Англо-франко-радянські переговори щодо пакту про взаємодопомогу.

Переговори між СРСР, Англією та Францією відбувалися в Москві в три етапи.

1. Середина квітня — середина червня 1939 р. — обмін нотами, переговори з послами в Москві — У. Сідсом (Англії) й Ж. Пайяром (Франції). Англія пропонувала Радян­ському Союзу дати односторонні гарантії Польщі та Румунії. СРСР у відповідь 17 квітня запропонував Англії та Франції укласти на 5—10 років союзний договір із воєнною конвенцією про взаємну допомогу. Проте Англія відмовилася від радянської ініціативи.

З травня М. Литвинова, прихильника європейської ко­лективної безпеки, на посаді наркома закордонних справ заступив В. Молотов. Це була ознака змін у зовнішній по­літиці СРСР. Радянський уряд шукав можливостей уникнуги воєнної загрози з боку Заходу й зміцнити безпеку країни шляхом переговорів з обома блоками.

Уряди Англії та Франції вважали свої контакти з Радянським Союзом насамперед знаряддям тиску на Німеччину, аби домогтися від неї якихось поступок, і, крім того, як писав американський посол у Лондоні Дж. Кеннеді (батько Джона Кеннеді), засобом «зв'язати Росію», щоб вона не уклала угоди з Німеччиною.

2 червня уряд СРСР передав Англії та Франції чіткі проекти договору про взаємодопомогу й воєнної конвенції трьох держав. Це внесло деякі зміни у ведення переговорів. Вирішено перейти від обміну нота­ми до прямих переговорів у Москві.

2. Другий етап — політичні переговори із середини червня до 23 липня 1939 р. Москва запросила до прямих перегово­рів міністра закордонних справ Англії. Але Галіфакс відмо­вився. В Москву направили У. Стренга — ке­рівника одного з департаментів Форін офісу. Стренг, звичайно, мало допоміг справі — Лондон дав йому вказівку саботувати й зволікати з переговорами.

У липні англійська дипломатія розглядала два можли­вих результати переговорів у Москві — їх зрив або укла­дення обмеженого пакту. Водночас вона вела таємні пере­говори з німецькими дипломатами. Так, радник Чемберлена Г. Вільсон мав бесіди з німецьким чиновником з особливих доручень X. Вольтатом щодо можливості під­писання англо-німецької угоди про відмову від застосування сили у взаємовідносинах і про «розмежування сфер інтересів» (невтручання Німеччини в справи Британської імперії, а Англії — в справи «Великого німецького райху»).

Про це ж вели таємні переговори в Лондоні міністр зовнішньої торгівлі Р. Хадсон з X. Вольтатом, Г. Вільсон з німецьким послом Г. Дірксеном та особистим секрета­рем Ріббентропа Т. Кордтом.

Все це спонукало радянський уряд припинити не­ефективні політичні переговори з Англією та Францією й запропонувати їм проведення воєнних переговорів з ме­тою укладення воєнної конвенції.

3. Третій етап — воєнні англо-франко-радянські перего­вори. Вони відбулися в Москві 12 — 21 серпня 1939р.

Радянський уряд призначив для цих переговорів деле­гацію високого рангу — наркома оборони К. Є. Вороши-лова, начальника Генерального штабу Б. М. Шапошни-кова, наркома ВМФ М. Г. Кузнецова, начальника ВПС РСЧА О. Д. Локгіонова та ін. Це свідчило про велике зна­чення, яке надавав переговорам Радянський Союз.

Уряди Англії та Франції відрядили до Москви другоряд­них військових. Так, керівником англійської делегації був призначений відставний адмірал П. Дракс. У Москві виявилося, що в нього немає офіційних повноважень для підписання угоди.

Французьку воєнну місію очолив маловідомий генерал Ж. Думенк.

Англійський генерал Хейвуд заявив, що Англія може виставити 5 піхотних і 1 ме­ханізовану дивізію. Думенк зазначив, що французька армія сконцентрується «на вигідних місцях для дії танків та артилерії й перейде в контратаку».

Переговори були не просто безглуздими, це було знущання над самою ідеєю воєнного співробітництва трьох держав перед загрозою агресії Німеччини.

Начальник Генерального штабу Червоної Армії Б. М. Шапошников у доповіді 15 серпня виклав радянські пропозиції: Радянський Союз готовий виставити проти агресора в Європі 136 дивізій, 5 тис. важких гармат, до 10 тис. танків, до 5,5 тис. бойових літаків. При цьому радянська делегація розглянула три варіанти спільних воєнних дій СРСР, Англії та Франції.

Варіант 1. У випадку нападу агресорів на Англію та Францію Радянський Союз одразу готовий виставити збройні сили, що дорівнюватимуть 70 % англо-французьких сил, виставлених проти Німеччини.

Варіант 2. Якщо агресор нападе на Польщу та Руму­нію, вони мобілізують усі свої сили, Англія та Франція негайно оголосять війну Німеччині, Радянський Союз «виставить 100% від збройних сил, які виділять Англія та Франція».

Варіант 3. У випадку нападу Німеччини на СРСР че­рез Прибалтику Радянський Союз виставить 120 піхотних і 16 кавалерійських дивізій, а Франція й Англія — 70% цих сил. Польща зобов'язана, як їхня союзниця, виставити проти Німеччини не менш як 45 дивізій.

Західні місії по суті знехтували радянськими пропозиціями, навіть не відповіли, чи Польща пропустить через свою територію радянські війська. Переговори зайшли у безвихідь.

К. Є. Ворошилов запропонував припинити 21 серпня переговори, поки уряди Англії та Франції «не внесуть пов­ної ясності» у свої позиції.

Пакт Рібентропа-Молотова та його наслідки.

Англія та Франція саботували переговори з СРСР щодо пакту про взаємодопомогу, тому радянський уряд повернувся до пропозиції Німеччини щодо укладення пакту про ненапад, яку німецька диплома­тія висувала перед Москвою ще з травня 1939 р. Радянський уряд непокоїла безпека своєї кра­їни, тим більше що на Халхін-Голі 38 тис. японських солда­тів у той час намагалися прорватися на радянську територію.

Тому й дала Москва згоду на приїзд міністра закор­донних справ Німеччини Ріббентропа й укладення радян­сько-німецького пакту про ненапад. Такий крок СРСР оз­начав поразку англо-французької політики. Був перекрес­лений франко-радянський договір 1935 р. (а втім, він фактично не діяв уже після підписання франко-німецько-го пакту про ненапад 1938 р.).

Німеччина поспішала, Гітлер планував напад на Поль­щу 1 вересня 1939 р., тому переговори в Москві пройшли швидко.

Договір про ненапад між СРСР і Німеччиною був підпи­саний Молотовим і Ріббентропом 23 серпня 1939 р. на 10 років. У преамбулі й 6 статтях договору зазначалося, що обидві країни зобов'язалися «утримуватися від усякого насильства, від усякої агресивної дії й усякого нападу» одна проти одної, не підтримувати жодної третьої держа­ви, яка розв'язала б війну проти однієї із сторін, прово­дити взаємні консультації, розв'язувати конфлікти ви­ключно мирним шляхом.

Був і таємний протокол. В його трьох ос­новних статтях поділялися «зони впливу»: до «зони впли­ву» Радянського Союзу «в разі політико-територіальних змін» віднесено Фінляндію, Естонію та Латвію, пізніше — Литву, визнавалися «інтереси СРСР щодо Бессарабії» й межі «зон впливу» СРСР та Німеччини в Польщі по лінії Нарев — Вісла — Сан.

Радянсько-німецький договір мав величезні наслідки.

Він зірвав на певний час спроби західних держав зіштовхнути між собою Німеччину й Радянський Союз, проте об'єктивно сприяв Німеччині в розв'язанні нової агресії в Європі.

Договір відвернув напад Японії на СРСР і війну Ра­дянського Союзу на два фронти. Японський уряд К. Хірануми, який готувався до спільної японо-німецької війни проти СРСР, після укладення договору Молотова—Ріб­бентропа попросив у СРСР перемир'я під час збройного зіткнення на Халхін-Голі, а сам на знак протесту проти рішення Гітлера пішов у відставку.

Не тільки Японія, а й інші союзники Німеччини бу­ли незадоволені її договором з СРСР. Італія висловила «глибоке почуття образи», Іспанія заявила про нейтралі­тет. «Антикомінтернівський пакт» не спрацював, єдність блоку агресорів у той час була підірвана.

Договір Молотова—Ріббентропа (пізніше дехто на Заході називав його «пактом Сталіна—Гітлера») був виму­шеним кроком, який дав можливість Радянському Союзу відтягнути війну проти себе майже на два роки, зміцнити свою обороноздатність.

Таємний протокол до договору, що торкався інтересів і територіальної цілісності інших держав, з якими СРСР мав угоди про ненапад, означав відступ від декларованих Радянським Союзом принципів зовнішньої політики. Підписаний згодом, 28 вересня 1939 р., договір з Німеч­чиною про дружбу й кордони, що зафіксував так званий «Четвертий поділ Польщі», взагалі становив непрощен­ну помилку з боку Сталіна. Але в будь-якому разі розгля­дати ці документи слід з урахуванням конкретних реалій того часу.

12.

Причини і наслідки ІІ світової війни.

Друга світова війна відображала боротьбу за вплив держав Вісі, що прагнули до панування в усьому світі і альянсу чотирьох великих держав (Великобританія, США, СРСР і Китай), що був основою широкої антигітлерівської коаліції і являв собою тимчасове поєднання ідеологічно несумісних країн.

Кожен день шестирічної війни був позначений втратою приблизно 2-3 тисяч людських життів. За підрахунками Гергарда Вайнберга (автор книги про другу світову війну), загалом під час війни загинуло приблизно 53 мільйони людей. Люди гинули не тільки внаслідок бойових дій, але і в результаті репресій проти мирного населення, зокрема цілеспрямованих дій проти окремих етносів.

Причини другої світової війни:

1) стосовно Німеччини: її підштовхували до війни такі чинники: а)німецький націоналізм, поєднаний з ірредентизмом (слово «ірредента» походить з італійської мови і означає «невоз’єднана», «необ’єднана»). Ірредентизм спрямований на об’єднання в рамках однієї держави етносу, частини якого перебувають в межах інших держав. В основі німецького ірредентизму полягала та обставина, що багато німців проживали на територіях, що входили до складу Польщі, Чехословаччини, Данії, Франції та ін., у тому числі через несправедливий територіальний перерозподіл на терені Європи згідно Версальського мирного договору; б) з виникненням нацизму його прихильниками на перший план було поставлено поклоніння так званій «колективній волі нації». Це була, фактично, найбільш крайня версія реалізму (тобто «силова політика» - «макполітік», «реальполітік»), історичні корені якої походять від ідеології пруського мілітаризму, в основі якого століттями була ідея «Натиску на Схід» (Дранг нах Остен»); в) психологічне невдоволення німцями несправедливими умовами Версальського миру.

2) держави-переможці дозволили і навіть сприяли переозброєнню Німеччини. Якби ці держави виступили одразу єдиним фронтом проти країн-агресорів, то війни вдалось би уникнути чи принаймні набагато зменшити її жахливі наслідки. Однак, англійці втратили надію на успішну співпрацю із США, де після війни на зміну прихильнику ведення активної зовнішньої політики президенту В. Вільсону прийшли президенти (Гардінг, Кулідж, Гувер), що представляли республіканську партію, яка сповідувала принципи політики «ізоляціонізму» (насамперед, невтручання у європейські справи), а демократ Ф. Рузвельт, президент США у 1933-1945 був змушений тривалий час продовжувати цю політику з огляду на громадську думку в США. Тому англійці вирішили зробити Німеччину (через її посилення) противагою Франції для дотримання балансу сил в Європі (фактично реалістський підхід), а потім і противагою щодо СРСР (Загалом, у 30-х рр. ХХ ст. для провідних західних країн було притаманне бажання відвернути від себе нацистську агресію, спрямувавши її на Схід). Франція займала антинімецьку позицію, бажаючи перешкодити вступу (включенню) Німеччини до системи міжнародних відносин. Проте, в 30-х рр. Франція перебувала у фарватері британської зовнішньої політики, одним з негативних наслідків чого стала політика «умиротворення» - політика поступок агресивній державі без відшкодування з розрахунком на те, що ця держава зупиниться на певному етапі цієї експансії. Ініціаторами політики «умиротворення» були перш за все британські політики 9особливо англійський прем’єр Н. Чемберлен), які не заперечували проти порушення Німеччиною обмежувальних умов Версальського мирного договору і загарбання німцями ряду територій і країн – вільного міста Данціга, Австрії, Західної Чехії (Судети). Проте, німці захопили всю Чехію у березні 1939 р. Хоча Німеччина дала гарантії британським і французьким політикам, що не буде розширювати свою експансію в Європі, проте у вересні 1939 р. і Великобританія, і Франція виявилися втягнутими у другу світову війну.

Основні політичні причини війни (не пов’язані лише з однію конкретною країною):

1. мультиполярний (багатополюсний) характер міжнародних відносин після 1-ї світової війни у Європі (ряд істориків вважали і вважають це основним чинником). Розпад Австро-Угорської імперії призвів до виникнення нових держав, що часто між собою ворогували. Існував проект створення так званої Дунайської федерації – об’днання малих і середніх країн (румунів, сербів, угорців, чехів, частини поляків), проте вирішили, що він передчасний. Таким чином, об’єднання Європи почалось лише після 2-ї світової війни, і почалося із заходу )район Бенілюксу), а не із центру. У 1989 р. американський дослідник (італійського походження) Пітер Кальвокорессі і його колеги Гай Вінд і Джо Прітчет опублікували книгу саме стосовно цієї проблематики (мала два видання) «Тотальна війна. Причини і перебіг 2-ї світової війни».

2. колапс (крах) міжнародної економічної системи в кінці 20-х – на початку 30-х рр. (нв Великобританія, ні США не могли виконувати роль економічного лідера.

3. Слабкі інституційні бар’єри війні (слабкість Ліги Націй). Вині були насамперед британські політики, що були проти встановлення цих бар’єрів (французи ж, наприклад, хотіли створити постійну армію при Лігі Націй (цю ідею висловив, зокрема, Леон Буржуа)). Самі ж французи були недостаньо сильними, щоб встановити ці бар’єри.

4. Психологічні чинники (на державному і національному рівні аналізу): гіпернаціоналізм, мілітаристська пропаганда у ряді країн Європи (Німеччина, Франція, Угорщина, Польща, Італія). Кожна країна виходила на міфологізацію своєї історії («ми найкращі, але ми принижені, обділені, цю несправедливість слід якнайшвидше усунути і можна це зробити з допомогою посилення свої власної могутності). Звідси поставали витоки зневаги до демократії, парламентського урядування (процедур). Війну може почати (будь-який) харизматичний лідер (якому вірять).

5. На індивідуальному рівні аналізу: Гітлер з його особливостями харизми, з його бажанням завоювати весь світ силою, встановити ієрархічну структуру націй ( а деякі навіть знищити) – деякі дослідники: «уособлення диявола в людській подобі». Але він зумів переконати німців у тому, що він є символом величі німецької нації (будівництво доріг, подолання безробіття, територіальна експансія).

Наслідки 2-ї світової війни:

1. величезні руйнування і людські жертви;

2. перерозподіл сфер впливу держав, зміна кордонів (лише СРСР приєднав територію площею приблизно 600 тис. кв. км. – майже як територія України). Франція отримала 500 тис. кв. км, Англія – 270 тис. кв. км. Польща отримала ще більше німецьких земель, ніж до війни. Розпочався розкол Німеччини.

3. Кінець 2-ї світової війни спричинив недовіру і невпевненість у міжнародних відносинах, насамперед між союзниками по антигітлерівськй коаліції.

4. Двозначні компроміси, які були досягнуті на Ялтинській конференції, приховували серйозні відмінності між союзниками (проблема поділу сфер впливу у повонній Європі). Декларація про звільнену Європу передбачала організацію вільних виборів, які в Схвдній Європі спочатку були проведені, але після поразки комуністичних сил у ряді країн лідерів їх противників, що перемогли, було репресовано і провели нові вибори, на яких «перемогли» вже комуністи. З іншого боку, США встановили свій вплив в Італії і Японії, не надавши СРСР можливості рівної участі у союзних контрольних органах.

5. Війна призвела до виникнення нової, глобальної системи міжнародних відносин. (виникла ООН – більш справедлива і ефективна організація, ніж Ліга Націй, для Китаю було зарезервоване місце постійного члена Ради Безпеки ООН (центра прийняття рішень).

6. 2-га світова війна прискорила розпад колоніальних імперій і появу нових держав (у Індонезії, наприклад, почали виникати ще під час війни збройні загони, що вели боротьбу проти Англії, співробітничаючи при з японцями).

7. Після війни сила впливу СРСР і США різко перевищили вплив інших держав (хоча до війни ці дві країни були відносно слабкими в порівнянні з Німеччиною – у СРСР маса військової техніки була застарілою, а в США був тільки флот – авіації і сухопутної армії майже не було.

Таким чином, збулось пророцтво французького мислителя Алексіса де Токвіля (1835 р.): Америка і Росія будуть тримати в своїх руках долю принаймні половини людства.

Отже, загалом, серед факторів, що спричинили початок другої світової війни, слід зазначити:

протиріччя Версальсько-Вашингтонської системи;

встановлення в кількох країнах тоталітарних фашистських режимів, які трималися на політиці войовничого шовінізму та расизму; найагресивніші з них – Німеччина (для нацистської ідеології характерне й гасло реваншизму) та Японія - прагнули до світового панування;

США, Англія, Франція й СРСР сприяли економічній підготовці Німеччини до війни (капіталовкладення США у німецьку промисловість до початку війни сягали 1 млрд. дол.; Німеччина отримала кредити на 27 млрд. марок, з них 70% - американські);

приходу фашистів до влади сприяв розкол у міжнародному робітничому русі, зумовлений політикою СРСР у Комінтерні;

у другій половині 30-х pp. загострюються суперечності між двома коаліціями великих держав;

помилки у зовнішній політиці ряду демократичних країн Заходу та СРСР.

Друга світова війна своїм результатом мала повну зміну системи міжнародних відносин, перерозподіл сил та сфер впливу у світі. Головна зміна полягала у трансформації системи міжнародних відносин з мультиполярної до біполярної. Це відбулося через ряд факторів.(роздруківка).

24.