Основні правила спілкування з хворою дитиною та и родичами.

У процесі лікування дітей медичним працівникам доводиться мати справу не тільки з дітьми, але й з їхніми родичами, що ускладнює деонтологічні завдання. Діти, особливо хворі, мають потребу в любові, пещенні, увазі й співчутті. Ця загальновідома істина й повинна бути покладена в основу роботи дитячої медичної установи.

Дитина перебуває в постійному розвитку, тому на різних вікових етапах під час перебування в стаціонарі по-різному реагує на зміну звичних умов існування. Дошкільники найбільше страждають через можливий відрив від родини, через нездатність управляти своїми соматичними функціями. Школярі більше залежні від взаємин з однолітками. У той же час оцінити психологію дитини неможливо поза контекстом взаємовідносин у родині.

Атмосфера, що складається в родині під час хвороби дитини, багато в чому залежить від того, як її виховують. Якщо дитині до хвороби не вистачало турботи, уваги, то й під час її хвороби така родина навряд чи створить потрібні для дитини комфортні умови. У той же час деякі батьки, зрозумівши, що вони до хвороби недостатньо оточували дитину турботою та мало приділяли уваги, змінюють свою поведінку, надмірно пестуючи її, та іноді не виконують призначень лікаря. У цих випадках доводиться попереджати, що у своїх добрих намірах батьки можуть завдати дитині шкоди.

Хворі діти по-різному переносять свою хворобу, але немає жодної дитини, у якої б не було тієї або іншої відповіді на патологічний процес. Ця реакція навіть маленької дитини досить складна. Реакція особистості хворої дитини називається внутрішньою картиною хвороби. Її формування в дітей відрізняється від такої в дорослих тим значніше, чим молодше дитина. Розуміння процесів, які відбуваються в організмі й сприйняття хвороби залежать від рівня розвитку мислення і віку дитини. Переважне емоційне відношення, що виникає з особливостей особистості дитини, впливає на формування внутрішньої картини хвороби. У зв'язку з особливостями емоційних відносин можуть виникнути три типи внутрішньої картини хвороби:

- гіпонозогнотичний - з емоційною недооцінкою симптомів, ігнорування хвороби, завищення очікуваних результатів лікування;

- гіпернозогнотичний - з надлишковою емоційною напруженістю пов'язаних із хворобою переживань, перебільшенням ваги проявів захворювання, невір'ям в успішність лікування;

- прагматичний - із прагненням до реальної оцінки захворювання і його прогнозу, гарним контактом з лікарем і бажанням виконувати всі його призначення.

Вплив медичного персоналу й морального клімату медичного закладу на формування внутрішньої картини хвороби в дитини багатоплановий.

Психологічний підхід – важлива частина знань і досвіду медичного персоналу в дитячому відділенні. У практичній роботі необхідно враховувати не тільки фізіологічні, але й психічні, вікові й індивідуальні особливості дитини і його батьків.

Психологічний підхід у практичному плані можна представити у вигляді наступних рекомендацій:

- контакт треба встановити поперши з дитиною, тому що як тільки батьки відзначають, що дитина не пручається медичному працівникові, вони ставляться до нього з довірою;

- довіра до медичної сестри обумовлюється її поводженням, особистим прикладом, людськими якостями. Спокійна, уважна, оптимістична, акуратна медична сестра викликає довіру в дитині і її батьків.

• подолання страху у дитини та його батьків - одне з головних деонтологічних завдань.

Непохитність у самій доброзичливій і м'якій формі в сполученні з повагою й відомою дистанцією полегшує виконання деонтологічних завдань. Спокійна інтонація, слова, які вимовні твердо, але з повною повагою до дитини та її батьків, завжди зумовлюють успіх. Вселяння дитині та її близьким родичам думки про те, що вони самі гаряче зацікавлені й мають потребу у виконанні лікарських приписань, знімає багато деонтологічних труднощів.

Однієї з найважливіших завдань медичного персоналу у педіатричному відділенні – встановлення контакту з родиною хворого, незважаючи на всі труднощі, пов'язані з характерологічними або психологічними особливостями його батьків. Без адекватної взаємодії з ними неможливо не тільки нормалізувати психічний стан, але й бути впевненим у виконанні призначень і ефективності лікування дитини.