Архетип

Важливим складником національних стереотипів є архетипи. У сучасному розумінні цей термін почав ужи­вати швейцарський психолог, засновник аналітичної психології Карл-Густав Юнг (1875—1961).

Архетип (грец. arche — початок, походження і typos — образ, зра­зок) — первісна модель психологічного несвідомого, яка впливає на сприйняття дійсності і формується на базі природних інстинктів та соціокультурних чинників.

К.-Г. Юнг заперечував повну детермінованість осо­бистості суспільством, навчанням, вихованням, впли­вом середовища загалом. На його думку, кожен індивід з'являється на світ з «особистісним ескізом» і навко­лишнє середовище лише допомагає виявити в людині те, що в ній потенційно закладене. Частина цього потен­ціалу — несвідоме (позасвідоме), яке має індивідуаль­ний, сімейний, груповий, національний та колективний рівні. Національне і колективне несвідоме містить національні або універсальні первісні образи, які супро­воджують тривале історичне і культурне життя людей. Серед них К.-Г. Юнг виокремив такі архетипи, як герой, дурень, Прометей та ін. Образи героїв і дурнів кожна нація втілює у власних персонажах казок і міфів. Наприклад, Іван-дурень у східних слов'ян є вті­ленням загальноєвропейського архетипного образу дур-ня-блазня, який тільки здається простакуватим і нетямущим, а насправді уособлює гостроту розуму, дотепність і народну мудрість. Сучасним варіантом цього образу можна вважати, наприклад, Фореста Гампа (букв. англ. forest gump — дурень із лісу), персо­нажа однойменного роману Вінстона Грума.

Як «схеми людського духу» (П. Флоренський) архе­типи пронизують міфи, фольклорне та інші види мистецтва, мови народів, релігійні та світські обряди, літературу — усе, в чому актуалізуються найдавніші та суттєві для національної свідомості образи людей, тва­ринного, рослинного світу, інших речей, що набули для національних культур символічного значення.

Архетипні образи є найбільш стійкими на рівні колективного підсвідомого, що важливо пам'ятати при міжкультурній комунікації. Людина здатна вивчити іншу мову, проникнутися повагою до чужої культури, максимально зрозуміти інших людей, проте ніколи не засвоїть чужі архетипні образи так міцно, як свої, і ніколи власні національні архетипи не зітруться з її пам'яті повністю. Вона може говорити іншою мовою, але мислить переважно своєю.

Національно-культурний символ

Найбільш зримим відтворенням архетипів є симво­ли — умовні знаки у вигляді зображень, слів, звуків, різних предметів, що в народній свідомості передають певні ідеї, важливі для всієї спільноти.

У символі розкриваються внутрішні потреби люди­ни в абстрагуванні від конкретних предметів, водночас на відміну від інших абстрактних понять він зберігає великий заряд емоційності, підсвідомих колективних відчуттів, що гуртують людей у соціальні та національні спільноти. Символ слугує потужним орієнтиром, магіч­ним знаком, якого людина тримається в житті і який може пробуджувати спектр різних почуттів — від висо­кого патріотизму, гордості за свою вітчизну (прапор та гімн батьківщини, орнамент національного вбрання, рядки з художніх творів, які стали символічними для нації, тощо), палкого романтизму (символи кохання — червона троянда, образи у формі серця та ін.) до жаху і безпорадності (побачені уві сні символи хвороби — скупчення мух, нещастя — чорні хмари, брудних плі­ток — полум'я вогню, смерті — мерці, скелети, одяг чорного кольору та ін.).

Символи явно і неявно супроводжують життя людини і нації, створюючи своєрідну знакову (семіо­тичну) мережу, соціокультурний фон буття. З погляду культурології і, відповідно, міжкультурної комуніка­ції, символи — це ключові знаки народної культури, у яких через умовно-образне позначення предметів і явищ закарбовуються національно та соціально значу­щі цінності.

Національно-культурний символ (грец. symbolon — умовний знак) — словесний або предметний образ, який має усталені, зумовлені етнічною історією та культурою асоціативні зв'язки, що є надзвичайно цінними для певного народу, нації.

Символи окреслюють національні зони сприйняття та інтерпретації світу. Наприклад, для українців націо­нальними символами є тризуб, блакитно-жовтий прапор, булава, калина та ін. Поява символів зумовлена культур­но-історичними чинниками розвитку нації, а також ког-нітивними особливостями людини, яка створює проміж­ний світ образів світу у своїй свідомості.

В античності символами називали частинки одного черепка, якими люди обмінювались при розлуці на знак збереження дружніх стосунків. Через певний час за цією половинкою можна було «ідентифікувати» люди­ну. Отже, символ спочатку був атрибутом і знаком єднання і це значення зберігається дотепер: символіка об'єднує, гуртує нації, окремі соціальні групи тощо.

Вивчення символіки має тривалу історію. Українсь­кий філософ Григорій Сковорода (1722—1794) зазна­чав, що давні мислителі передавали свої думки не сло­вами, а образами-символами. Сонце означало істину, кільце (змія у вигляді кільця) - вічність, лелека - богошанування, зерно і насіння — помисел і думку. До фантастичних образів-символів належали сфінкс, сире­на, фенікс тощо.

Оригінальні теорії символу розробили українські вчені Микола Костомаров (1817—1885) та Олександр Потебня (1835—1891). На відміну від образу, що може бути позанаціональним, на думку М. Костомарова, ви­явити зміст символу можна передусім через встановлен­ня національних зв'язків; символіка кожного народу — явище, зрозуміле лише в межах даного середовища і не може бути пізнане іншим народом. Коли народ одухо­творяє природу, він оживлює навколишній світ, тому символи народжуються в міфах, віруваннях, обрядах. «Символіка природи, — писав М. Костомаров, — є про­довження природної релігії; творець відкривається у витворі; серце людини любить у явищах світу фізично­го всесущий дух».

Згідно з М. Костомаровим, основою символу є Божий дух як виразник духовного життя народу. Ця ідея пере­гукується із античним ученням про логос як вияв боже­ственного начала та основи існування універсуму.

О. Потебня походження та еволюцію символу роз­глядав крізь призму законів мовного розвитку. Він вва­жав, що мова в усьому символічна і «...слово тільки тому орган думки і неодмінна умова всього подальшого розвитку світу й себе, що первісно є символом», і тільки з погляду мови можна привести символи до порядку, що відповідає уявленням народу. Мова фіксує і зберігає результати пізнання і осмислення дійсності, створюючи відносно самостійну «омовлену» картину світу, яка стає невід'ємним орієнтиром свідомості, а інколи й пасткою

для неї.

Сучасна людина має адекватне уявлення про приро­ду, її закони і водночас постійно користується прадавні­ми первісними мовними кодами сприйняття світу: сон­це встає, сідає, сходить, заходить, ховається тощо — ці коди збереглися ще з тих часів, коли люди сприйма­ли природні явища персоніфіковано — як дії богів. Згі­дно з однією із гіпотез, безособові речення та дієслова в українській мові — результат табу предків на безпосе­реднє іменування діячів, тобто богів, яких не можна бу­ло озвучувати. Тому і казали (хтось, кого не можна називати) припікає, морозить, трусить, світає, дощить

тощо. Мовці звикли до такої безособовості, але підсвідомо важко зрозуміти, як дія може відбуватися без діяча.

У кожній культурі свої біси, нечисті, яких бояться не тільки маленькі діти, а й дорослі за певних обставин, наприклад, уві сні. Серед негативних поширений образ вампіра — нечисті, яка п'є кров. Власне вампіри — пер­сонажі європейських міфів, але схожі образи відомі й іншим народам. Вампіроподібних духів згадували вавилонці, шумери та інші давні культури. В Індії з часів сан­скритської новелістики відомі оповідання про веталів, які асоціюються з вампірами, але більше схожі на летю­чих мишей, що зосереджуються біля небіжчиків; у каза­хів є відьма жалмауиз кемпір, яка висмоктує кров із п'яти або коліна жертви; у китайців — образ кульгавого небіжчика, який п'є не кров, а життєву енергію (ці) та ін. Паралельно із символікою бісівської сили створюва­лася символіка оберегів, які захищають людину від не­чисті. Символічними ставали різні рослини або руко­творні предмети (ляльки, корзинки, віники), кольори, образи святих, амулети, інші знаки. Захисної сили надавали певним діям і рухам: ступати правою ногою через поріг, плювати або кидати щось через праве плече, хреститися тричі тощо. Кожен етнос мав національно марковані прикмети і звичаї.

Болгари для того, щоби бажання здійснилося, сту­кають не по поверхні стола, а під нею, оскільки там, за їхнім уявленням, чорти підслуховують бажання людей. Японці вішають циновку (солом'яний килимок з орна­ментом) на вхідні двері, оскільки їхній біс ходить прямо, а східнослов'янський — «по кривій», лукаво, (звідси — лукавий як синонім нечистої сили) не прямо, по кутах, тому слов'яни кути осель особливо оберігають від нечистої сили — кроплять святою водою, опалюють свічками, чіпляють ікони.

З розвитком науки, освіти, цивілізації загалом ко­лишні уявлення стали просто міфами, проте вони збері­гаються у підкірці головного мозку як колективне підсвідоме. Символи, на думку К.-Г. Юнга, є сталими схемами колективного підсвідомого, тобто архетипами національно значущого характеру. Природні явища поступово втратили символічну значущість. Однак на рівні підсвідомого продовжують існувати забобони, від жилі стереотипи думок і почуттів.

Поява символів зумовлена комплексом чинників. Порівняно з колективним несвідомим більш суттєву роль у формуванні символів відіграє специфіка людсь­кої свідомості, когнітивні процеси, які ґрунтуються на абстрагуванні та упорядкуванні інформації, у т. ч. чут­тєвого досвіду, що започатковує будь-який архетип і символ як його найвищий вияв.

Символізм є здатністю творчо осмислювати світ і конструювати інший — світ думок. Отже, символи можна розглядати як вияви іншого світу — трансцен­дентального (лат. transcendens — той, що перебуває за межами). І. Кант називав трансцендентальним будь-яке пізнання, яке стосується не стільки предметів, як видів пізнання предметів.

Картина природи (у широкому розумінні), побудова­на людською свідомістю, постає як справжній об'єкт вивчення, не менш важливий, ніж реальна природа. Свідомість, світ ідей і образів як трансцендентальна реальність і є, на переконання філософів-ідеалістів, головним для людини світом, який скеровує її думки і почуття. Російський філософ і мовознавець Олексій Лосев (1893—1988) вважав, що міфи і символи не є фік­ціями, фантастичним вимислом, а належать до тран­сцендентальної дійсності, яка також справжня і в якій немає випадковості, свавілля. Хоча міф ненауковий і не ґрунтується на науковому досвіді, проте він завжди реальний, якщо оцінювати його з позицій міфічної сві­домості; йому притаманні суто міфічна істинність, достовірність, принципова закономірність і структура.

За О. Лосевим, «символ речі є її відображення, однак не пасивне, не мертве, а таке, яке несе в собі силу і міць самої дійсності, оскільки одного разу одержане відобра­ження перероблюється в свідомості, аналізується в думці, очищується від усього випадкового й несуттєвого і доходить до відображення не просто чуттєвої поверхні речей, а їхньої внутрішньої закономірності». На його думку, у символі досягається повна рівновага між «вну­трішнім» і «зовнішнім», ідеєю і образом, «ідеальним» і «реальним»: в образі немає нічого такого, чого б не було в «ідеї». Тому в сучасній філософії на позначення сим­волу вживають термін «образ-ідея». Однак у символі образ та ідея можуть бути нетотожні: символ — це вира­ження того, що несе власне ідея.

У символі відбувається також збалансоване поєд­нання раціонального та емоційного, чуттєвого. Саме в цьому криється сила впливу символів на людину. Пока­зовим прикладом є ставлення вірян до релігійної симво­ліки, яка є умовним і водночас глибоко переконливим світом речей, через посередництво яких з'являється можливість спілкуватися з Богом. Ідеологічні символи можуть бути не менш впливовими, ніж церковні, що виявлялося під час війн, коли за прапор своєї країни або інші символічні речі (партійний квиток, піонерський галстук, комсомольський значок, портрет вождя та ін.) люди жертвували життям. Специфічною символікою супроводжувалися революції (троянди у незалежній Грузії, тюльпани — в Казахстані, помаранчевий колір в Україні (2004)).

Особливим є зв'язок символу зі словом. Представ­ник російського символізму Андрій Бєлий (1880—1934) писав: «Слово є вираження найбільш захованих таїн природи... Слово живе, змінюється, перероджується доти, поки зберігає свою образність; воно подібне до живої людської істоти, воно творить, впливає, міняє свій зміст, і увесь процес творчої символізації вже поля­гає в засобах зображення, властивих самій мові...».

Наповнення слів мови символічним змістом — непе­рервний культурно зумовлений процес, початок якого в космогонічних уявленнях предків, фольклорних тради­ціях, релігійних віруваннях тощо. Слова мови — засіб не тільки формулювання понять, думок про дійсність і передачі їх іншим, а й утілення таких смислів, які відображають реалії почуттів і свідомості, тобто того, що придумали самі люди і що також дуже важливо для них. Семантична (змістова) будова слова здатна розши­рюватися, набуваючи безліч додаткових смислів. Пере­носні (метафоричні) смисли набувають символічності разом зі зростанням цінності позначуваних словом предметів і явищ у духовному житті нації. Такі ключо­ві слова пронизують фольклорні, художні тексти, при­слів'я і приказки. Наприклад, в українській народній творчості вода може символізувати безвихідь, журбу, плинність життя і, навпаки, — життєдайну, цілющу силу, запоруку очищення від життєвого бруду.

Український мовознавець Віталій Жайворонок на­голошує на важливій символічній властивості слова:

«Слово ототожнюється з реалією, і віра в реалію поро­джує віру в магію слова, яким, за народними вірування­ми, можна лікувати, причаровувати, відвертати, наси­лати, накликати, наврочувати, проклинати, здійснюва­ти бажане. Так постають у мові формули замовляння, побажання, ворожіння, зашіптування та ін.». Ця вла­стивість мови пов'язана з її сугестивною функцією (функцією впливу).

Набуття словом символічності — складний психо­лінгвістичний процес, у якому відбувається гармоніза­ція мови, свідомості і реальності. Вони ніби зливаються в одне ціле, фокусуючись у слові. Слово стає знаком уже не предмета дійсності, а якісно нового змісту, нового віртуального образу, створеного мозком, свідомі­стю і почуттями водночас. Отже, символ є продуктом інтерпретації дійсності за допомогою слова, яке стає найважливішим інструментом такого потрактування. Наприклад, схід і захід для наших предків означали набагато більше, ніж просто вказівку на частини світу. Схід — це місце народження сонця, тому з цим понят­тям пов'язували сприйняття чогось благодатного, при­ємного, райського, нового. Із заходом, навпаки, асоцію­ються міфологічні мотиви занепаду, темряви, смерті, пекла. Із давніх-давен під час молитви завжди зверта­лися до сонця, тобто до сходу. Відповідно, з боку правої руки лежить південь, а лівої — північ. Показово, що походження англ. north (північ) відсилає до саме такого уявлення ( < і.-є. *ner — under on the left, тобто ліво­руч). Архаїчна модель світу і архетипні позитивні та негативні оцінки злилися в словах на позначення «благо­датного і світлого» сходу, «смертоносного і темного» заходу, правого півдня і «правильності» усього правого, лівої півночі і «неправильності», «лукавості», а також «слабкості» усього лівого, що від сатани. Те, що відбува­лося тисячі років тому, закріпилося в «генетиці» слова. Саме тому слова із коренем -прав- наповнені позитивни­ми смислами: правий, правильний, правда, правитель, правозахисник, правдолюбець, бути правою рукою тощо. Натомість деякі поняття, які передають слова захід, західний, для людей старшого покоління інколи можуть нести відбиток «негативного» і «чужого» в сенсі сприйняття західних країн та західноєвропейського способу життя. Таке заідеологізоване нашарування лишилося з часів Радянського Союзу, коли поняття «західний» стосовно європейських країн було синоні­мічним до понять «буржуазний», «капіталістичний», «антинародний», такий, де людина людині вовк, а не друг, товариш і брат, як у країні соціалістичній.

Отже, символи, у т. ч. словесні, як створені свідомі­стю і мовою образи можуть мати не меншу силу, ніж реально існуючі предмети. Разом із національними сте­реотипами, архетипами і прототипами, ментальністю це безпосередньо відображається в народній культурі, яка також має свої національні кордони.