2) Концепція народного суверенітету;

Питання народного суверенітету в політичному й правовому житті постають досить часто. Це потребує постійної уваги фахівців до доктринального осмислення зазначеного поняття. В Україні завдяки таким авторам, як О. Скакун, Ю. Тодика, В. Шаповал, В. Кампо, М. Сліденко та інші, сформована наукова доктрина народного суверенітету.

Термін «суверенітет» походить від німецького souverдnitet, французького souverainetй – вершина, верховна влада; від латинської superus – верхній, що означає повноту влади.

Першим нормативним актом, який опирався на теорію народного суверенітету, була Конституція США. Проте практичний аспект Конституції свідчить, що батьки-засновники розуміли народний суверенітет набагато краще за Ж.-Ж. Руссо, і саме так, як і належить його розуміти.

Нині маємо досить підстав погодитися з позицією російського вченого М. Марченка, який визначає народний суверенітет як «верховенство народу у вирішенні конкретних питань організації свого життя – суспільного й державного ладу, основних напрямів розвитку внутрішньої та зовнішньої політики, здійснення всебічного контролю за діяльністю державних органів і держави загалом» Аналогічною є й думка О. Скакун, котра акцентує увагу на верховенстві народу як джерела й носія влади, його праві самому вирішувати свою долю безпосередньо або через представницькі органи, контролювати діяльність державної влади.

З огляду на наведене вище доходимо таких висновків:

1) народний суверенітет – це верховенство, незалежність, суверенність, невідчужуваність та єдність волі народу; 2) народ має право обирати своїх правителів, які повинні обстоювати інтереси свого народу. Однак у зв’язку з цим виникають позитивні та негативні аспекти, наприклад:

– народ заслуговує на тих правителів, яких він обрав; якщо в нього виникає конфлікт із державою, народ сам винен у цьому. Підтвердженням цього є слова Гегеля: «Народи, які не створили держави, не належать історії»;

– в Україні народ як носій суверенітету і єдине джерело влади може реалізувати своє право визначати конституційний лад шляхом прийняття Конституції України на всеукраїнському референдумі.

– народний суверенітет є необхідною якісною характеристикою народу, що уможливлює здійснення народовладдя.

Отже, народний суверенітет – це найбільш загальна засада організації та здійснення влади в державі, за якою саме народ визначається джерелом влади і водночас її носієм.

Проведений історико-правовий аналіз доктрини народного суверенітету свідчить, що існує певний плюралізм у підходах до розуміння суверенітету як явища та процесу. Отже, органи державної влади, в тому числі й конституційні суди мають можливість застосовувати різні доктрини народного суверенітету. Конституційний Суд України дотримується ліберально-демократичної доктрини народного суверенітету, що є запорукою його застосування в Україні в межах і формах, визначених Конституцією України.

3) Принцип розподілу владних повноважень.

У правовій демократичній державі єдина система органів державної влади побудована за так званим "принципом поділу влади". Державна влада є цілісна, суверенна й неподільна. Тобто йдеться про поділ не влади, а функцій здійснення цієї влади. І не лише про поділ, а й про взаємодію даних функцій. Тому принцип поділу функцій влади доцільно тлумачити як визнання того факту, що державна влада реалізується через певні види державних органів.

Принцип поділу влади передбачає структурну диференціацію трьох рівно значущих основних функцій держави: законодавчої, виконавчої, судової.

Згідно із ст. 6 Конституції України, розрізняють органи законодавчої, виконавчої і судової влади. Кожний з цих видів є підсистемою єдиної системи державних органів

Законодавча влада — це делегована народом своїм представникам у парламенті (Верховній Раді) державна влада, що має виключне право приймати закони.

Відповідно до ст. 75 Конституції України "єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України".

Коло функцій законодавчої влади широке й охоплює найважливіші питання державного життя. Зокрема, правові акти парламенту визначають всю систему поділу функцій влади та взаємодії владних інститутів. Верховна Рада є єдиним законодавчим органом, який дістає свої повноваження безпосередньо від народу й виражає його суверенну волю, а тому має право визначати компетенцію Президента України, Кабінету Міністрів України, Конституційного Суду України, як й інших вищих органів державної влади.

Функції Верховної Ради України можна виділити за двома основними критеріями: за формами діяльності та за об'єктами державно-владного впливу. За об'єктами впливу — політичну, економічну, соціальну, культурну, екологічну, а за формами діяльності вирізняють законодавчу, установчу й контрольну функції парламенту.

1) законодавча функція. У загальних рисах вона полягає у прийнятті законів, внесенні до них змін, визнанні їх такими, що втратили юридичну силу, скасуванні або у призупиненні їх дії;

2) установча (державотворча, організаційна). Пріоритетними напрямами діяльності парламенту у здійсненні цієї функції є формування або участь у формуванні органів виконавчої і судової влади, а також формування власних, парламентських структур та інші;

3) функція парламентського контролю. Контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України, парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини й громадянина та їх захист, бюджетно-фінансовий контроль та інші.

Всі з цих функцій і відповідних повноважень Верховної Ради мають нормативно-правове закріплення, насамперед конституційне.

Виконавча влада — це система органів, які спеціально створюються державою для виконання функцій управління й забезпечення нормального функціонування державної влади та суспільства шляхом реалізації нормативно-правових актів.

Головним напрямом урядової діяльності є функція державного управління, що охоплює:

• виконавчу діяльність — здійснення рішень, прийнятих органами законодавчої влади;

• розпорядчу діяльність — здійснення управління шляхом видання підзаконних актів і виконання організаційних дій.

Виконавча влада, як гілка державної влади, організує, планує, координує, спрямовує й контролює зовнішню і внутрішню політику держави, в межах і на підставі законів здійснює управління соціальними та економічними процесами, справляючи системний вплив держави на всі сторони суспільної життєдіяльності людей.

Структура органів виконавчої влади. Очолює систему виконавчої влади в Україні Кабінет Міністрів — вищий орган виконавчої влади. Центральними органами виконавчої влади в Україні є міністерства, державні комітети, а місцевими — обласні та районні державні адміністрації, голови місцевих державних адміністрацій та їх управління.

Судова влада — незалежна влада, що охороняє право, виступає арбітром у спорі про право, відправляє правосуддя.

Юрисдикція судів поширюється на всі правові відносини, що виникають у державі.

Функції судової влади:

• охоронна (охорона прав);

• функція правосуддя (захист, відновлення прав);

• контрольно-наглядова (за іншими гілками влади).

За Конституцією України до системи державних органів також входить і відповідно бере участь у розподілі владних функцій глава держави — Президент України. Визначення статусу Президента України як глави держави підтверджують особливість і багатофункціональну сутність цієї державної посади.

Принцип поділу влади доповнюється і поглиблюється системою "стримувань і противаг".

Система стримувань і противаг — це сукупність законодавчо закріплених повноважень, засобів, форм, методів, процедур, призначених для забезпечення реалізації принципу розподілу влади, недопущення домінування будь-якої гілки влади і досягнення динамічної стабільності між ними.