2. Зростання суспільно-політичної активності України у 80-90 р.

На початку 80-х років радянське суспільство дедалі глибше втягувалося в тотальну соціально-економічну, політичну та ідеологічну кризу, а в "низах" наростало невдоволення, зневіра і байдужість. У "верхах" формувалися реформаторські сили, які об'єдналися навколо нового Генерального секретаря ЦК КПРС М. С. Горбачова, обраного на цю посаду у березні 1985 р.

У 1986 р. XXVII з'їзд КПРС визначив курс на "прискорення" — подолання відставання СРСР від передових країн світу. На січневому пленумі ЦК КПРС 1987 р. М. С Горбачовим було проголошено курс на перебудову, тобто вдосконалення, оновлення радянської системи, та гласність, Україна була серед останніх, хто втягнувся у ці процеси. Втім, і для неї приходили нові часи, починалася нова епоха.

Оскільки проведення економічної реформи наштовхнулося на опір всередині самої КПРС, М. Горбачов узяв курс на лібералізацію режиму. Він намагався за допомогою "гласності", "соціалістичного плюралізму" під гаслом "перебудови" сталінської моделі соціалізму та повернення до "ленінських принципів" активізувати народні маси й, контролюючи цю активність згори, послабити реакціонерів.

В Україні політична ситуація змінювалася дуже повільно, оскільки лідери республіки (перш за все Перший секретар ЦК КПУ В. В. Щербицький, який очолював парторганізацію України з 1972 р. по 1989 р.) займали консервативну позицію. У перші роки перебудови гласність, проголошена в Москві, мало змінила обличчя республіканської преси.

Ситуація в Україні загострювалася через русифікацію. В Україні в 1987 р. в російськомовних школах навчалося більше половини всіх учнів, а в Києві з 300 тис. учнів українською навчалися лише 70 тис. На 1988/89 навчальний рік не залишилося жодної української школи в Донецьку, Чернігові, Харкові, Луганську, Одесі, Миколаєві, книжки, видані українською мовою, складали лише 18 % за назвою, а за тиражем — 3 %.

В умовах лібералізації в Україні виникають групи "зелених", політичні клуби, просвітницькі українознавчі організації (1987 р. у Львові — "Товариство Лева", 1988р. у Києві — клуб "Спадщина" та студентське об'єднання "Громада"). їхня діяльність одразу виходить за межі суто просвітницької і набуває політизованого характеру. Восени 1987 р. у Києві виник Український культурологічний клуб (УКК). За спробу провести у 1988 р. демонстрацію до другої річниці Чорнобиля кількох лідерів УКК було заарештовано. Наприкінці 1987 р. виходить з ув'язнення й повертається в Україну ряд відомих правозахисників, зокрема В. Чорновіл і М.Горинь, у січні 1989 р. — Л. Лук'яненко, який мав 26-річний "стаж" політв'язня. У 1988 р. офіційне святкування 1000-ліття введення християнства на Русі було використане дисидентами в Україні для привернення уваги до долі УАПЦ та УКЦ.

3. Спроба серпневого (1991 р.) державного заколоту в Москві та її наслідки для України

19 серпня 1991 р. у Москві розпочався так званий «серпневий переворот». Було створено антиконституційний Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС, або ГКЧП — російська абревіатура). До ДКНС увійшли віце-президент СРСР Г. Янаєв, прем'єр-міністр СРСР В. Павлов, голова КДБ В. Крючков, міністр внутрішніх справ Б. Пуго, міністр оборони Д. Язов. Заколотники ставили за мету зберегти старий режим і не допустити укладення нового союзного договору незалежних держав, призначеного на 20 серпня 1991 р.

В Україні заклик Л. Кравчука та очолюваної ним Президії Верховної Ради, більшість якої становили представники КПУ, до спокою і витримки свідчив про позицію вичікування. Але водночас Л. Кравчук заявив, що будь-які зміни мусять відбуватися на основі закону і що немає підстав для запровадження в республіці надзвичайного стану. Керівництво ЦК КП України, попри словесну завісу, фактично опинилося на боці заколотників, про що свідчила його діяльність у ті дні. За цих умов тільки опозиція послідовно і рішуче виступила проти заколотників. Розпочалася підготовка до страйку.

Дії ДКНС призвели до остаточної дискредитації КПРС. Скориставшись повною деморалізацією Компартії України, Народна Рада перейшла у наступ. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада прийняла Акт проголошення незалежності України («за»—346, «проти»—1), який мав бути підтверджений референдумом 1 грудня 1991 p., а також проголосувала за департизацію армії, правоохоронних органів. ЗО серпня Президія Верховної Ради, виходячи з того, що керівництво Компартії України своїми діями підтримало заколот, припинила діяльність КПУ. Більшість рядових комуністів спокійно позбулася членства у партії.

Наприкінці жовтня 1991 р. відбувся з'їзд частини колишніх комуністів, які проголосили створення Соціалістичної партії України. Назва партії по суті нічого не змінила у світогляді її членів. Партію очолив О. Мороз.