3. Скотарство1).

Як це вже вище зазначено, здомашнілі тварини з'явились на території сучасної України на початках неолітичної доби, разом з новим населенням шо було, мабуть найпевніше, азійського похо­дження. Оскільки можна гадати, основуючись на знайдених кістках.

^г) Арнстовъ ор cit.; Анучпнъ Д. H. Къ древнійшей псторін домашнихъ жпвотныхъ въ Россін (Тр. VI Арх. С!, въ ОдессЬ); Изс.тЬдованіе современнаго состоянія скотоводства въ Россіи, Москва. 1884—18S5.

кількість пород здомашнілих тварин дуже мало збільшилась з того часу; кицька, гиндик, цесарка, а за останні часи — нові закордонні породи худоби, свиней та птиці. Поминаючи, однак, таку старовин- ність скотарства на Україні, можна, здається, мати сумнів, чи про­цвітало воно дуже в князівський період та за попередні часи за­лізного віку. Згідно з відомостями візантійських письменників, на Руш тих часів худоби було небагато, і її здобували купівлею чи грабіжною у сусідніх кочових народів, про що свідчать і літописи. У князів бували, правда, дуже значні табуни коней та великі че­реди худоби; чималі отарі мало також духовенство, що користу­валось обовязковим для селян постачанням вівса для коней та було звільнене татарами від податку на худобу. А в простого народу худоби було мало, а де-які насельники київської землі в XII сто­літті зовсім не мали коней. Багаті на траву південні степи в до­історичні часи були зайняті напів-кочовим населенням, що, як на­приклад, скифи, ловило та приурочувало диких коней та, мабуть, і розводило вже здомашнілих. Коні тільки пізніше стали приступні слав'яніським 'племенам, що на початках своєї історії тримались більше на межі степової смуги і тільки в так званий козацький період одвоювали у кочовників степи, де трава, як каже Шафон- ський, «солодкістю та наївністю дуже переважала лісову». В цей саме період і розвинулось на Україні скотарство в порівнюючи дуже значних розмірах; розводились табуни коней, гурти худоби, отари овець, то що. Наприкінці XVIII століття той самий ІНафон- ський нараховує в самому тільки Гадяцькому повіті 13 кінських заводів, та 28 заводів рогатої худоби; в Зіньківському повіті — 15 кінських заводів, 27 заводів худоби та овечих 16; «поверх того в кожному селі від 200 до 500 скотин буває»; у Глинському повіті — 15 кінських заводів, і т. д. Коні розводились таких пород: «неапо­літанської, англійської, іспанської, данської та береберської». Цих коней та рогату худобу Україна постачала тоді до Москви, Петер­бургу, Риги, на Білорусь, а кілька десятків тисяч рогатої скотини гнали до Силезії. Явна річ, пір тепер скотарство на Україні скоро­тилось і коли заховалось десь як головне джерело існування, то хіба тільки на Карпатах, у гуцулів та бойків, на їхніх гірських по­лонинах.

Гуцули, як насельники гір. мають дуже обмежені- простори землі для засіву, а тому зімою займаються рубанням лісу, що сплав­ляють пізніше, вже весною, а літом — випасають скотину на своїх полонинах, цеб-то гірських пасовиськах. Ранньою весною майже все чоловіче населення сел переходить на гори, де й провадить цілком пастуше життя. Гурти та отари всього населення, що тягне до даної полонини, цеб-то безлісної частини гори, що не надається до сіно­косу і тому служить тільки за посовиско. — об'єднуються докупи в одну череду. Ці гурти та отари, що до них належить як і своя власна худоба, так і куплена «у долині» для випасу та перепродажу, звичайно, ідуть до спільної череди тільки після старанного позна­чення власності! тавром, надрізом на вусі, на рогах, то що. Спільну череду женуть на ціле літо на пасовисько. Ще раніше виряжається туди ватаг, — колись виборна, а тепер довірена особа власника до­лонний, — з навербованими пастухами для ріжного роду скотини, з майстрами для виробу сиру, то що. Діставшись на місце, ватаг передусім мусить дати лад в цілому стоїщі, цеб-то в дерев'яних бу­дниках для людей та ріжного роду худоби. Спочатку від підходить до ста'і, цеб-ю досить довгої повітки, що поділена на дві нерівних частини; в першій з них, меншій, — коморі, — переховують харчі, посуд та вироблений сир, а в другій, — більшій, — знаходиться ватсрник, цеб-то кам'яне чи дерев'яне, набите глиною спорудження для вогню, — ватрище, з кругобіжним гаком для казана, лава, де спати, то що. Ватаг творячи дуже оригінальну молитву, одчиняє двері, заходить за ватрище, б'є ліворуч від себе сокирою в стіну та з належним закляттям кидає на ватрище стару підкову, що му­сить охоронити від грому ціле стоїще. Далі, зараз же беруться здо­бувати. за допомогою тертя, самої ватри, цеб-то живого вогню. Для того беруть загострений з двох кінців шматок сухого дерева; до ві­стря, в щілину, з обох кінців виравляють по шматочку трута та вставляють цей шматок дерева між одвірком та забитим у землю міцним кілком; замісць одного кілка вбивають в землю два товстих палі, перев'язуючи вгорі мотузком. Далі намотують на деревину ремінь та починають дуже швидко її вертіти, аж поки не з'явиться спочатку димок, а потім, і вогонь. Коли дістануть таким способом вогонь та він розгориться, тоді ватаг бере з нього жар, кидає його з молитвою в воду, а потім цією водою кропить навхрест всі будинки, всю маржину, цеб-то цілу череду, як вона надійде, — навіть вим'я у корів, а рештки тієї води переховує потім в пляшечці до кінця літ­нього сезону. Коли це своєрідне водосвяття скінчене, ватру уро­чисто заносять до стаї, -кладуть на ватрище, де вже лежить підкова, і цей вогонь побожно підтримують аж до самої осени. а в о сени, відходячи додому, ватру не гасять, а дають їй загаснути самій. Взявши з палаючої ватри розжарену головешку, ватаг знову обхо- .ціть з нею всі будинки, без перерви читаючи «отченалі», і, нарешті, кладе її на воротях, кудою мусить ввійти ціла череда, що тимчасом наближається до стоїща. Прийнявши худобу та окропивши її при­готованою зазначеним вище способом водою, розміщують її по ко­шарах, цеб-то в шоети — чи восьмикутних загонах з палів. Як упо­рядкуються вже на своєму хазяйстві, дадуть всьому лад, зварять кулешу (рід мамалиґи з кукурудзяної муки), та заготовлять постелі, ватаг трембітою. — довго») (сажнів два. а то й більше) дерев'яною трубою скликає пастухів, підходить до свого місця коло ватри та запрошує товаришів послухати ііого. стати на коліна та спочатку помолитись за. здоров'я цілого народу православного, що на цілому світі, потім за себе, просячи бога «заступити та оборонити» всіх хри­стиян та всі гурти й отари христіянські — «на росах, на водах, на кождих переходах, від усякого лиха і від припадку тяжкого», і як він допоміг зібрати цю христіянську худобу, так нехай і допоможе повернути її власникам»...

З такими самими молитвами та закляттями проходить ціле літ­нє життя гуцулів: щоденне випасання скотини, доїння, виріб сиру, то що. Такі самі церемонії супроводять і поворіт скотини додому в осени. Майже цілком так само, тільки що хіба трохи не так коло­ритно, переводиться й випас овець у бойків, з тою ріжницею, що в них все це відбувається в менших розмірах та. й має не такий кочо­вий характер. Стоїще в них не зостається весь час на, тому самому місці, як у гуцулів, а переноситься кілька разів за літо з одного місця на. друге, тому й будівлі в них робляться переносні і скла­даються з кілків з нав'язаними до них матами, сплетеними з тонкої лози. Переносять етоїща почасти з причини виснаження Грунту, почасти щоб загноїти цілий простір навкруги етоїща. Разом зі стої- щем переносять також і маленьку будочку, чи курінчик, для вір,- чара, — там знаходиться його постіль, потрібні харчові запаси та струмент.

На великій Україні в скільки-будь широких розмірах скотар­ство провадять тільки на поміщицьких чи громадських пасовиськах на Катеринославщині та на Херсонщині, та ще на Кубані, де воно має вже помітне східне забарвлення. Там ще можна й тепер зустріти тип справжнього чабана, що вдягнутий звичайно в овечі шкури (не виключаючи з того іі штанів), підперезаний поясом: на ноясі в нього висять: гаман, спеціяльно чабанський, з ріжними дрібними причандалами; ніж. ланцет пускати кров, ріжок з «добрим» дьогтем та квачем мастити рани, лещатка для витягання з ран червів, то що. Озброєний чабан гирлигою, цеб-то дуже довгою палицею з гачком на кінці, що ним можна зловити вівцю при по­требі. На Україні цей гачок виточений, на півночі Ного заступає звичайна шишка, скривлена, набік. Ці чабани весь час переходять з місця не місце, майже завше маючи з собою невеличку чабанськії гарбу, цеб-то бодню на колесах, з харчами та иншим добром. Иноді що гарбу заміняє велика бричка з плетеним -з очерету дашком, або ціла плетена чи дерев'яна будка на колесах.

Розведення здомашнілої птиці на Україні провадилось колись в значно більших розмірах, ніж тепер, хоч у наші часи воно знов трохи відживає, завдяки дуже доброму збутові за кордон. У місце­востях. де є ще велика кількість болот, як, наприклад, на Волині та на Чернигівпшні. селяне розводять иноді великі гурти водяної птиці, гусей та качок, що ціле літо живуть на болотах у напів­дикому стані та вертаються додому тільки з заморозками. Дорога гречка та взагалі зубожіння населення зменшили нині й розве­дення курей, але воно має великі шанси на розвиток через збут яєць за кордон; проте, розвиток цей. мабуть, не торкнеться -селян­ського господарства, а скорше прибере капіталістичний характер. Досить багато людей також кохається в розведенні голубів, і дуже часто можна побачити де-небудь під стріхою повітки завішені на кроквах голубники, цеб-то штучні гнізда сплетені з соломи у вигляді порожнього конусу, або півсферичної форми. Рідше тримають голу­бів просто під стріхою хати або в окремих голубниках, більше менше на західньо-європейський кшталт.

Дуже велику ролю в господарстві старовинної України грало бджільництво. В дуже далекі від нас часи воно зачалося «видиран­ня» меду диких бджіл, що гніздились у дуплах дерев; потім стали вирубувати в деревах штучні дупла, а ще пізніше, мабуть, вважаючи дупла непридатними, стали довбати порожнечі в зрубаних колодах та прив'язувати ці колоди більше-менше високо на деревах. Такі колоди, — вони мають і тепер ш|е назву бортей, — існують і нині в нас на Волині (табл. VII. а), на півночі Київщини та в північній Чернигівщині. Щоб влазити на дерева в цих місцевостях ще й т,е- пер в ужитку плети чи лазива, що сплетені з мотузків чи з ре­мінців. та шо про них згадують акти початків XVIII століття та раніші. Досконалішою, хоч також дуже старовинною формою бджіль­ництва в примішувати колоди для бджіл чи вуликів, на просто­рах. що зостались після вирубання лісу. — на пасіках, де вулики ставили чи просто на землі, чи на пнях від зрубаних дерев, чи. нарешті, на невисоких підставках. Цей пасішний спосіб бджільницт­ва. однак, згадується в документах тільки з половини XIV сто­ліття. А наприкінці XVIII століття він уже заступив бортьове бджільництво навіть у таких місцевостях, як бувший Березнен- оький повіт на Черянгівшині. та почав заступати його і в Город­ницькому (Шафонський). Вулики ці відзначались дуже великим обсягом, і тому були нерухомі. Далі на південь їх уже в XVIII ст. почали заміняти на невеликі, легко переносні вулики — колодки. Продукти бджільництва в старі часи розцінювались дуже високо, а бортьові дерева охоронялись законом дуже суворо. За козацький період бджільництво на Україні досягло значного розвитку, але по­тім. як настало на Лівобережжі кріпацтво, бджільництво почало занепадати, і в наші часи зійшло на те. що селяне мають по кілька вуликів, та й то про це дбають тільки заможніші хазяї. На Чер- нигівшцні по-декуди, та на Волині переховані ще по старих козачих та шляхетських господарствах старовинні вулики з видовбаних ко­лод. часто величезних розмірів, иноді півтора метри в діяметрі; в одній такій колоді иноді міститься два, а то й три вулики. Взагалі. ' пні» нині заміняються скрізь на дощаті вулики, але бджільництво всетаки скрізь занепадає. В де-яких дідичів, у духовенства є ще й тепер хороші пасіки, звичайно, удосконаленого типу. Особливо, що­до нього, відзначається галицьке духовенство: багато його пред­ставників у Галичині провадять бджільництво в дуже значних роз­мірах. не зважаючи на те. що його дуже підриває підмішування це- зарнну до бджолиного воску в торговлі та заміна в уніятській од- праві воскових свічок на ^стеаринові. На зіму вулики, в кого їх не­багато. ставлять звичайно до комори при хаті, а значніші бджолярі споруджують окремі льохи, чи омшаники. — наполовину в землі.