II Універсал Центральної Ради

II Універсал від 3 липня 1917 р. став наслідком переговорів керівництва Центральної Ради з міністрами Тимчасового уряду (Керенським, Терещенком, Церетелі, Некрасовим) у Києві і закритих засідань V сесії Центральної Ради 30 червня і 1 липня. Тимчасовий уряд був змушений піти на деякі поступки щодо автономії України. Результати двосторонньої угоди Центральна Рада обнародувала в II Універсалі.

В Універсалі офіційно було заявлено, що «Петроград подає руку представникам української демократії», закликає «у згоді з ними створювати нове життя», Тимчасовий уряд визнає Генеральний Секретаріат «як носія вищої крайової влади» в Україні, допускає представників Центральної Ради «до кабінету військового міністра, до Генерального штабу Верховного Головнокомандуючого» для участі в українізації армії без порушення її боєздатності. Склад Генерального Секретаріату мав затверджуватися Тимчасовим урядом за узгодженням із Центральною Радою.

В Універсалі вказувалося, що Тимчасовий уряд заявив про своє прихильне ставлення до розробки проекту «національно-політичного статуту України» і проекту про вирішення земельного питання для їхнього винесення на розгляд Всеросійських Установчих зборів. Центральна Рада проголошувала, що у відповідь на ці поступки вона не розгдядає питання про автономію і виступає проти «намірів самовільного здійснення автономії України до Всеросійських Установчих зборів».

Незабаром після видання Універсалу Центральна Рада змушена була прийняти до виконання видану 4 серпня Тимчасовим урядом «Тимчасову інструкцію для Генерального Секретаріату», котра істотно обмежила її повноваження. Відповідно до інструкції, територія, що знаходилася під управлінням Генерального Секретаріату, обмежувалася 5 губерніями: Київською, Подільською, Волинською, Полтавською і частково Чернігівською. Український уряд – Генеральний Секретаріат перетворювався на орган місцевого управління, підпорядкований Тимчасовому уряду, а сама Рада позбавлялася законо­давчих повноважень.

Виступ “Самостійників”.

В Україні 2-й універсал засудили “самостійники”. На початку липня 1917 р. члени ЦР М. Шаповал, Л. Ган, І. Луценко, голова братства “самостійників” В. Отамановський здійснили спробу збройного повтання з метою захопити владу в Києві та примусити ЦР проголосити незалежність України.

Головна ударна сила – українські полки розміщєні в Києві.

Іх мали підтримати інші українські частини в Одесі, Чернігові, Кременчуці.

В ніч з 4 на 5 липня 1917 р. вони зайняли приміщення ЦР привівши 5 тис. озброєних українських вояків в складі 2-го Укр. Полка імені П. Полуботка.

Проте ЦР не підтримала це повстання і звернулася до військових частин Тимчасового уряду з пропозицією придушити виступ.

Без підтримки ЦР спроба збройного повстання провалилася та була придушена. Всіх його учасників відправили на фронт, а головних організаторів навіть ув’язнили.

“Тимчасова інструкція Генеральному секретаріату Тимчасового уряду на Україні”. (конфлікт ЦР та Тимчасового уряду).

Липневі події 1917 р. змінили політичну обстановку в Росії — завершився період двовладдя. Вся влада була захоплена Тимчасовим урядом. Генеральний секретаріат у своїй телеграмі від 6 липня запевнив Тимчасовий уряд у своїй підтримці його дій проти спроб більшовиків захопити владу.

Тимчасовий уряд відмовився навіть від тих мінімальних поступок, які обіцяв Центральній Раді. Так, прем'єр-міністр О. Керенський затвердив замість «Статуту вищого управління України», складеного УЦР, «Тимчасову інструкцію Генеральному секретаріатові», яка обмежувала права України:

• Генеральний секретаріат мав стати органом Тимчасового уряду;

• Центральна Рада позбавлялася законодавчих прав;

• до складу Генерального секретаріату входило не 14, а 9 секретарів, до того ж 4 з них мали бути представниками національних меншин;

• територія України обмежувалась не 9, а лише 5 губерніями — Київською, Волинською, Полтавською, Подільською та Чернігівською без північних повітів.

9 серпня Центральна Рада, кваліфікуючи Інструкцію як прояв імперіалістичних тенденцій щодо України, все ж визнала її як тимчасову.

Послаблення позицій ЦР.

На І Всеукраїнському робітничому з'їзді 11—14 липня 1917 р. рішення Центральної Ради зазнало гострої критики. З'їзд рішуче висловився за негайне впровадження широкої автономії України.

Проте Тимчасовий уряд не дотримувався і цієї Інструкції – це значно підривало становище ЦР.

Корніловський заколот і Україна.

12 серпня 1917 р. в Москві праві сили, представники великого капіталу, офіцерського корпусу та правих і консервативних російських організацій та партій зібрали – Державну нараду на якій були 2000 делегатів.

Вирішено:

1. вимагати від Т.У. навести лад в країні або саморозпуститися.

2. Надати право російським військовим силою зброю придушувати безпорядки в середині країни та на фронті.

3. Наведення ладу в країні покласти на генерала Л. Корнілова – верховного головнокомандуючого російськими збройними силами.

ЦР делегатів на ці збори не надіслала.

Тимчасовий уряд назвав учасників цієї наради заколотниками та закликав до боротьби з ними.

Проте спроба встановити в колишній Російській імперії генеральської диктатури провалилася.

В містах були створені для боротьби проти заколотників: Комітети порятунку революції, комітети дій інші організації.

Проти заколотників виступили солдати та офіцери Південного та Південно-Західного фронта. 28 серпня 1917 р. в Бердичеві були заарештовані командуючий П-З фронту А. Денікіна та майже весь штаб фронту.

Демократична нарада і Україна.

В кінці вересня 1917 р. в Петрограді скликано Демократичну нараду, яка повинна була обрати “Раду республіки” (предпарламент). ЦР видала своїм делегатам інструкцію:

1. Контроль на розподілом продовольства.

2. земельна реформа (наділення землею бідних селян)

3. Визнання за всіма націями Росії право на самовизначення.

Проте нічого не було реалізовано. ЦР теж фактично нічого не робила.

Коли восени 1917 р. Центральна Рада вирішила скликати Українські Установчі Збори, між урядом О. Керенського і УЦР почався новий конфлікт.

Між тим країну охоплювала криза, про що свідчили прогресуючий параліч народного господарства, зростаючі соціальні та національні конфлікти, активізація антивоєнних настроїв народу, безсилля державної влади та анархія на місцях, більшовизація Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів тощо.

Соціально-економічні та політичні процеси, які розгорталися в країні, сприяли більшовицьким революційним силам. їх активна пропаганда і агітація, які закликали експропріювати експропріаторів, дали результати. 25 жовтня 1917 р. у Петрограді збройне повстання ліквідувало владу Тимчасового уряду. В ніч з 25 на 26 жовтня II Всеросійський з'їзд Рад, у роботі якого взяло участь 129 делегатів від 69 промислових міст і групи повітових центрів України, проголосив перехід влади до рад, прийняв декрети про мир, землю, сформував перший радянський уряд, скасував смертну кару.

4. Проголошення УНР.

Після перемоги збройного повстання у Петрограді УЦР ухвалила резолюцію про владу в країні, де наголошувалося на необхідності переходу влади до рук усієї революційної демократії, а не тільки до Рад робітничих і солдатських депутатів.

ЦР, призначивши вибори до Українських Установчих Зборів, направила офіційні запрошення «обласним» урядам (Білорусі, Кубані, Дону, Сибіру) вступити у переговори з приводу конституювання державного федеративного утворення. Рада Народних Комісарів визнавалася керівниками України лише урядом центральних районів Росії, а не загальноросійським органом.

Результати виборів до Установчих зборів на Україні.

В Україні переважна більшість населення підтримувала Центральну Раду та українські національні партії, серед яких не було єдності щодо оцінки політичної ситуації. В той же час у робітничому Донбасі вже в жовтні влада належала радам, у пролетарських центрах Лівобережжя їх вплив зростав. У деяких містах України боротьба за владу рад вилилася у збройні сутички. На грудневих виборах до Всеросійських Установчих зборів за українські партії голосувало понад 70% виборців, а за більшовиків — ледве 10%.

Тактика більшовиків.

У робітничому Донбасі вже в жовтні влада належала радам, у пролетарських центрах Лівобережжя їх вплив зростав. У деяких містах України боротьба за владу рад вилилася у збройні сутички.

Особливо гостро проходила боротьба за владу в Києві. Тут Центральна Рада вже 25 жовтня створила з представників революційної демократії та більшовиків «Крайовий комітет для охорони революції на Україні», до якого увійшли і більшовики, якому підпорядковувалися всі органи влади. Але 28 жовтня цей Комітет саморозпустився, і контроль над ситуацією в місті було втрачено. Більшовики розпочали підготовку збройного повстання.

Встановлення контролю ЦР над Києвом.

Коли Штаб КВО відмовився від співробітництва з крайовим комітетом і отримав підтримку з фронту (козачої дивізії та Чехословацького корпусу), він перейшов до активних дій, передусім проти більшовиків, які готували повстання. 28 жовтня частини штабу КВО заарештували утворений напередодні військовий революційний комітет. Тоді відновлений більшовицький ревком (В. Затонський, А. Іванов, О. Горвіц та ін.) 29 жовтня організував збройне повстання проти Тимчасового уряду, який уособлював штаб КВО.

Основні події розгорнулись на Печерську, де були зосереджені головні сили повстанців — більшовицькі збройні формування та робітничі дружини, а також український полк ім. Б.Хмельницького (чим здивував Центральну Раду) — усього майже 6,6 тис. У розпорядженні штабу КВО було до 10 тис. юнкерів, курсантів, прапорщиків, солдатів і офіцерів частин гарнізону. Центральна Рада маневрувала між більшовиками та Штабом КВО.

29 жовтня 1917 р. ЦР передала владу в Києві командувачу КВО, проте спирачись на українські військові формування зайняла вичікувальну позицію. Більшовики та штаб КВО послабили свої сили в боротьбі між собою. Тоді українські частини виступили як проти одних, так і проти других. Збройне повстання через 3 дні закінчилося поразкою штабу КВО, який разом з комісаром Тимчасового уряду м. Києва прийняв умови миру, запропоновані узгоджувальною Комісією. Влада переходила до УЦР, а 1 листопада 1917 р. Генеральний секретаріат призначив на посаду командувача КВО підполковника Павленка.

З листопада на об'єднаному засіданні виконкомів Рад робітничих і солдатських депутатів Києва Центральну Раду було визнано крайовою владою. Водночас більшовицька фракція Київської Ради наполягала на скликанні з'їзду рад для реорганізації УЦР в Центральну раду Рад робітничих і селянських депутатів. Але їх пропозицію було відхилено. В. Винниченко пізніше оцінював цю позицію як таку, яка принесла велику шкоду національній справі, відвернувши від неї зрусифікованих міських робітників.

Третій універсал і проголошення УНР.

Вирішуючи державотворчі питання, Центральна Рада анулювала Інструкцію Тимчасового уряду.

7 листопада 1917 р. ухвалила поіменним голосуванням III Універсал, яким проголошувалось створення Української Народної Республіки (УНР). В ньому наголошувалося: «...не відділяючись від Російської Республіки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Російська Республіка стала федерацією рівних і вільних народів».

В Універсалі йшлося про те, що до УНР належать Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина і Таврія (без Криму). Цим документом визначалися головні принципи УНР:

1. Скасування приватної власності на поміщицькі та інші землі «нетрудових хазяйств сільськогосподарського значення», які передавалися без викупу селянам через земельні комітети; забезпечення свободи слова, друку, совісті, зборів, спілок, страйків, права й можливості вживання місцевих мов; запровадження 8-годинного робочого дня; «національно-персональна автономія» для національних меншин; упорядкування судової системи тощо.

2. Універсалом вибори до Українських Установчих Зборів призначались на 27 грудня 1917 р. Проголошення УНР стало визначною історичною подією, яка знаменувала відродження української державності у XX ст., завершення важливого етапу розвитку Української революції.

5. Війна Радянської Росії з УНР. Проголошення незалежності УНР.

На практиці Центральна Рада не виявляла послідовності та рішучості в реалізації своїх програмових завдань, особливо соціально-економічних. Тому вона в листопаді—грудні 1917 р. почала втрачати частину своїх завоювань. Так, декларувавши ліквідацію поміщицького землеволодіння, Центральна Рада прийняла земельне законодавство, яке передбачало залишити землю у тих землевласників, які мали менше 50 десятин. Це викликало незадоволення серед малоземельних та безземельних селян, які вимагали поділити всю землю порівну, як передбачав російський «Декрет про землю». Селянські виступи проти великих землевласників уряд УНР наказував придушувати навіть силою зброї.

До прийняття III Універсалу УЦР підштовхнули зовнішні чинники — події у Петрограді та захоплення влади більшовиками. З міркувань тимчасовості цієї влади УЦР зробила ставку на федерацію з “небільшовицькою” демократичною Росією.

У листопаді—грудні 1917 р. загострилася боротьба за владу в Україні. ЦР й Генеральний секретаріат з метою стабілізації становища в країні закликали регіональні уряди (Кавказу, Казахстану, Сибіру, Дону, Кубані, Криму та ін.) створити однорідний федеральний соціалістичний уряд Росії. 17 листопада було прийнято рішення взяти ініціативу формування такого уряду в свої руки. Проте намагання створити новий федеральний уряд Росії залишилося тільки наміром.

Після прийняття III Універсалу більшовики, вбачаючи в ЦР свого основного суперника в боротьбі за владу, розгорнули проти неї шалену пропагандистську кампанію, характеризуючи її як контрреволюційну, буржуазно-націоналістичну організацію, що веде таємні переговори із «заколотником» генералом Каледіним.

Рішення Генерального секретаріату від 23 листопада про об'єднання Південно-Західного і Румунського фронтів в Український фронт кваліфікувалося як дезорганізація фронту.

В таких умовах Центральна Рада оголосила більшовицьку партію поза законом, почала здійснювати арешти більшовиків, погроми рад, роззброєння червоногвардійських загонів і відправку їх ешелонами до Росії.

Ультиматум РНК РСФРР Центральній Раді.

Наслідком конфлікту УНР і більшовицького Раднаркому став ультиматум РНК РСФРР від 4 грудня 1917 р. Центральній Раді.

В ньому Раднарком, з одного боку, на словах визнавав УНР, її право відокремитися від Росії чи вступити в договір з нею про федеративні чи інші взаємовідносини, а з іншого — грубо втручався у внутрішні справи УНР:

1. характеризував дії Центральної Ради як націоналістичні й контрреволюційні.

2. Від Центральної Ради вимагалося припинити дезорганізацію фронту, роззброєння радянських полків і Червоної гвардії в Україні.

Перший Всеукраїнський з'їзд рад. Проголошення радянської влади в Україні.

Більшовики зробили спробу усунути від влади УЦР мирним шляхом, вихолостивши національний характер і «реконструювавши» її у ЦВК Рад України. «Переобрання» Центральної Ради планувалося провести на І Всеукраїнському з'їзді рад, на який запрошувалися представники усіх рад робітничих, солдатських і селянських депутатів.

Центральна Рада, яка спочатку мала намір проігнорувати з'їзд, за тиждень до його початку надіслала на місця циркуляр з вимогою направити до Києва делегатів від селянських спілок та українізованих військових частин. У результаті від них прибуло на з'їзд більше 2 тис. представників, які скасували мандатну комісію з'їзду й самі почали видавати депутатські мандати.

4 грудня 1917 р., коли відкрився з'їзд, В. Затонського, якому оргкомітет доручив його відкриття, просто зігнали з трибуни. Оголошений С. Петлюрою текст Ультиматуму Раднаркому РСФРР делегати розцінили як замах на УНР, а більшовики-делегати не могли дати жодних пояснень цьому ультиматуму.

Висловивши повну підтримку Центральній Раді, з'їзд вирішив недоцільним переобирати її склад, тим більше що 9 січня 1918 р. мали відбутися Всеукраїнські Установчі Збори

Зазнавши поразки, більшовицька частина з'їзду разом з лівими есерами, кількома українськими соціал-демократами та деякими безпартійними делегатами (всього 127 осіб) покинула його і переїхала до Харкова, де 9—10 грудня з допомогою російських військ було встановлено радянську владу.

У Харкові делегати, які приїхали з Києва, об'єднавшись з делегатами III обласного з'їзду рад Донбасу і Криворіжжя, 11—12 грудня 1917 р. провели альтернативний Всеукраїнський з'їзд рад. На ньому 200 делегатів представляли лише 89 рад (із понад 300 існуючих в Україні) і військово-революційних комітетів. Цей з'їзд схвалив повстання у Петрограді та політику РНК, а 12 (25) грудня проголосив встановлення радянської влади в УНР, яку визнав федеративною частиною РСФРР. До обраного Центрального Виконавчого Комітету рад .України увійшла 41 особа (у тому числі 35 більшовиків), а його головою став лівий український соціал-демократ Є.Медведев. 17 грудня було оголошено про створення маріонеткового радянського уряду України — Народного секретаріату у складі Ф. Сергеева (Артема), В. Аусема, Є. Бош, С Бакинського, В. Затонського, М. Скрипника та ін. Того ж дня ЦВК рад України опублікував маніфест про повалення Центральної Ради й Генерального секретаріату, а 18 грудня створив крайовий комітет боротьби з контрреволюцією, якому доручалося керівництво формуванням Червоної гвардії на місцях і організацією нових загонів на всій території України.

Отже, наприкінці 1917 р. в Україні існувало два уряди, між якими почалася не тільки «війна декретів», а й збройна боротьба, яку можна кваліфікувати як громадянську війну.

Похід більшовицьких військ на Україну.

З Росії водночас з інтенсивними поставками більшовикам України озброєння та боєприпасів прибули військові частини, які із загонами Червоної гвардії повели наступ на Донбас і південь України.

Центральна Рада й Генеральний секретаріат вживали заходів для припинення агресії. 15 грудня 1917 р. було створено Особливий комітет оборони України (М. Порш, С. Петлюра, В. Єщенко). 26 грудня Генеральний секретаріат прийняв постанову про створення армії УНР на засадах добровільності та оплати, у тому числі військово-повітряних сил (ВПС). Головкомом, «головою» української авіації став підполковник В. Баранов. Однак цих та інших заходів УЦР було недостатньо. Сказалися прорахунки ЦР у військовій політиці та недооцінка необхідності створення власних збройних сил в попередні періоди. ЦР до війни з Радянською Росією виявилася повністю не готовою.

Маючи у своєму розпорядженні великі резерви Радянської Росії, харківський уряд розширював підконтрольну йому територію. 25 грудня В. Антонов-Овсієнко віддав наказ про загальний наступ більшовицьких військ проти УНР. Наприкінці грудня 1917 р. було захоплено Катеринослав, потім Олександрівськ (2 січня 1918 p.), Полтаву (6 січня).

Для Центральної Ради такий поворот подій виявився цілком несподіваним. Не змогли змінити становища й відозви Генерального секретаріату до громадян України та солдатів 2 січня 1918 р. На засіданні Малої Ради 6 січня було запропоновано оголосити самостійність України (ідея ця висувалася й раніше).

Четвертий Універсал Центральної Ради

Останню надію на врятування становища Центральна Рада покладала на мирні переговори в Бресті, про участь в яких вона заявила ще на початку грудня 1917 р. Але щоб укласти мир з центральними державами, Україні необхідно було офіційно вийти зі складу Російської Республіки і стати самостійною державою, суб'єктом міжнародного права.

У такій обстановці Центральна Рада 9 січня 1918 р. прийняла IV Універсал, який юридично підтверджував відокремлення України від Росії. В ньому наголошувалося: «Віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу». Підтверджувались демократичні свободи і заходи уряду, проголошені III Універсалом, зазначалося, що Українські Установчі Збори повинні вирішити питання про федеративний зв'язок з народними республіками колишньої Російської імперії. Генеральний секретаріат перейменовувався на Раду Народних Міністрів, головою якої було обрано (замість надто поміркованого В. Винниченка) українського есера В. Голубовича.

Перша радянизація Ураїни.

У січні 1918 р. більшовицькі військові частини продовжували свої наступальні операції. Робітничий клас, підтримуючи більшовиків, створював загони Червоної гвардії, в яких налічувалося понад 100 тис. осіб. У багатьох містах відбулися повстання збільшовизованих солдатів та червоногвардійців (Одеса, Миколаїв, Херсон та ін.). Впродовж січня більшовицькі війська зайняли Лівобережну Україну.

Центральна Рада не змогла організувати дієвого опору. У відповідальний момент 16 січня 1918 р. у бою під Крутами (станція біля Ніжина), де вирішувалася доля Києва, Рада могла розраховувати лише на багнети 500 осіб, серед яких було понад 300 студентів, гімназистів. Більшість з них героїчно загинула, захищаючи українську державу.

Ситуація стала критичною, коли 15 січня у Києві проти УЦР більшовики підняли збройне повстання, центром якого став завод «Арсенал». Протягом тижня війська УЦР під командуванням С. Петлюри та Є. Коновальця придушили повстання. Але в цей час до міста підійшли більшовицькі війська на чолі з М. Муравйовим, які після п'ятиденного гарматного обстрілу 26 січня 1918 р. захопили Київ, Сюди з Харкова переїхали ЦВК і Народний Секретаріат України. Український уряд 25 січня залишив Київ і змушений був переїхати до Житомира, а невдовзі — до Сарн.

Майже на всій Україні було встановлено радянську владу, а Центральна Рада свій порятунок від остаточного розгрому покладала лише на допомогу країн Четверного союзу.

На території України було створено кілька “радянських республік”: Одеська радянська республіка; Донецько-Криворізька радянська республіка; Кримська соціалістична радянська республіка; в яких були створені власні “радянські уряди”.

Брестський мир.

28 грудня 1917 р. у Брест-Литовському розпочалося перше засідання мирної конференції за участю до 400 представників країн-учасниць. Хоч делегації УЦР, одній з наймалочисельніших, ще бракувало досвіду, вона виявила неабияку активність, захищаючи національні інтереси.

Від делегації УНР О. Севрюк, М. Любинський і М. Левітський 27 січня 1918 р. підписали в Бресті з представниками країн Четверного союзу мирний договір. У ньому зазначалося, що учасники цього договору «хотять самі вчинити перший крок до тривалого і для всіх сторін почесного світового миру, котрий не тільки має покласти кінець страхіттям війни, але також має вести до привертання дружніх відносин між народами...».

Політичні діячі УНР, домовившись про військову допомогу країн Четверного союзу, вірили в їх альтруїзм і робили все можливе для формування в Україні громадської думки про Брестський договір як про єдиний шлях до порятунку. У відозві уряду УНР «До всієї людності Української Народної Республіки» від 10 лютого 1918 р. зазначалося: «На Україну для допомоги українським козакам... йдуть дивізія українців — полонених, українські січові стрільці з Галичини та німецькі війська... Ці війська не мають ніяких ворожих нам намірів...».

Згідно з домовленістю з УНР і у зв'язку із заявою Л. Троцького про припинення мирних переговорів і закінчення війни Росії з Німеччиною група німецьких армій «Київ» у складі 23 дивізій і кавалерійської бригади 18 лютого почала займати захоплену більшовиками територію України, а 24 лютого в Україну рушили австро-угорські війська. Загальна чисельність німецько-австро-угорських військ у травні перевищувала 450 тис. солдатів і офіцерів.

За 2 місяці радянська влада в Україні була повалена об'єднаними силами країн Четверного союзу і військами Центральної Ради.