Виконання

Професійної діяльності

помножена на

Здатність

Мал. Фактори впливу на виконання професійної діяльності.

У мотивації кар’єри завжди присутня єдність двох сторін: об’єктивної і суб’єктивної. Суб’єкт знаходиться у постійній взаємодії з соціально-організаційним середовищем. Цього потребує активність, спрямована на виконання його діяльності.

Організаційне середовище, або соціальне точення, пред’являє вимоги до суб’єкта, котрий є виробником певних цінностей (результатів діяльності) і носієм конституційних (соціальних) норм, яких він зобов’язаний дотримуватися.

Мотивація кар’єри – проблема складна. В її основі – суб’єктивна концепція про необхідність адекватної відповідності між затраченими зусиллями і досягнутими результатами.

Отже, мотивація кар’єри:

а) спрямована в майбутнє;

б) гетерогенна, тобто неоднорідна за своєю природою регуляції досягнень;

в) передбачає наявність етапів у цілісній програмі мотивації досягнень і значенні інтенсивності (крутизни досягнень).

Спираючись на класифікацію мотивів за А. Маслоу, в контексті побудови кар’єри особистості приходимо до висновку, що мотивацію поведінки він виводить не із статичної її природи (яка людина), а із умови її розвитку (якою вона повинна бути) і шляхів її розвитку. Тобто перехід від потреб «нужди» до потреб «росту» і «розвитку».

Планування професійної кар’єри і стадії ділового життя людини має кілька етапів, що співпадають із віковими періодами:

Етап 1: 0–8 років – початок кар’єри.

Етап 2: близько 30 років – набуття певної компетентності.

Етап 3: близько 40 років – аналіз досягнень і розгляд можливостей для перемін.

Етап 4: близько 50 років – підбиття підсумків кар’єри і підготовка до виходу на пенсію.

Етап 5: близько 60 років – перехід до неробочого життя.

Творчий підхід до життя вимагає від людини постійної відкритості до всього неочікуваного і готовності здійснювати аналіз і пошук кращих рішень, яких можна досягнути в будь-який момент.

Для формування кар’єри важливо не лише знати етапи кар’єри, але орієнтуватися на вимоги до кожного з них:

• Вивчення змісту роботи на кожному етапі службового росту;

• Деталізація вимоги для сходження на кожному етапі (рівень освіти, кваліфікація, вік);

• Визначення меж ділового досвіду, необхідного до вищого етапу.

Отже, у цій лекції ми розглянули:

основні види людської діяльності: гра, навчання, праця, спілкування;

• розвиток особистості здійснюється у процесі діяльності і початок її пов’язують з розвитком трудової колективної діяльності людини;

• успіх діяльності забезпечується оволодінням знаннями, уміннями, навичками, що у педагогіці іменується «педагогічна тріада».

• кожний студент як майбутній фахівець формується у навчально-виховному процесі та у процесі само-діяльності, тобто власної діяльності;

• для формування особистої кар’єри важливою є різнобічна діяльність особистості, тому необхідно:

– оволодівати знаннями,

– займатися самовихованням та самовдосконаленням,

– вміти представити гідно себе при прийомі на роботу (тобто підготувати резюме);

– знати об’єкти своєї майбутньої діяльності – знати банки Львова,

– вивчати шляхи розвитку економічної освіти в незалежній Україні.

25.Сутність спілкування.

Спілкування – складний, багатогранний процес встановлення і розвитку контактів між людьми, породжений потребами спільної діяльності, який включає в себе обмін інформацією, вироблення єдиної стратегії взаємодії, сприйняття і розуміння іншої людини.

Психологи поділяють засоби спілкування на мовні і немовні, або вербальні і невербальні. Вербальні засоби комунікативного процесу складають систему мовлення, а невербальні засоби – такі системи:

- оптико-кінетичну систему (жести, міміка, пантоміма);

- параекстралінгвістичну систему (інтонація, немовні додатки, паузи);

- систему «контакту очима»;

- систему організації простору і часу комунікації.

У соціально-психологічних дослідженнях розроблені різні кваліфікації невербальних засобів спілкування, до яких галежать всі рухи тіла, інтонаційні характеристики голосу, просторова організація спілкування. Психологи встановили такі дистанції у спілкуванні:

І. Інтимна (радіус від 0 до 45 см) використовується при спілкуванні близьких людей.

ІІ. Персональна (особистісна) (від 45 до 120 см) застосовується при буденному спілкуванні із знайомими людьми.

Ш. Соціальна (від 120 до 400 см) – у спілкуванні з чужими людьми і на офіційному рівні.

ІУ. Публічна (від 4м до 7,5 м) – при виступах перед групою людей.

У діловому спілкуванні часто використовується маніпуляція.

Маніпуляція – це приховане управління співрозмовником проти його волі. Прикладів маніпуляції існує багато, використовуватися вони можуть як на шкоду тому, ким маніпулюють, так і на його користь. Все залежить від моралі маніпулятора. Якщо мета останнього – отримати особисту вигоду за рахунок жертви, то аморальність цього очевидна. Коли ж, наприклад, батько ненав’язливо, непомітно для дитини направляє її дії в потрібне русло, така маніпуляція потрібна, тим більше, що вона не травмує дитину.

Спілкування — процес взаємодії між двома чи кількома особами, що полягає в обміні інформацією пізнавального чи емоційно-оцінного характеру.У спілкуванні реалізується потреба однієї людини в іншій. Через нього люди організовують різні види теоретичної та практичної діяльності, обмінюються інформацією, досягають взаєморозуміння, взаємно впливають одне на одного, формують свій світогляд. У спілкуванні вони розвиваються фізично і духовно, формуються як суспільні суб'єкти.

26. Роль спілкування в психічному розвитку людини

   Спілкування має величезне значення у формуванні людської психіки, її розвитку і становленні розумної, культурної поведінки. Через спілкування з психологічно розвинутими людьми, які мають широкі можливості навчання, людина набуває усіх своїх вищих пізнавальних здібностей. Через активне спілкування з такими особистостями вона сама перетворюється на особистість. Якби від народження людина була позбавлена можливості спілкуватися з іншими, вона ніколи не стала б цивілізованою, культурною і морально розвинутою, була б до кінця життя приречена залишатися напівтвариною. Про це свідчать численні факти, які показують, що, позбавлений спілкування із собі подібними людський індивід залишається біологічною істотою у своєму психічному розвитку. Як приклад можна навести стани людей, яких знаходили серед звірів і які тривалий період жили в ізоляції від цивілізованих людей або в результаті нещасливого випадку опинилися на самоті і були надовго відірвані від собі подібних (наприклад, після аварії корабля).    Особливо велике значення для психічного розвитку дитини має спілкування з дорослими на ранніх етапах онтогенезу. У цей час усі людські, психічні і поведінкові якості вона одержує майже виключно через спілкування, тому що аж до початку навчання в школі, а ще більш точно - до настання підліткового віку, вона позбавлена здатності до самоосвіти і самовиховання.    Психічний розвиток дитини починається зі спілкування. Це перший вид соціальної активності, що виникає в онтогенезі і завдяки якому немовля одержує необхідну для його індивідуального розвитку інформацію. Що ж стосується предметної діяльності, що також є умовою і засобом психічного розвитку, то вона з'являється набагато пізніше - на другому, третьому році життя.    У спілкуванні спочатку через пряме слідування (вікарне навчання), а потім через словесні інструкції (вербальне навчання) набувається основний життєвий досвід дитини. Люди, з якими вона спілкується, є носіями цього досвіду, і жодним іншим шляхом, крім спілкування з ними, цей досвід не може набуватися. Інтенсивність спілкування, різноманітність його змісту, цілей і засобів - найважливіші чинники, що визначають власний розвиток дітей.    Особистісне спілкування формує людину як особистість, дає їй можливість набути певних рис характеру, інтересів, навичок, схильностей, засвоїти норми і форми моральної поведінки, визначити цілі життя і обрати засоби їх реалізації.    Кондиційне спілкування створює стан готовності до навчання, формулює установки, необхідні для оптимізації інших видів спілкування. Тим самим воно побічно сприяє індивідуальному інтелектуальному і особистісному розвитку людини. Мотиваційне спілкування служить джерелом додаткової енергії для людини, своєрідною її “підзарядкою”. Набуваючи в результаті такого спілкування нових інтересів, мотивів і цілей діяльності, людина збільшує психоенергетичний потенціал, що розвиває її. Діяльнісне спілкування, що ми визначили як міжособистісний обмін діями, операціями, вміннями і навичками, має для індивіда прямий ефект, який розвиває, тому що удосконалює і збагачує його власну діяльність.    Біологічне спілкування служить самозбереженню організму як найважливіша умова підтримки і розвитку його життєвих функцій. Соціальне спілкування обслуговує суспільні потреби людей і є чинником, що сприяє розвитку форм громадського життя: груп, колективів, організацій, націй, держав, людського світу в цілому.    Безпосереднє спілкування необхідне людині для того, щоб навчатися і виховуватися в результаті широкого використання на практиці даних їй від народження найпростіших і ефективних засобів та способів навчання: умовнорефлекторного, вікарного і вербального. Опосередковане спілкування допомагає засвоєнню засобів спілкування й удосконалення на базі здатності до самоосвіти і самовиховання людини, а також до свідомого керування самим спілкуванням.    Завдяки невербальному спілкуванню людина одержує можливість психічно розвиватися ще до того, як вона засвоїла і навчилася користуватися мовою (близько 2-3 років). Крім того, саме по собі невербальне спілкування сприяє розвитку й удосконаленню комунікативних можливостей людини, внаслідок чого вона стає більш здатною до міжособистісних контактів і відкриває для себе можливості розвитку. Щодо вербального спілкування та його ролі в психічному розвитку індивіда, то їх важко переоцінити. Воно пов'язане із засвоєнням мови; що, як відомо, лежить в основі всього розвитку людини, як інтелектуального, так і власне особистісного.

27. Функції спілкування

Історично склалися дві форми спілкування: безпосереднє і опосередковане.

Безпосереднє спілкування – це мовне спілкування у більш розвиненому виді. Воно підкріплюється мімікою, жестами, інтонацією тощо. По суті, в цьому виді спілкування вся людська сутність стає своєрідним його знаряддям. Спілкування суттєво впливає на розвиток усіх потреб людини, в ньому завжди наявний комунікативний момент.

На основі безпосереднього спілкування виникло опосередковане і письмо (тут має місце втрата міміки, жестів, інтонації і т. д.), масові засоби інформування: газета, радіо, телебачення, книги, відео, комп’ютери, музичні записи тощо. Уся система безпосереднього і опосередкованого типи спілкування впливає на розвиток як особистості, так і взаємин між людьми. Останнє особливо важливе, бо в процесі спілкування людина «присвоює» ті багатства, які створені і притаманні іншим, і водночас приносять в цей процес те, що вона засвоює з власного досвіду. Не випадково говорять: З ким поведешся, від того і наберешся. У процесі спілкування знаходять свій вияв своєрідна суперечність: з одного боку, людина пристосовується до життя суспільства, засвоює його досвід, добуті людством наукові і культурні досягнення, а з другого – вона відособлюється, формується її індивідуальна неповторність, самобутність. У спілкуванні проявляються такі основні його функції.

1. Інформативно-комунікативна.

З нею пов’язані усі процеси, які охоплюють сутність таких складників спілкування, як передача-прийом інформації, відповідна реакція.

2. Регулятивно-комунікативна.

Відбувається процес коригування поведінки, коли людина може вплинути на мотиви, мету, програму, прийняття рішень.

3. Афективно-комунікативна.

Відбувається взаєморегуляція та взаємокорекція поведінки, здійснюється своєрідний контроль над усією сферою діяльності партнера. Тут можуть реалізуватися можливості навіювання, наслідування, вживаються усі можливі переконання.

Під час спілкування проявляються такі його взаємозв’язані форми:

Товариське, дружнє

Інтимне, приятельське

Робоче, службове

Випадкове

Ділове, професійне

Формально-поверхове

Залежно від тієї чи іншої форми проходить і саме спілкування, від неї залежить його зміст та відповідна поведінка людей. Справжньою культурою спілкування є уникнення, припинення та образи партнера.

28. Особливості ведення ділових переговорів

Переговори є важливою складовою нашого життя, хоча ми над цим не задумуємось. Ми постійно про щось домовляємось, спілкуючись, намагаємось вирішити ті чи інші питання в сім’ї, в діловій сфері тощо. За допомогою переговорів визначають позицію сторін, досягають згоди та залагоджують суперечності.

Переговори – це метод досягнення угоди шляхом ділового спілкування, коли обидві сторони мають як спільні, так і протилежні інтереси.

Структурні елементи переговорів є такими:

1. Докомунікативний етап:

  збір інформації;

  аналіз проблеми;

  визначення мети і задач;

2. Комунікативний етап:

  представлення сторін;

  викладення проблем і мети;

  діалог учасників (уточнення, обговорення, узгодження інтересів);

3. Посткомунікативний етап:

  аналіз переговорів.

Підготовка до переговорів проводиться у двох напрямках: змістовому і організаційному.

Організаційними питаннями підготовки переговорів є:

  визначення часу ( фахівці з переговорного процесу вважають, що найкращий час зустрічі – задовго до чи за півгодини після обіду; у середу чи четвер, тобто у середині робочого тижня, а не на його початку чи в кінці);

  регламент переговорів ( як правило, 1,5-2 години);

  місце зустрічі ( це може бути приміщення кожної зі сторін по черзі або нейтральна територія; офіс має бути підготовлений до зустрічі: стіл (краще круглої форми), нотатники, олівці, стакани, вода, попільниці);

  склад делегації (керівник та співробітники, що компетентні у питаннях, які будуть обговорюватися).

 Інтереси. В переговорному процесі ми хочемо досягти результату, який би відповідав нашим інтересам – того, що ми потребуємо або що цінимо. Чим більше ми будемо думати про свої інтереси заздалегідь, тим більша ймовірність того, що ми зможемо їх задовольнити.

  Опції. Під опціями розуміються можливі варіанти договору або частини можливого договору. Чим більше опцій ми здатні покласти на стіл переговорів, ти більша ймовірність того, що там виявиться та, яка зможе примирити наші різні інтереси.

  Альтернативи. Гарний результат повинен бути кращим, ніж будь-яка альтернатива, наявна за межами столу ведення переговорів. Перед тим, як поставити підпис під угодою (або відхилити її), потрібно мати повне уявлення про те, що ми в змозі ще зробити.

  Легітимність. Ми не хочемо, щоб з нами поводилися несправедливо, не хочуть цього і інші люди. Тому корисно буде знайти зовнішні стандарти, які могли би використовуватися як меч для переконання інших, що з ними поводяться справедливо, і як щит для захисту себе від неправильної поведінки протилежної сторони.

  Комунікація. За рівних умов результат переговорів буде кращим, якщо він буде досягнутий уміло, що вимагає гарного двостороннього зв’язку, оскільки кожна із сторін переговорів бажає впливати на іншу. Нам необхідно заздалегідь продумати те, що ми можемо почути і що нам потрібно сказати.

  Взаємовідносини. Гарний результат переговорів приведе до того, що наші робочі взаємини скоріше покращаться, ніж погіршаться. Підготовка дає можливість врахувати фактор людської взаємодії – подумати про людей за переговорним столом. Ми повинні мати принаймні деяке бачення того, як налагодити такі стосунки, які полегшують, а не перешкоджають досягненню угоди.

  Зобов’язання. Якість результату переговорів оцінюється, крім того, за змістом і реальністю обіцянок, які будуть на них дані. Цих зобов’язань, вочевидь, буде легше дотриматись, якщо ми продумаємо заздалегідь конкретні обіцянки, які реально, з точки зору їх виконання, ми можемо дати і чекати від протилежної сторони під час ведення або при завершенні переговорів.

29. Структура, фази, засоби спілкування.

Структура спілкування має взаємопов'язані сторони: комунікативну, інтерактивну, перцептивну.

Комунікативна сторона спілкування пов'язана із виявленням специфіки обміну інформацією між людьми як активними суб'єктами спілкування, т. т. із врахуванням тих знань, якими обмінюються люди. Засобами комунікативного процесу є різні знакові системи: мова (або вербальне спілкування) та жести, міміка, інтонації (або невербальне спілкування).

Інтерактивна сторона спілкування: організація суб'єктами спілкування спільної стратегії взаємодії. Розрізняють різні програми взаємодії між людьми (від співробітництва аж до конкуренції). Цей же бік спілкування містить в собі таку значущу змінну, як визначення між партнерами статусу у спілкуванні тобто хто із них домінує, а хто повинен підлаштовуватись.

Перцептивна сторона спілкування містить в собі процес взаємного сприймання і розуміння співрозмовниками одне одного. Перцепція, це перш за все, процес формування образу іншої людини в свідомості співрозмовника. Це досягається за рахунок «прочитання» по зовнішності партнера його психологічних рис та можливих особливостей його поведінки. Основними механізмами пізнання іншої людини є ідентифікація (ототожнення) та рефлексія (усвідомлення того, як сприймають суб'єкта спілкування інші люди).

На етапі орієнтування виділяють фази:

• орієнтування в макроструктурі спілкування (в партнері, в соціально-психологічній ситуації, в можливості обрати адекватні засоби спілкування);

• формулювання комунікативної задачі (К-задачі) з врахуванням кожного з основних параметрів спілкування та вироблення на цьому підґрунті спільної програми спілкування - тобто формування так званого «сукупного» суб'єкта спілкування.

На етапі реалізації:

• реалізація плану спільних дій; здійснення К-задачі, спільної стратегії спілкування; поступове розгортання комунікативних циклів.

На етапі контролю:

• оцінюється результативність та ефективність всього комунікативного процесу, контроль виступає у формі зворотного зв'язку на К-задачу, що була сформульована на першому етапі комунікативного процесу.

Передавання інформації у процесі спілкування забезпечується за допомогою мови як основного, специфічно людського знаряддя спілкування, а також немовними засобами.

Мова як засіб спілкування виникла і сформувалась історично, у процесі розвитку людського суспільства, з його потреб.

Природа мови є знаковою. Кожне слово — це знак, який у певний спосіб співвідноситься з предметами зовнішнього світу. За кожним словом мови як знаком історично закріпилося певне значення, зрозуміле для спільноти, яка користується цією мовою.

Із розвитком соціального і технічного прогресу людства постійно розширювалося коло потреб людини, що спричинювало розвиток і вдосконалення мови як засобу спілкування. Словниковий запас і досконала граматична будова мови сучасного цивілізованого суспільства дають змогу передавати будь-яку інформацію та безліч відтінків і деталей об’єкта інформації. Мова є засобом нагромадження та передавання суспільного досвіду. Завдяки спілкуванню за допомогою мови відображення дійсності у свідомості однієї людини доповнюється тим, що було у свідомості інших людей, унаслідок чого зростають можливості для обміну інформацією.

Вербальна комунікація за допомогою слова — основна і найдосконаліша форма людського спілкування. Рівень володіння мовою, багатство та культура мовного висловлювання визначають можливості та ефективність спілкування кожної конкретної особистості.

Паралельно з мовою як засобом спілкування за допомогою слова широко використовуються немовні засоби — жести, міміка, інтонація, паузи, манери, зовнішність. Спілкування як живий процес безпосередньої комунікації суб’єктів закономірно виявляє емоції тих, хто спілкується, утворюючи невербальний аспект обміну інформацією.

Засоби невербальної комунікації як “мова почуттів” є продуктом суспільного розвитку людей, вони значно посилюють смисловий ефект вербальної комунікації, а за певних обставин можуть її замінювати.

Найдинамічніше зовнішній бік невербального спілкування виявляється в жестах, міміці. Жест — це соціально сформований та усталений рух, що передає певний психічний стан. Маючи соціальне походження, міміка та жести за біологічною природою містять елементи природженого характеру. Наприклад, міміка страху, жести погроз походять від біологічно доцільних захисних рухів, що спостерігаються в поведінці тварини. Міміка та жести у процесі вербального спілкування дають можливість посилювати смислові наголоси інформації, що передається, посилювати емоційний ефект від усвідомлення її значущості. Проте слід ураховувати, що невиправдано гіпертрофована міміка та жестикуляція, позбавлені змістового підгрунтя, можуть ускладнити сприймання інформації, а то й просто дезорієнтувати реціпієнта. Як особливий різновид невербального спілкування виокремлюють тактильно-м’язову чутливість. Генетично вона є одним з найпотужніших каналів одержання життєво важливої інформації. За допомогою тактильно-м’язової чутливості можна пізнати досить широкий спектр характеристик іншої людини: її фізичну силу, деякі особливості особистісного плану, стосунки, психічний стан тощо. Тримаючи, наприклад, у руці долоню іншої людини, залежно від обставин можна певною мірою дійти висновку про її психічний стан, взаєморозуміння та контакти, ставлення до ситуації, наміри.

Немовні засоби спілкування, які супроводжують вербальне повідомлення, створюють підтекст, котрий полегшує, збагачує й поглиблює сприймання інформації, що передається. Відповідність невербальних засобів спілкування цілям і завданням, змісту словесної комунікації — важливий елемент культури спілкування. Така відповідність надзвичайно важлива в роботі педагога та всіх, для кого засоби вербальної та невербальної комунікації є інструментом їхньої професійної діяльності.

30. Сучасні теорії особистості. Гуманістичні теорії особистості (к. Роджерс, а. Маслоу, г. С. Костюк).

Епоху активного наукового вивчення проблем особистості можна умовно поділити на два етапи.

Перший охоплює період з кінця ХІХ до середини ХХ ст. і приблизно збігається з з періодом становлення класичної психології. У цей час були сформовані фундаментальні положення про особистість, закладені головні напрями психологічних досліджень особистості.

Другий етап досліджень проблем особистості розпочався у другій половині ХХ ст. До цього часу утворилось багато підходів і теорій особистості. Підґрунтям для класифікації обирався спосіб пояснення поведінки людини, спосіб отримання даних про особистість; кут зору на особистість; віковий діапазон; поняття, в яких описується особистість.

Теорії особистості поділяються на декілька типів. У залежності від способу пояснення поведінки вирізняються психодинамічні, соціодинамічні та інтеракціоністські теорії особистості.

До типу психодинамічних відносяться теорії, які описують особистість і пояснюють її поведінку, виходячи з її психологічних чи внутрішніх, суб’єктивних характеристик.

Соціодинамічні теорії головну роль в детермінації поведінки відводять зовнішній соціальній ситуації і не надають суттєвого значення внутрішнім властивостям особистості.

Інтеракціоністські теорії ґрунтуються на принципі взаємодії внутрішніх і зовнішніх чинників в управлінні актуальними діями особистості.

Залежно від способу отримання даних про особистість теорії особистості поділяються на експериментальні та неекспериментальні.

Експериментальні теорії побудовані на аналізі й узагальненні зібраних дослідним шляхом чинників.

Неекспериментальні теорії спираються на життєві враження, спостереження, досвід і роблять теоретичні узагальнення, не звертаючись до експерименту.

Гуманістична психологія – напрям у сучасній психології, яка визнає своїм головним предметом цілісну особистість у процесі її саморозвитку.

Гуманізм (лат. humanus – людський, людяний) – 1) система ідей та поглядів на людину як найвищу цінність. Гуманізм як інтелектуальна течія сформувався у західноєвропейській культурі доби Ренесансу. 2) Чуйне ставлення до людини, пройняте турботою про її благо, повагою до її гідності; людяність.

Виникла гуманістична психологія у 50-х роках ХХ ст. Одна з основних галузей практичного застосування гуманістичної психології – психотерапія. Важливий прикладний аспект гуманістичної психології складають проблеми виховання й навчання, що обумовило виникнення нового поняття – «гуманістичного виховання». Згідно з гуманістичною психологією основне завдання школи – формування людини як унікальної особистості.

Одним із фундаторів гуманістичної теорії психології вважається американський дослідник Карл Роджерс (1902–1990). Він вважав, що центральною ланкою особистості є самооцінка, уявлення людини про себе, «Я-Концепція», що породжується у взаємодії з іншими людьми.

Однак формування самооцінки не проходить без конфліктів. Вона часто не збігається з оцінкою людини оточуючими, і тоді виникає дилема – чи прийняти оцінку інших, чи залишитися зі своєю.

Неправильне уявлення про себе призводить іноді до крайнощів у перекручуванні самооцінки. Такі випадки можуть викликати невротичні конфлікти і потребують допомоги психолога у створенні гнучкої самооцінки.

Здатність до гнучкої самооцінки, вміння під тиском досвіду переоцінювати систему цінностей, що виникла раніше, – все це визначається К. Роджерсом як важлива умова психічної цілісності особистості та її психічного здоров’я в різних життєвих ситуаціях.

Завдяки К. Роджерсу явища самосвідомості та самооцінки, їхні функції в поведінці й розвиткові суб’єкта стали важливим предметом подальших психологічних досліджень.

Американський психолог, один з основоположників гуманістичної теорії Абрахам Маслоу (1907–1970) головною характеристикою особистості вважав потяг до самоактуалізації, самовираження, розкриття потенційних можливостей до творчості та любові, в снові яких лежить гуманістична потреба приносити людям добро.

Він стверджував, що людині, як і тварині, не властиві природжені інстинкти жорстокості й агресії, як уважав З. Фрейд. Навпаки, в них закладений інстинкт збереження своєї популяції, що змушує їх допомагати одне одному.

Потреба в самоактуалізації своїх можливостей і здібностей властива здоровій людині, а найбільшою мірою – видатним людям. Суспільство може процвітати, якщо воно знаходить шляхи розвитку здорових, сильних, розумово повноцінних особистостей.

Ядро особистості, вважав А. Маслоу, утворюють гуманістичні потреби в добрі, моральності, доброзичливості, з якими народжується людина і які вона може реалізувати в певних умовах. Однак ці потреби в самоактуалізації задовольняються лише за умов задоволення інших потреб і передусім фізіологічних. Більшості ж людей не вдається досягти задоволення навіть нижчих потреб.

Ієрархію потреб, згідно з Маслоу, складають:

7) потреби в самоактуалізації

6)естетичні потреби

5) пізнавальні потреби

4)потреби поваги, поклоніння

3)потреби в належності й любові

2)потреби в безпеці

1)фізіологічні

потреби

Видатний український психолог Григорій Силович Костюк (1899–1982) зробив значний внесок у психологічну теорію особистості. За його концепцією, індивід стає суспільною істотою в міру того, як у нього формуються свідомість і самосвідомість, утворюються системи психічних властивостей, здатність брати участь у житті суспільства, виконувати соціальні функції.

Структуру особистості утворюють різні психічні властивості. Це передусім свідомість і самосвідомість. Формою існування свідомості є насамперед знання. Вони входять у систему психічних властивостей як певна підсистема, що характеризує освіченість особистості.

Важливою підсистемою структури особистості є спрямованість її діяльності, яка визначається

• потребами

• інтересами

• ціннісними орієнтаціями

• цілями та установками

• моральними та іншими почуттями.

Особистість являє собою діалектичну єдність різноманітних та взаємопов’язаних психічних процесів і властивостей. Це – система, що сама себе регулює і характеризується єдністю протилежних процесів – інтеріоризації та екстеріоризації.

Динамічність і стійкість особистості дають їй змогу бути незалежною від впливів ззовні, змінювати середовище, створювати умови для власного розвитку.