституції втілюються ідеї

вищої справедливості, розуму (К.І.Козлова, О.О.Кутафин)

Звичаєво-природниче розуміння (тлумачення) сутності конституції виходить з того,

що в ній втілюється багатовіковий досвід народу, зокрема досвід щодо організації

публічно-державних форм співжиття громадян, при цьому широко повинні бути

враховані традиції народу, його ментальність та ін.