25

Тема: Боротьба за відновлення державності українського народу (1917-1921 рр.)

Україна напередодні 1917 р.

Особливістю суспільного ладу Росії на початку XX ст. було переплетіння монополістичного капіталізму в промисловості з численними залишками кріпосництва у сільському господарстві і самодержавної монархії, за якої практично все населення не мало політичних прав.

Невдачі в російсько-японській війні 1904-1905 рр., економічна криза, крах столипінської аграрної реформи, Перша світова війна з її величезними матеріальними і людськими втратами і руйнуваннями викликали крайнє зубожіння населення, що призвело до загострення соціальної напруженості і поляризації суспільства. На кінець 1916 р. економіка країни була цілком зруйнована війною, гроші знецінилися і виробництво почало набувати натурального характеру. Царський уряд запровадив продрозкладку селянських господарств із метою постачання армії і карткову систему постачання населення продуктами першої потреби. У той же час розкрадання казенних коштів досягло небувалих розмірів, велике виробництво фактично зупинилося, зарплата робітникам не виплачувалася місяцями.

Це зумовило масовий характер революційного руху, участь у якому взяли різні соціальні верстви (від аристократії до селянства), об'єднані прагненням ліквідувати самодержавство.

Початок революції в Росії 24 лютого 1917 р. в столиці імперії Петрограді - почався страйк, який уже через кілька днів став всеросійським. До страйку приєдналися і війська столичного гарнізону. Влада в столиці фактично перейшла до Петроградської Ради робітничих і солдатських депутатів. 27 лютого 1917 р. імператор Микола II зрікся престолу. Була припинена діяльність Державної думи, натомість був створений її Тимчасовий комітет, який 2 березня, прийнявши зречення царя, утворив Тимчасовий уряд.

Лютнева революція в Росії, буржуазно-демократична за своїм характером, покликана була ліквідувати:

- самодержавство, установивши загальну політичну рівність громадян;

- поміщицьке землеволодіння, наділивши землею селянство;

- національне пригноблення, створивши реальні умови для здійснення права всіх народів на створення власних національних держав.

Тимчасовий уряд вважав себе правонаступником царського уряду і прагнув зберегти контроль над усіма територіями імперії. Передбачалося, що глибокі соціально-економічні перетворення почнуться лише після скликання Всеросійських установчих зборів, ідея яких була популярною в ліберальних колах у 1917 р. В Росії аж до вересня 1917 р. навіть не була встановлена республіканська форма правління, до Установчих зборів вона формально продовжувала вважатись монархією без імператора.

Однак ігнорування необхідності термінового запровадження заходів щодо ліквідації глибокої соціально-економічної кризи викликало подальше наростання революційної боротьби. Намагання вгамувати робітничий рух шляхом включення до Тимчасового уряду міністрів від соціалістичних партій - правого крила соціалістів-революціонерів і РСДРП (об'єднаної), тобто меншовиків - не дали значного ефекту.

У Російській імперії після подій лютого 1917 р., склалося двовладдя: з одного боку, діяли місцеві органи Тимчасового уряду, а, з іншого боку — ради робітничих і солдатських депутатів, котрі мали реальну владу в промислових центрах і прифронтовій смузі. Протягом перших місяців революції розпорядження Тимчасового уряду виконувались лише в тому випадку, якщо на них стояла резолюція з дозволом від Петроградської Ради робітничих і солдатських депутатів, яка фактично стала паралельним урядом Росії. Однак при цьому правосоціалістичне керівництво Петроградської Ради, яке складалось з есерів та меншовиків, вважаючи що всі демократичні завдання буржуазної революції повинні вирішуватись під керівництвом буржуазії, не заявляло претензій щодо пере-брання Радою урядових повноважень, проголошуючи її метою лише контроль за діяльністю буржуазного уряду.

Глава Тимчасового уряду А. Керенський, спробувавши ліквідувати всевладдя Рад, улітку перейшов до відкритого терору проти них. Це, а також викликане політичними причинами непідготовлене настання російської армії на німецькому фронті, сприяло подальшому падінню авторитету Тимчасового уряду. Повернення в Росію Леніна зміцнило позиції більшовиків, що наполягали на передачі усієї влади Радам. У серпні Верховний головнокомандуючий генерал Лавр Корнілов намагався зробити державний переворот і установити особисту диктатуру. Більшовики зіграли головну роль у розгромі його військ, після чого одержали більшість у Петроградській Раді.

Початок революції в Україні

Лютнева революція в Росії 1917 р. активізувала боротьбу українського народу за національне, культурне, економічне визволення. Організаційним центром, що об'єднав усі національно-демократичні сили України, був міжпартійний політичний блок поміркованих лібералів і соціал-демократів — Товариство українських поступовців (ТУП), — який виник у 1908 р. Членами ТУП були М. Грушевський, Є. Чи-каленко, І. Шраг, Д. Дорошенко, С. Єфремов, А. Ніковський, А. Вязлов, В. Прокопович та ін.

Перемога Лютневої революції і. крах самодержавства в Російській імперії обумовили зміну органів влади і управління в Україні. Про падіння монархії і створення Тимчасового уряду в Києві було офіційно оголошено 1 березня 1917 р. Губернатори були усунуті. Вищою посадовою особою в губернії став комісар Тимчасового уряду, яким зазвичай призначався голова губернської земської управи. На місцях почали створювати громадські комітети, до яких увійшли ялени міських дум, підприємці, інтелігенція. У Києві виникла рада об'єднаних організацій міста. Відбулися земські з'їзди, що обрали виконавчі губернські комітети. Паралельно створювалися ради робітничих і солдатських депутатів, до керівництва якими прийшли російські есери і меншовики. Активізувалося суспільно-політичне життя. Відновилися старі, виникли нові українські політичні партії - Товариство українських поступовців, що реорганізувалося в Союз українських федералістів-автономістів, соціал-демократи, соціа-лісти-революціонери, Український селянський союз.

Відроджувалися «Просвіти». Розгортали діяльність кооперативні організації. Була заснована Військова рада, Центральний український кооперативний комітет.

Однак, найбільшою популярністю і впливом в Україні напередодні революції усе ще користувалися не національні, а загальноросійські партії - соціалісти-революціонери, соціал-демократи, кадети. їхні програмні вимоги лягли в основу програм аналогічних українських партій.

Виникнення Української Центральної Ради, її керівництво, партійний склад і політична програма

Українська Центральна Рада виникла 4 (17) березня 1917 р. як національне представництво українського народу в результаті угоди між ТУП (яке стояло на позиціях автономії України в складі Росії) і Братством самостійників на чолі з Миколою Міхновським (котре проголосило курс на повну державну незалежність України). Завданням Центральної Ради було проголошено об'єднання всіх українських сил. Головою Ради був обраний професор М. С. Грушевський, його заступниками — Дмитро Антонович і Дмитро Дорошенко. Центральна Рада звернулася з відозвою «До українського народу», у якій закликала зберігати спокій, обрати нових людей в органи самоврядування, будувати вільне життя.

Найбільш численною в Центральній Раді стала Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР), яка остаточно сформувалася в квітні 1917 р. За своїм характером вона була селянською революційно-демократичною партією, що виступала за «соціалізацію» землі (тобто перехід її в руки народу і поділ земельних ділянок серед селянства за трудовою нормою). Восени 1917 р. у ній перебувало близько 75 тис. чоловік. Лідери партії - Г. Ковалевський, П. Христюк, М. Шраг, О. Севрюк - були молодими людьми. До УПСР офіційно вступив і М. Грушевський. Під впливом УПСР знаходилася Українська селянська спілка («Спілка») - досить впливова організація сільських кооператорів.

Другою за чисельністю партією в Центральній Раді була Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), котра стояла на правосоціалістичних позиціях близьких до російських меншовиків. Програма УСДРП передбачала соціалістичну перспективу розвитку, перетворення Росії на демократичну федеративну республіку, автономію України в її складі, соціальні гарантії з боку держави, націоналізацію землі і створення великих державних господарств і т.д. Лідерами партії були В. Винниченко, І. Мазепа, С. Петлюра, М. Порш. Позиції УСДРП у керівництві українським визвольним рухом істотно послабляло взаємне суперництво її лідерів - В. Винниченка, який неодноразово схилявся до співробітництва з більшовиками і більш правого С. Петлюри. У цей період у складі партії було близько 5 тис. чоловік.

У червні 1917 р. на конгресі Товариства Українських поступовців (ТУП) була відновлена його діяльність, перервана після революції 1905-1907 рр. Партія прийняла більш «модну» назву Української парти соціалістів-федералістів, однак, насправді вона мала буржуазно-ліберальний характер і була близькою до російських кадетів. її «соціалістична» програма обмежувалася вимогою розвитку кооперації, а «федералізм» передбачав не автономію України в складі федеративної Росії, а лише «вільні» міжрегіональні зв'язки». Лідерами партії були С. Єфремов, А. Ніковський, Д. Дорошенко. Партія була нечисленною, але досить впливовою, оскільки об'єднувала у своїх лавах більшість представників національно орієнтованої культурної й економічної еліти України.

Основними напрямками своєї політичної програми Центральна Рада проголосила:

1) боротьбу за національно-територіальну автономію із 9 українських губерній і етнічних земель;

2) підготовку до виборів до Установчих зборів із метою вирішення питання про автономію України в складі Російської республіки;

3) співробітництво з Тимчасовим урядом;

4) надання національним меншинам рівних політичних прав. Одночасно з утворенням Центральної Ради і масових

організацій на місцях - Просвіт, Селянської спілки, національних клубів і рад військових, студентських, жіночих та інших організацій — відбувалася консолідація українських сил. Улітку 1917 р. пройшли українські станові зЧзди - селянський і робітничий, на яких були представлені національно налаштовані представники цих суспільних верств. Делегати цих з'їздів увійшли до складу Центральної Ради (після цього склад Ради перевищив 800 чоловік). Підтримали Центральну Раду також І і II Всеукраїнські військові з'їзди, делегати яких заявили, що виступають від імені «2 млн організованих українських солдатів і офіцерів» фронту і тилу.

Таким чином, у період весни і літа 1917 р. зріс авторитет Центральної Ради серед широких верств українського населення. Українські партії різних політичних напрямків об'єдналися навколо національної ідеї побудови Української держави.

Початок українізації армії

22 березня 1917 р. у Києві відбулася Установча військова нарада, а наступного дня зібралося віче українських офіцерів. На нього прибуло більше 900 українців з різних військових частин. Вони підтримали вимогу автономії України в рамках майбутньої Російської Федерації та створення українського війська. Віче сформувало Військове бюро.

9 березня виник військовий клуб ім. гетьмана Павла Полуботка, завданням якого проголошувалося об'єднання солдатів-українців під гаслом автономії України. У Києві почалося створення першої української військової частини - полку ім. Б. Хмельницького. Українські частини формувалися на фронтах. Вже в серпні нараховувалося 27 українізованих дивізій, а всього українських солдатів було близько 4 млн. Але керівництво Центральної Ради не усвідомлювало важливості створення української армії.

18 травня був скликаний І Всеукраїнський військовий з'їзд із 900 делегатами. Очолив його Симон Петлюра. З'їзд прийняв резолюцію про необхідність створення українських військових частин. Делегати виступили за автономізацію України в рамках демократичної федеративної Росії, за створення українського війська. Для здійснення українізації армії при Центральній Раді був створений Тимчасовий український генеральний комітет на чолі із С. Петлюрою.

Поява Вільного козацтва

Оскільки органи Тимчасового уряду виявилися нездатними до встановлення реальної влади на місцях, масового характеру набули грабежі, убивства, розбійні напади. Потреба в охороні правопорядку особливо гострою була в сільській місцевості, де селяни організовували власні загони самооборони.

Улітку 1917 у Звенигородському повіті Київської губернії з ініціативи селянина Смоктія виникли збройні загони самооборони під назвою «Вільне козацтво», створення яких швидко поширилося на значну частину українських земель.

Офіційно питання про організацію Вільного козацтва з ініціативи С. Петлюри розглядалося на засіданні Генерального Секретаріату 8 вересня 1917 р. На початку жовтня на з'їзді комісарів Тимчасового уряду 5 .українських губерній, на які за рішенням Петрограда була поширена влада Центральної Ради, діяльність Вільного козацтва була офіційно дозволена.

У жовтні 1917 р. у колишній гетьманській резиденції Чигирині пройшов перший Всеукраїнський з'їзд Вільного козацтва, на якому були присутніми 200 делегатів від Катеринославської, Полтавської, Чернігівської, Херсонської губерній і Кубані. Почесним отаманом Вільного козацтва був обраний М. Грушевський, главою військових формувань - Павло Скоропадський, наказним отаманом - Полтавець-Остряниця.

Завданням Вільного козацтва була боротьба з дезертирством при демобілізації, охорона громадського порядку і спокою населення, захист громадян і їхньої власності, запобігання грабежам, фізичний і духовний розвиток членів своєї організації. Внутрішня організація Вільного козацтва — сотні, полки, коші — склалася на основі стародавньої організації українських козаків. Старшина була виборною, однак, вищестоящі начальники могли на свій розсуд усувати підлеглих їм командирів. Службу козаки несли безкоштовно.

За статутом загони Вільного козацтва підпорядковувалися начальникові місцевої міліції. Однак, оскільки вони використовувалися, в основному, у боротьбі з червоногвардійцями, поступове керівництво Вільним козацтвом перейшло до військового міністерства.

Український Національний Конгрес

Український Національний Конгрес відбувся в квітні 1917 р. у Києві. На нього прибуло близько 900 делегатів від різних політичних партій і організацій - селянських, військових, культурницьких і т.д. Серед них були представники не тільки Наддніпрянської України, але і Кубані, Галичини і військових формувань усіх фронтів, де служили українці. Крім того, у роботі Конгресу взяли участь близько 600 гостей від українських установ і організацій Києва. Конгрес висунув вимогу національно-територіальної автономії України в складі Росії. Була прийнята вимога про негайну організацію Крайової Ради як територіального органу влади. Ініціативу рішення цього питання повинна була взяти на себе Центральна Рада. Соціально-економічних питань Конгрес фактично не торкався. Конгрес переобрав склад Центральної Ради, включивши до нього представників усіх присутніх на ньому партій, професійних і культурницьких організацій. Головою Центральної Ради Конгрес обрав М. Грушевського, а його заступниками — С. Єфремова і В. Винниченка. Крім того, Центральній Раді надавалося право розширити свій склад після конгресу на 15%, для того, щоб при перетворенні її на орган крайової влади охопити представників національних меншин.

За оцінкою М. Грушевського, Конгрес за своїм значенням дорівнював Українським Установчим зборам, легітимізувавши діяльність Центральної Ради і додавши їй рис всенародно обраного парламенту (хоча сам Конгрес не був всенародно обраним).

Після Конгресу для ведення поточної роботи був створений Виконавчий комітет Центральної Ради (Мала Рада). Він діяв між сесіями і пленумами Центральної Ради, фактично зосередивши у своїх руках усі законодавчі повноваження.

II Всеукраїнський військовий з'їзд // Всеукраїнський військовий з"ізд відбувся 5-10 червня 1917 р. На ньому зібралися 2,5 тис. делегатів, що представляли 1,7 млн. солдатів - українців усіх фронтів російської армії. З'їзд:

- підтвердив постанову І Військового з'їзду про українізацію армії і затвердив статут вищої української військової установи - Генерального комітету на чолі із С. Петлюрою;

- доручив Генеральному комітетові розробити план українізації війська, запропонував Центральній Раді негайно приступити до «фактичного втілення в життя основ автономного ладу, як єдиного способу врятувати Україну і всю Росію від безладь і загибелі»;

- зобов'язався забезпечити Центральній Раді «найактивнішу підтримку».

Делегати з'їзду ввійшли до складу Центральної Ради. Після з'їзду значно активізувалася робота щодо українізації армії, на усіх фронтах були створені українські військові ради і комітети.

І Універсал Центральної Ради

І Універсал став наслідком тримісячних переговорів і^ Тимчасовим урядом, що відмовлявся визнати право України на автономію. Виконуючи вимоги мітингів, рекомендації з'їздів, 10 червня 1917 р. Комітет (Мала Рада) прийняв І Універсал Центральної Ради до українського народу, у якому було проголошено: «Відтепер самі будемо будувати наше життя», тобто була проголошена автономія України (у складі Росії).

Універсал містив стислий підсумок обговорення проблем самовизначення України на І селянському з'їзді, IV сесії Центральної Ради і II Військовому з'їзді. Головним призначенням І Універсалу було безпосереднє звернення до всіх українців із закликом «у лихоліття вседержавного безладдя» самостійно організовуватися і приступити до «негайної закладки основ автономного устрою» України.

В Універсалі відзначалося прагнення молодої української демократії до свободи, до створення шляхом загального, рівного, прямого і таємного голосування Українських Установчих зборів, до національно-територіальної автономії в складі Росії. У стислій формі викладалися відповідні вимоги Центральної Ради до Тимчасового уряду. Особливо висловлювалася «надія», що по всій Росії поміщицькі, казенні, царські, монастирські та інші землі будуть передані у власність народу.

Центральне значення мало положення Універсалу, яке проголошувало, що оскільки Тимчасовий уряд не задовольняє вимог Центральної Ради, український народ буде «сам керувати своїм життям». В Універсалі Центральна Рада проголошувала себе виразником усенародної волі і брала на себе в зв'язку з цим «весь тягар відповідальності». Універсал також закликав українських громадян до згоди між собою й угоди з «демократією інших національностей», а також до усунення на місцях осіб і органів, «ворожих до українства», але не насильницькими методами, а шляхом їхнього переобрання.

Обнародування Універсалу стурбувало Тимчасовий уряд, котрий опублікував «Звернення до українського народу», у якому закликав не відриватися від Росії. 29 червня до Києва прибули міністри Тимчасового уряду на переговори з Центральною Радою. Вони визнали право України на автономію і погодилися, щоб Центральна Рада розробила статус своїх повноважень.

Утворення Генерального Секретаріату

15 червня 1917 р. Центральна Рада повідомила про утворення Генерального Секретаріату, котрий повинен був виконувати функції виконавчого органу. До складу першого Генерального Секретаріату входили голова (ним став В. Винниченко, який одночасно виконував обов'язки генерального секретаря внутрішніх справ), 8 генеральних секретарів (фінансів — X. Барановський, міжнаціональних справ - С. Єфремов, військових справ - С. Петлюра, земельних справ - Б. Мар-тос, судових справ - В. Садовський, продовольчих справ -Н. Стасюк, народної освіти - І. Стешенко) і генеральний писар (П. Христюк).

У першому складі Генерального Секретаріату чисельно переважали члени УСДРП, у той час як у складі Центральної Ради найбільш численною була УПСР.