5. В чому полягають переваги і недоліки державних облігацій запозичень на внутрішньому ринку?

Інструментом внутрішнього державного боргу із залучення фінансових ресурсів для покриття бюджетного дефіциту є ринок державних ЦП. Кожна держава визначає свою специфічну структуру побудови фондового ринку та розміщення державних цінних паперів на ньому. Державні цінні папери – це державні зобов'язання, які випускають центральний уряд, місцеві органи влади та окремі державні підприємства з метою розповсюдження позик і покриття дефіциту державного бюджету [4].

Державні боргові зобов'язання на внутрішньому ринку представлені такими видами цінних паперів: облігація внутрішньої державної позики, облігації місцевих позик, казначейські зобов'язання. Найбільш емітованим видом державних цінних паперів є облігація внутрішньої державної позики (ОВДП). ОВДП – це цінний папір, який засвідчує внесення, в даному випадку, державі її власником певних грошових коштів на її придбання; її власник отримує певний дохід; підтверджує зобов'язання держави на відшкодування повної номінальної вартості облігації у передбачений строк .В умовах недостатності фінансових ресурсів, державні внутрішні боргові зобов'язання виступають одним з фінансових інструментів для їх залучення. Основним видом боргових зобов'язань, які функціонують на ринку України, є облігації внутрішньої державної позики. Для ефективного функціонування державних цінних паперів необхідно створити ринкові умови діяльності на первинному та вторинному ринках, підвищити їх ліквідність та збільшити види фінансових інструментів на них. Активізація роботи цих груп на ринку державних цінних паперів має

впливати на збільшення обсягу операцій на вторинному ринку. Проблема ефективного функціонування і подальшого розвитку ринку державних цінних паперів в умовах становлення фінансової системи України, може бути вирішена за рахунок підвищення його ліквідності, внаслідок таких його напрямків удосконалення:

• забезпечення прозорості діяльності держави щодо випуску її цінних паперів та доступність і зрозумілість умов інвестування у такі інструменти;

• вдосконалення організаційної бази функціонування внутрішнього ринку державних цінних паперів;

• підвищення інвестиційної привабливості внутрішніх боргових зобов'язань держави;

• підвищення довіри з боку інвесторів до держави, шляхом своєчасного та повного виконання органів державної влади своїх обов'язків, пов'язаних з цінними паперами, особливо заходів з погашенням відсотків і основної суми заборгованості

Варіант 1

1. Пасивна форма управління кредитно-інвестиційним портфелем.

Пасивна стратегія (модель) управління портфелем цінних паперів (passive portfolio menegment) ґрунтується на припущенні щодо відносної інформаційної достатності (ефективності) ринку цінних паперів. Тобто це сукупність методів управління, що виходять з уявлення про неможливість стабільного перевищення середньоринкового рівня дохідності фінансових інструмен­тів. Мета пасивного підходу — забезпечення дохідності диверсифікованого портфеля на рівні середньоринкових показників за максимального захисту портфельних інвестицій від негативного впливу неринкових специфічних чинників.

Портфельний менеджер, який на практиці реалізує пасивну модель управління, здавалося б, цілком «довіряє» ринку й підкоряється його плину. Ринкові активи, на його думку, оцінено достатньо близько (навіть відповідно) до своєї інвестиційної вартості, а відтак різниця в дохідності зумовлена лише різним рівнем ризику і термінами погашення.

Пасивне управління передбачає формування диверсифікованого набору цінних паперів за умови певного гарантування прий-

нятних рівнів дохідності та ризику, розрахованих на тривалий тер­мін. Такий підхід є доцільним у разі достатньої насиченості ринку фінансовими активами високої якості.

Терміни існування пасивного портфеля передбачають відносну сталість кон’юнктури ринку цінних паперів на цьому часовому проміжку. За умов інфляції, а отже, переважного функціонування ринку короткотермінових цінних паперів і нестабільності процесів на ринку взагалі пасивний підхід буде недостатньо ефективним. По-перше, пасивна модель управління доцільна лише стосовно портфеля, який складається з низькоризикованих і малодохідних активів. По-друге, фінансові активи мають бути довготерміновими, щоб портфель залишався відносно незмінним упродовж тривалого часу. Особливості пасивного управління зумовлюють його перевагу — низький рівень витрат.

Доволі поширеним за кордоном є такий спосіб пасивного управління, як індексний метод (або метод «індексного портфеля»). Індексний портфель — це портфель, що відповідає структурі обраного біржового індексу, котрий, на думку менеджерів,

достатньо відображає стан ефективного ринку цінних паперів.

Якщо інвестор прагне, щоб портфель був адекватним ринку, він має залучити до портфеля таку частку певних цінних паперів (за вартістю), яку ці папери становлять під час підрахунку біржового індексу. Тобто йдеться про формування портфеля, за структурним наповненням максимально наближеного до структури біржового індексу. Зарубіжні інвестиційні фонди, що формують такий портфель, дістали назву «індексних фондів».

Застосування у чистому вигляді активних і пасивних методів управління портфелем цінних паперів має певні недоліки. У разі пасивної стратегії дохідність портфеля свідомо обмежується з метою зниження ризику. За активного підходу існує великий ризик втрат, пов’язаних з помилковим прогнозом майбутніх відсоткових ставок. Тому нерідко використовують методи, що раціонально поєднують риси активного й пасивного підходів. Прикладом такого поєднання є так звана умовна імунізація портфеля облігацій.