5.3. Зносини дипло­ма­тичних представництв із зовнішньополі­тич­ними та зовнішньоекономічними відомст­вами та уря­до­ви­ми установами країни перебування.

Зазвичай співробітники дипломатичних місій та представництв підтримують офіційні відносини з урядовими установами країни перебування тільки через міністерство закордонних справ. У випадку, якщо ж вони зацікавлені у безпосередньому контакті з іншими державними установами, то для цього повинні отримати на це попередню згоду міністерства закордонних справ країни перебування.

В числі перших країн, де питання порядку здійснення контактів іноземних дипломатичних місій з урядовими установами країни перебування були юридично оформлені, була Франція ХVIII-XIX століття. Зокрема дане питання розглядалось в постановах директорії Французької Республіки від 10 липня 1799 р. та імператора Наполеона від 29 грудня 1810 р. В сучасній редакції дані правила використовуються і по сьогоднішній день.

Хоча, слід відзначити, що залежно від специфіки держави, можливо застосування і іншої практики: у Бельгії дипломатичні місії можуть безпосередньо зноситись з міністерствами та органами регіональної влади для організації робочих візитів дипломатів в ці установи. Узгодження через дирекцію протоколу потребують тільки візити до прем’єр-міністра та міністра закордонних справ.

З місцевою владою безпосередньо можуть зноситись тільки ті дипломатичні представництва, які повідомили міністерство закордонних справ про межі свого консульського округу та ім’я дипломата, якому доручено займатись консульськими питаннями.

Посадові особи консульських установ при реалізації своїх повноважень мають право напряму звертатись до місцевих органів своїх консульських округів. У випадку потреби співпраці з компетентними органами центральної влади країни перебування, працівники консульської служби повинні звернутись до дипломатичного агента своєї держави, який акредитований при Міністерстві закордонних справ.

За необхідності (відсутність посла, посланника) функції такого посередника має право виконувати Генеральний консул.

5.4. Дипломатичні привілеї та імунітети.

Для того, щоб ефективно виконувати свої обов’язки у країні акредитації, дипломати повинні мати належний рівень гарантій захисту від спроб різного роду впливу на них. Такі гарантії їм надає Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 р., яка надала узгоджений характер зобов’язанням держав та дипломатів.

Дипломатичні привілеї та імунітети – це особливі права та переваги, які країна перебування надає дипломатичним представництвам, спеціальним місіям, представництвам держав при міжнародних міжурядових організаціях, делегаціям на міжнародних міжурядових конференціях, їх главам та співробітникам.

До середини ХХ ст. дипломатичні привілеї та імунітети регулювались переважно звичаєвими нормами міжнародної ввічливості і, частково, Віденським регламентом 1815 р. Сучасні дипломатичні привілеї та імунітети були оформлені у вигляді низки багатосторонніх договорів: Конвенції про привілеї та імунітети ООН 1946 р., Конвенції про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН 1947 р., Угоди між ООН та США про місцезнаходження центральних установ ООН 1947 р., Віденській конвенції про дипломатичні зносини 1961 р., Віденській конвенції про консульські зносини 1963 р., Конвенції про спеціальні місії 1969 р., Конвенції про запобігання і покарання злочинів проти осіб, які користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів 1973 р., Віденській конвенції про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р. Окремі аспекти правового положення та статусу дипломатичних представництв та їх персоналу регулюються також двосторонніми угодами, підписання яких передбачено пунктом «б» ст. 47 Віденської конвенції 1961 р. Згідно даного пункту держави отримують можливість як обмежувати, так і розширювати дипломатичні привілеї та імунітети у стосунках між собою на основі принципу взаємності.

Дипломатичні привілеї та імунітети складають єдине поняття, однак між його основними складовими є суттєві відмінності. Імунітет (лат. «immunitus» – звільнення, захист від чого-небудь) – захист від адміністратив­ної, кримінальної, цивільної юрисдикції в країні акредитації офіційних представництв іноземної держави, їх персоналу та інших осіб, які користуються міжнародним захистом, і дотримання щодо них принципу недоторканності. Імунітет, таким чином, є інструментом, необхідним для безперешкодного виконання органами зовнішніх зносин держави та їх співробітниками покладених на них функцій.

На відміну від імунітетів, привілеї – це певні пільги та переваги (наприклад, звільнення від податків та митних зборів), які надаються державою перебування органам зовнішніх зносин інших держав і співробітникам цих органів з метою створення найсприятливіших умов для їх функціонування. Дипломатичні привілеї діють у більш вузькій сфері існуючого правопорядку країни перебування, а не всього правопорядку, як це стосується імунітетів.

Дипломатичні привілеї та імунітети поділяються на дві основні групи: привілеї та імунітети дипломатичного представництва як органу держави і особисті привілеї та імунітети членів дипломатичного представництва. Перша група норм включає: недоторканість приміщень дипломатичних представництв (при цьому немає значення чи приміщення є власністю акредитуючої держави, чи орендовані в країні акредитації); недоторканність його архівів, кореспонденції; фіскальний імунітет; митні привілеї; імунітет від обшуку, реквізиції, арешту і виконавчих дій; право на використання на будинку представництва прапору і гербу своєї держави. Особистими імунітетами є наступні: особиста недоторканність; недоторкан­ність приватної резиденції, кореспонденції, паперів, (за деякими винятками) майна, імунітет від притягнення до кримінальної відповідальності; пільги при проходженні митного та прикордонного контролю; податкові привілеї.

Право на недоторканність повинно бути збережене навіть у випадку розриву дипломатичних відносин або оголошення війни. У випадку конфлікту між акредитуючою країною та державою акредитації, або між державою акредитації та третьою країною, усі суб’єкти, які користуються дипломатичними привілеями та імунітетами повинні бути забезпечені в найкоротший термін можливістю залишити межі держави перебування.

Слід також відзначити, що наявність імунітетів не означає автоматичну безкарність у випадку скоєння кримінальних злочинів, адміністративних правопорушень, настання цивільної відповідальності. В разі виникнення такої ситуації країна перебування має декілька інструментів: звернення до країни, яку представляє дипломат, з проханням розглянути інцидент згідно власного законодавства або зняти добровільно зняти імунітет з порушника (дані прохання можуть бути відхилені акредитуючою країною); звернення з вимогою негайного відкликання такого дипломата (вимога повинна бути виконана в розумні терміни). У випадку, коли мова йде про Голову дипломатичної місії, він з вагомих причин може бути оголошений «persona non-grata», після чого буде змушений у короткий термін (як правило, 24, 48 або 72 години) покинути країну перебування.