Порівняльний аналіз міжнародної конкуренто­спроможності Щорічника світової конкурентоспроможності та доповіді по глобальній конкурентоспроможності (у 2002 р.)

Показники Місця країн-лідерів	GCI	World Competitiveness Scoreboard
1	США	США
2	Фінляндія	Фінляндія
3	Тайвань	Люксембург
4	Сінгапур	Нідерланди
5	Швеція	Сінгапур
6	Швейцарія	Данія
7	Австралія	Швейцарія
8	Канада	Канада
9	Норвегія	Гонконг
10	Данія	Ірландія

Звичайно, є й суттєві розбіжності. Так, якщо Тайвань входить у першу трійку країн-лідерів згідно з GCI ВЕФ, то в IMD — лише 24-е. Відповідно, Нідерланди — 15-е і 4-е, Японія — 13-е і 30-е, Бразилія — 46-е і 35-е, Естонія 26-е і 21-е, Словенія 28-е і 38-е та інше. Щоправда, на Всесвітньому Економічному форумі представляється не один результуючий показник конкурентоспроможності, а два, чим можна і пояснити наявну невідповідність. Проте, на нашу думку, ці методики є дуже подібними, основна різниця — акцент IMD на соціальному чиннику конкурентоспроможності. Крім того, в Щорічнику відсутня оцінка конкурентоспроможності України, що робить доцільнішою для аналізу та прогнозування методику ВЕФ.

На думку багатьох економістів, Доповідь із глобальної конкурентоспроможності та Щорічник світової конкурентоспроможності мають багато вад, оскільки позиції країн у рейтингах можуть змінюватись досить різко впродовж одного року, що не може дати реальної уяви про їхню конкурентоспроможність на довгострокову перспективу. Погляд багатьох лідерів світового бізнесу на міжнародну конкурентоспроможність певною мірою відрізняються від офіційних рейтингів, які надають більшу увагу країнам з розвинутими економіками, ніж невеликим, котрі динамічно розвиваються. (Так, опитування відомих політичних і ділових лідерів, представлене на Світовому економічному форумі в 1998 р., на перше місце висуває США, друга позиція у Японії, а на третьому — Німеччина [1]).

3. Фактори та умови забезпечення високого конкурентного статусу країни

Світовий досвід показує, що конкурентоспроможність національної економіки та її складових може швидко підвищуватись внаслідок продуманої системи цілеспрямованих дій, в яких значна роль належить інститутам держави. Відомий фахівець із теорії конкурентоспроможності М. Портер у своїх останніх роботах зазначає, що метою будь-якого уряду та його стратегічним напрямком є створення такого середовища, в якому фірми зможуть підвищувати свої конкурентні переваги. Однак за сучасних умов конкурентоспроможною може бути лише та національна економіка, що найефективніше використовує можливості глобалізації. Країна, відкрита для міжнародної конкуренції, забезпечує гнучкість використання усіх ресурсів для товаровиробників, що, в кінцевому рахунку, й призводить до підвищення її конкурентоспроможності.

Конкурентоспроможність стає універсальною вимогою, котра пред’являється відкритою економікою будь-якому економічному суб’єкту. Отже, для стійкого зростання конкурентоспроможності національної економіки та її суб’єктів, необхідно враховувати вплив та значення не тільки внутрішнього, але й зовнішнього наднаціонального середовища. Саме перетворення людства на єдину структурно-функціональну систему характеризується фахівцями як процес глобалізації. На суб’єкти міжнародних економічних відносин у межах єдиного світогосподарського простору (наднаціонального середовища) діють політико-правові, економічні, соціально-культурні, технологічні та інфраструктурні фактори. Тому суб’єктам МЕВ необхідно їх аналізувати та розробляти відповідні заходи з метою забезпечення високої конкурентоспроможності своїх товарів на світовому ринку. Для цього, передусім, враховують фактори політико-правового середовища, які охоплюють норми міжнародного, цивільного, патентного права та загальних правил підприємницької поведінки, а також господарську діяльність в межах конкретного зарубіжного ринку.

Економічні фактори характеризують умови вільного пересування товарів, послуг, капіталів, робочої сили, а також вивчення рівня розвитку економіки відповідної країни, рівня і розподілу в ній прибуток, заощаджень населення та інше. Технологічні фактори потребують від суб’єктів міжнародної економіки використовувати новітні досягнення НТП, підвищувати місткість своєї продукції, застосовувати економічно чисті типи технологій. В той же час в епоху становлення постіндустріального суспільства неможливо залишатись конкурентоспроможним, не застосовуючи інформаційних технологій, покликаних змінювати сам процес виробництва та реалізація продукції на світових ринках. Крім того, процес формування єдиного соціально-культурного простору передбачає єдині підходи до соціальної політики, формування нового мислення тощо.

Усі ці фактори впливають як на середовище в цілому, так і на суб’єктів зокрема. Необхідно відзначити, що взаємодія цих факторів рівнозначна, адже домінуючої підсистеми в розвитку світового господарства немає. В подальшому відбуватиметься формування наднаціонального простору — в міру становлення в країнах певних умов, а саме: використання інформаційних технологій, соціально-орієнтованої ринкової економіки, екологічно чистих виробництв, інтернаціоналізації господарського життя, правових та культурних норм.

Отже, поступово відбувається переростання відкритого національного господарства в глобальне світове господарство. Уряди майже всіх країн сьогодні застосовують методи, спрямовані на підвищення конкурентоспроможності національних економік, але державна підтримка обов’язково буде невдалою, якщо виявиться єдиним джерелом конкурентної переваги нації. До числа найвагоміших Портер відносить наступні: «девальвація, дерегулювання, приватизація, пом’якшення стандартів, які стосуються якості виробів і забруднення довкілля, сприяння співробітництву між фірмами та різними видами кооперації, заохочення злиття, податкова реформа, регіональний розвиток, введення переговорів про добровільні обмеження або угоди стосовно впорядкованого маркетингу, зусилля з поліпшення урядових асигнувань на цілі досліджень, урядові програми по фінансуванню нових підприємств, інші урядові потреби» [4]. Звичайно, кожний із цих заходів по-різному впливає на міжнародну конкурентоспроможність країни та іноді може спричинити і негативні наслідки, знижуючи її.

Згідно теорії конкурентних переваг Портера, будь-яка країна з приблизно однаковим рівнем економічного розвитку має певний, тільки їй притаманний, набір конкурентних переваг, на які впливають умови факторів виробництва, умови попиту, споріднені та підтримуючі галузі, стратегія, структура і конкуренція компаній випадкові події та дії уряду. Дії уряду можуть посилити чи послабити конкурентні переваги країни. У теоретичних підходах відомого вченого виділяються чотири особливі стадії конкурентоспроможності національної економіки, які відповідають основним рушійним силам чи стимулам, що визначають її розвиток в певні періоди часу: фактори виробництва, інвестиції, нововведення та багатства. Ріст конкурентоспроможності національної економіки проходить на перших стадіях, а на стадії багатства поступово сповільнюється. Хоча в останніх роботах М. Портера стадії багатства увага не приділяється. Роль уряду, на думку вченого, відрізняється в залежності від стадії на якій перебуває держава і які сфери економіки необхідно підтримувати. Щоб утримати передові позиції в наукомістких сферах, необхідно мати перевагу в усіх складових «ромба». А перевага на основі декількох факторів можлива лише у сферах, де є велика залежність від природних ресурсів, але втримати таку перевагу надзвичайно важко. Тому роль уряду на стадії факторів виробництва набагато більша, ніж на стадії нововведень, якій характерне непряме державне втручання в економіку.

Інструментами регулювання державної політики на стадії факторів виробництва, згідно з цією теорією, можуть бути тимчасові протекціоністські заходи, маніпулювання курсом національної валюти, податкова політика, перерозподіл капіталу в пріоритетні галузі, субсидії, стимулювання придбання іноземних технологій, а головне — заохочення фірм до технологічного вдосконалення. А на стадії нововведень роль держави полягає передусім у створенні ефективного середовища для динамічного розвитку компаній. Урядова політика повинна розвиватись, постійно змінюватись та вдосконалюватись, щоб надавати можливість фірмам досягати і утримувати стійкі конкурентні позиції на світових ринках.

США

На нашу думку, американська державна політика щодо конкурентоспроможності проводиться найбільш системно і ефективно, адже протягом останніх років США посідають найвищі місця у рейтингах авторитетних міжнародних організаціях, таких як Всесвітній економічний форм, Світовий банк та інші. Її суть і механізм функціонування, безсумнівно, представляють неабиякий інтерес для вітчизняної практики.

США зуміли відповісти на виклик часу і вийти на нову траєкторію руху, вступивши в ХХІ століття з новою економікою. Економічну загрозу у 90-х роках для них представляла Японія, котра, не маючи власної фундаментальної науки, обігнала цю країну за темпами освоєння і виведення на міжнародні ринки нових товарів. Її продукція стала витісняти американські товари і в самих США. В подальшому до Японії приєднались «нові індустріальні країни» — Сінгапур, Тайвань, Південна Корея і Малайзія, кинувши тим самим серйозний виклик американській економіці. Конгрес, уряд, американська вчені, проаналізувавши цю ситуацію, утворили спеціальні групи з вивчення причин зниження конкурентоспроможності.

Крім того, адміністрацією Б. Клінтона була створена Рада з питань конкурентоспроможності — з метою розробки рекомендацій стосовно довгострокових стратегій забезпечення міжнародної конкурентоспроможності промисловості США. Офіційними колами цієї країни, вперше після кризи 1929—1933 рр., зниження економічної конкурентоспроможності американської економіки було проголошено як загрозу національній безпеці. Державна політика щодо забезпечення конкурентоспроможності виявилась неадекватною змінам світової кон’юнктури та непослідовною щодо використання міжнародних фінансових ресурсів і зовнішньої торгівлі; наукових досліджень і розробок; освіти й перепідготовки кадрів; антимонопольного законодавства й державних закупівель. Тому передбачалося сконцентрування зусиль уряду, бізнесу, академічного сектора, суспільних організацій для забезпечення стійкого зростання міжнародної конкурентоспроможності країни. Для цього було проаналізовано сильні та слабкі сторони промисловості США, а також — стратегії конкурентоспро­можності промислово розвинених країн світу.

Основний висновок, який було зроблено експертами США, полягав у необхідності сформувати концепцію «національної інноваційної спроможності». Здатність нації генерувати передові технології є передумовою забезпечення економічної безпеки американської економіки. Але національна сприйнятливість до нововведень не може бути зведена лише до спонтанних досліджень і розробок інновації, а має включати в себе все, пов’язане з сучасним виробництвом, маркетингом, збутом і споживанням, а найголовніше — фінансуванням.

У документах Конгресу Ради з питань конкурентоспроможності США були накреслені такі напрями державної науково-технологічної політики для підвищення конкурентоспроможності американської економіки, науки, а також технологій на світовому ринку у ХХІ ст. [31]:

• здійснення довгострокової політики стимулювання цивільних НДДКР у передових сферах науки і технології;

• створення сприятливого підприємницького клімату для здійснення НДДКР;

• активізація формування й діяльності дослідних партнерств для розширення промислових інновацій;

• орієнтація федеральних досліджень на задоволення потреб економіки у зв’язку з можливостями бюджету;

• сприяння промисловості в розвитку технологій;

• заохочення розвитку, комерціалізації і використання технологій;

• інтеграція військових і промислових технологій, які здатні ефективно вирішувати різні завдання;

• надання підтримки університетам США і вдосконалення вищої і шкільної освіти.

Широко впроваджується в цій країні практика пільгового оподаткування витрат на освіту з метою зробити вищу освіту доступ­ною для широких верств населення. Так, у бюджетному посланні Конгресу 2001 р. президент Дж. Буш визначив пріоритетом бюджету 2002 р. підтримку шкільної освіти. Приріст коштів, порівняно з попереднім роком, які виділило міністерство освіти, становив майже 12 %. Крім того, приділяється увага перепідготовці робітників у спеціальних навчальних закладах, де навчають професій, які виникають під час інформаційної революції.

Отже, нова інноваційна стратегія США базується на стимулюванні залучення приватних інвестицій для розроблення й ефективного використання технологій в економіці країни. При цьому зростає фінансування фундаментальної науки та інвестицій у людський капітал, а також у галузі «нової економіки», продовжується високоефективне партнерство держави і приватного сектору у сфері комерціалізації нововведень з допомогою венчурного капіталу. Завдяки високим витратам на НДДКР, які складають близько 50 % загальних світових витрат, США в різний час належало майже 22 із 50 макротехнологій, які утворюють світовий ринок високотехнологічної продукції.

Американська економіка відрізняється і потужними високотехнологічними компаніями та корпораціями, які

• безперервно ведуть масштабні НДДКР;

• підвищують гнучкість та ефективність виробництва;

• враховують внутрішній і зовнішній попит;

• використовують ефект масштабу;

• розміщують виробництва за кордоном.

Так, виробництво комп’ютерної техніки розвивалося під впливом розмаїття факторів, а саме: короткі життєві цикли виробів; висока цінова конкуренція з азіатськими країнами; ріст числа користувачів Інтернета; високий попит на міжнародних ринках і супутніх галузях та інші. У зв’язку з цим і стратегії комп’ютер­них компаній щодо підвищення конкурентоспроможності, перед­бачали наступні пріоритетні напрямки:

• високі витрати на НДДКР;

• створення спільних підприємств;

• ріст злиття та поглинань;

• диверсифікація виробництва;

• трансферт технологій та інше.

Європейський Союз

У 1980-ті роки країни Європейського Союзу також проголосили політику ліквідації розриву в інноваційній сфері між Європою та основними центрами науково-технічного розвитку — Америкою і Японією, а отже — й конкурентоспроможності їх економік. «Ріст, конкурентоспроможність і зайнятість», — програма, опублікована в 1993 році, що й поклала початок розвитку подібних ініціатив як у країнах-членах ЄС, так і в інших розвинутих країнах.

Повна економічна інтеграція, введення в обіг єдиної валюти дали можливість країнам ЄС закріпити своє становище на світовому ринку і підвищити свою конкурентоспроможність. Згідно з дослідженнями Лозаннського інституту менеджменту (Щорічник світової конкурентоспроможності), всі європейські країни, члени ЄС, посідають високі місця у рейтингу. Найконкурентоспроможніші держави у 2001 р. — це невеликі відкриті економіки з непомітним втручанням уряду і низькими податками — Фінляндія, Нідерланди і Люксембург (4-те місце в Щорічнику, а в 1996 році його взагалі не було в рейтингових таблицях).

Особливо поліпшила свої рейтингові позиції Фінляндія — третє місце у ЄС (в 1995 р. була на 18). А згідно досліджень Всесвітнього Економічного Форуму ця країна у 2003 році посідала першу позицію, обігнавши США та інші високорозвинені держави. Одним із основних факторів, який вплинув на зростання конкурентоспроможності Фінляндії, було приєднання її у 1995 р. до ЄС разом із Швецією та Австрією.

Міжнародна конкурентоспроможність країн-членів ЄС у 2002 році зведена в табл. 1.3.

Незважаючи на значний прогрес у європейській системі виробництва, її не можна вважати усталеною, а конкурентоспроможність — досягнутою. Це проявляється у зростанні дефіциту торгівельного балансу ЄС по групі високотехнічних товарів зі США та Японією.

Європейський Союз пройшов усі відомі на сьогодні етапи інтеграції, його конкурентоспроможність стосовно головних конкурентів — США і Японії — зростала не дуже швидко. Фахівці вказують на такі причини:

1. Протягом свого розвитку Євросоюз неодноразово збільшував число своїх членів, приймаючи у свої лави й менше розвинуті країни (Ірландія, Греція, Іспанія, Португалія), що знижувало його середні економічні показники й ускладнювало координацію основних напрямків економічної політики.

2. Циклічний розвиток світового господарства призвів до того, що, починаючи з 60-х років, темпи зростання економіки США і Японія випереджали відповідні показники по країнах ЄС. Щоправда, без інтеграційних процесів ці темпи були б нижчими.

3. Наявність значної кількості структурних проблем у ЄС пояснюється, насамперед, його внутрішньою неоднорідністю. Деякі країни, такі як Фінляндія, Нідерланди, Люксембург, Ірландія, перебувають у першій десятці найконкурентоспроможніших країн світу, тоді як Греція, Іспанія, Португалія — у другій половині цього списку.

4. Витрати на НДДКР, інформаційні й телекомукаційні технології, що сприяють підвищенню конкурентоспроможність як традиційних, так і нових галузей, у ЄС були й залишаються значно нижчі, ніж в основних конкурентів (в середньому до 2 % ВВП).

Таблиця 1.3