7. Періодизація світового конституціоналізму.

В історії світового конституціоналізму виокремлено три основні періоди еволюції змісту конституцій:

Першим етапом у розвитку конституцій, і відповідно першим періодом в еволюції їх змісту, є період від часу виникнення перших конституцій – до закінчення Першої світової війни (1918 р.). Це вищезгадані конституції Англії кінця ХVІІ ст., США 1787р., Франції 1791 р., Польщі 1791 р., Деякі конституції "першої хвилі" (із відповідними змінами і доповненнями) є чинними і сьогодні. Серед них: Конституція США (1787 р.), Норвегії (1814 р.), Австралії (1900 р.) та інші.

Більшість конституцій європейських країн ХІХ ст. мали октройований характер; їх приймали монархи під натиском революційних подій, з метою забезпечення компромісу між суспільними верствами, які значно впливали на суспільне і державне життя між дворянством і торговою та промисловою буржуазією. Значна частина перших конституцій діяла недовго.

Для конституцій "першої хвилі" характерним був факт фіксації (закріплення) на конституційному рівні встановлення демократичного державного режиму (республік, конституційних монархій, компромісу між різними соціальними верствами тощо), закріплення основних прав та свобод особи і громадянина (насамперед, групи особистих і політичних прав та свобод), закладення основ державного ладу конституційної держави з наявністю в ньому інститутів парламентаризму, виборного глави держави, місцевого самоврядування, Основного Закону.

Друга хвиля конституцій ("нові конституції") – це конституції, прийняті у міжвоєнний період (1918-1939 рр.). На початок цього періоду припадає значна активізація процесу розроблення і прийняття нових конституцій. Останнє пояснюється фактами як зникнення з політичної карти світу двох імперій – Російської та Австро-Угорської, так і демократизацією політичних режимів в інших регіонах світу.

Конституції “другої хвилі” загалом мали низку характерних особливостей. Мова йде про включення до предмета конституційного регулювання нового комплексу суспільних відносин (насамперед економічних і соціальних); своєрідним розширенням конституційно визначених меж впливу (втручання) держави в життя суспільства та індивіда; надання конституційного статусу новим політичним інститутам (насамперед політичним партіям і профспілкам); поява нової категорії прав і свобод людини (групи соціально-економічних прав і свобод); перші спроби конституційного визначення принципів зовнішньої політики держави65. Ці тенденції особливо чітко проявлялися на початках періоду “нових конституцій”. Своєрідним “взірцем” тодішніх конституцій, з огляду на наведені конституційні новели, стали Конституція України (УНР) (1918 р.), Конституція Австрії (1920 р.), Конституція Чехословаччини (1920 р.). Так, Конституція України містила положення про статус національних меншин, а в Конституції Чехословаччини вперше було визнано роль політичних партій у формуванні й діяльності державних органів.

Водночас, у другій половині даного періоду розвитку конституцій, в ряді європейських країн все чіткіше стали виявлятись тенденції до посилення виконавчої влади за рахунок владних повноважень парламенту; заговорили про кризу парламентаризму в цих державах. Ситуація значно погіршилась на початку та в середині 30-х років. На той час, через встановлення реакційних політичних режимів, фактично, від конституціоналізму відійшли: Німеччина, Італія, Іспанія, Португалія, Японія, а в другій половині 30-х років – Польща та Угорщина.

Після закінчення Другої світової війни настав третій етап розвитку конституцій (третій період еволюції їх змісту) – так званий “період новітніх конституцій”, який триває до сьогодні. Загалом, за підрахунками окремих учених, більше 130 країн світу у той час прийняли вперше або “оновили” свої конституції:

Для "новітніх конституцій" (конституцій третьої хвилі), як правило, характерними є такі особливості: відображено більшу роль держави у сфері економіки; значно ширше, ніж у попередньому періоді, фіксується соціальна сутність сучасної конституційної держави (призначення держави в соціальній сфері, соціальні орієнтири держави, державна соціальна політика і т.д.); подальший розвиток інституту конституційних прав та свобод людини, зокрема, поява групи так званих прав та свобод "третього покоління" (колективних прав та свобод – права на мир, на гідне людини проживання, безпечне довкілля, на користування світовою культурною спадщиною і т.д.); наявність положень про зовнішньополітичну діяльність держави (принципи миролюбної політики, співвідношення національного і міжнародного права, процеси інтеграції – для членів Європейського Союзу); подальша демократизація виборчої системи; зміна понятійного апарату конституцій, поява нових термінів і т.д.68.