«Собор»

«Роман-набат»– це визначення Григора Тютюнника. Набат - «сигнал тривоги у випадку якого – небудь нещастя». Може, перебільшив відомий новеліст,так відгукуючись про твір,який розповідав про долю напівзруйнованого козацького собору? Скільки їх було знищено у радянські часи , перетворено на склади комбікормів!

Ні . Приглянемось уважно до тексту. Дія у творі відбувається переважно у Зачіплянці – селище поблизу великого індустріального міста. Могутній,красивий Дніпро у своєму пониззі , прекрасний степ , розкішні сади Зачеплянки . А над красою «чорна , лапата сажа, хмаровище рудих заводських димів ». Хіба це нормально – легенями фільтрувати таке повітря? Не знайти відповіді суспільству ,в якому головний орієнтир життя – план. «Догнати ,перегнати , відрапортувати » - у цьому смисл буття для директорів заводів. Їм не до екології. Під загрозою кар’єра .

Втіленням духу кар’єроманії у творі є Володька Лобода . Син потомственого металурга , самою природою покликаний продовжувати професію батька ( «молодий , тугощокий , квітучого здоров’я ») , він , спокусившись керівною роботою в комсомолі ,нехтує світом вікової моралі й виходить на шлях, де править життя «наркотик владолюбства, героїн кар’єризму » .

Людина далеко не бездарна й скептично достатньо чутлива ,Володька швидко засвоює норми поведінки :головне – догодити начальству. Зрікаючись батька,минулого свого народу ,висуванець робить кар’єрний ривок саме за допомогою собору :його знаменитий план – взяти собор у риштування напередодні святкування 300-річчя Переяславської ради – викликає захоплення у начальства : «ти – геній ». Ідеї ,одна «геніальніша» за іншу ,виникають у нього на посаді відповідального за культуру : відправити батька у Будинок ветеранів , спорудити на місці собору критий ринок ,шашличну ,позбавити собор «охоронної грамоти» і тим самим відкрити шлях для законного руйнування його.

Що може зупинити таку людину? Совість? Її у Володьки нема . Як не дивно, захищають собор далекі від розуміння цінності історичної пам’ятки жителі Зачеплянки . Вони нібито не помічають собор в щоденних хлопотах . Але щось же приховано у товщі народного життя, щось регулює їхню поведінку ,не дає розмити берегів моралі й тим рятує ріку життя. Гончар уважно досліджує цей світ . Перше ,що впадає в око , - неприйняття фальші. У народній свідомості непорушними лишаються кілька основоположних правил : «на нашій вулиці анонімок не пишуть !», «фальшаків не люблять ». Тому й «вилинялий » Володька ,який геть полисів , проходячи хитросплетіннями коридорів влади , однозначно кваліфікується тут як «батькопродавець» , «вертун» , «страшний , підступний ,мстивий тип» .

Носіями одвічних моральних цінностей ,незримо присутніх у народі , виступають вперш за все Ізот Лобода та Іван Баглай. Щось величне , справжнє, закладене природою в Ізотові . Людина неординарна . У молодості батько Володьки чарував світ своїм співом у соборі («голос …мав, як у Паторжинського »). Чарує і зараз своєю величною поставою: «Патріарх! Король Лір! Пророк Ісайя !» Неговіркий ,стриманий повний того ,що не душі в людини може бути легко , чисто ,коли робиш добро ,він самою своєю присутністю зупиняє потік фальші: «Дивну річ помітив (думає Володька – О.К.):вже сама присутність старого одразу робить всі твої слова мовби якимись недійсними , порожніми…»

Іван Баглай – «Іван Дикий». Швидкий на кулак , рухливий , темпераментний(«щось дике в очах »), він готовий відповісти силою на кожен прояв зла. Але він втілює не тільки силу «Самбіст із сталевими м*язами »наділений водночас золотим ,ніжним , справедливим серцем і рідкісною чутливістю до чому в нас так хамлюг багато ?», «Чому в нас такі люди злі ?» Відповіді Іван не знаходить, але знає : «Людина доти і людина ,доки не втратила здатність бачити … красу».

Інстинктивно відчуває це й Зачіплянка . Десятиліттями відповідала вона на запитання , що є для людини святим. Тому й вижила , тому й піднімається хвиля обурення . У момент кризовий (украли таблицю) усі розуміють : руйнування собору – катастрофа.

Вірунька , яка колись казала : «Мені до нього , правда , байдуже», захищає собор у коридорах влади ; сліпий Костя реагує обуренням : «Сволоцюги» ; вагітна жінка – думкою про майбутнє : «а дитя моє вже й не побачить отих бань та шпилів ?»; Шпачиха – категоричним: «Тільки через мій труп!..» Так у звичайних людей перемагає «потреба краси».

Собор у романі – символ краси ,нескореності козацького духу , історичної пам’яті ,але передусім - символ духовності. Тому так природно звучить заклик вчителя Хоми Романовича , звернений до молодого покоління : «Собор душ своїх бережіть, друзі…» Що загрожує душам? Перш за все дух епохи утилітаризму . Стандартизується , «висушується»:архітектура(«Будинки…мов близнюки»),людина : «йде покоління…сухарів безчуттєвих ,раціоналістів без емоційних ». Чому так? Бо «чиновник іде по світу ,він тон задає…». Він прагне зробити з живого людського матеріалу «людину - цеглу». Домінування такого типу свідомості руйнує ідеали ,знецінює красу як вияв творчого генія .

Символом спротиву такого світу постає Єлька. Раз по раз автор звертається до неї ,щоб окреслити образ привабливої дівчини , її рідкісну красу : струнку постать ,легку ходу , зеленаву голубизну очей ,гордовиту шию , «самим сонцем мальоване лице», і внутрішній світ ,безпосередній ,емоційний ,чуттєвий, сповнений потреби краси і справжнього кохання . Натура естетично чутлива, Єлька втілює собою стихію степу ,де ніщо не стандартизоване , де все відкрите, де панують щирість і нестримне прагнення свободу, де живе дух лицарів запорозьких, де хочеться жити «палахким до нестями життям».

Залежно від душевного стану Єлька по різному сприймає навколишнє ,дає контрастні характеристики світу : то «нема правди , пропили все…Брехня кругом », то захоплення ним попри все : «Ні ,світ такий гармонійний …Повен краси…тільки зумій помітити її, навіть якщо тобі гірко і боляче». Але є в ній головне – «надійність душі».

Цю рису Єльки інтуїтивно відчував ,відгадав Микола Баглай. Красивий, фізично розвинений («еллінська статура»), душевно багатий, він наділений здатністю чути «музику сфер». Миколу болісно вражає дисгармонійність світу, і хлопець прагне його вдосконалити , починаючи від роботи над фільтрами і закінчуючи штучним озвученням простору співом солов’їв . Юнак поєднує в собі рідкісне чуття краси і вміння мислити раціонально . Тяжіння до ідеалу в нього природне і глибинне , таким же природним є пошук смислу буття . Одне за одним формулює Микола складні питання : «можна прожити без собору , і без пісні, і без Рафаеля … Але чи залишились би ми тоді в повному розумінні слова людьми? Чи не стали просто юшко їдами пожирачами шашликів ? Тяглом історії?»

Для Миколи відповідь сама собою зрозуміла – не можемо . А світові? Зі світом все не так просто. Що відповісти Ромці, який стверджує : живемо в «цинічну епоху …Народили нас матері під кривавим знаком Зодіака …І , думаєш ,це не впливає на наше світовідчування?» Як відповісти несхильній до насильства людині («Я не майстер руковивертання», - зізнається Микола) прихильникам «абсолютної свободи » - брутальним ,цинічним : фізичне протистояння завершується тим ,що супроти неозброєного Миколи «з фінкою…особисто стояла на порозі чорна ,гвалтівна смерть». А як бути з лозунгом Жанни : «Бери від життя ,що можеш!..Пробоєм! Живохватом!»

Є сили зла,які прагнуть поставити світ на грань хаосу. Особливо тривожить митця ,що почалася немовби еволюція навпаки – вирвалися на волю первісні інстинкти і підтоптують все. Що далі? Митець означив проблеми – ударив у набат. Нам треба почути цей тривожний голос .

Олесь Гончар – романтик. Слово його високе ,піднесене ,часом пафосне . Герої – красиві , сильні , мужні ,сміливі . Полюбляє він виняткові ситуації ,коли людина має виявити свою сутність до кінця . Нині не всі сприймають таку манеру письма . Наш прагматизм потребує іншого слова , але за ним уже не почути того високого голосу життя ,який так умів передати , може , останній романтик у нашій літературі.

Сучасники Олеся Гончара ,які постійно перебували у силовому полі його слова, з особливою глибиною відчували роль митця у розвитку літератури. Нині все чіткіше окреслюється значення творчості Гончара : його внесок у формування галереї характерів ,здатних взяти на себе відповідальність за світ,у збагачення філософського потенціалу літератури у шліфування мови, розширення стильових можливостей прози, актуалізацію нових жанрових форм роману (передусім роману - поеми , роману в новелах).