Агресивні дії Німеччини, срср, Італії та їх вплив на мв 1939-1941 рр.

У 1939-1941 рр. коло агресивних держав не обмежувалося країнами Вісі (Німеччина, Італія та Японія) (особливо у 1940-1941 рр.), дії яких полегшувалися т.зв. «політикою умиротворення». Одна з найважливіших передумов виникнення ІІ-ї світової війни – укладення пакту Молотова-Ріббентропа. «Розв’язавши» собі руки на Сході, Гітлер став відкрито погрожувати війною Польщі. Хоча він і знав, що в березні 1939 р. Великобританія і Франція надали гарантії безпеки Польщі, але сподівався, що вони все ж не наважаться реально допомогти Польщі, намагаючись спрямувати агресію країн Осі на Схід. З огляду на вищевказані обставини, миротворчі зусилля різного характеру і походження ( ініціативи американського президента Ф. Рузвельта, Папи Римського, лідера Італії Б. Муссоліні) не мали успіху. Останній здійснював відповідні кроки навіть з 31 серпня по 2 вересня 1939 р. Муссоліні зважав на те, що Польща й Італія досить схожі між собою – Польща так само є великою католицькою країною, до того ж в ній існував тоді авторитарний режим, що залучив Польщу до участі у низці агресивних дій Німеччини у 1938-1939 рр., здійснюючи, зокрема, тиск на Чехословаччину. Окрім того, Італія не була готовою до війни (всередині країни, зокрема, не було внутрішньої консолідації – важливої передумови для успішної агресивної зовнішньої політики).

1 вересня 1939 р., відповідно до плану «Вайс» («Білий») і здійснивши попередньо провокацію у прикордонному німецькому м. Глейвіц, Німеччина оголосила війну Польщі. Остання опинилась у дуже невигідному становищі, оскільки зазнала нападу німецьких військ з трьох сторін. По суті, тилом для Польщі, а отже джерелом можливості продовження збройної боротьби були Західна Україна і Західна Білорусія. 3 вересня 1939 р. Франція і Британія оголосили війну Німеччині. Більшим прихильником цього рішення був французький прем’єр-міністр Даладьє. Британський прем’єр Чемберлен, один з ініціаторів «політики умиротворення», не був налаштований на рішучі кроки і погодився на вступ у війну тільки під тиском Франції, британської громадськості та поставши перед загрозою остаточної втрати дипломатичного престижу як великої європейської держави і втрати, відповідно, союзників. Таким чином, 3 вересня 1939 р. війна стала «світовою».

Ще 25 серпня було укладено англо-польську угоду про взаємодопомогу, а 7 вересня – з Францією. Військові дії фактично не велись, почалась т.зв. «сидяча» або ж «дивна» війна – до квітня-травня 1940 р. (нім. – «зіценкріг»). Зі 110 союзних франко-британських дивізій майже 100 були французькими. У німців на Заході проти Франції було зосереджено 23 дивізії. Британці стримували (досить ганебне явище) Даладьє від активних військових дій. Втім, французькі генерали були також настроєні на оборонну війну (а не на мобільну війну – на території Німеччини).

17 вересня 1939 р. Радянський Союз вступив у війну проти Польщі. Відбувся похід радянських військ на територію Східної Польщі. Радянська пропаганда подавала цю подію як «визвольний похід», але все ж таки вона дійсно виявилась одним з кроків до завершення возз’єднання українських земель. Водночас, з точки зору міжнародного права, приєднання Західної України, Західної Білорусії і частини Литви (з м. Вільно) було грубим порушенням територіальної цілісності Польщі і загалом принципів міжнародного права (незважаючи на етнічну приналежність населення цих територій). Це був також «удар в спину» Польщі. Втім, з моральної точки зору, Польща «заплатила» не тільки за потурання і співпрацю з нацистською Німеччиною в 30-х рр. Вищевказані території вона здобула, по суті, з допомогою військової сили. «Четвертий поділ Польщі» був не випадковою подією, а став логічним наслідком взаємодії різних факторів.

Протягом 2-3 тижнів Польщу було розгромлено, незважаючи на героїчний опір окремих частин польської армії (на півострові Вестерплятте та ін.): сили сторін були нерівними. 28 вересня 1939 р. було укладено радянсько-німецький договір «про дружбу і кордони», де було зафіксовано результати поділу Польщі і остаточно визначено сфери впливу Німеччини і Радянського Союзу. Дворічна співпраця між останніми була дуже органічною з огляду на наявність схожих рис у режимів, що існували в цих країнах.

Радянський Союз здобув, таким чином, територію Східної Польщі. Литовські землі, що раніше входили до складу Польщі, СРСР передав Литві, столицю якої було перенесено з Каунаса у Вільно (пізніше – м. Вільнюс). Втім, незважаючи на цей «подарунок», що уможливив об’єднання литовських земель, через рік Литва сама стала (поряд з Латвією й Естонією) об’єктом агресії СРСР і втратила незалежність. В кінці вересня – на початку жовтня 1939 р. – було укладено договори про взаємодопомогу між СРСР і вищезгаданими прибалтійськими (або ж «східнобалтійськими» (нім. – «Остзейські»)) державами. Відповідно до цих договорів на території цих трьох країн були розташовані радянські військові бази, а отже, радянський військовий тиск на ці країни посилився. Проте останні були вимушені піти на укладення цих договорів і були раді, що ні СРСР, ні Німеччина не здійснили пряму воєнну окупацію їхніх територій. Втім це було лише справою часу.

СРСР посилив тиск також і на Фінляндію. У середині жовтня 1939 р. почалися радянсько-фінські переговори з приводу намагання СРСР домогтися перегляду спільного кордону: Під приводом нагальної необхідності покращення обороноздатності своїх прикордонних рубежів СРСР пропонував Фінляндії поступитися частиною власної території в районі м. Ленінград і острова Ханко в обмін на значно більші території в радянській Східній Карелії. Проте фінське керівництво не бажало поступатися розвинутою територією в обмін на «безплідні» карельські землі. До того ж воно сподівалось на підтримку не тільки Франції і Британії, але й Німеччини (адже Фінляндія (як і прибалтійські країни) не входила, згідно пакту Молотова-Ріббентропа, до «сфери впливу» СРСР). Усі ці країни підштовхували Фінляндію до опору радянським вимогам і таємно обіцяли їй різноманітну підтримку. 28 листопада Радянський Союз денонсував пакт про ненапад з Фінляндією і розірвав з нею дипломатичні стосунки (29 листопада). 30 листопада СРСР напав на Фінляндію. За цю агресію Радянський Союз був виключений з Ліги Націй. З 52 членів останньої на Асамблею (загальні збори) в Женеві в середині грудня 1939 р. своїх представників надіслали 40 держав, з них 29 проголосували за виключення СРСР. Попри війну з Німеччиною, Англія і Франція розробляли різноманітні плани нападу на СРСР (зокрема з території Швеції).

Вже у жовтні 1939 р. уряд Британії аналізував можливість нападу на СРСР (про це свідчили, зокрема, дані таємних архівів, захоплених німецькою армією у французькому містечку Ля-Шарітен). Французький прем’єр Даладьє висунув ідею послати експедиційний корпус на допомогу Фінляндії, або з території Швеції, або через Ірак, Іран і Туреччину на територію Кавказу (до середньоазіатських кордонів СРСР), а відтак через цю війну знайти порозуміння і примирення з Німеччиною.

Проте на початок березня Радянський Союз домігся рішучого зламу у військових діях на свою користь і Фінляндія була змушена піти на мирні переговори, які завершились 12 березня 1940 р. (кінець війни). Відповідно до їх результатів, Фінляндія втратила спірні території – Південно-Західну Карелію (з центром у м. Виборг), території на півночі – поряд з Норвегією (втративши, т.ч., вихід до Баренцового моря) і о. Ханко.

У кінці березня 1940 р. керівники Франції і Британії (відповідно – Поль Рейно і Невілл Чемберлен) підписали т.зв. Лондонську декларацію, в якій зобов’язувалися не укладати сепаратного миру з Німеччиною. Пізніше Франція порушила цю декларацію (22 червня 1940 р.).

У квітні 1940 р. Німеччина окупувала Данію і розпочала окупацію Норвегії. 10 травня 1940 р. Німеччина почала вторгнення в країни Бенілюксу (цей термін почали вживати з 1944 р. щодо т.зв. «Нижніх країн» – Бельгії, Нідерландів, Люксембурга) і Франції (обійшовши французьку оборонну лінію Мажіно з боку Бельгії).

Політика «умиротворення» Німеччини зазнала поразки і британський уряд очолив рішуче антинімецьки настроєний Уїнстон Черчілль. Уряд і депутати парламенту Франції покинули Париж, який був зайнятий німецькими військами 14 червня 1940 р. 22 червня 1940 р. було укладено франко-німецьку угоду про перемир’я. Новий французький уряд очолив престарілий маршал Філіп Анрі Петен (герой І-ї світової війни). 2/3 території Франції потрапили під прямий контроль німецької окупаційної адміністрації, а 1/3 – перебувала під контролем т.зв. «вішістського» уряду (від назви маленького курортного містечка Віші, в якому перебували керівники «вішістського» режиму), що тісно співробітничав з німцями. Таким чином, за 2 місяці Гітлер досяг того, що не змогла досягти Німеччина за 4 роки І-ї світової війни. Загалом, з початку війни пройшло менше року, а Франція була виведена з війни і навіть стала союзником Німеччини (як і СРСР). Тільки одна Великобританія вела боротьбу з Німеччиною. Британські війська завдали удару по кораблям Франції на Півночі Алжиру, ряд масованих ударів по французьких військових базах.

28 червня 1940 р. радянські війська окупували Східну Румунію (Північну Буковину і Північну Бессарабію. Румунський король Кароль ІІ був змушений прийняти радянський ультиматум, оскільки знав про розподіл сфер впливу згідно радянсько-німецького таємного протоколу – додаток до пакту Молотова-Ріббентропа, а отже розумів, що Німеччина не «заступиться» за Румунію. Втім, подібно Польщі, ці території Румунія здобула після І-ї світової війни з допомогою сили. Територіальні втрати стали однією з причин зміни влади в Румунії і встановлення в ній режиму маршала Антонеску (Кароль ІІ втратив владу і був змушений відректися на користь свого малолітнього сина Міхая).

В липні 1940 р. Радянський Союз анексував також три прибалтійські країни.

У серпні 1940 р. румунам завдали удар ще й угорці. Диктатор Антонеску був змушений погодитися повернути (відповідно до рішення ІІ-го Віденського арбітражу) Угорщині Північну Трансільванію, де проживала велика кількість угорського населення.

Німеччина вирішила зосередити основні військові зусилля проти Англії з метою змусити останню припинити опір. З серпня 1940 р. і аж до травня 1941 р. тривала т.зв. «повітряна війна» або ж «повітряна битва за Британію» – німецькі люфтваффе (ВПС) здійснювали масовані повітряні нальоти на англійські міста. Проте Британія вистояла (їй допомагали США) і Гітлер вирішив спрямувати свої військові зусилля проти СРСР.

27 вересня 1940 р. в Берліні було укладено пакт Німеччини, Японії та Італії про поділ сфер впливу і «новий порядок» в Європі і Азії (отже, цей пакт був спрямований не тільки проти Великобританії, але і США. Радянське керівництво вагалось, приєднуватися до пакту чи ні. У середині листопада 1940 р. відбувалися переговори Гітлера і В’ячеслава Молотова в Берліні. Гітлер запропонував захопити Іран (в т.ч. Південний Іран, що був британською зоною впливу) і переглянути рішення конференції Монтрьо про протоки Босфор і Дарданелли, але Гітлер не хотів іти на поступки на Балканах і вивести німецькі війська з Фінляндії. Отже, окреслився серйозний конфлікт між СРСР і Німеччиною, що були фактично союзниками.

У листопаді 1940 р. Угорщина, Словаччина і Румунія, а в березні 1941 р. – Болгарія – приєдналися до Берлінського пакту.

У грудні 1940 р. Гітлер підписав директиву № 21. Це був т.зв. план (військової операції) «Барбаросса», складений на основі плану «Ост», що передбачав після захоплення чужих територій т.зв. їхнє «освоєння» (розбудова нової інфраструктури на цих територіях і знищення перешкод новій владі, а також знищення значної частини населення цих територій) і мав на меті захопити перш за все Україну (як «хлібну житницю») і Кавказ з його значними природними ресурсами (в т.ч. нафтовими родовищами). План «Ост» був складений німецьким генерал-майором Марксом.

Особливу рішучість у Гітлера викликали дані про низьку боєздатність і, відповідно, величезні втрати радянських військ під час радянсько-фінської війни. До того ж, у попередні роки в Радянському Союзі було знищено під час сталінських репресій близько 40 тисяч військових командирів (в т. ч. найвищого рангу).

В березні 1940 р. з ініціативи Радянського Союзу було проголошено спільну радянсько-турецьку заяву про нейтралітет (СРСР остерігався удару з півдня, оскільки не без підстав підозрював Туреччину у схильності до прямого військово-політичного союзу останньої з противниками СРСР (перш за все Німеччиною)).

У березні-квітні 1941 р. німецькі війська під командуванням генерал-майора Ервіна Роммеля (він мав кличку – «Лис пустелі») здійснили наступ з Лівії (яка була на той час італійською колонією) проти англійців в напрямку Північного («Нижнього») Єгипту. На цей час арабські націоналісти (молоді арабські офіцери) створили ряд таємних організацій і були готові до виступу проти британців на боці німців. На думку цих арабів, німці будуть змушені спиратися на їх підтримку в боротьбі з англійськими військами.

У квітні 1941 р. Німеччина почала окупацію Греції та Югославії (напад на останню був пришвидшений укладенням за день до цієї події договору про ненапад між Югославією і СРСР – Німеччина поспішала захопити Югославію, щоб вона не встигла розширити свої стосунки з СРСР). Унаслідок цих подій ряд сателітів Німеччини отримали від неї територіальні «подарунки». Албанія отримала Косово і частину Західної Македонії. Відбулось також створення Хорватського Королівства, до якого відійшла велика частина Боснії. Болгарія отримала більшу частину Македонії і частину Греції, а отже вихід до Егейського моря (що було, до речі, в основі концепції створення т.зв. «Великої Болгарії»).

У середині квітня 1941 р. Радянський Союз зміг домовитися з Японією про укладення пакту про нейтралітет на 5 років (т.зв. «пакт Молотова-Мацуокі» – за іменами міністрів (СРСР – «народний комісар ...») закордонних справ двох країн).

18 червня 1941 р. СРСР заручився гарантіями про нейтралітет від Туреччини. Втім, Німеччина уклала з Туреччиною (дипломатично оформлену) угоду про нейтралітет.

Відбулось, таким чином, створення певних сфер впливу, наслідком чого стали перш за все окупація чи ліквідація незалежності ряду країн. Виходячи з логіки розвитку історичних подій, збройне зіткнення між СРСР і Німеччиною було майже неминучим: не тільки з точки зору «протистояння країн з різним суспільно-політичним і економічним ладом» (з точки зору радянських істориків: «напад нацистської Німеччини на СРСР був перш за все (з-поміж інших причин) найгострішим проявом боротьби передового загону капіталістичних країн проти першої і єдиної в світі на той час соціалістичної країни»). Важливе значення мало й агресивне спрямування нацистської ідеології, корені якої походили з ідеології германського («прусського») мілітаризму, в основі якої лежала зокрема й ідея «Дранг нах Остен» («Натиск на Схід»). Зрозуміло, що німці були більш підготовленими до війни і виявились також більш спритними.

26.

Становлення антигітлерівської коаліції у 1941-1942 рр.

У червні 1941 р. точилися жорстокі бої між німецькими і британськими військами на півночі Лівії в районі м. Тобрук. Німці прагнули здобути вихід до Суецького каналу і нафтових районів, і отримати водночас можливість зв’язку з арабськими націоналістами. Поступово бої набули позиційного характеру.

22 червня 1941 р. Німеччина і ї союзники (практично всі східноєвропейські країни, за винятком розбитої Польщі) розпочали агресію проти СРСР. За тиждень до початку війни нарком оборони СРСР Тимошенко і начальник Генштабу Червоної Армії Жуков безуспішно намагалися переконати Сталіна вивести радянські війська на передові позиції на західних кордонах СРСР. Протягом перших трьох тижнів війни німці розгромили 100 радянських дивізій, захопили в полон 2 мільйони радянських солдат. Спочатку німці відпускали їх по домівках, лише відбирали і затримували комісарів, євреїв, а також схожих на останніх вірмен. Пізніше полонених стали відправляти в концентраційні табори, що стали фактично «машиною смерті» (тобто фізичного знищення людей). Основна частина радянських військ (на заході) була розгромлена, проте територія СРСР була дуже великою, що давало змогу (на основі використання значних людських ресурсів й військово-економічного потенціалу) продовжувати війну і навіть посилювати опір німецьким військам (ще на початку війни кількамісячна оборона Брестської фортеці, вже навіть в тилу німецької армії, стала символом стійкості і мужності радянських військ, що різко показало відмінність між досить успішними бойовими діями німців на Заході (у Франції та ін.) і кровопролитними, запеклими боями на Сході). До кінця року була створена, по суті, нова радянська армія (окрім мобілізації військовозобов’язаних було також підтягнуто військові частини зі східних регіонів СРСР (з Сибіру, Уралу та ін.). Військове керівництво було покладено, фактично, на Жукова, найбільш відомого радянського полководця в період війни. Загальні військові втрати становили близько 5 мільйонів чоловік (вбитими, пораненими і полоненими), з 17 тисяч танків залишилось тільки 700. У жовтні 1941 р. війська німців з’явилися під Москвою. Проте, в грудні 1941 р. вони зазнали поразки в ході радянського контрнаступу.

В червні 1941 р. Черчілль і в. о. держсекретаря США Уоллет Гопкінс публічно заявили про підтримку СРСР. В липні 1941 р. було укладено радянсько-британську угоду про спільні дії у війні з Німеччиною. Почались активні переговори СРСР із США про постачання до Радянського Союзу зброї (все промислове устаткування було вивезене на Урал і виробництво зброї ще не було налагоджене).

3 березня 1941 р. Гопкінс прилетів до Англії з місією домовитися про умови надання ленд-лізу (безпроцентної позики, у т.ч. товарами, зброєю та ін.). Ініціатором місії був сам Гопкінс.

У серпні 1941 р. керівники США і Великобританії провели зустріч біля о. Ньюфаундленд (на той час це була англійська колонія, нині – територія Канади). На кораблі в Атлантичному океані вони підписали один з перших програмних документів антигітлерівської коаліції – т.зв. Атлантичну хартію, в якій було проголошено цілі у війні з Німеччиною і принципи післявоєнного устрою світу, в якому згідно документа повинні бути свобода думки, свобода особистості, свобода від страху, злиднів (останні негативні явища сприяють діяльності диктаторів, що розв’язують війни). У вересні 1941 р. до Хартії приєдналися Радянський Союз й уряди окупованих Німеччиною європейських країн (ці уряди перебували в еміграції у Лондоні і приєдналися до Хартії 1 вересня 1941 р. на Лондонській конференції).

У кінці серпня 1941 р. відбулось введення радянських і британських військ в Іран, щоб запобігти поширенню впливу Німеччини в цій країні, адже уряд і багато хто з жителів Ірану були схильні виступити проти СРСР і Великобританії.

У середині 1941 р. СРСР визнав уряд генерала де Голля. Втім, до кінця червня 1943 р. СРСР підтримував дипломатичні стосунки з вішістським режимом.

Важливу роль відіграла Московська конференція трьох держав – СРСР, США і Великобританії (їх представниками були, відповідно, – Молотов, Гарріман і Бівербрух) – було домовлено про щомісячні поставки до СРСР техніки і озброєння: до середини 1941 р. по 500 танків і 400 літаків.

У кінці жовтня 1941 р. Рузвельт оголосив про надання СРСР безпроцентної позики в 1мільярд доларів і 7 листопада 1941 р. дія закону про ленд-ліз була поширена і на СРСР, який отримав допомогу на 11 мільярдів доларів (1/4 всієї допомоги по закону про ленд-ліз), в т.ч.15 тисяч літаків, велику кількість легкових автомобілів, 400 тисяч вантажівок, 15 мільйонів пар армійського взуття і 5 мільйонів тонн продуктів та ін.

Важливою, хоча й негативною подією, що прискорила оформлення і структурування антигітлерівської коаліції, став напад Японії 7 грудня 1941 р. на Перл-Харбор. 8 грудня 1941 р. США оголосили війну Японії, а Німеччина й Італія – 11 грудня оголосили війну США. Адже ще у травні 1941 р. було укладено угоду про військовий союз Німеччини, Італії і Японії (коаліція держав Вісі).

У кінці грудня 1940 р. – на початку січня 1942 р. відбулась Вашингтонська конференція, на якій Німеччину було визначено ворогом № 1 і було домовлено про висадку десанту у Північній Африці у 1942 р., було створено об’єднаний штаб командування англійських і американських військ. За пропозицією Рузвельта став вживатися термін «Об’єднані Нації» (у англо-американському розумінні – це держави), а не «союзні держави».

1 січня 1942 р. було проголошено «Декларацію Об’єднаних Націй» (загалом – 26 країн) про спільну боротьбу з Німеччиною і відмову від укладення сепаратних мирних угод.

У кінці травня 1942 р. було укладено британо-радянську угоду про союз у війні проти гітлерівської Німеччини та її спільників та про взаємну допомогу після війни (угода укладалась на 20 років і була підписана в результаті таємної поїздки Молотова до Лондону (як «містер Браун»). У червні 1942 р. було підписано американо-радянську угоду про принципи взаємодопомоги під час війни (Молотов провів відповідні переговори з Рузвельтом у США). Ці дві угоди (поряд з Атлантичною Хартією і Вашингтонською конференцією) заклали основи для нової міжнародної організації – ООН. Радянський Союз погодився з терміном «Об’єднані Нації», оскільки був проти відновлення діяльності Ліги Націй (вона формально існувала до квітня 1946 р., але фактично проіснувала лише до 1940 р.).

Липень 1942 р. англо-американське керівництво («Об’єднаний комітет штабів») за згодою з політичним керівництвом прийняли рішення замінити план «Молот» (висадка у Північній Франції, це підтримував Рузвельт) планом «Смолоскип» (на чому більше наполягав Черчілль) – на півночі Алжиру (Північно-Західна Африка). У листопаді 1942 р. згідно плану «Смолоскип» в Алжирі і Марокко висадилися більше двох тисяч англо-американських військ, підтриманий зі сходу (з Північного Єгипту в районі Лівії в напрямку до Тунісу, де й зустрілися ці частини). Все ж Рузвельт заявив в листопаді 1942 р., що контрнаступ радянських військ під Сталінградом (кінець листопада 1942 р. – початок лютого 1943 р.) – це поворотний пункт в ході війни, а начальнику об’єднаних збройних сил американському генералу Макартуру Рузвельт заявив в середині 1943 р., що радянські війська знищили більше німців, ніж інші 25 націй.

В кінці 1942 р. 16 держав оголосили війну Німеччині і 10 – розірвали дипломатичні відносини. На кінець 1942 р. стало остаточно зрозумілим, що Туреччина і Японія не вступлять у війну проти СРСР на боці нацистської Німеччини. Жовтень-листопад 1942 р. показав, що антигітлерівська коаліція переможе, а у лютому 1943 р. це стало остаточно ясним.

27.

Діяльність антигітлерівської коаліції у 1943-44 рр.

У січні 1943 р. відбулась конференція в Касабланці (Марокко) – зустріч Рузвельта і Черчілля. Сталін відмовився їхати в Північну Африку (боявся). Черчіллю не вдалося переконати Рузвельта погодитися на т.зв. Балканський варіант», а було прийнято рішення про проміжний варіант – висадка військ на Сицилії (підтримку при цьому обіцяла сицилійська мафія) – операція «Надої Гаскі» («Вкритий листками качан кукурудзи»). Загалом було прийнято рішення про ведення війни до беззастережної капітуляції Німеччини.

На травень 1943 р. було взято в полон чверть мільйона італо-німецьких солдат (в Тунісі).

У травні 1943 р. відбулась конференція «Трайдент» («Тризуб») у Вашингтоні, на якій було прийнято рішення відкрити Другий фронт у Північній Франції на початку травня 1944 р. Сталін заявив, що це пізно (а союзники здійснили висадку навіть ще пізніше – у червні).

Посилилося бомбардування Німеччини англо-американською авіацією. У липні-серпні 1943 р. англо-американські війська висадились на Сицилії (Південь Італії).

У серпні 1943 р. відбулась конференція «Квадрант» («Чотирикутник») у м. Квебек, що підтвердила рішення про висадку у Північній Франції (Нормандія) – операція «Оверлорд» («Повелитель») (а також про удар і на Півдні Франції – операція «Енвіл» («Ковадло) з метою «приплюснути» німців та «випхати» їх до Німеччини. Але домовлено було і про продовження бойових дій у Африці. Рузвельт і Черчілль домовилися про об’єднання зусиль для створення атомної бомби. За участі китайських представників було відредаговано проект декларації про створення ООН.

У жовтні 1943 р. відбулась Московська конференція міністрів закордонних справ, на якій було прийнято ухвалу про проведення Тегеранської конференції та розпочато спільну роботу СРСР, США і Великобританії (їхні представники – відповідно – Молотов, Кордел Гал і Антоні Іден) над статутом ООН і прийнято декларацію про відповідальність фашистів за звірства. З 28 листопада по 1 травня 1943 р. відбувалась Тегеранська конференція, де було підтверджено плани операції в Нормандії і домовлено про передачу СРСР після війни Кенігсбергу (сучасний Калінінград) і Мемеля (сучасна область Клайпеда у Литві) та прийнято таємний протокол про вступ СРСР у війну з Японією через 2-3 місяці після капітуляції Німеччини.

У січні-лютому 1944 р. Британія домовилась з СРСР про зони окупації Німеччини (американо-англійська-зона – на півночі). У лютому 1944 р. американці погодилися на північно-західну зону, а британцям повинна була дістатися в розпорядження північна зона.

6 червня 1944 р. відкрився Другий Фронт (операція «Оверлорд») – найбільша десантна операція в історії. Англо-американські війська (участь брали і канадці) мали величезну перевагу над німцями (у літаках – в 2 рази) – більше 13 тисяч літаків і 6 тисяч кораблів.

У вересні 1944 р. конференція в Думбартон-Оксі (передмістя Вашингтону) за участю СРСР (представник – А. Громико), США і Великобританії розглядала насамперед питання про створення ООН – організації, покликаної підтримувати мир і безпеку в світі. Ухвали конференції стали основою статуту ООН.

У вересні 1944 р. відбулась т.зв. 2-га Квебекська конференція, де обговорювалися зони окупації і можливості розчленування Німеччини на 5 чи 3 держави, а також план «аграризації» Німеччини. Втім, нічого конкретно прийнято не було. Лише було домовлено про перемир’я союзників з Румунією (а у жовтні – з Болгарією). У вересні 1944 р. СРСР уклав (в Москві) перемир’я і з Фінляндією й деякими іншими союзниками Німеччини.

У жовтні 1944 р. відбувалися переговори Сталіна і Черчілля у Москві за участю й американського посла Аверелла: обговорювалися питання розширення польської території на Захід (за рахунок Німеччини) і допущення Франції у коло «великих держав». У грудні 1944 р. відбувалися переговори Сталіна і де Голля у Москві, результатом яких стало укладення договору про союз і взаємодопомогу на 20 років. Підтверджено статус Франції як противаги США і Англії як великих англосаксонських держав.

У 1944 р. союзники здобули ряд вирішальних перемого на фронтах, одночасно почали наростати розбіжності між ними щодо поглядів на принципи післявоєнного устрою світу. Наближався розкол учасників антигітлерівської коаліції на 2 окремих табори.

13.

Причини і поточні наслідки ґлобальної війни проти тероризму початку ХХІ ст. (Продовження).

Після подій 11 вересня 2001 р. США вдались до низки антитерористичних заходів. Близько 3,5 тисяч членів «Аль-Каїди» було виловлено і частково знищено. Бен-Ладен фактично вже не керує цією терористичною організацією.

Існує тривала психологічна ворожнеча (і навіть ненависть) мусульманського світу до США й Ізраїля, який є єдиним союзником американців на Близькому Сході). 14 членів Ради Безпеки ООН, у т.ч. 4 постійні (США утримались) засудили Ізраїль за удари по мирній демонстрації палестинців в районі сектору Гази.

Причини війни: масовість тероризму, масове безробіття, ряд забобонів і упереджень (в т.ч. щодо кольору шкіри і очей тощо), – все це з’єдналось у своєрідну суміш. До того ж дались взнаки і залишки неоколоніальної політики. Виникло нове покоління людей у країнах Близького і Середнього Сходу, ці люди були і є готовими до дії, до боротьби, жертвувати собою в ім’я певних ідей чи цінностей.

Поточні наслідки: повалено режим талібів в Афганістані, арештовано частину членів «Аль-Каїди», але не ліквідовано тих організацій, що стоять за нею. У Іраку після повалення режиму Хусейна замість боротьби із залишками і прибічниками колишнього режиму відбулась каталізація терору. Армія США сама перетворилася в агресора. В Іраці зібралась велика кількість терористів, приїхали навіть з Чечні. Виявилось, що режим Хусейна, якому вдавалося (хоча й жорстокими методами) тримати країну в певній єдності, був меншим злом, ніж окупаційна влада.

32.

Зміни у взаєминах провідних держав Європи і Америки в ІІ пол. 1950-х – на поч. 60-х рр.

Існувало 2 ключові на той час проблеми: ядерне роззброєння і «німецька проблема». Велику роль для розвитку МВ відігравали внутрішні зміни в СРСР. У 1953-1956 рр. відчутно змінилася зовнішньополітична доктрина СРСР в бік наголосу на мирному співіснуванні держав з різним суспільним устроєм (працювала ідея індійської інтелігенції – «панча шила»). Було відкинуто тезу про неминучість світової («гарячої») війни. США почали розглядатися насамперед не як ворог, а як держава, що поділяє відповідальність з СРСР за мир на Землі, у світі. За інерцією нове радянське керівництво вважало «мирне співіснування» формою класової боротьби країн з різним суспільним устроєм (це було відчутним у промовах Хрущова). Так вважалось до середини 80-х рр. (Горбачов: «заради загальнолюдських цінностей»): «мирне змагання, покажемо, хто кращий). У липні 1955 р. відбувся Женевський самміт США, СРСР, Великобританії і Франції (вперше за 10 років). Ці країни представляли відповідно президент США Дуайт Ейзенхауер, Микита Хрущов як перший секретар ЦК КПРС і Микола Булганін як голова Ради Міністрів СРСР, англійський прем’єр Антоні Іден, французький прем’єр Ергард Форд. У пресі заговорили про «дух Женеви» (тобто про тенденцію до налагодження дружніх стосунків), але основні питання: ядерне роззброєння і німецьке питання були не розв’язаними. Таке становище (дух перемир’я, передишки, перерви у «холодній війні») тривало до 1956 р., коли відбулися Суецький конфлікт і революція в Угорщині 1956 р.

У наступні роки також були спроби відродити дух співробітництва. У 1959 р. відбувся візит Хрущова до США, де він намагався пом’якшити стосунки з США. Проте революція на Кубі породила джерело нового конфлікту. У травні 1960 р. Хрущов мав приїхати до Парижу на зустріч з американським президентом, але відмовився під приводом того, що в районі Уралу було збито американський літак «У-2» (але збивали і раніше американські літаки над територією СРСР) – на Хрущова чинили тиск консерватори в радянському керівництві, до того ж Хрущов хотів зробити ставку на розкол серед західних країн (використавши, наприклад, незалежну позицію Франції (де Голль) у МВ). Окрім того, Хрущов чекав на обрання нового президента в США, сподіваючись, що з останнім вдасться, можливо, налагодити кращі стосунки.

У 1957 р. США, Великобританія, Франція і ФРН проголосили Шенбернську декларацію про вільні вибори на території Німеччини. Однак, СРСР відхилив цю декларацію як нереалістичну (і сприяв цим, по суті, розколу Німеччини). У 1958 р. СРСР направив ноту урядам західних країн, в якій пропонувалося перетворити Західний Берлін у «вільне місто», але щоб комунікації Берліну із зовнішнім світом передати під контроль НДР. Це був фактично піврічний ультиматум (якщо не буде дано згоди на це, то потім згоди і не будуть питати). Таким чином. Почалася т.зв. Карибська криза (до 1961 р., інколи відносять – до 1963 р. – укладення Московського договору про обмеження ядерних випробувань).

У ніч з 12 на 13 серпня 1961 р. відбулось спорудження основи Берлінського муру. Ця подія, що стала одним з символів т.зв. «залізної завіси», була спричинена не тільки намаганням завадити масовій еміграції населення з НДР, але й наслідком неможливості досягнення згоди між двома наддержавами – СРСР і США – як щодо «німецької проблеми», так і стосовно питання ядерного роззброєння, – невдачею завершилися переговори нового президента США Кеннеді і Хрущова у Відні в червні 1961 р.

Ще у 1958 р. розпочалися Женевські переговори (щодо часткового припинення ядерних випробувань), які тривали, по суті, до 1963 р. Результатом переговорів стало підписання Московського договору про часткову заборону ядерних випробувань в трьох сферах (це була перша угода такого роду в історії). Впродовж 60–х рр. до нього приєдналося більше сотні країн (Франція не приєдналася).

Проте, процес обмеження ядерного озброєння не був легким і однолінійним. Так, у жовтні 1962 р. спалахнула найгостріша криза у МВ доби «холодної війни», а можливо, за всю попередню історію людства, – «Карибська» або ж «Кубинська» криза. У жовтні 1962 р. світ стояв на межі загибелі. Перебіг подій, що передували кризі, був наступним: у січні 1959 р. внаслідок революції на Кубі було повалено проамериканський режим диктатора Батісти. Поступово між США і новим кубинським керівнитвом на чолі з Ф. Кастро почала наростати напруженість у відносинах. У відповідь на націоналізацію американських підприємств на Кубі США вжили економічних санкцій проти неї. У пошуках виходу Куба була змушена перейти у «табір соціалістичних країн». У квітні 1961 р. за підтримки американців у затоці Кочінос відбулась висадка організованих на території США загонів антикастрівських кубинських емігрантів. Проте висадка завершилась поразкою. Після цього СРСР і Кіба домовилися про таємне встановлення на острові ракет середього радіусу дії з ядерними боєголовками. (На цей час на Кубі вже працювало 10 тисяч радянських військових «радників»). Проте, американці дізнались про це завдяки даним авіарозвідки (нині пишуть, що завдяки фотографіям із супутника) і розпочали морську блокаду Куби. Світ стояв на межі війни. 16-28 жовтня – найгостріший період в перебігові кризи. США створили спеціальний комітет для «мозкової атаки» – пошуку правильного рішення серед кількох альтернатив: чи завдати бомбардувальних ударів по радянським літаках і військових обєктах чи ізолювати Кубу. Результатом і була морська блокада Куби. Проте Кеннеді і Хрущов домовилися про компроміс. Радянський Союз пішов на поступки, забравши ракети з Куби, а американці забрали ракети (втім і так застарілі) з Туреччини (щоб Хрущов міг «зберегти обличчя»). Радянський Союз прагнув досягти паритету у військовій сфері (що йому вдалось зробити в 70-ті рр.). Проте, після Карибської кризи лідери двох наддержав усвідомили першочергову необхідність контролю над ядерними озброєннями і необхідність компромісу для балансу сил у світі.

43.

Євроінтеґрація у 1995-2001 рр.

У 1995 р. до ЄС вступили Австрія, Швеція, Фінляндія. Загалом, до 2004 р. в ЄС нараховувалось 15 членів, на кінець 90-х рр. – 375 мільйонів населення (нині – 450 млн.). 2-га половина 90-х рр. Головою Єврокомісії (уряду ЄС) був Жак Самтер з Люксембургу (представник Християнської Народної партії); він був менш авторитетним, ніж його попередник (багато зловживань, корупції). 20 єврокомісарів керують діяльністю ЄС (по 2 – від великих країн – Німеччина. Іспанія та ін.). Однак, це лише верхівка айсбергу – у Брюсселі працюють 25 тисяч єврократів (службовців), що є більш лояльними до ЄС, ніж до власних держав.

У 1995 р. відбувся Мадридський саміт ЄС, який прийняв ухвалу про впровадження єдиної валюти і розширення ЄС. У 1997 р. Амстердамський саміт прийняв т.зв. «Генду» (англ. – «Едженда» – «порядок денний») на 2000-і рр. – щодо прийняття нових членів, розширення валютного союзу, процесу прийняття рішень на найвищому бюрократичному рівні ЄС. 1997 року відбувся саміт у Люксембурзі, який прийняв ухвалу про початок переговорів з 5 країнами Центрально-Східної Європи про їхнє приєнання до ЄС (ці переговори почалися у 1998 р.). 1 січня 1999 р. почалося впровадження євро у безготівковий обіг.

В 90-ті рр. з 15-ти урядів ЄС в 13-ти лідери були представники соціалістів чи соціал-демократів. У Великобританії, а також в Німеччині переважали консерватори, що не виявляли ентузіазму щодо євроінтеграції.

У березні 1999 р. відбувся саміт ЄС в Берліні, де було затверджено нового голову Єврокомісії Романо Проді (перед вступом на посаду він негативно оцінив перспективи України щодо членства в ЄС). Відбувались скандали навколо Самтера і його оточення.

Саміт ЄС прийняв також бюджет ЄС на 7 років (до 2006 р.) – 600 мільярдів євро, з них 60 млрд. – на нових членів ЄС. У грудні 1999 р. набрала чинності Амстердамська угода: держава, що головує півроку в ЄС, відіграє ключову роль в проведенні спільної зовнішньої політики.

У червні 1999 р. відбулись вибори до Європарламенту.

У грудні 1999 р. відбувся дуже важливий саміт ЄС у Ніцці (Франція). Це був найдовший саміт в історії ЄС. Він прийняв рішення про вступ нових членів до ЄС, щодо обсягів представництва цих держав в ЄС. Було домовлено, що до 2004 р. буде розроблено конституцію ЄС, що розмежує повноваження на європейському, національному і регіональному рівнях ЄС. Домовились про етапи процесу: 2001 р. – рік громадських дебатів, 2002 р. – працюють експерти, 2003. – розробка конституції, 2004 р. – її прийняття. Але цей процес на деякий час опинився у стані напівпровалу.

16.