1. Мисливство2).

Між способами задоволення життьових потреб найелементарні­ший та найпримітивніший — це мисливство та рибальство. Зрозу міла річ. що вони й становили головне джерело здобування їжі та одягу українців і в доісторичні часи і потім ще досить довго на початках доби історичної. Племена, шо заселювали Україну за гли­бокої старовини, залишили на своїх селишах та на дні своїх при­мітивних землянок не малу кількість слідів свого мисливського існування. Уламки кісток на палеолітичних стоянках виказують нам. що найдавніші насельники нашої країни годувались ще м'ясом мамонта та нооорожня. забивали мускусних биків, диких коней, первісних биків, північних оленів, полярних зайців, то що. Насе­лення неолітичної епохи вже не застало більшостп цих тварин, що вимерли або виселились на далеку північ: на його частку припали

вже -зубри, лосі, благородні олені, коні, бобри, дикі кабани, ведмеді, рисі, то що. Але воно привело з собою худобу вже здомашнілу: бика, вівцю, козу, курку, голуба., то що. хоч разом із тим не від­кидало й черепах, а навіть і річних скойок, що їх останки цілими завадами тягнуться по узгіррях київського берега. Дніпра на дуже важкому просторі.

Палеолітичні стоянки, крім кісток тварин, дають ще й ціляй шерег знарядь: більша частина їх пристосована до розрізування забитих звірів та для використання їх шкури та кісток з ріжното метою: тільки де-які з цих знарядь могли служити за зброю мислив­цеві, та й то лише на полюванні за малими звірятами. Тому, можна вважати найбільше правдоподібним те. що великими тваринами лю­де користувались, знаходячи їх уже мертвими, або ж забивали їх в ямах та пастках каміннями та дубинами. В землянках неолітич­ної епохи знаходимо вже знаряддя, які. без сумніву, 'Служили й за мисливську зброю: вістря списів, сокири, то що. з обробленого кре­меню та ще більше з кі сток чи рогів лося та оленя. Що-до початі; і в історичних часів і так званого київського періоду, то ми маємо вже значну кількість вказівок, як у розкопках, так і в літописних відо­мостях. В ті часи ловили звіря, головним чином, у таких місцях, куди тварини ходили до водопою, ловили за. допомогою сітей (тене- тів). пасток, то що: на бобрів робились особливі «гони», — мабуть пастки, куди заганяли цих звірят: птицю ловили сітями, при тому особливо були вживані «перевіеи». цеб-то великі сіті, що -завішува- лис.ь поперек лісової просіки чи дороги в спеціяліьно придатних для того місцях, які мали назву «перевісищ»: назва ця, разом і з самим прпстосованням. заховалась і досі в північних губерніях Росії. Без­перечно, що в цей період мисливство було ще головним джерелом життя населення України: звірячі шкури — куниць, білей та виве- риць були знаряддям обміну, ними виплачували й податки (остан­нім пережитком такого «ясака» на Україні був обовязок Запорож­ців. ще в XVIII ст.. постачати' до Найвищого Двору «дичину, зві­рину і птацтво»): «скора» була річчю вивозної торговлі. З того са­мого часу починається і монополізація мисливства впитими ста­нами у формі присвоєння князями. їх підручними та духовенством права на «ловища, боброві гони та перевісипіа»; можливо, що спо­чатку це було свого ролу винагорода князя та його дружини за знишення хижих звірів: ведмедів, вовків, пардусів. то що. З часом це право поширилось на всі виші стани. — на. бояр, а потім па шляхту — поміщиків. Воно існує й тепер, у формі поміщицького привілею в Галичині, де селяне не мають права стріляти ведмедів, кабанів та оленів, шо псують їх поля, і мусять цілими ночами, роз­кладаючи вогнища та трублячи в труби стерегти ті свої поля, шо сусідять з панським чи скарбовим лісом.

В наші дні. коли хижі тварини зниитені та розвинулось хлібо­робство. явна річ. то мисливство цілком втратило колишнє зна­чіння для населення України: а коли селяне полюють і тепер, то роблять це поодиноко, ловлячи чи стріляючи дичину майже ви­ключно на продаж. В місцевостях, що й тепер дуже лісисті, напри- клад, в Карпатах, ловлять ще ведмедів, -споруджуючи на них осо­бливі пастки, так звані c.wnu; дуже подібні речі можна також спо­стерігати ще вводі И у північних частинах волинського полісся. В названих частинах України, а також на Буковині трапляються ще і іноді рисі. Вовків, там. де вони ще є. труять отрутою, ловлять тене­тами, а найчастіше заманюють в особливі ями з приманкою, цеб-то і: так звані вовковні, — щось подібне до двох концентричних заго­родок з ліски, з живою приманкою в середині: вовк іде на приманку та сам зачиняє за собою вхідні двері. Як надзвичайна рідкість, ще дуже недавно траплялись бобри. На початках 70-х років забито од­ного бобра біла Чорнобиля на Київщині, другого бобра забили на річці Сеймі на Чернигівщині, а р. іS94 одного представника цієї майже вимерлої у нас породи, знайшли в околицях Кременчуку на Полтавщині. В Сосницькому повіті на Чернигівшмні ще й досі тра­пляються видри. В лісах волинського та чернигівського Полісся трапляються ще лосі: дикі кабани згадуються ще й досі на Поділлю. Нарешті, зайців, що існують ще більш-менш скрізь, стріляють, лов­лять собаками, захоплюють у канканах та пастках, особливо зімою.

Досить примітивне іюлювання і на птицю. Пноді її просто б'ють довгими киями чи батогами з отов'яною кулькою на кінці, як це роблять, наприклад, з дрохвами підчас ожеледі або осінніх дощів. Де-яких водяних птиць оточують на воді і також б'ють довгими ло­зинами. як наприклад, водяних курочок, молодих каченят, то що. Перепилиць та куропаток ловлять сітями, заманюючи їх, — пер­ших — вабиком, других — зернами. Дорослих качок ловлять та- ким способом, що до перетягнутого поперек річки міцного шнуру чіп­ляють волосяні петельки — сільця, куди и попадає голівкою необе­режна птиця. На дрібну птицю споруджують сільця на землі чи на деревах, або забивають її еклепцями. На Чернигівщині населення ці­лими селами виряжається і тепер ше на болота збірати яйця качок та ишиої птиці цілком не вважаючи на те. що ним способом ни­щиться дичина, і доходячи в цьому до справжнього варварства: найде гніздо, розіб'є одне яііце. — як вя\е насижене. то всі ногою й передавить, а як свіжі, то забере»...

Значно складніші та цікавіші ріжні способи полювання на дрохв та на стрепетів, які ше трапляються зрідка у південних степах. Всі пі способи полягають більше-менш в непомітному підході чи під'їзді до птиці, що пасеться: робиться це за допомогою грубого, але досить удатного приладу, що ним нагюдоблюються рухи коня, як він на­есться; або инакше. — роблячи круг птиці широкі кола, що ввесь час звужуються: а то ще під'їзджають до птиці по лінії зігзагу. Але ці окладні та тяжкі способи полювання зникають вже разом із зниканням степових птиць та самих степів.