49. Зовнішньоторговельна політика як чинник стратегії соціально-економічного розвитку.

Стимулювання соціально-економічного розвитку в країні може здійснюватися за допомогою зовнішньоекономічної політики, зокрема її важливою складової – зовнішньоторговельної політики.

Зовнішньоторговельна політика –– сукупність методів, прийомів та механізмів регулювання обсягів та спрямованості експорту та імпорту, які застосовує держава з метою реалізації зовнішньоекономічної політики в цілому. Історично відомі два основні напрями у формулюванні зовнішньоторговельної політики: протекціонізм та лібералізація, які визначають основні стратегічні пріоритети держави та визначають її поведінку на міжнародній арені.

Лібералізація — розширення свободи економічних дій, скорочення кількості та зниження рівня обмежень у торгівлі з іншими країнами.

Протекціонізм–– державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції.

Від того, який напрям зовнішньоторговельної політики обирає держава у своїй міжнародній діяльності, залежить її стратегія соціально-економічного розвитку. Так, лібералізація зовнішньої торгівлі свідчить про використання країною стратегії відкритості, а протекціонізму – закритих стратегій. Крайнім проявом таких стратегій,є стратегія автаркії. Автаркія –– політика економічного відокремлення країни, спрямована на створення замкнутої, незалежної економіки, здатної забезпечити себе усім необхідним самостійно.

Для захисту національної промисловості від іноземної конкуренції уряд запроваджує протекціоністські тарифи і обмежувальні квоти на імпорт. Водночас приймаються заходи щодо стимулювання експорту продукції промисловості: встановлюються субсидії, податкові пільги, а іноді використовується й демпінг. Проте здійснення протекціоністської політики з метою захисту національного виробництва в сучасних умовах наштовхується на опір з боку світового співтовариства й особливо Світової організація торгівлі (СОТ).

Тенденцією з другої половини XX ст. є лібералізація світової торгівлі. Це призвело до суттєвого зниження тарифних ставок і скорочення нетарифних обмежень. Все ж таки повного відкриття національних ринків для іноземних товарів та послуг нині не відбувається навіть у високо розвинутих країнах.

У той же час є деякі принципові установки, якими уряди країн повинні керуватися. Якщо країна все ж таки мусить увести імпортні тарифи для захисту своєї промисловості, то це має бути саме митні тарифи, а не торговельно-політичні заходи (квоти, дискримінаційні стандарти тощо). Експортні субсидії й демпінг засуджуються.

Країни з перехідною економікою та країни, що розвиваються, стоять перед непростою проблемою узгодження відкритості національних ринків та захисту економіки від іноземної конкуренції. Це одна з найтяжчих проблем у розробці національних економічних стратегій.

50. Інноваційні, інформаційно-технологічні, фінансово-економічні, інституціональні й соціальні засади трансформації світових економічних стратегій в умовах глобалізації.

Внаслідок поширення інновацій у сфері технологій і менеджменту, активному обміну товарами, послугами, інвестиціями глобалізація сприяє загальному економічному прогресу. Одночасно посилюються нерівномірність, асинхронність та диспропорційність розвитку країн. На одному полюсі сучасної світової економіки концентруються країни — глобальні лідери, ключовими детермінантами успіху яких у третьому тисячолітті стають інтелектуалізація, інноваційність, соціалізація, екологізація виробництв і середовища життєдіяльності. На іншому полюсі світової економіки — більшість країн, для котрих економічна глобалізація, насамперед, проявляється як якісно нові умови розвитку, на які вже практично неможливо впливати, але обов’язково треба враховувати. Розвиток процесів глобалізації характеризується домінуванням у світовій економіці ТНК, які за стратегічною орієнтацією і масштабами діяльності переростають у глобальні. Провідні національні економіки є глибоко транснаціоналізованими. Це — і США, і Японія, і Західна Європа, і Південна Корея.

Інституційними засадами трансформації економічних стратегій є процеси розширення і поглиблення економічного регіоналізму шляхом створення об’єднань країн із тим чи іншим ступенем узгодження їх національних політик (зони вільної торгівлі, митні союзи, спільні ринки, економічні та політичні союзи). Крім того, інституціоналізації світової економіки сприяє створення впливових міжнародних організацій (МВФ, Світовий банк, СОТ) та світових фінансово-інформаційних центрів (Нью-Йорк, Лондон, Токіо та ін.) з багатомільярдними щоденними обсягами валютних операцій.

Інформаційно-технологічна революція спричинила зародження таких понять як «віртуальна економіка», «віртуальна політика», «віртуальна дипломатія» тощо. Глобально організовані мультимедіа-компанії впливають безпосередньо на розум людей засобами несилового і неекономічного характеру. Інформація – важливий фактор, який дав можливість переміщати фактори розвитку буквально за лічені секунди. Головною особливістю глобалізації є те, що через інформацію вона трансформувала співвідношення матеріального і фінансового виробництва. Традиційно в індустріальному суспільстві первинним було матеріальне виробництво. В умовах глобалізації фінанси стали первинним і домінуючим фактором, який вирішує долю виробництва.Найважливішого значення набуває мобільність фінансів: фінанси переміщаються з такою ж швидкістю, що й інформація, мають можливість потрапити туди, де вигідніше середовище. Тому у світовій структурі переважають віртуальні фінанси.

Важливо усвідомлювати, що сучасна парадигма світогосподарського розвитку формується на основі постіндустріальних цінностей, коли конкурентоспроможність країн визначається їхніми динамічними перевагами з пріоритетом знань, інновацій та інформації. Нові відкриття, винаходи, технології, товари і послуги стають постійною і найважливішою складовою економічного прогресу. Інформація є визначальним фактором виробництва.

51. Інноваційні, фінансово-економічні й соціальні основи забезпечення сталого економічного розвитку.Поняття "стійкий" ("сталий") розвиток з'явилось у 80-х роках у межах діяльності комісії ООН покликаної пов'язати в одне ціле розвиток і екологію.Стійкий розвиток розглядається як тривалий економічний розвиток (як основа задоволення людських потреб), що грунтується на певних умовах і нормативах (індикаторах). У вужчому економічному значенні стійкий розвиток означає створення суспільних благ для багатьох поколінь та дотримання визначальних його передумов. Потребують більшої конкретизації також часові і просторові параметри стійкого економічного розвитку.У підходах до визначення суті стійкого розвитку на початковому етапі домінувала екологічна складова. Нині ж стійкий розвиток означає поряд з екологічними широке коло інноваційних, фінансово-економічних й соціальнихі основ у їх взаємозв'язку та взаємодії. Дуже складним є питання про наявність реальних можливостей для здійснення стійкого розвитку, що не в останню чергу пов'язано з історичними та майбутніми ризиками. Суто економічні передумови такого розвитку визначаються трьома основними показниками: наявністю реального капіталу в широкому значенні, кількістю зайнятих у виробництві та характером їхньої продуктивності, інституціональними можливостями У свою чергу наявний реальний капітал у широкому значенні включає в себе штучний реальний капітал, створення людини в процесі діяльності, власне людський капітал, тобто освічену робочу силу, а також так званий природний реальний капітал. Провідну роль у економічному розвитку відіграють штучний реальний капітал та людський капітал. Створений людський реальний капітал втілюється в товарах тривалого користування, таких як машинне обладнання, інфраструктура. В кінцевому підсумку штучний капітал є складовою загальноекономічного обороту шляхом амортизаційних відрахувань та реінвестування.