6. Способи пересування22).

Найпростіші способи пересувались та переносити на собі вагу, явна річ. такі самі, як і скрізь. Як взагалі всі європейські жінки, українки теж носять своїх немовляток виключно на руках та спе­реду, ніколи не тримаючи їх на собі ззаду, на спині. Дуже рідко де підвішують дитину спереду на обрусг, широкому та довгому шматку полотна, що його носять на плечах, як шаль. -— це нам довелося бачити в селі Полянах на Лемківщині. Пноді. однак, щоб мати вільні руки, дитину, що вже підросла і що її занадто тяжко було б тримати на руках, садовлять у кошик за плечима, як ми це спостерігали в селі Сутанах на Волині. Невеликий тягар, звичайно, носять просто в руках, як наприклад, відро з водою, глечик, кошик, то що; тяжчі речі носять на плечах (коромисло з відрами, мерців на марах, то що), а ще тяжчі — найчастіше на спині (мішки з му­кою, цеглу, барила з чим небудь. то що), не вживаю^тш при тому жадних спеціяльних приладів, навіть таких, як сідло турецьких «хамалів», або висяча поличка, що на ній петербурзькі дворники роз­носять дрова, В крайніх випадках, правда, український носій міш­ків з борошном прив'язує до кутів мішка кінці пояса, та поклавши його на плечі, тим перекладає на них частину ваги, що лежить на спині. Єдиний спосіб, що його безперечно нігде немає на Україні. -— це носити тяжкі речі на голові, хоч нього способу дуже часто вжи­вають сусідні народи на півночі й на півдні.

В історичних відомостях про рух на водних шляхах України не знаходимо нічого про те. як перевозили тяжкі річі: в літописах є тільки вказівки, що до Київа доправляли' дерево, звязуючи його в плоти. Але плоти й тепер ще вживаються, щоб перевозити не тільки дерево, а й иипіиіі вантаж. Так. наприклад, на Десні на плотах перевозять великі кількості крейди, а иноді тим самим спо­собом перевозять, розібрані на частини, цілі хати, що продаються в Кладьковці на пристані коло Чернигова. Крім плотів, у літопи­сах говориться вже про човни, ладді і навіть кораблі, що були, од­нак. тільки великими човнами, що їх могли нести на собі 4і>—5о людей. Надзвичайно цікава та схожість, що її ми -знаходимо між літописними ладдями та заиорожськими чайками, іцо їх детально описав Боплан. Ті іі другі були. принаймні в основі своїй, видовба­ними з одного дерева човнами ^іороі^/.с). що були обшальовані по облавках досить високо дошками та мали по два стерна (на кермі та на носі), щоб не стикатися та не плутатися, звертаючи на бік. Але запорожські човни мали ще одну особливість: до облавків, як каже Боплан, прив'язувались довгі жмути очерету ( а може й куги), щоб вони були стійкіші підчас морської хвилі, — пристосування, що його можна порівняти тільки з контрфорсними деревинами на океанійських «пірогах . Сучасні українські човни дуже однома­нітні, починаючи з простих довбанок-душогубок, цеб-то довбаних однодеревок, та кінчаючи великими байдаками. На Дунаї, на Дні­стрі та на Дніпрі з їх припливами Оовканки. тюки, обшиванки, липки, дуби, шаланди, байдаки, литвини, берлини, гиляри, а на Кубані — байди, кози, чи кізки, баркаси, фелюги, то що. Як вка­зують самі назви, більша частина цих човнів, що більш-менш уже удосконалені, порівнюючи з" старовинними ладдями, запозичені у сусідніх народів. Щоб закінчити огляд знарядь пересування на воді, треба згадати ще про иароми. На невеликих річках, як на Сеймі. Десні та ин.. иароми — це обгорожені поруччям помости, що стоять на ;івох дубах чи байдаках та пересуваються за допомо­гою блока на мотузку, перетягнутому з одного берега річки на дру­гий. Цілком инакше збудовані були величезні пароми на Дніпро­вих пристанях, де перевозились чумацькі валки. Це були великі барки, чи байдаки, а на них настилався поміст; пересуватись вони за допомогою 6-—7 пар весел та стерна. Такі иароми були в Мики- товому Розі (Ннкополі). Бориславі та ин. Тепер, коли занепало чу­мацтво. ці спорудження поволі зникають, бо непотрібні більше, а замісць того будуються инші. легші.

Найпервісніппгм способом перевозити вантаж на скотині в коли накладають його, головним чином, на коней. Цей спосіб дуже довго практикувався іі на Україні, особливо, годі, кали перевозити на во­лах було б дуже довго, або неможливо по вузьких лісових стеж ках: цей спосіб зустрічаємо за часів літописів та в козацьку добу, ко ші значно частіше їздили на конях верхи, ніж тепер. Але іі у наші часи той, хто їде чого-небудь верхи, везе з собою свої річі в саквах; чи бисагах (інзаееішп): та іі тільки таким способом можна перевозити вантажі в гірських місцевостях України, особливо на Гуцульщині. Там перевозять на верхових конях не тільки ріжні річі та харч, але іі течива, як молоко, сироватку, то що. а в де-яких місцевостях навіть мерців, про що скажемо нижче, в главі ігро зви­чаї та обряди. їзда верхи на конях дуже довго була найбільш уяги- ваним способом пересування на Україні. З приладів піо-до їзди верхи, літописні перекази згадують про сідло за часів Олега та Святослава, згадують також і про стремена, що-до острог, то про них згадують за. козацької доби та іі то більше, говорячи про поляків.

Найдавнішим мшряддям нересувашш допомогою запряженої скотини були безперечно дрючки, прив'язані до сідла чи до хо- мута на копі, а. можливо, н до волового ярма, щось подібне до в'п.ші,-.і/иі. що перетворились потім у сані. Але з цього роду прила­ді!: сховалось на Україні тільки де-що на Карпатах, та й то вже і; щр'-ходавій формі. Такі, наприклад, сані з в.кікоми, цеб-то з дрю­ками. що волочились за ними ззаду, нам довелось спостерігати в о м :і.іоцькомц на Лемківщині. Це були невеличі;і сані з дуже ко­роткими полозами (кожний полоз окремо звуть там саня, а обидва ра іі >м — гані) та з поперечною перекладиною, що до неї причеплені два ч.ш-кп, які й тягнуться по землі, влаки також з'єднані перекла­диною. Сані пі вживаються і зімою. і літом, щоб перевозити дерево, а їм. ювним чином сіно з гір до села. 0. КоШеї^^-. у своєму описі По-

да>;. що такі сапі значно міцніші за сані з полозами. Найпростіші сані, які існують на Україні, відомі під назвою ґринджол; вони бу­вають і дуже маленькі: тоді їх дорослі вживають щоб перевозити на сой і легші речі, а діти для -забави.

Великі ґринджоли, — прості та дуже примітивнії зроблені сані. — вживають щоб перевозити дрова та ріж,ні иніпі тяжкі речі. Ґрин­джоли мають два довгих полози, що з'єднані між собою оплінами, пео-то поперечними брусами таким способом: на кінцях оплінів зни­зу видовбані дірки, і цими дірками насаджують їх на вертикально впиті в полози копилля: на кінцях оплінів згори видовбані дірки, куди иноді вставляють чогирі рожна, цеб-то вертикальні кілки, щоб прив'язувати доправні речі, коли їх не прив'язують просто до оплінів так званими поплюсткоми, цеб-то своєрідними мотузками, «плетеними з свіжого віття. Для їзди, звичайно, вживаються сані менших розмірів, досить легкі, здебільшого дуже прості, але иноді оздоблені вибагливою різьбою або кольоровими визерунками. як на­приклад в Уманському повіті на Київщині, в селі Мшанець у схід­нії! Галичині та в инших місцях (мал. 3).

Переходових форм од саней до колесного ходу, таких, як на­приклад. ще трапляються в кантоні Уаисі в Швейцарії і в яких пе­редню частину становлять сані а короткими полозами, а під зад­ньою вже е пара колос, — на Україні тепер немає, навіть у гірських місцевостях, так само як уже немає, за винятком дитячих забавок, і первісних колос з суцільного дерева, або з кількох шматків, що творять міцне суцільне коло. Такі колеса трапляються і тепер на Кавказі. Найпростіший, але тепер вже дуже мало поширення на Україні прилад для їзди — це візочок на двох колесах, гак звана біда чи бідка. Дуже сумнівно, однак, щоб біда була як-небудь спо­ріднена з одноколкою князівського періоду та тими чисто східніми половецькими возами, що їх знаходимо намальованими на мініятю- рах Кепіґсберґського списку з початків XVI ст.; найпевніше можна гадати, що біда західнього походження. А найзвичайніший на Укра­їні прилад для їзди — це віз, що переховав і досі свою старовинну назву, під якою він існував і за князівської доби. Він буває кін­ський або воловий. Ріжниця між цими двома формами потягає в тому, що, на Лівобережжі, до кінського возу приставляють голоблі, а до волового — дишель чи вію; а що-до Правобережжя, де голобель майже не вживають, то там вія відріжняється од дишла тільки тим, що вона на задньому кінці роздвоюється, наче вила, і кожна роз­вилка обхоплює відповідну вісь, так само, як і головка голоблі, тимчасом, як дишель рівний та вставляють його проміж спицями, закріплюючи його талі залізними обручками. Крім того, кінський віз буває трохи менший та легший за воловий.

Як ми це побачимо далі будова возу та номенклатура ііого дуже численних складових частин на цілому просторі України май­же цілком однакові, але форми ного дуже ріжні в ріжних місцево­стях. Найтиповішу форму воза зустрічаємо головним чином на Пол­тавщині. Харківщині та почасти на Херсонщині та Київщині. Цей віз — невеликий, не дуже глибокий, але й не розлогий. На. півночі Черни- гівщини. на правому березі Десни вози вже нагадують великорусь­кий тип; на півдні Катеринославщини, на Херсонщині, в Таврії та в Бесарабії вози далеко більші та переходять у німецький фургон, гарбу та «діліжан». досягають иноді дуже великих розмірів та при­стосовані, головним чином, щоб перевозити великі кількості сіна чи соломи. На Правобережжі, жури чи фурманки звичайно бувають довші та глибші за полтавські вози, а на Волині, особливо на. пів­ночі, де дорога, чи краше сказати, просіки в лісі дуже неширокі, вози досить довгі та незвичайно вузькі, так шо иноді в них двоє поруч поміститись не можуть і мусять сідати, як гуси, один за одним: крім того, тут до возу завше вкладають плетену з .лози ко- гиовку, відкриту спереду та зі спинкою ззаду⁷. Нарешті, цілком окре­мий тип воза становить мажа, цеб-ло чумацький віз. Від одзнача- ється. або ліпше сказати, відзначався великими розмірами, міцністю та вагою, дуже вибагливою орнаментацією та дуже старанно оброб­леною своєю верхньою частиною, що її викладали дубом; крім того, він завше мав шкуратяний дах та важницю для підважування, що містилася збоку на особливих сучках передньої та задньої люшні.

Хоч як ріжноманітні форми українського воза, але сама будова його, в суті своїй одноманітна та не відріжняється від європейських дерев'яних возів узагалі. Ми вже зазначали, що номенклатура час­тин воза на цілому просторі України майже цілком однакова і ріж- нпці. що-до цього. в найдальших одна від одної місцевостях, майже непомітні. А ті невеликі відміни, що існують, мабуть вказують на те, шо західні назви старіші та менше попсовані, ніж инші. Так, наприклад, дерев'яний, чи в добрих возах звичайно залізний, стер­жень. що проходить вертикально через передню частину воза,, звя- зуючи її з задньою, на Чериигівщині та на Полтавщині зветься — шиворень чи творень, а на Волині та в східній Галичині ця частина воза зветься — сворінь. Етимологічну розгадку цього терміну, на­вряд чи зразу зрозумілого, дає вираз, що існує скрізь на Україні — розворювати віз. цеб-то ділити його ходу на дві половини, передню та задню, щоб на. обох примістити якусь довгу річ. наприклад дере­вину. що її треба перевезти. Цікаво при цьому, що дерев'яний брус, щільно прикріплений до задньої осі та сполучений з передньою за допомогою швкорня. на східній Україні звуть підтокою чи підтоками, а у бойків він має назву — розвори. Таким чином слово сворінь по­ходить од дієслова з(с)ворювати, цеб то сполучати чи счіплювати дві половини колесної ходи. Волинське та галицьке слово голоблі, що трапляється, правда зрідка, й на Полтавщині, здається, старіше та справніше за слово оглоблі.

Що-до упряжу, то. крім тої технічної ріжяиці, яка залежить від ріжниці самих возів. — кінського та волового. — існує ще й етно­графічна ріжниця. На. Лівобережжю та на невеличкому просторі прибережної смуги Київщини, всі кінські вози мають оглоблі та дугу, а дишель — тільки волові: а що-до Правобережжя та. цілої •західньої України, то тут усі вози, як кінські, як і волові, мають дишлі, не мають ніколи дулі, а замість східнього хомута вжива­ється тут шлея. Треба, правда, зазначити, що оглоблі існують і в західній Україні, але, головним чином, в одноконних санях та особ­ливо при ралі та при бовкуні, цеб-то коли запряжено одного тільки вола чи одну корову. Що-до дуги, то її фінське походження, здається з достатньою очевидністю довів небіжчик В. В. Стасов. і на Україні дута, безперечно, є запозиченням, що перейшло до нас- або через білорусі,, або безпосередньо від великорусів. Що-до цього останнього шляху, то його робить трохи сумнівним як форма української ду­ги. звичайно дуже легкої тане дуже плоскої, так і порівнюючи вбога її орнаментація, що обмежується тільки скромним різбленим визе- рунком з повною відсутністю розмалювання чи позолоти. Такою са­мою скупістю оздоб одзначається іі український упряж: на ньому зовсім немає жадних кутасів. мідних оздоб, дзвіночків, то то. які мали у фіннів значіння охоронних амулетів та перетворились у ві'.ликооусів у звичайні оздоби, шо дуже вперто заховують свою пер­вісну форму. Запрягу тройкою, власне кажучи, на Україні також немає, з винятком дрібних поміщиків та нижчих урядовців, шо вважають за особливий шик їздити тройкою з фурманом, одягненим по великоруському. Нема чого й казати про те. що своїм упряжем та пиши ми зазначеними тут рисами українці, за. вказаними винят­ками. наближаються до південних та західних слав'ян.

Говорячи про знаряддя руху, не можна не згадати про дороги. З усіх частин України найпримітивніишми шляхами відзначаються, явна річ. де які місцевості на Карпатах, де зовсім немає доріг, і рух на колесах, коли іі можливий, то тільки по коритах річок, шо вже остаточно, чи тільки тимчасово, на літо, висохли. Не багато кращі іі де-які дороги понад річками та через річки. Взагалі можна сказати, що по цілій Україні, починаючи з звичайної стежки в полі іі лісової просіки га кінчаючи славутніми українськими шляхами, на кшталт історичного Ромодапу, — всі дороги знаходились, та зна­ходяться й тепер у досить примітивному стані. Вони густо зарослі споришем та подорожником, літом припадають пилом, а весною та в осени вкриті глибоким болотом. Назва шлях вказує на те. що ве­ликі поштові дорогі були прокладені, мабуть, чужинцями, з метою передусім стратегічною, а потім уже — комерційною. Великі пошто­ві шляхи, шо їх иопрокладав російський уряд, з наказу таких вищих адміністраторів, як Кокошкін. обсажувались вербами, і ті з них. що існують і досі, мають досить оригінальний характер. Але загальний вигляд всіх українських шляхів цілком ще залежить од місцевих топографічних умов. Помітнішими особливостями відзначаються до­рожні споруди: кладки, лавки, містки та мости. Кладка є звичай­на деревина, шо її перекинуто через струмок, рів чи яр: у кращому випадку — це звичайна вузька дошка. Лавками звуть на Карпатах легенькі, звичайно дуже прості, але часом і досить складні, переваж­но висячі містки через бистрі, иноді дуже бурхливі гірські потоки, шо часом протікають навіть у самому селі. В сеті Лавочному. неда­леко від кордону між Австрією та Угорщиною, них містків так ба­гато. що від них пішла й назва нього мальовничого села. Пішоходні містки ставлять також .у грузьких болотяних місцевостях, звичайно, на полях: видатний такий місток, понад півтори версти завдовшки. існує в селі Вербні, біля міста Ковля на Волині. Мости для пере­їзду ставлять на палях. чи на дерев'яних биках з палів, або ж на биках зі зрубів, шо набиті в середині камінням: бики підтримують настіл з брусів, а в кращому випадку з плах, цеб-то перепиляних на двоє брусів, а вздовж настілу йде не дуже певне поруччя.