8. Східнослов’янські союзи племен у V – іх ст. Н.Е.

На початку «Повісті временних літ» вміщено розповідь про розселення слов'ян на просторах Східної Європи — від Чорного моря до Білого, від Карпат до Волги: «Слов'яни прийшли й сіли по Дніпру й називались полянами, а інші — древлянами, тому що сіли в лісах, а ще інші сіли поміж Прип'яттю й Двіною й називались дреговичами (від слова «дрегва» — болото. — Авт.), інші сіли по Двіні й називались полочанами за річкою, що впадає до Двіни й має назву Полота. Ті ж слов'яни, котрі сіли поблизу оз. Ільмень, називалися власним ім'ям — словенами...» Поступово в оповіді літописця виступають ще й інші слов'янські племена: кривичі з їхнім градом Смоленськом, від яких Нестор виводить сіверян, дуліби — жителі Побужжя, насельники західної частини пізнішої України волиняни, бужани й хорвати. Не забуває він згадати насельників Посожжя (від р. Сож) радимичів, волго-окських лісів — в'ятичів, а також уличів з тиверцями, що посідали простори від Дніпра і Бугу до Дністра.

Історики вже здавна сперечаються, чим були насправді «племена» Нестора. їхній висновок такий: це великі союзи, першопочатки яких можна віднести до часу не пізніше VI—VII ст. н. є. Відомий археолог П. Третяков назвав ці утворення «народцями», вбачаючи в них не лише територіальні, а й етнополітичні об'єднання. Його думку слід визнати слушною.

До найперших племінних об'єднань належать полянське з осередком у Києві, дулібське і волинянське на території пізнішої Волинської землі. Академік Б Греков припускав, що в VI—VII ст. існував величезний і потужний дулібсько-волинянський союз племен. Ці об'єднання східних слов'ян стали важливим кроком на шляху до створення давньоруської державності.9. Утворення державності у східних слов’ян.

Наприкінці IX ст. відбувається процес об'єднання східнослов'янських племен навколо Києва, і за іменем столиці державу називають Київською Руссю. Існують дві основні теорії утворення держави на Русі: 1) норманська; 2) природно-історичного процесу. Норманська теорія була висунута німецькими вченими Байєром і Міллером ще у XVIII ст., яка стверджує, що держава на Русі була створена норманами (шведами), апелюючи при цьому до літопису «Повесть временных лет», в якому йде мова про запрошення до Новгорода норманських вождів на чолі з Рюриком. Друга теорія стверджує, що держава на Русі була створена в результаті природно-історичного процесу. Для цього були необхідні політичні та соціально-економічні передумови. В процесі розвитку східнослов'янського суспільства союзи племен перетворюються в племінні княжіння (VIII ст.) Не можна заперечувати, що нормани у ІХ-Х ст. відігравали на Русі активну політичну роль, поклавши початок династії Рюриковичів. Проте вони не утворили східнослов'янську державу, (вона існувала й до їх приходу), а скоріш за все, каталізували об'єднання східнослов'янських земель і племен.

У другій половині IX ст. у Східній Європі сформувалися три значні політичні утворення слов'янських племен, які арабські джерела називають Куявією, Славією та Арсанією. Куявія — це Київська Русь; Славія — північна частина східнослов'янських земель з центром у Ладозі; Артанія — нинішня Тамань.

Виникнення держави у східних слов'ян було пов'язане: 1) із зародженням і утвердженням на Русі феодальних відносин; 2) поступовим, але стійким формуванням державотворчих традицій (антське, склавинське, полянське об'єднання); 3) необхідністю захисту від сильних сусідів, які вже мали свої держави (Хозарський каганат, Візантія тощо); 4) територіальною, етнічною, мовно-культурною спільністю цих племен; 5) економічними зв'язками, розвитком торгівлі, що вимагало подолання відокремленості племен, стимулювало їх інтеграцію; 6) посиленням Києва, чому сприяло його географічне положення, економічне становище, політичне значення та попередня історична еволюція.10. Об’єднання східнослов’янських племен київськими князями.

ОЛЕГ (882 – 912) Після встановлення влади в Києві князь Олег у 883 р.  підкорив древлян, а два роки по тому — уличів. Він відновив язичницьку релігію,  за що волхви прозвали його віщим. Олег також жорстоко розправився з населенням Новгорода,  що повстало проти приєднання Києва: місто було обкладено даниною, визначено терміни її сплати.  Олег укріпив кордони Русі. 907 р. він здійснив похід проти Візантії та змусив її підписати з Руссю вигідний для останньої договір, який відкривав широкі можливості для торгівлі руських купців (право на безмитну торгівлю, їх проживання поблизу Константинополя протягом 6 місяців з постачанням  харчами і всім необхідним для переходу через Чорне море). 911 р. було складено новий договір, який також був свідченням воєнних та дипломатичних успіхів Київської держави. Вдало воював з Хозарією.  Його дружина захопила хозарські гавані на Каспійському морі. До кінця правління Олега його держава  займала велику територію: від причорноморських степів до Балтійського моря.

ІГОР (912 – 945) 912 р. після смерті Олега, київським князем став Ігор Рюрикович. Він продовжив політику своїх попередників, спрямовану на посилення князівської влади та об'єднання всіх східнослов'янських земель. 913—914 рр. Ігор воював з древлянами, що не бажали визнавати його зверхності. 915 й 920 рр. він виступив проти печенігів, що чинили набіги на Русь, воював з уличами, прагнучи зміцнити позиції Русі на торгових шляхах. Ігор здійснював походи на Закавказзя: 912—919 рр. руські дружини напали на Абесгун та Сарі, а 945 р. здобули місто Бердаа. 941 р. Ігор вирушив із своїм військом проти Візантії. Та похід закінчився поразкою, оскільки руські кораблі були знищені візантійцями за допомогою «грецького вогню». Новий похід на Візантію, більш вдалий, він здійснив 944 р. Тоді греки запропонували викуп і уклали з Руссю новий договір, але не такий вигідний, як попередні угоди. Русь втратила володіння на узбережжі Чорного моря та біля гирла Дніпра, а також зобов'язувалась надавати Візантії військову допомогу, а руські купці мусили сплачувати мито торгуючи з Візантією. 945 р. князь Ігор під час збирання данини спровокував повстання древлян. Його дружина потрапила у засідку, і князь, опинившись у полоні, був убитий древлянами.

ОЛЬГА (945 – 964) Ставши правителькою Київської Русі, вона за звичаєм кривавої помсти покарала древлян за вбивство свого чоловіка: розправилася з послами древлян, які намагалися сватати Ольгу за древлянського князя Мала, а потім спалила древлянську столицю м. Іскоростень і знищила частину його жителів. Княгиня Ольга відмовилася від воєн і зміцнювала державу мирним шляхом. Вона сама об'їздила всі свої володіння, була навіть у Новгороді і Пскові, закладала нові міста, наставляла в них урядників. Ольга вперше в історії Київської Русі навела лад у збиранні данини та її розмірах, визначивши норми податків та місце їх збирання. Це було зроблено для того, щоб не повторювалась історія, в яку потрапив її загиблий чоловік. Сама вона прийняла християнство і доклала багато зусиль до поширення нової релігії. За її часів у Київській державі з'явилося чимало християнських проповідників. Княгиня прагнула зміцнити і міжнародне становище своєї держави. 957 р. вона з дипломатичною місією відвідала столицю Візантії — Константинополь та уклала новий договір з Візантією. Ольга й надалі, коли її син був вже повнолітній, продовжувала опікуватися справами своєї держави.

СВЯТОСЛАВ (964 – 972) Син княгині Ольги і князя Ігоря увійшов в історію як князь-завойовник. Головною метою походів Святослава було зміцнення Київської держави, забезпечення вільної торгівлі з країнами Сходу і Візантією, ліквідація зовнішньої загрози на кордонах з боку кочівників. Святослав підкорив в'ятичів і тим самим завершив об'єднання східнослов'янських племен довкола Києва. Потім він, здійснивши похід на Північний Кавказ, розгромив ясів (осетин) і  касогів (черкесів) і приєднав до своєї держави Прикубання. Переправившись на Керченський півострів, захопив м. Тьмутаракань. Візантійці запросили Святослава завоювати для них Болгарію, здобривши своє прохання щедрими дарами князеві. 967 р. він розгромив болгарське військо і оволодів східною Болгарією, але не передав її візантійцям. Напад підкуплених ними печенігів змусив його перервати похід і спішно повертатись на батьківщину, щоб відігнати ворогів, що облягли Київ. Наступного року Святослав повернувся на Балкани, мислячи навіть перенести свою столицю в Подунав'я до заснованого ним міста Переяславець. Діяльність Святослава сприяла зростанню могутності Київської Русі, єднанню східнослов'янських племен та зміцненню кордонів Держави.

11. Запровадження християнства на Русі.

Хрестити Київську Русь і проголосити християнство державною релігією припало князю Володимиру Великому. Прийшовши до влади за допомогою варязької дружини і язичницької еліти, Володимир задля їх інтересів запровадив язичницький пантеон богів. На місці старого капища, де стояла подоба Перуна, з'являються 6 різноплемінних богів – Перун, Дажбог, Хорс, Стрибог, Сімаргл, Мокош.

Але трохи згодом Володимир переконавшись, що для зміцнення держави та її престижу потрібно нової віри (Київська держава ) підтримувала найтісніші стосунки з Візантією - найбагатшою, могутнішою і найбільш культурно впливовою державою того часу. Так він вирішив прийняти християнство та охрестити весь свій народ.

Хрещення відбулося у часи послаблення внутрішньополітичного стану у Візантійській імперії. У другій половині (80-х рр.) Х ст. вибухає вкрай небезпечне антиурядове повстання на Сході імперії, очолюване Вардою Фокою і підтримане населенням Таврії. Скрутне становище, у якому опинився імператор Візантії, змусило його звернутися до Києва з проханням про військову допомогу. Умови, за якими Київ погоджувався допомогти Візантії, продиктував Володимир. За ними київський князь зобов'язувався допомогти імператору придушити повстання, а за це той мав би віддати за Володимира свою сестру Анну (тобто Володимир отримував би права на візантійський трон) та сприяти хрещенню населення Київської держави. При цьому Володимир спочатку отримав відмову, і тільки захоплення ним візантійській колонії Херсонесу (Корсунь) примусило Візантію укласти цю угоду.

Після офіційного хрещення киян у 988 р. християнство стає державною релігією Київської Русі. Християнізація Русі йшла поступово за водними шляхами, спершу її прийняли більші осередки, пізніше провінція. Не всюди цей процес відбувався без опору, як у Києві. Головний опір чинили служителі поганського культу - «волхви», вплив яких на південних землях Руси був незначний. Натомість на півночі у Новгороді, Суздалі, Білоозер'ї вони підбурювали населення до відкритих виступів проти християнських священників. Ще довго співіснували між собою деякі елементи поганської віри, переважно обрядів, із християнством (т. зв. двовір'я).

Для унормування церковного життя у своїй державі, Володимир видав Устав, призначивши десятину на утримання церкви, та визначив права духовенства: Володимир намагався дати структурне оформлення нової релігії, подібне до візантійського. Перша згадка про митр. на Русі відома з 1037, хоч - раніше мусів бути архієп., який наглядав над руською церквою. Першим митр., який згадується, був грек Теотемпт (див. Київ. митрополія). Християнство, проповідуючи милосердя та християнську любов — підвалини цивілізованого і мирного життя, об'єднало релігійно велику державу Володимира і позитивно вплинуло на мораль керівної верхівки і населення.

З прийняттям християнства на Русі поширилася писемність. Володимир закладав школи, будував церкви спершу в Києві, а згодом по інших містах. Учителями були свящ. з Корсуня, які знали слов. мову. Факт, що з прийняттям християнства не прийшло до безпосереднього політичного опанування Русі Візантією, а відкрито новій християнізованій спільноті зв'язки з далекими і близькими сусідами, слід уважати найпозитивнішим наслідком акту хрещення Русі і слов. Сходу.

12. Русь у добу удільної роздробленості (ХІІ – перша половина ХІІІ ст.).

Добу від середини XII до середини XIII ст. в історії Київської Русі дослідники називають добою роздробленості. Узаконена Любецьким з'їздом отчинна система розвинулась настільки, що удільні князі дедалі більше почувалися у своїх володіннях незалежними господарями.

Причини роздробленості Київської Русі.

Головною причиною є розвиток феодального землеволодіння, зміцнення його вотчинної форми. Удільні князі не були зацікавлені у сильній владі великого київського князя. Більше того, вони прагнули для себе таких само повноважень. Недарма в XII ст. титул «великий князь» поряд з київським мали чернігівський, володимирівський та деякі інші князі. Володарі удільних князівств провадили власну внутрішню політику, на свій розсуд вирішували питання війни та миру, укладали угоди з сусідами. Таких удільних князівств на середину XII ст. було близько 15, з яких 5 сформувалися на українських теренах: Київське, Чернігівське, Переяславське, Волинське й Галицьке.

Київське князівство. Землі сучасної України входили переважно до 5 головних князівств. Київ залишався найбільшим містом усієї Східної Європи. Тут розташовувалися численні двори бояр і купців, великі ремісничі майстерні. У Києві мешкали близько 50 тис. осіб. Авторитет міста підтримувався й церквою. Більшість його земель розташовувалося на Правобережжі. На півночі — це велика частина Полісся, на заході — землі аж до Волині. На півдні Київське князівство межувало з половецьким степом, і лише на сході йому належала вузька смуга вздовж лівого берега Дніпра. Київська земля була однією з найбільш густонаселених земель Русі. Джерелом багатства київських земель були родючі чорноземи й поліські корисні копалини. Мережа річок пов'язувала Київську землю з найвіддаленішими куточками Русі та сусідніми народами.

Переяславське князівство. Однією з трьох частин Руської землі, що існувала ще до її розподілу між синами Ярослава Мудрого, було Переяславське князівство. Розташоване в безпосередній близькості до земель мешкання кочівників (формально — аж до Дніпрових порогів), воно було вельми почесним, хоч і нелегким володінням. Проте в XII—XIII ст. Переяславщина не мала політичної самостійності та цілком залежала від Києва. Центр князівства — місто Переяслав — було одним із найбільших градів Південної Русі. Переяслав відігравав важливу роль у боротьбі з половцями. Надійні мури майстерно збудованої фортеці слугували захистом не тільки для прикордонного міста, а й усієї Русі.

Чернігово-Сіверське князівство. Найбільшим князівством Південної Русі було Чернігівське. Столичне місто Чернігів посідало друге після Києва місце серед найбільших міст Південної Русі. Доля Чернігівського й Новгород-Сіверського князівств у XII — першій половині XIII ст. вирішувалася князями династії Ольговичів і Давидовичів. Представники цих родів змагалися між собою за право займати чернігівський стіл. Причому часто до міжусобної боротьби залучали половецьких ханів, з чиїми володіннями межувала Чернігівщина.

Галицьке та Волинське князівства. Обидва князівства мали вдале розташування, недосяжне для кочових нападників зі степу. Волинь і особливо Галичина були густо заселеними, а їхні міста стояли на стратегічно важливих торговельних шляхах із Заходу. Ремісники становили основну частину населення галицьких міст. Саме міське ремесло визначало високий рівень матеріальної культури цього краю. Крім того, в Галичині містилися великі родовища солі.

. На Волині було закладено місто Володимир, що згодом стало столицею цієї землі. Головними містами Галицької землі за князя Володимира були Галич, Перемишль, Звенигород, Теребовль. Політичний центр князівства перемістився з Перемишля до Галича, що розташовувався біля карпатських соляних копалень. Першими в Галичині незалежно від київського князя правили Ростиславичі, нащадки онука Ярослава Мудрого. Тим часом на Волині влада належала Мстиславичам, що вели свій рід від Володимира Мономаха. Галицька земля відокремилася від Києва наприкінці XI - на поч. XII ст. Галичина відзначалася своєрідним політичним устроєм. Винятково велика влада галицьких бояр значною мірою пояснюється їхнім походженням. Перші Рюриковичі, прийшовши в Галичину, зіткнулися з аристократією, котра мала великі привілеї і була готова відстоювати їх. Крім того, давалася взнаки віддаленість Галичини від Києва: великому князеві важко було втручатися в місцеві події, тоді як сусідство з Польщею та Угорщиною не лише давало зразок пануванню аристократії, а й можливість звертатися до чужинців по допомогу проти князів.

Бояри Волинського князівства, на відміну від галицьких, мали більш традиційні ознаки. Більшість із них прийшла в ці землі у складі дружин своїх князів, що часто призначалися чи знімалися за волею Києва. Великий київський князь через незначну віддаленість справляв набагато більший політичний вплив на це князівство, ніж на Галицьке. Власне, з цієї причини об'єднати в майбутньому обидва князівства змогли саме волинські, а не галицькі князі.

13. Галицько-Волинське князівство в кінці ХІІ – першій половині ХІV ст.

Наприкінці Х — в першій половині XI століття адміністративним осередком земель Волині Підкарпаття був Володимир. Місто Володимир стало осередком єпископства і самим головним центром розвитку культури у регіоні. У Прикарпатті в 1084р. утворилися три князівства, в яких панували брати Ростиславичі, правнуки Ярослава Мудрого. Найбільшої могутності Галицьке князівство досягло за часу правління Володимиркового сина Ярослава Осмомисла. Зростало значення Дністра у міжнародній торгівлі, що, в свою чергу, сприяло розвиткові міст князівства. Галицький князь користувався авторитетом на міжнародній арені, підтримував дипломатичні взаємини не лише з сусідами, а й із Візантією, Священною Римською імперією.

Об'єднання Волині і Галичини

Незважаючи на міжусобні війни між окремими князями, Волинська і Галицька земля здавна підтримували якнайтісніші економічні та культурні взаємини. Ці взаємини стали передумовою об'єднання Волині й Галичини в одному князівстві. Романові Мстиславичу вдалось домогтися сполучення під своєю владою Волині й Галичини в одне князівство. Незадовго до смерті Роман утвердився і в Києві. Кияни охоче перейшли на бік Романа і відчинили йому Подільські ворота Києва. Утворення об'єднаної Галицько-Волинської держави було подією великої історичної ваги.

Галицько-Волинське князівство в кінці XIII— на початку XIV ст.

Після смерті Данила Галицького (1264 р.) його син Шварно Данилович на короткий час об'єднав Галицьке князівство з Литвою. Лев Данилович (помер 1301 р.), який успадкував Львів і Перемишль, а після смерті Шварна — Холм і Галич, значно розширив свої володіння, приєднавши до них Люблінську землю і частину Закарпаття з м. Мукачевим. У Володимирі правив у цей час Володимир Василькович (1270-1288), у Луцьку Мстислав Данилович (з 1289 р. також у Володимирі).

На початку XIV ст. Волинське і Галицьке князівства знову об’єднались в руках одного князя - Юрія І Львовича, внука Данила Галицького.

Скориставшись з внутрішніх заколотів в Золотій Орді, Галицько-Волинське князівство змогло на деякий час знову пересунути південні межі своїх володінь аж до нижньої течії Дністра й Південного Буга. Юрію І вдалося домогтися від константинопольського патріарха встановлення окремої Галицької митрополії. Утворення Галицької митрополії сприяло розвиткові традиційної культури і допомагало захищати політичну незалежність об'єднаного князівства. У 1308-1323 рр. в Галицько-Волинському князівстві правили сини Юрія — Лев II і Андрій.

На міжнародній арені Галицьке-Волинське князівство за Андрія і Лева Юрійовичів орієнтувалось на союз з Тевтонським орденом. Це було корисно як для забезпечення торгівлі з Балтикою, так і у зв'язку з тим, що все більш відчутним був натиск Литви на північні окраїни князівства. Після смерті останнього Галицько-Волинського князя Юрія II польський король Казимир III напав на Львів, але скоро був змушений відступити. Правителем Галицької землі став боярин Дмитро Детько, натомість на Волині укріпився князь литовського походження Любарт Гедимінович.

В 1349 р. Польща знову захопила Галицьке-Холмське та Перемишльське князівства, а король польський Казимир проголосив себе правителем Галичини. Великий князь литовський Альгірдас (Ольгерд Гедимінович) у 60-х рр. XIV ст. підпорядкував собі інші українські землі - Поділля, Київщину, Переяславщину. Галицьке князівство з 1370 р. опинилось під владою Угорського королівства.

14. Монгольська навала на Русь та її наслідки

Татаро-Монгольська навала прийшла на Русь у 1237 р. але вперше на теренах Київської Русі вона почалась у 1223р. Найкращі полководці Темучина, Джебе і Субедей мали намір напасти на половців. Князі Київської Русі Данило Галицький, Мстислав Удатний, Мстислав Чернігівський приєднались аби підтримати половецького князя Яруна Половецького. Їхнє військо досягло до 50-60 тисяч воїнів. В монголів було лише 25 тисяч.

Не маючи плану дій першими у бій ринулись половці, та Мстислав Чернігівський підтримав їх. Скориставшись цією помилкою Джебе і Субедей атакували легкою кіннотою, заманюючи до себе в табір. Отримавши тактичну перевагу, Монголо-татари контратакували. В розпал бою Данила Романовича поранили, і йому довелось відступати із Мстиславом Удатним разом з військом. Половці під час бою почали втікати. Проте Мстислава Чернігівського в першому бою не перемогли, і його табір почали штурмувати. Три дні йшов штурм. Не перемігши в бою, його здолали хитрістю під час переговорів. Він погодився дати платню за військо і за себе, але монголи його підступно вбили.

У 1237 монголи дали знати про себе знову, внук покійного Чингізхана, Батий зібравши військо пішов у новий похід.

У тому ж 1237 монгольська кіннота вдерлася в державу болгар волзьких. А вже на початку зими завойовники подолали південний рубіж і зупинилися на річці Онуза. Першим їм потрапило під руку Мурморо-Рязанське князівство. Батий відправив посольство до рязанського князя Юрія Ігоровича з вимогою покори і сплати десятини.

Зібрана князем рада постановила дати відсіч ворогові. Рязанське військо зустрілося з монгольським поблизу південних кордонів князівства. По дорозі у Володимиро-Суздальське князівство монголи нищили все що бачили. Мешканці намагались чинити, хоча і малочислений, але опір. Наприклад боярин Євпатій Коловрат зібрав загін в 1700 чоловік, намагавсь розпочати партизанськйи рух проти монгол. Але його загін потрапив у засідку. Всіх повстанців монголи закидали 160 кг каменями.

Коли Батий добрався до Володимира він не застав князя Юрія Всеволодича який збирав військо для відсічі. Тому він спочатку знищив місто Москва, і місто Суздаль. Коли ж повернувся до Володимира то відразу почав штурм міста. Юрій Всеволодич загинув у жорстокому і нерівному бою. Місто було спалене. Все Владимиро-Суздальське князівство захоплене монголо-татарами.

На своєму шляху монголи нищили все вогнем і мечем. Вони дійшли до міста Козельськ. Перед приходом Батия городяни скликали віче в якому домовились оборонятись до останнього. Монголи були вимушені застосувати найкращі стінопробивні машини. Після того як татари вірвались у місто, вони почали атаку, але не сподівались на такий опір. 5000 ханських воїнів було винищено, але перемога все рівно була за Батиєм. Місто було знищене. Протягом зими 1237—38 монголо-татарське військо завоювало і сплюндрувало Владимиро-Суздальське князівство, Рязанське князівство та всі інші північні князівства Київської Русі.

Завоювання і поневолення Давньої Русі полчищами Батия стало можливим насамперед завдяки багаторазовій чисельній перевазі ворога над руськими дружинами і народним ополченням. Князі діяли розрізнено, не бажали допомагати один одному (великий князь Владимиро-суздальський Юрій Всеволодич відмовив у допомозі рязанському князю Юрію Ігоровичу), сперечались за командування об’єднаним військом.

Більшість міст Русі була погано укріплена, фортифікації навіть головних з них: Києва, Чернігова, Владимира на Клязьмі застаріли і не витримали ударів облогової техніки загарбників. Під час штурмів, заволодівши селами безжальні кочовики винищували тисячі людей, залишаючи часом серед живих лише ремісників і міцних молодих людей, яких перетворювали на рабів.

Щодо цивілізаційних наслідків Батиєвої навали, то вона принесла смерть і неймовірні нещастя давньоруську землю, загальмувала його політичний, економічний і етнокультурний розвиток, відкинувши Русь на кілька століть назад. Ординське іго законсервувало удільну роздробленість, перешкоджало централізації земель і князівств, завадило відродженню державності.

15. У 13-15 вв. ослаблені золотоордынским ярмом, укр. землі стали об'єктом захоплення іноземними державами. Захоплення більшої частини укр. земель Великим Князівством Литовським (ВКЛ). Здійснення захоплення білоруських і укр. земель велося князями: Миндовгом (ЗО-сг. 13 в. - 1263; фундатором Литовської держави), що захватили «Чорну Русь» (сучасну Гродненскую область Білорусії); Витеном (1293-1316) і Гедимином (1316-1341), що захопили велику частину білоруських земель; Ольгердом (1345 - 1377), що захватили велику частину укр. ч частина російських земель (від сучасних Волыни до Білгородської області на сході, від Брянської області на півночі до Херсонської і Миколаївської на півдні; . Ольгердом був узятий Київ); Витовтом (1392 - 1430), що захватили південно-укр. степу аж до Чорного моря в районі Одеси. Причини швидкого захоплення: а) Русь була ослаблена золотоордынским ярмом; б) багато князівств добровільно входили до складу Литви, намагаючись спілкою з ній убезпечити свої землі від тиску Тевтонського ордена і монголо-татарського ярма. Політика Литви на захоплених землях - укр. і білоруські землі складали 9/10 території литовської держави: а) эго вносило специфіку в життя усього Великого князівства Литовського, державний мова - староруський, закони складені на основі «Російської правди» і ін.; б) У. К. Л, незважаючи на тенденції до централізації, що проявилися при Витовте, було схоже на федерацію численних земель, у внутрішнє життя яких литовський князь майже не втручався, і влада там була в руках місцевої укр.ой і білоруської знаті, що одержала значну автономію в справах. «Старе - не змінюємо, нове - не впроваджуємо» - такий був принцип правління литовських князів). Тому М. С. Грушевський вважав, що В.К.Л в більшого ступеня, чим Московия, зберегло традиції Київської Русі. Захоплення Галичины Польщею був здійснений польським королем Казимиром ІІІ в 1349 р. У 1351- 1352 р. між В.К.Л и Польщею спалахнула війна за Галицко-волынские землі. У результаті: Галичина залишилася за Польщею, Волынь - за Литвою.

16. Термін “козак” - тюркського походження; означав “степовий розбійник”, “вільна людина”. Виникнення козацтва. Причини виникнення - посилення феодального утиску призвело до втечі селян і городян у незаселені степові райони середнього плину Днепра, де була відсутня експлуатація і лежали новоосвоенные величезні цлощади родючих земель. Перші зведення про укр. козаків ставляться до 1480-м років, коли, за свідченням польського літописця М. Бельевого, польське військо в поході на кримських татар супроводжували місцеві козаки, що добре знають місцевість. Життя, побут і заняття козацтва. У 16 сторіччі чисельність казачесгва постійно росте і вони розселяються частково в побудованих ними . хуторах і слободах, частково в козацьких містах Чигирині, Каневі, Корсуне, Черкас. Основними заняттями козаків були: полювання, рибальство, бджільництво, скотарство і поступово землеробство. Життя була украй важка: кожному козаку припадало починати, маючи лише невеличкий скарб, що він зумів прихопити з будинку. А життя в прикордонних із татарами районах змушувала кожного мати зброю, уміти мистецьки їм володіти і бути готовим у будь-який час його застосувати. Все це закатало козацтво; змушувало його триматися разом; прискорювало майнову диференціацію в середовищі козацтва, тому що знову прибулі змушені були найматися до заможних козаків, із яких формувався козацька старшина. У результаті: до початку 16 сторіччя козаками було освоено середнє Подніпров'я і Запоріжжя, де в середині 16 сторіччя ватажок козацтва - староста Каневский і Черкаський Дмитро Вишневецкий («Байда») об'єднує козаків, створює на Дніпрі за порогами козацький центр «Запорізьку Січ». Січ була заснована у виді зміцнення спочатку на островах Хортиця, Мала Хортиця, потім на о. Тамаковка, а потім неодноразово переносилася. Згодом термін «ЗС» поширився на все об'єднане навколо Січі укр.ое козацтво. Основні риси суспільного устрою «ЗС»: а) відсутність кріпосництва; б) формальна рівність між усіма козаками (управо користуватися землею й іншими угіддями, брати участь у радах, де вирішувалися суспільні справи, обирати старшину і т.д.); в) «ЗС» була одночасно військовою організацією, кожний козак зобов'язаний був за свій рахунок нести військову службу; д) як політична організація ЗС була козацькою республікою на чолі з військовою радою, якої керував кошевой отаман. У адміністративно-територіальному відношенні ЗС ділилася на Маланки (округи) на чолі з полковниками. У військовому відношенні військо складалося з куренів на чолі з курінними отаманами. Всі керівні посади в республіці були виборними на загальному козацькому сході. Роль козацтва в боротьбі проти агресії Туреччини і Кримського ханства: а) ЗС служила південно-східним прикордонним захисним форпостом укр. земель, до проникнення в котрі турецькі і татарські війська змушені були спочатку зіткнутися з запорізьким козацтвом; б) козаки і самі завдавали удари - спускаючись по Днепру на своїх швидкохідних великих човнах , неодноразово завдавали удари по татарських гарнізонах Криму, захоплювали в Чорному морі турецькі галери і т.п. Роль козацтва в антифеодальных повстаннях - приймали активну участь із 80-90-х 16 в. У результаті: розуміючи роль козацтва в захисті укр. земель і намагаючись розколоти козацтво на заможних і «голоту» (особливо на випадок повстання), Промова Посполитая йде на створення реєстрового козацтва. Реєстрове козацтво - список козаків (затверджений польським королем у 1572 р.), що користувалися особливими привілеями за службу (одержували плату -грошвами, мали своє самоврядування під керівництвом корінного гетьмана і були звільнені від податей і повинностей). Спочатку був створений полк із 300 реєстрових козаків, у 1590 р. реєстр був збільшений до 1 тис. чел. (2 полку; у той час як число не реєстрові козаки було декілька десятків тисяч). Відповідно до реєстру 1581 року, із 532 козаків 400 були українцями, 100 - білорусами, 20 - поляками, 16 - інших національностей. Козацька символіка - червоний (малиновий) прапор із зображенням на одній стороні св. архангела Михайл^ (білим цвітом), на інший - зображення білого хреста; преса - герб ЗС - зображення козака з ружьем на плечі, із шаблею і піком, устромленої в землю поруч із козаком; гетьманська булава - символ влади й ін. Значення козацтва: засвоїло пустельні степові землі; охороняло південні рубежі держави; брало участь в антифеодальных виступах; стало початком нової укр.ой (козацької) державності; внесло головний внесок у звільнення У від влади Промови Посполитой у ході війни 1648-1654 р.

17.У 13-15 вв. ослаблені золотоордынским ярмом, укр. землі стали об'єктом захоплення іноземними державами. Захоплення більшої частини укр. земель Великим Князівством Литовським (ВКЛ). Здійснення захоплення білоруських і укр. земель велося князями: Миндовгом (ЗО-сг. 13 в. - 1263; фундатором Литовської держави), що захватили «Чорну Русь» (сучасну Гродненскую область Білорусії); Витеном (1293-1316) і Гедимином (1316-1341), що захопили велику частину білоруських земель; Ольгердом (1345 - 1377), що захватили велику частину укр. ч частина російських земель (від сучасних Волыни до Білгородської області на сході, від Брянської області на півночі до Херсонської і Миколаївської на півдні; . Ольгердом був узятий Київ); Витовтом (1392 - 1430), що захватили південно-укр. степу аж до Чорного моря в районі Одеси. Причини швидкого захоплення: а) Русь була ослаблена золотоордынским ярмом; б) багато князівств добровільно входили до складу Литви, намагаючись спілкою з ній убезпечити свої землі

від тиску Тевтонського ордена і монголо-татарського ярма. Політика Литви на захоплених землях - укр. і білоруські землі складали 9/10 території литовської держави: а) эго вносило специфіку в життя усього Великого князівства Литовського, державний мова - староруський, закони складені на основі «Російської правди» і ін.; б) У. К. Л, незважаючи на тенденції до централізації, що проявилися при Витовте, було схоже на федерацію численних земель, у внутрішнє життя яких литовський князь майже не втручався, і влада там була в руках місцевої укр.ой і білоруської знаті, що одержала значну автономію в справах. «Старе - не змінюємо, нове - не впроваджуємо» - такий був принцип правління литовських князів). Тому М. С. Грушевський вважав, що В.К.Л в більшого ступеня, чим Московия, зберегло традиції Київської Русі.

18. Кревская унія (1385): а) причини - прагнення об'єднанням підсилити свої держави перед особою Тевтонського ордена (совершившего з території В. Пруссії, Латвії, Естонії з 1340 по 1410 р. більш 100 значних походів на слов'янські землі) і Московського князівства (після перемоги в Куликовской битві 1380 р. виростив його авторитет серед укр. і білоруського населення В.К.Л, а авторитет литовського Князя-Ягайло - союзника Мамая, упал ); б) утримання Унії: Ягайло женився на польській королеві Ядвізі і був проголошений польським королем, до Польщі приєдналися землі В.К.Л (включаючи укр. і білоруські), на яких уводилося католицтво як державна релігія; припинялися сутички між Польщею і В.К.Л, а їхні збройні сили об'єдналися для боротьби з Тевтонським орденом; скарбниця В.К.Л переходила на потреби Польщі; в) значення унії двойственно: з одного боку - позитивне (допомогла об'єднаним силам у 1410 р. у Грюнвальдской битві розбити Тевтонський орден) з іншого боку - негативне (роздача укр. земель польським феодалам, передача скарбниці В.К.Л на потреби Польщі, насильницьке поширення католицизму й ін.); г) наслідки унії: Витовт, ставши великим литовським князем, зумів на час (1392-1430) відновити незалежність B. K. Л., але через 10 років після його смерті великокнязівський престол у Литві знову зайняли нащадки Ягайло (явившиеся одночасно польськими королями, що продовжили політику свого предка). Окремі спроби відродити колишню владу Києва як центру, хоча і починалися, але успіху не мали. Так, запрошені в 1433 р. князем Свидригайлом татары воювати з польсько-литовськими рядами благоразумно відмовилися. А в 1470 р. після смерті київського князя Симеона Олельковича ця посада залишалася незайнятим. Проте, Кревская Унія була лише особистою Спілкою, заснованим на шлюбі царюючих персон 2-х держав, зберігши автономію Литви і Польщі (при васальній залежності Литви). Така Люблинская унія цілком об'єднала ці держави. Люблинская унія (1569 р.) - Утворення Промови Посполитой а) причини - повна поразка Литви від Росії на першому етапі Ливонской війни (1558 - 1583 г); б) утримання Унії - Польща і Литва об'єдналися в єдину державу Промова Посполитую; на об'єднаній території встановлювалися: єдиний державний устрій, загальна грошова система, єдиний сейм, суд, закони и т п. по польському зразку; загальний польський король (колишній одночасно великим князем Литовським) обирався і польськими і литовськими феодалами; польські феодали могли мати землі в Литві, литовські - у Польщі; католицтво, як пануюча релігія й ін.; в) Польща середини XVI ст. була островом цивільного світу і внутрішньої солідарності на фоні кривавих релігійних конфліктів у Франції, Англії, Німеччини, кривавої опричнини в Росії й інквізиції в Іспанії; г) значення унії - допомогла переможно завершити Ливонскую війну, але різко підсилила колонізацію укр., білоруських і литовських земель, класове і національно-колоніальне гноблення трудящого населення; д) наслідки унії: захоплення укр. земель місцевої, частково польською шляхтою, що поступово перетворювалася в значних землеробських магнатів (Вишневецкий, Острожский, Заславский, Калиновский і ін.), із посиленою енергією що експлуатували укр. селян; покріпачення селян - остаточно затверджено Литовським статутом 1588 , по якому встановлювався 20-літній термін піймання швидких селян, шляхтичам давалося право самим установлювати всі повинності селян, розпоряджатися селянським життям і селянським майном; полонізація укр.ой знаті, що приймала мову, традиції, вірування Польщі. Втративши смак до політики, укр. магнати перетворилися в невідомих раніше польському товариству олігархів, що мають більше збройних сил і грошових ресурсів, ніж мала вища влада Промови Посполитой. Брестська унія (1596 р.): а) причини - прагнення Ватикана підпорядкувати католицтву східну православною церква, створивши перехідний період для повного переходу православних українців до католицизму; бажання ряду православних священиків зрівнятися в правах, прагнення захистити себе від впливу Московського патріарха, що підтримував укр. братерства, що намагалися обирати священиків, втручатися в церковні справи і т.д.; б) утримання унії - укр.ая церква визнавала основні догмати і не переходила, під владу Ватикана, визнавши своєю главою - тата Римського. Богослужіння залишалося на слов'янській мові; в) наслідки унії - перехід у лоно католицизму, фактична заборона прравославної церкви; переслідування священиків, що залишилися вірними православ'ю, роздів українців на 2 конфесії, поклавши початок відмінностям, що пізніше розвилися між західними і східними українцями. Проти Унії виступили народні маси (козацьке повстання 1594 - 1596 р., повстання городян Луцька в 1620 р., у м. Острозі в 1638 р. і т. д.). Проти Унії вели боротьбу частина дворянства на чолі з князем Костянтином Острожским (1527-1608), а також укр. братерства. Це змусило Промову Посполитую в 1633 р. знову розв'язати легальне існування православної церкви, хоча пільги як і раніше поширювалися лише на уніатів.

19. Поворот У особою до Польщі і до Запасу призвів до перерв не тільки в політичної, але і господарського життя країни. Все товариство починається перебудовуватися по західних зразках. Прямі хоз. зв'язку стають більш тривкими. Станова система У. У відмінності від поділу товариства на класи, що виникає станова система грунтувалася на правах, обов'язках або привілеях, установлених юридично. Дворянство - перше і головне серед усіх станів, що сформувалися в XIV-XV сторіччях. Цей стан склали різноманітні соц. групи. Самими численними були нижні прошарки шляхти. Усередині дворянського стана існували не тільки економічні відмінності, але і соціальне тертя. Міщани - біля 10-15 % населення укр. земель склали жителі міст (особливий стан). Відповідно до Магдебургскому права, усі жителі його міст, що одержали, були рівні між собою. Проте на ділі між городянами існували глибокі соц. -економічні відмінності. Багаті захоплювали всі посади і користувалися всіма привілеями міського самоврядування. Середній міський клас складався з дрібних купців і торговців. А робочий люд фактично був позбавлений усіх прав, оскільки не мав у місті ні власності, ні найчастіше, свого рогу. Саме городяни в етнічному відношенні були найбільше різношерстою частиною населення того часу. Селяни відрізнялися друг від друга особливими правами. Своє єдине право користуватися землею селянин відпрацьовував на панщині або сплачував феодалу оброк. Панщина рідко перевищувала 14 днів у році. Виконуючи регулярно всі умови селянин міг самий розпорядиться своїм земельним наділом (заповідати або продати). Ставши частиною Мови Посполитой, У. потрапила в сферу стимулюючого впливу Заходу. У той же час у самому соц. -економічному укладі Промови Посполитой існували гострі проблеми і протиріччя. У результаті зернового бума економіка У (як і Польщі) ставати несбалансированной, однобокої: майже вся хоз. дея-ть зосереджується в аграрному секторі, а міста і промисловість вступають у смугу застою. Порушення экономич. Рівноваги супроводжувалося наростанням соц. напруженості. Ніж більш високих привілеїв домагалася для себе шляхта, тим опаснее погіршувалися життєві умови селян. У міру того як влада, як багатство і привілею в Промові Посполитой схилялися на сторону тих, хто отождествял себе з польською нацією і культурою, росло і накопичувалося невдоволення тих, хто ототожнити себе з цією нацією і культурою не міг або не хотів.

20. Берестейська (Брестська) церковна унія 1596 р. - об'єднання православної церкви України та Білорусі з католицькою церквою в 1596 р. при підлеглості православної церкви Папі Римському, визнанні основних католицьких догматів і збереженні православної обрядності. її було проголошено на церковному соборі в Бресті. В результаті Берестейської церковної унії утворилася Українська греко-католицька церква. 1. Основна мета польської влади. Для подальшого зміцнення Речі Посполитої, як вважали польська влада і католицькі кола, було необхідно об'єднати православних українців і білорусів з поляками-католиками. Православні єпископи також виступали за об'єднання церков, але при цьому інтереси православних і католицьких ієрархів, так само як і їх бачення ролі і становища майбутньої уніатської церкви, були зовсім різними.

Основні причини укладення унії для православних єпископів. Для православних єпископів основними причинами укладання унії були:

а) невдоволення втручанням у церковні справи організованого в братства міщанства;

б) бажання визволитися від своїй підпорядкованості східним патріархам, які не мали достатньої влади для захисту стану православної церкви в Речі Посполитій;

в) необхідність зберегти своє привілейоване становище в новій державі і домогтися рівності з католицькими єпископами, які засідали в сенаті, мали титули «князів церкви» і підкорялися тільки владі Папи та короля;

г) саму унію православні єпископи розглядали як рівноправне об'єднання церков під керівництвом Папи Римського, який після захоплення турками Константинополя залишався єдиним вищим церковним ієрархом, який мав реальну владу.

Основні причини укладення унії для католицьких священиків і польської шляхти. Католицькі священики і польська шляхта розглядали унію як:

а) необхідність ідеологічного обґрунтування захоплення польськими магнатами українських земель;

б) можливість збільшити кількість підвладних Ватикану парафій за рахунок православної церкви при неможливості прямого насадження католицизму в Україні, яка мала стійкі довголітні традиції православ'я.

в) майбутня уніатська церква сприймалася ними як другорядна тимчасова організація для підкорених українських «хлопів», покликана зміцнити польсько-католицький вплив на приєднаних українських землях.

Таємні переговори. У 1590 р. частина православних єпископів вступила в таємні переговори з польським королем Сигізмундом III, висловивши бажання приєднатися до католицької церкви. У 1595 р. єпископи Луцький К. Терлецький і Володимирський I. Потій після видання королем універсалу, у якому він сповіщав про перехід православних єпископів до унії, вирушили до Риму і визнали владу Папи Римського. У жовтні 1596 р. король Сигізмунд III і київський митрополит М. Рогоза за дорученням Папи Римського Климентія VIII скликали в Бресті церковний собор для офіційного проголошення унії.

Розкол собору. Проголошення унії. Проте собор одразу розколовся на два окремі собори - православний і уніатський:

Православний собор відхилив унію; уніатський - проголосив унію, визнав владу Папи Римського, прийняв основні догмати католицької церкви, зберігши проте православні обряди та церковнослов'янську мову. Уніатським єпископам обіцяли сенаторські звання (ця обіцянка залишилася невиконаною). Уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від податків, уніатська шляхта дістала право обіймати державні посади нарівні з католицькою шляхтою, а уніати-міщани зрівнювалися у правах з католицьким міщанством. 6. Наслідки підписання унії. Польській уряд вважав унію обов'язковою для всіх православних на території Речі Посполитої. Православна релігія опинилася на становищі незаконної. Унія насаджувалася силою. За допомогою Берестейської церковної унії польські пани й католицьке духовенство сподівались денаціоналізувати й ополячити український і білоруський народи. Українські та білоруські селяни, міщани, козаки стійко боролися проти нав'язування католицтва та унії. Це була боротьба проти феодально-кріпосницького і національно-релігійного гніту, проти панування шляхетсько-католицької Польщі. Вона мала національно-визвольний характер

21.Козацько-селянські повстання

1625 р.- повстання під проводом Марка Жмайла

Охопило Київщину. На придушення повстання було послано велике польське військо. Жмайла усунено з гетьманства.

1630 р.- повстання під проводом Трясила

Було розгромлено польське військо під Переяславом «Тарасова ніч», підписана Переяславська угода за якою реєстр козаків збільшувався до 8 тис.

1635 р.- повстання І.Сулими

Зруйнували збудовану поляками фортецю Кодак,Сулиму схопили і стратили у Варшаві.

1637 р.- повстання під проводом Павлюка

У битві під Кумейками було розгромлено,Павлюка страчено у варшаві.

1638 р.- повстання під приводом Остряниці та Дмитра Гуні

«Ординація війська запорозького реєстрового», за якою значно урізано права козаків :

1) Скасовано виборність старшини

2) Скасовано козацький суд

3) Козаки переходили під владу польського урядового комісара

4) Обмежений реєстр козаків до 6 тис.

Це спричинило нове повстання ,яке очолив Яків Острянин, повстанці завдали поразки польському війську.

22.Причини української національно-визвольної війни середини 17 ст.

Національно-визвольна війна- війна проти іноземного панування за створення власної незалежної держави.

Передумови:

1.Перебування українських земель під владою Речі Посполитої після Люблінської унії 1569 р.

2.Збільшення в Україні польських магнатів та шляхти

3. Національне і релігійне гноблення

4.Виникнення козацтва

5.Повстання козаків і селян

Причини:

1.Колоніальна політика Польщі щодо українських земель

2. Посилення феодально-кріпосницького гніту

2.Посилення феодально-кріпосницького гніту

3.Ополячення українського населення, обмеження у правах

4.Релігійні утиски.

23.Формування української державності впродовж національно-визвольної війни середини 17 ст.

В середині 17 ст. утворилося Військо Запорізьке – українсько козацька держава, створена Б.Хмельницьким.

Столиця- м.Чигирин

Органи державної влади

Законодавча влада- загальна рада всього війська. Розглядала питання : війни і миру, відносини з іншими державами,обирала гетьмана і старшину.

Виконавча влада – гутьман та генеральна старшина.

Адміністративно- територіальний устрій

Територію держави поділено на полки,полки ділилися на сотні, містами ,що мали магдебурзьке право, керували магістрати, у селах справи вели старости.

24.Політичне становище Гетьманщини у скаді Московської держави впродовж другої половини 17 ст.

8 січня 1654 р.- Переяславська рада,козацька старшина склала усну присягу Московському цареві.

27 березня 1654 р.-Березневі статті:

1.Гетьман повинен складати присягу цареві

2.Україна ще зберігала частково суверенітет

3.Сплата податків цареві

Московія обмежувала суверенітет Гетьманщини,завдавала утисків.

25.Доба «Руїни» в українській історії

60-80- ті роки ввійшли в історію як період «Руїни»

Руїна- трагічна доба в історії України, період боротьби старшинських угруповань за гетьманську булаву, занепад визвольних ідей, постійне втручання сусідніх держав в українські справи для досягнення власних планів.

1.Козацька старшина вела боротьбу за владу.

2.Відбувалися спалахи громадянської війни

3.Жахливе спустошення українських земель,особливо Правобережжя.

4.Підпорядкування української православної церкви Московському патріархатові.

5.Коломадські статті 1687 р. :

*гетьман не мав права звільняти старшину без дозволу царя

*старшинам заборонялося обирати гетьмана

*у великих містах були московські воєводи

Колорадські статті ставили Україну у велику залежність від російського царя

6.Зруйнування козацької столиці Батурина (жовтень 1708)

7. Полтавська битва( 1709) (Мазепі вдалося втекти )

8. Конституція Пилипа Орлика , складалася з 16 статей і преамбули

9.Решитілівські статті та «Рішительний указ», російські урядовці мали право втручатися в українські справи,вводився контроль за податковими витратоми

26. В останні десятиріччя XVIII ст. в Україні відбулися надзвичайно глибокі хоча й зовні непомітні зміни.

Якщо раніше Українська козацька держава з певними обмеженнями визначала зміст свого внутрішнього життя, то після її ліквідації Україна перетворилася на губернії Російської імперії, які жили за указами та розпорядженнями з Петербурга.

Перемоги над Туреччиною, ліквідація автономії Слобожанщини і Гетьманщини, розорення Запорозької Січі, поділи Речі Посполитої дали змогу Російській імперії зміцнитися за рахунок включення українських територій до свого складу та їх експлуатації.

На зламі XVIII-XIX ст. підросійську Україну було поділено на 9 губерній.

Протягом першої половини XIX ст. територія України залишалася роз'єднаною на окремі регіони, тобто землі, що характеризувалися комплексом властивих їм ознак.

Тодішня підросійська Україна складалася з чотирьох великих регіонів: Правобережна Україна, Слобожанщина, Лівобережна та Південна (Степова) Україна. Заселення українцями Північного Кавказу зумовило формування Кубанської України.

Російський уряд намагався перетворити українців на етнічну масу без своїх провідників та історичної пам'яті, нездатну захистити свою культуру, а тим більше примножувати й розвивати її. Офіційний Петербург прагнув зробити якнайбільше українців «справжніми росіянами». Із цією метою їх позбавляли права на освіту рідною мовою. Великим ударом для українців став Валуєвський циркуляр ( 1863р. ), в якому заборонялося видання значної частини книг укр. Мовою. Дію Валуєвського циркуляру було закріплено і розширено шляхом видання iмператором Олександром II Емського указу 1876 року, згідно з яким видання творiв українською мовою заборонялося практично повністю.

З офіційного вжитку була вилучена назва «Україна».

Українці були пригнічені нещадною політикою російського уряду , але нажаль на тей час не було такої сили в Україні , яка змогла б об*єднати українців на боротьбу протии Російської імперіїї.

27. Основним виявом боротьби проти польсько-шляхетського панування в першій половині XVIII ст. був гайдамацький та опришківський рух.

Гайдамаками - польська шляхта презирливо називала учасників національно-визвольних рухів в Україні, що пожвавилися в перші десятиріччя XVIII ст. на Волині та Поділлі, а в середині століття охопили Київщину.

Незабаром гайдамацькі виступи переросли в масовий національно-визвольний та антикріпосницький рух українського народу, завданнями якого було відновлення козацьких вольностей, визволення від шляхетсько-магнатської залежності, захист прав православної церкви.

У 40-х роках на Правобережжі спостерігався деякий спад гайдамацького руху.

У 1768 р. спалахнуло повстання, відоме під назвою «коліївщина». Приводом була поява російських військ на Правобережній Україні.

Очолив повстання запорожець Максим Залізняк.

Виступивши з урочища Холодний Яр наприкінці травня 1768 р., повстанці здобули великі укріплені міста , Черкаси, Корсунь, Богуслав, Лисянку і підійшли до Умані. Очолювані Іваном Гонтого козаки перейшли на бік повстанців.. 10 червня спільним ударом вони оволоділи містом.

Налякана польська шляхта звернулася до РОСІЇ з проханням об'єднати сили і придушити гайдамацький рух. Катерина, II наказала командуючому російських військ Кречетникову вжити заходів для придушення повстанців. Хоч повстання закінчилося поразкою, приклад гайдамаків надихав український народ на визвольну боротьбу проти поневолювачів.

Посилення національного та кріпосницького гніту на західноукраїнських землях привело до виникнення руху опришків, який спочатку охопив Прикарпаття, а згодом поширився на Закарпаття й Буковину. Як і гайдамаки, опришки вдавалися до партизанської тактики, зненацька нападали на ворогів і швидко відходили, уникаючи відкритого бою. Найвищого піднесення опришківський рух досяг у 1738-1759 pp. Легендарним ватажком опришків 30-40-х років XVIII ст. став Олекса Довбуш. Опришки брали участь у гайдамацьких повстаннях XVIII ст. на території Правобережної України. У першій половині XIX ст. в Галичині, на Закарпатті та Буковині діяло понад 50 загонів повстанців.

Австрійський уряд постійно посилав проти опришків спеціальні каральні загони. У другій половині XIX ст. внаслідок скасування панщини та кривавих репресій Відню вдалося придушити цей рух.

28. Кінець XVIII ст. характеризується невпинним зростом могутності Російської імперії, що загарбала більшу частину українських земель під свою владу, втратою Україною автономних прав і перетворенням її на звичайну губернію Російської імперії.

Величезне значення мала російсько-турецька війна 1769-1774 років, зв'язана з іншими подіями загальноєвропейського значення.

Щасливе для Росії закінчення війни з Туреччиною і Кучук-Кайнарджійський мир відкрили для Російської імперії широкі перспективи. Росія дістала право вільного торговельного судноплавства Чорним морем, Кримське ханство здобуло незалежність від султанської Туреччини.

Проте Туреччина не змирилася з таким станом справ і розгорнула активну діяльність у Криму та серед народів Кавказу. У відповідь Катерина II 1783 року підписала рескрипт про включення Криму до складу Російської імперії.

Приєднання Криму до Росії мало виключне значення як з огляду стратегічного – усунення постійної загрози татарсько-турецьких наскоків, так і з економічного – опанування покладів корисних копалин сприяло розвитку промисловості. Окрім цього, значний поштовх дістала торгівля з країнами Близького Сходу і Малої Азії. Крім Причорномор’я, Росія розширює свою територію і на Заході. Українці поступово теж освоювали Крим, але все ж ще ставилися до нього як, до ворожої землі.

Процес приєднання до Росії Криму та Причорномор*я, зараз описується неоднозначно, ці землі є істонно українськими, але не всі погоджуються з цією думкою, нажаль.

29. Наприкінці 18ст. припинила своє

існування Річ Посполита, до складу якої входила значна частина українських земель. Поділи території Польщі між іншими державами (1772, 1793, 1795 pp.) були зумовлені кризою польської державності й розвитком загальноєвропейської зовнішньо-політичної ситуації. Після першого поділу Польщі ( 1772р. ), українські землі поділилися між такими державами як Росія і Австрійська імперія:

до Австрійської імперії були включені : Галичина, частина Волині і Поділля.

Росiя i Австрія 12 сiчня 1793 р. пiдписали конвенцiю про другий подiл Польщi. До Російської держави вiдxодила Правобережна Укpaїнa , доАвстрії – Галиччина і Північна Буковина.

У 1795 Росія, Австрія та Пруссія здійснили третій поділ, після чого Річ Посполита припинила державне існування. Результат ІІІ поділу Польщі призвів до такого:

- до Росії відходить Західна Волинь і Берестейщина.

Всі три поділи Польщі вагомо вплинули на иття України, її землі мігрували від однієї держави до іншої, було не легко звикнути до все нової політики кожної з країн, але в де чому політика всіх держав стосовно України була схожа, жодна з них не хотіла бачити незалежну Україну зі своєю культурою і мовою. Всі вони прагнули підкорити український народ і знищити все українське.

30. Колоніальний гніт, який панував на українських землях поряд з міцніючим у массах почуттям свободи, спричинить активізацію національного руху у всіх його формах. У сукупності ці процеси дістали назву Українського національного відродження 19 поч 20ст. Його традиційно пов*язують із виходом у світ- «Енеїди» І. Котляревського( 1798р. )- першого твору нової української літератури.

Винекнення і поширення в Європі і в тому числі і в Україні нових ідей пов*язано з появою нової категорії людей, які ці ідеї народжували. У Європі їх називали інтелегенцією.

На боротьбу протии самодержавства в 40-х роках 19ст. стають нові сили, не лише дворянської , а ц різночинної інтелегенції.

Першою національною організацією, члени якої прагнули не лише звільнення селян від кріпацтва а й національної свободи, стало Кирило-Мефодієвське братство, яке заснували в січні 1946р. М. Костомаров, М. Гулак, В. Білозерський, невдовзі до них приєднався П. Куліш в Т. Шевченко, хоча історики свідчять, що Шевченко не був фктичним членом братства, тому що не зовсім поділяв думки і плани учасників братства, він підтримував братство своєю творчістю.

Характеризуючи значення Кирило-Мефодіївського товариства слід зазначити, що йогодіяльність посідає щільне місце в історії Українського національного руху. Це перша хоч і невдала спроба інтелегенції перейти від культурницького до політичного стану національного відродження.

31. Київ (січень 1846 – березень 1847рр.)

Ініціаторами створення товариства були Микола Костомаров, Микола Гулак, Василь Білозерський. Пізніше до нього приєдналися Пантелеймон Куліш, Огіанас Маркевич, Тарас Шевченко, Георгій Андрузький, Олександр Навроцький та ін.

Мета: Об’єднати всі слов’янські народи у федерацію шляхом:

Реформ: Мирної пропаганди, Виховання молоді, Літературної діяльності

Ідейно політичні течії: 1. Радикальна

(Т. Шевченко, Г. Андрузький, О. Навроцький)

2. Помірковано-ліберальна

(М. Костомаров, П. Куліш)

Чітко формулювалася національна ідея: кожен народ має свою місію в історії, реалізуючи певні функції «світового духу».

Ідея панславізму федерації вільних слов’янських народів, об’єднаних євангельськими правилами любові, лагідності й терпіння.

Заклик до перебудови суспільства на засадах справедливості, рівності, свободи, братерства.

32.

Об’єднання:

1) 1859 в Петербурзі видавали журнал «Основа»

2) Гурток «хлопоманів», очоленийВолодимиром Антоновичем

Громади зосереджували зусилля на видавничій справі, заснуванні недільних україномовних шкіл дл я дорослих, організовували публічні лекції, бібліотеки, поширювали твори Шевченка, Куліша. Царський уряд з підозрою ставився до громадівського руху. І в червні 1863 р видано Валуєвський циркуляр. Рух завмер, але 1870 рр контроль послабився і громади відновилися.

3) 1873 - історичне товариство Нестора – літописця

4) Київська громада 1874 – 1874 рр випускала газету « Київський телеграф»

Було підписано Емський указ. Переслідування громадівців

5) важливою була закордонна діяльність Драгоманова , почали виникати «молоді громади»

6) на початку 1890-х утв. «Братство тарасівців»( Грінченко, Липа, Міхновський) – вперше висунули у своїй програмі вимогу державно-політичної незалежності України.

33.

- селянська реформа ( скасування кріпосного права)

- земська 1864р, міська 1870, фінансова 1864, судова 1864, шкільна 1860 – 64 рр, військова 1864 – 74 рр.

Реформи намагалися пристосувати існуючий суспільно-політичний устрій країни до потреб капіталістичного господарства. Було проведено деякі елементи буржуазної державності : створено виборні представницькі установи місцевого адміністративного управління , виборні органи суд, встановлені більш гнучкі буржуазні форми фінансового контролю і цензури, закріплені принципи все загальності в комплектуванні армії і діяльності органів народної освіти.

34.

«Руська трійця». На початку 30-х pp. XIX ст. серед української прогресивної студентської молоді Львова виник гурток «Руська трійця», куди ввійшли студенти богослов'я М, Шашкевич, I. Вагилевич та Я. Головацький. За своїм характером це був демократично-просвітительський гурток. Метою гуртка була культурно-просвітницька діяльність, зокрема пропаганда української історії та мови - мови без штучної «вишуканості» і зрозумілої для всіх людей, а також національних традицій для пробудження національної свідомості. Це, на їхню думку, відкрило б селянству доступ до знань і полегшило його долю. Діяльність гуртка розгорталась в умовах, коли в Галичині панували німецька, польська та латинська мови.

Члени цього гуртка розгорнули масштабну просвітницьку діяльність.

Уперше в суспільно-політичному русі на західноукраїнських землях у програмних документах цього гуртка було порушено питання про возз'єднання всіх українських етнічних земель.

3. «Русалка Дністрова». У 1837 р. у Будапешті було видано збірку (альманах) «Русалка Дністрова». Звеличували боротьбу українського народу за своє визволення, поетизували народних героїв і проголошували необхідність возз'єднання всіх українських земель. Вихід «Русалки Дністрової» був своєрідним викликом демократичної молоді державній реакції, протестом проти денаціоналізації та роз'єднання українських земель.

Отже, діяльність «Руської трійці» свідчила про еволюцію національного руху на західноукраїнських землях від вирішення культурно-мовних до постановки соціально-економічних і політичних питань.

35.

У 1848-1849 pp. в ряді європейських країн, у тому числі і в Австрійській імперії, відбулися буржуазні революції. У березні 1848 р. австрійський імператор проголосив конституцію, яка передбачала надання громадянам деяких демократичних свобод (свободу слова, друку, зборів) і скликання парламенту.

Революція спричинила широкий розмах національно-визвольного руху в Східній Галичині. У квітні 1848 р. австрійський уряд був змушений скасувати панщину в цьому краї. Ця подія відбулася на п'ять місяців раніше, ніж в інших провінціях Австрійської імперії. Закон про скасування панщини лише в серпні 1848 р. поширився на Буковину. На Закарпатті під час революції 1848 р. панщина була формально теж скасована, але реально вона існувала ще 5 років.

Польська ліберальна буржуазія і поміщики 13 квітня 1848 р. створили у Львові Центральну раду народову (ЦРН) яка, спираючись на створену національну гвардію, мала на меті перетворення всієї Галичини (у тому числі і Східної) в польську автономну провінцію, заперечуючи право на окремий національний розвиток більшості населення Східної Галичини - українців.

Створення Головної руської ради. Українська інтелігенція Східної Галичини рішуче виступила проти намагань поляків втягнути цей край до Польщі і 2 травня 1848 р. створила свою політичну організацію - Головну руську раду (ГРР), яка, підтримуючи проведення прогресивних реформ, прагнула забезпечити вільний розвиток українського населення.

Основною причиною збройного повстання у Львові, яке Почалося 1 листопада 1848 р. під впливом жовтневого повстання у Відні, був наступ контрреволюційних сил, які намагалися ліквідувати політичні та національні свободи, завойовані під час революції.

Хоча революція була придушеною її завоювання були духовною основою для подальшого розвитку національного руху.

35. Революція 1848 – 1849 рр. в Австрійській імперії та її вплив на розвиток українського національного руху.

Революція 1848 року в Галичині - демократична революція в Австрійської імперії, одна з європейських революцій 1848—1849 років. Серед задач революції було скасування кріпацтва та демократичні реформи.

У 1848-1849 рр. Європу охопила загальноєвропейська демократична революція. Вона була спрямована проти режиму реакції, який встановився після розгрому імперії Наполеона І, проти пережитків феодалізму. В європейських країнах почалося становлення демократичних інститутів, громадянського суспільства. У роки революції центром українського національного руху стала Східна Галичина. Його започаткували представники греко-католицького духовенства,яке звернулося до австрійського імператора 19 квітня 1848 р. з петицією. У ній висловлювались побажання про запровадити в школах громадських установах Східної Галичини українську мову, забезпечити українцям доступ до всіх посад та зрівняти в правах духовенцтво всіх конфесій.

2 травня 1848 р. у Львові була заснована перша українська політична організація – Головна руська рада (ГРР), яка взяла на себе роль представника укаїнського населення Галичини перед центральним урядом і виконувала її протягом 1848-1849 рр. Раду, яка складалася із 30 постійних членів – представників світської інтелігенції, вищого і нижчого духовенства, очолив єпископ Григорій Яхимович.

Друкованим органом ГРР стала «Зоря Галицька» - перша у Львові газета укаїнською мовою, що почала виходити з 15 травня 1848 р.

За ініціативою ГРР за націоальну символіку галицьких українців було прийнято синьо-жовтий прапор та герб із зображенням золотого лева на синьому тлі. Вступаючи за проведення демократичних реформ, ГРР домагалася забезпечення вільного національного розвитку українського населення Східної Галичини. Здійснення своєї програми вони пов’язували з відданістю Австрійській конституційній монархії. У містах, містечках і селах Східної Галичини організувалося близько 50 місцевих руських рад, до складу яких обиралися представники різних верств, головним чином, селяни, міщани, світська інтеліганція (вчителі), представники нижнього духовенства, які розгорнули активну громадсько-політичну та культурно-освітню діяльність. Почалося формування загонів самооборони – Національної гвардії.

Руські ради стали організаторами боротьби українського населення за відокремлення Східної Галичини від Західної (польської) та перетворення її в окрему провінцію, тобто за її національно-тереторіальну автономію, запровадження навчання в усіх навчальних закладах рідною мовою тощо.

Складовою частиною боротьби за демократичні перетворення стало пожвавлення культурно-освітнього руху в краї. У жовтні 1848 р. у Львові відбувся перший з’їзд діячів української культури і науки. Згідно з рішенням з’їзду, у Львові було засновано «Галицько-руську матицю»- культурно-освітню організацію,яка мала завдання видання популяних книг для народу.

36. «Народовці» і «москвофіли» в суспільно-політичному житті Західної України другої половини ХІХ ст.

1. Старорусини, москвофіли

У 50–70-х рр. ХІХ ст. в українському русі Галичини різко посилювався старорусинський напрямок, відгалуженням якого стало москофільство, або русофільство. Започатковано цей напрямок було ще в 40-х рр. У його лавах опинилася майже вся стара українська інтелігенція, в тому числі Яків Головацький. Соціальну базу течії становили духівництво, поміщики, чиновники, інтелігенція. Визнаними лідерами москвофілів у різні часи були: в Галичині – Денис Зубрицький, Богдан Дідицький, Іван Наумович та Михайло Качковський; на Буковині – Касіян Богатирець; у Закарпатті – Адольф Добрянський та ін.

Значну роль у становленні ідей старорусинства відіграло греко-католицьке духовенство, яке в роки реакції стало на захист староукраїнських звичаїв, виступило проти латинізації церковної та світської культури, зокрема проти спроб перевести «руську мову» на латинський алфавіт, замінити юліанський календар григоріанським.

Причинами домінування цього напрямку були:

• посилення польських позицій у Галичині, зневіра українців у справедливості австрійського цісаря;

• зневіра у власних силах, пошук надійної опори в суспільно-політичному житті. Такою опорою вбачалася Росія;

• поширення серед значної частини галицьких селян у 60-80-х рр. наївної віри в російського царя, який буцімто вижене євреїв, покарає поляків, відбере землю в панів і роздасть селянам;

• консервативний характер українського суспільства в Галичині;

• допомога російських військ Австрії у придушенні угорської революції 1848–1849 рр. Як писав один із дослідників: «У тій армії було стільки своїх, зрозумілих населенню людей, а то просто українських братів. Галичани бачили, яка могутня то була сила, перед якою один їх національний ворог (мадяри) без бою склали зброю. Другий національний ворог (поляки) пробували бунтуватися у Варшаві 1830 р., але грізна російська сила... тільки здавила спротив»;

• поширення ідей панславізму (теорія про особливу роль слов’ян та необхідність їх об’єднання в єдиній державі);

• падіння авторитету імперської влади після поразок у війнах 1859 і 1866 рр.;

• загострення відносин Австро-Угорщини з Росією.

Перший раз політичного значення старорусинська течія набрала в 1866 р., коли Австрія програла війну проти Пруссії. Тоді пішов поголос, що рано чи пізно Австрію спіткає доля Речі Посполитої, а Галичина відійде до Росії. Старорусини чітко висловили свою позицію, заявивши, що окремого українського народу не існує, а галицькі русини є представниками «единого великорусского народу», який проживає на території «від Карпат до Уралу». Також вони заперечували самостійність української мови; вона, без жодних на то підстав, проголошувалась однією з вимов єдиної російської мови.

На хвилі зростання антипольських настроїв старорусини перейняли керівництво у громадсько-культурних установах Львова – Ставропігійному інституті, Народному домі та Галицько-руській матиці, а також у відкритій 1861 р. «Руській бесіді».

Для поширення своїх ідей старорусини розгорнули широку культурно-просвітницьку діяльність. По селах і містах створювалися читальні, бібліотеки, школи, кооперативи, різноманітні товариства. Важливим напрямком їхньої діяльності стала боротьба проти пияцтва. Старорусини започаткували видання серії популярних книжок для селян штучно створеною мовою, яку назвали «язичієм». То була жахлива мішанина російської, української, польської та церковнослов’янської мов. Поступово на цей суржик переходили й періодичні видання, що друкували етнографічні, наукові матеріали, твори російських і місцевих письменників.

Таку проросійську позицію не могли не помітити в Санкт-Петербурзі. Царський уряд на підтримку старорусинів спрямував значні субсидії. За проросійську позицію старорусинську течію стали називати москвофільською. Проте старорусинство було ширшим явищем і мало солідну опору в галицькому суспільстві. Головною ознакою старорусинства була чітка антипольська спрямованість, опір будь-яким проникненням західних модерних впливів. Маючи сумніви у спроможності самостійно обстояти свою культуру, а тим більше політичне існування, вони заявляли: «Якщо нам судилося потонути, то краще зробити це в російському морі, ніж у польському болоті». Така позиція зближувала їх з російським царизмом і російськими консервативними слов’янофільськими колами.

У 1870 р. старорусини заснували політичну організацію – Руську раду, що мала продовжити справу Головної руської ради 1848–1851 рр. стосовно захисту прав та інтересів населення. Було створено потужну видавничу базу. Органами Руської ради були журнал «Слово»(1861–1887 рр.), газети «Русь­ка рада»(1871–1912 рр.), «Наука»(1874–1900 рр.) та ін.

І все ж, попри такий розмах і підтримку ззовні, від 80-х рр. старорусинство в Галичині починало занепадати. Проте на Буковині, а надто в Закарпатті, цей напрям домінував аж до середини ХХ ст.

2. Народовці

Погляди, що їх сповідували старорусини, не задовольняли всіх представників українського руху, особливо молодь. Молодіжна опозиція виникла насамперед під впливом із Наддніпрянської України – Шевченкової поезії, контактів з літераторами, головно з П.Кулішем, О.Кониським, які разом з І.Нечуй-Левицьким з 1864 р. почали друкуватись у Львові. Відтак на західноукраїнських землях на початку 60-х рр. в українському русі зародився новий напрям – народовський.

У народовському русі можна вирізнити два етапи.

Перший (1860-ті – 1879 рр.) – ідейне оформлення руху, активна культурно-освітня діяльність його представників з метою пробудження національної самосвідомості населення.

Другий (1879 – 1890-ті рр.) –активна політична діяльність, організаційне оформлення руху.

Народовці проповідували ідеї національного відродження, започатковані «Руською трійцею» та діячами з Наддніпрянської України. Вони виходили з того, що українці – це окрема нація, яка проживає на території від Кавказу до Карпат. Основними цілями діяльності народовців були розвиток української мови на основі народної говірки, створення єдиної літературної мови, піднесення культурного рівня народу західноукраїнських земель, згуртування національних інтелектуальних сил. Саме тому на першому етапі своєї діяльності вони зосередилися на культурно-просвітницькому аспекті.

Попервах розбіжності між старорусинами й народовцями стосувалися виключно мови й літератури. В інших аспектах прибічники обох напрямів мали багато спільного і дивилися на суперечки як на прояви розбіжностей між старшими та молодшими членами однієї родини. Свою діяльність народовці почали зі спроб заснування періодичних видань і створення громад, на кшталт Київської, зі старшокласників і студентів Львова (першу громаду започаткував у 1863 р. Д.Тинячкевич). Громади відіграли величезну роль у вихованні галицької молоді в дусі національної свідомості й дали значну кількість діячів українського національно-визвольного руху.

У 1862–1863 рр. народовці організувалися довкола літературного тижневика «Вечорниці» (Ф.Заревич, Д.Тинячкевич, В.Шашкевич – син Маркіяна, К.Климович, Н.Вахнянин). Через брак коштів тижневик занепав, але відтворився під назвою «Мета» (1863–1864 рр.) за редакцією молодого письменника Ксенофонта Климковича. Тоді ж за редакцією Костя Горбаля виходив журнал «Нива», а Володимира Шашкевича – «Русалка».

До молодих народовців долучились і старші діячі – священник Степан Качала, суддя Юліан Лаврівський, правник Іван Борискевич, колишній заступник голови Головної руської ради, письменник Корнило Устиянович та Сидор Воробкевич.

В умовах, коли всі культурно-освітні установи Галичини знаходилися під впливом старорусинів, народовці вдалися до створення власної мережі культурно-просвітніх установ. У 1861 р. вони заснували «Руську бесіду», а згодом її театр, який став першим українським професійним театром. Першу свою виставу він дав у 1864 р.

Переломним виявилося створення 1868 р. товариства «Просвіта», яке мало за статутом: «спомагати народну просвіту в напрямах моральнім, матеріальнім і політичним». У відозві про заснування «Просвіти» зазначалося, що вона своєю діяльністю повинна «заложити будучність нашої народності».

Етапним у діяльності народовців стало заснування 1873 р. у Львові Товариства ім.Шевченка, яке згодом, за відсутності власної державності, фактично відігравало роль Академії наук України.

Заборона українського слова у Наддніпрянській Україні та гоніння царського режиму проти українства додали жвавості народовському рухові. Українські діячі з Наддніпрянщини намагалися перетворити Галичину в «український П'ємонт», надаючи як фінансову, так і інтелектуальну допомогу національному рухові в Галичині.

Від 1879 р., після поразки старорусинів на виборах до Галицького сейму, народовці вже виступали як політична сила.

Першим політичним актом народовців стало видання того ж року газети для селян «Батьківщина» під редакцією Юліана Романчука, що засвідчувало їхнє прагнення прилучити до себе широкий загал населення Галичини.

У грудні 1879 р. на таємній нараді за участю 36 осіб під керівництвом Романчука було вирішено започаткувати українську щоденну газету «Діло», щоб, на противагу старорусинському «Слову», «ділом, не словом прямувати до кращого народові». Головним редактором став В.Барвінський. Перший номер вийшов у січні 1880 р.

Того ж року з метою обговорення становища й потреб українського суспільства В.Барвінський скликав у Львові перші українські масові збори (віче), на які зійшлося близько 2 тис. осіб.

Зростанню популярності народовців сприяв судовий процес над москвофілами. На лаві підсудних опинились Адольф Добрянський та його донька Ольга Грабар., І.Наумович, В.Площанський та інші москвофіли. Хоча звинувачених було виправдано, слідство виявило непривабливі аспекти у діяльності москвофілів, зокрема їхні зв’язки з російським царизмом.

У 1882 р. відбувся гучний процес Ольги Грабар, доньки Адольфа Добрянського, закарпатського діяча староруського напряму. Її було звинувачено в антидержавній діяльності, оскільки вона підтримувала зв’язки з антиавстрійськи налаштованими російськими політичними силами. На лаві підсудних опинились Адольф Добрянський, І.Наумович, В.Площанський та інші москвофіли. Ольгу Грабар суд виправдав, позаяк її зв’язки були виключно культурницькими. Згодом вона виїхала в Росію разом із батьком (її син – славнозвісний художник, академік Ігор Грабар).

Цей судовий процес мав і інші наслідки. У 1882 р. між старорусинами і народовцями було укладено угоду, в якій визначалися засади узгодженої діяльності на майбутнє. Відтоді для ведення справ, «спільних усім русинам», мали формуватися комітети з рівної кількості представників обох течій. Із часом досягнуті домовленості ставали дедалі умовнішими, оскільки подальший якісний розвиток сторін не був однаковим. Народовство активно розвивалося, тоді як старорусинство, відігравши свою історичну роль у стримуванні процесу полонізації, вичерпало себе і стало анахронізмом.

Активна політична діяльність народовців привела до заснування ними 1885 р. своєї політичної організації – Народної ради, на чолі якої став Ю.Романчук. Її перші загальні збори відбулися 2 лютого 1888 р.

Завоювання народовцями провідних позицій в українському русі змушувало їх торувати стежки до українського селянства – основного джерела сили українського руху; ці стежки не могли оминути сільських греко-католицьких священників. Компроміс із духівництвом та угода зі старорусинами зумовлювали набуття народовством консервативних рис.

Суспільно-політичні течії в українському русі – старорусинство і народовство – були явищами суто українського походження, що виникли як реакція українського суспільства на виклик часу. А втім, навіть найактивніша діяльність народовців, і старорусинів не могла забезпечити вивищення українського суспільства до рівня інших європейських народів.

37. Промисловий переворот та особливості становлення індустріального сус¬пільства в українських землях (др. пол. ХІХ – пер. пол. ХХ ст).

Українська промисловість у другій половині XIX ст., зокрема в останній його третині, зазнала помітних якісних змін. Перехід від мануфактурного до фабричного виробництва супроводжувався виникненням нових галузей промисловості, що посідали домінуюче становище в промисловому потенціалі Російської імперії. Однак це були, переважно, видобувні виробництва або напівфабрикатні галузі. Навіть машинобудування орієнтувалося на сільськогосподарське виробництво, що еволюціонувало від "дерева до заліза". Пасивний характер мало також виробництво рейок і вагонів. Це означає, що загалом промисловий переворот в Україні, перехід до фабрики з її системою машин відбувався переважно за сценарієм колоніального характеру як на східних, так і на західних українських землях. Інакше і не могло бути в умовах відсутності національної держави, яка би дбала про власну економічну безпеку.

Існує 2 причини промислового перевороту:

Причина 1 Занепад і криза феодальних відносин.

Причина 2 Формування в рамках феодалізму товарного виробництва, ринкових віносин.

Наслідком цього став Промисловий переворот.

Більшість мануфактур були поміщицькими або державними, працювали там не наймані робітники, а кріпаки, використовуюючи примітивну техніку.

Товарне виробництво- це таке виробництво, коли продукція виробляється не для власного спживання, а для продажу.

Зростала товарність сільського господарства (тобто збільшувалася частина продукції, призначеної для продажу). В результаті до середини ХІХ ст., коли поміщицькі мануфактури цілком занепали, більшість 90% усіх діючих на вільнонайманій праці заводів належать підприємцям – купцям. Фабрично-заводські підприємства частіше будували містах, а не в містечках і селах,як це було раніше.

Наслідки промислового перевороту

1. Утворення фабрично-заводського виробництва.

2. Формування нових соціальних верств – підприєців і найманих робітників.

Утворення фабрично-заводського виробництва:

1825 р. – 650 промислових підприємств в Україні;

1860 р. – 2230 промислових підприємств;

1857 р. – 218 цукрових заводів.

Перший цукровий завод в Україні був побудований в 1824 р. в селі Трощино Канівського повіту Київської Губернії польським магнатом Понятовським.

Отже, після скасування кріпосного права в імперії Романових розвиток промисловості України прискорився, незважаючи на її колоніальне становище та збереження середньовічних устоїв у суспільстві. В провідних галузях виробництва наприкінці 70-х років відбувся технічний переворот. Він мав свої особливості. По-перше, якщо у Великоросії він спочатку охопив бавовняне виробництво, то в Україні парова техніка почала застосовуватися насамперед у таких розвинених галузях, як цукроварна та горілчана. По-друге, в Україні промисловий переворот охопив передусім купецьку мануфактуру, а не поміщицьку. По-третє, через те що промисловий переворот розпочався у цукроварній та горілчаній промисловості і що машини почали застосовуватися також у сільському господарстві, українське машинобудування в основному було спрямоване на забезпечення технікою цих галузей. По-четверте, поряд з великими фабриками, заводами, копальнями існували невеликі мануфактури, зокрема в харчовій та обробній промисловості.

Загалом з початку XIX ст. до 1870-х років у промисловості Східної України відбулися важливі не тільки кількісні, а й якісні зміни. Поряд з помітним зростанням чисельності промислових підприємств виникли нові галузі виробництва. Підприємства фабрично-заводського типу витіснили мануфактури. В більшості провідних галузей української промисловості відбулися докорінні технічні перетворення. Примусову працю замінила вільнонаймана. Це свідчило про завершення в основному промислового перевороту на Наддніпрянщині. Однак внаслідок колоніальної політики російського царизму промисловість східноукраїнських земель значною мірою мала однобічний характер.

В цілому промисловість українських земель, що перебували в складі Австро-Угорщини, протягом XIX — на початку XX ет. зробила значні кроки вперед. Однак якщо у Східній Україні йшов процес індустріалізації, то економічний розвиток західноукраїнських земель був на значно нижчому рівні. Промисловий переворот тут, розпочавшись пізніше, ніж у Східній Україні, проходив повільніше і до початку першої світової війни ще не завершився. Західний регіон, як і вся Україна на початку XX ст., істотно відставав від передових країн світу. Це стало результатом насамперед грабіжницької антиукраїнської політики Австро-Угорської імперії, наявності багатьох пережитків Середньовіччя, засилля іноземного капіталу. Без політичної незалежності України не могли повною мірою зростати нові тенденції в соціальному й економічному розвитку. Він був типовим для колоніальних імперій.

38. Українські політичні партії кінця ХІХ – початку ХХ ст.: ідеологічні засади та провідні діячі.

У першій половині XIX ст. зароджується активний український рух у Галичині. Його ініціатором виступає уніатське духовенство. У 1816р. у Перемишлі виникає “Товариство галицьких греко-католицьких священників для поширення письма, просвіти й культури серед вірних на основі християнської релігії”, що ставило за мету поширення серед селян релігійної літератури українською мовою. Під тиском польського духовенства воно змушене було розпуститися. Розгортається друкування книжок українською мовою (граматика, катехізис та ін.) греко-католицькими священиками на Закарпатті.

Важливу роль відіграє гурток “Руська трійця” (1830-1837 рр.), заснований М.Шашкевичем, Я.Головацьким та І.Вагилевичем у Львові. Члени гуртка ставлять собі за мету перетворення української народної мови на мову літературну. Видаючи альманах “Русалка Дністровая”, гуртківці досягли того, що західноукраїнська інтелігенція стала переорієнтовуватись на народ.

Гуртківці довели, що українська мова може бути літературною.

Під впливом революції 1848р. галицька інтелігенція для обстоювання своїх прав створила політичну організацію – Головну Руську Раду, яка нараховувала 30 осіб. Очолив раду єпископ Г.Яхимович. Головним завданням Рада вважала поділ Галичини на українську й польську частини та виборення автономного устрою. Організовувались загони української національної гвардії, використовувалась трибуна австрійського парламенту, де галичани здобули 39 депутатських місць. Рада була ліквідована у 1851р. реставрованою австрійською монархією.

Після конституційних реформ 1860 рр. в Австро-Угорщині пожвавився громадсько-політичний рух, проводилася рішуча боротьба проти полонізації. У політичному житті визначились два напрямки: москвофіли й народовці. Москвофіли вважали Російську імперію своїм рятівником від поляків, вони прагнули повного злиття українців Галичини з росіянами, видавали газету “Слово”.

Народовці, протистоячи москвофілам, виступали за активні форми пробудження національної свідомості. У 1868р. вони засновують громадське товариство “Просвіта”, створюють у Львові клуб “Руська бесіда”. З 1880р. починають видавати газету “Діло”, а у 1885р. створюють політичну організацію – Народну Раду. Основними гаслами народовців були: народність, лібералізм, демократія, федералізм. Нарешті, прихильники й послідовники ідей М.Драгоманова у Галичині, І.Франко, М.Павлик, С.Данилевич та ін., у 1890р. створюють першу політичну організацію європейського зразка – Русько-Українську радикальну партію (РУРП). В основу її програми було покладено соціальні ідеї, соборність і незалежність України, видавалися газети “Народ”, “Хлібороб”.

Наприкінці XIX- на початку XX ст. в Галичині виникають нові політичні партії. Найвпливовішою була Національно-демократична партія, заснована у 1899р., яка переважно захищала інтереси селянства.

На Буковині діяли Руське товариство (1869р.), що опікувалося питаннями культури та Руська Рада, що представляла українців на виборах. З 1880-х років у цих організаціях набувають ваги українофіли.

39. Україна в Першій світовій війні.

Боротьба за територіальний перерозподіл світу привела до Першої світової війни (1914-1918 рр.). У війні взяло участь 38 країн. 10 млн. людей було вбито, 20 млн. поранено. Війна принесла великі матеріальні збитки. Українські землі не лишились осторонь цієї трагедії. Вони стали центром зазіхань ворогуючих сторін: Австро-Угорщини, Німеччини та Росії. До російської армії було мобілізовано 3.5 млн. українців, до австро-угорської – 250 тис. Українці вбивали один одного за інтереси чужих імперій, а національна справа гинула.

З початком війни українські політики утворили у Львові Головну Українську Раду – міжпартійний блок із метою підтримки Австро-Угорщини у її боротьбі з Росією. Декларацією Ради 1915р. передбачалось створення самостійної Української держави з земель, які входили до складу Російської імперії, а із земель у складі Австро-Угорщини планувалось утворити автономну область. Рада сформувала легіон Українських січових стрільців (2,5 тис.), який взяв активну участь у воєнних діях в районі Стрия, на перевалах Карпат, на Поділлі, прославився у боях із російською армією.

Одночасно із створенням Головної Української Ради група емігрантів із східних земель (Д.Донцов, В.Дорошенко, М.Меленевський та ін.) заснували у Львові в 1914 р. Союз визволення України (СВУ), який ставив за мету створення української держави з конституційним монархом — гетьманом. СВУ вважав доцільним співробітництво з Німеччиною й Австро-Угорщиною для досягнення цієї мети.

На Наддніпрянщині члени Товариства українських поступовців закликали українців на захист Російської держави. Члени українських соціал-демократів на чолі з В.Винниченком засудили війну. Москвофіли західноукраїнських земель утворили з початком війни в еміграції у Києві “Карпато-русский освободительный комитет”, який закликав галичан зустрічати російську армію як визволительку.

На окупованій території західноукраїнських земель українці зазнавали репресій, переслідувань, великої руйнації. Край перетворився в руїну.

Війна ще більше загострила політичну та економічну кризу, соціальне невдоволення мас, що неминуче вело до революції. У Російській імперії демократична революція відбулася у лютому 1917р., а в Австро-Угорщині – восени 1918р.

40. Політика Центральної Ради. Утворення Української Народної Республіки.

Російський царизм не витримав випробувань Першої світової війни. Загострення суперечностей привзело до лютневої 1917р. демократичної революції. Самодержавство було знищене. Влада перейшла до рук Тимчасового уряду й Рад робітничих і солдатських депутатів. Активними в петроградських подіях були і українці – солдати Волинського полку. Згодом у Петрограді на початку березня 1917р. утворився Тимчасовий український революційний комітет.

Повідомлення з північної столиці в Україні сприймалося по-різному. Позбувшись шоку, поступово починають включатися в політичне життя різні групи й партії, які формують нові революційні органи. Серед перших була Рада об’єднаних громадських організацій (голова М.Страдомський).

На периферії створюються губернські і повітові комісаріати. Обираються Ради робітничих та селянських депутатів на чолі з меншовиками й есерами.

Не залишились осторонь і представники українських політичних партій. Вони, за ініціативою Товариства українських поступовців, створюють у Києві Центральну Раду.

Формування Центральної Ради. Цей політичний орган був започаткований 4 березня 1917р. До Ради ввійшли представники багатьох українських партій, наукових, освітніх, кооперативних, студентських і військових організацій. Головою було обрано М.Грушевського (у цей час він знаходився в Москві). Заступниками голови стали: Ф.Крижанівський, Д.Дорошенко, Д.Антонович. Провідна роль у Центральній Раді належала українським партіям соціалістичної орієнтації – соціалістам-революціонерам (есерам), соціал-демократам та іншим.

20 березня 1917р. Центральна Рада надсилає привітання голові Тимчасового уряду князю Львову, а вже 22 березня вперше у своїй діяльності видає відозву до українців, закликаючи їх творити нове вільне життя, домагатися всіх прав, зробивши наголос на впровадженні української мови в усі сфери суспільного життя.

Для чіткого визначення основних стратегічних гасел М.Грушевський наприкінці березня – у першій половині квітня 1917р. публікує серію статей під назвою “Велика хвиля”, в якій пропонує серйозно поставитися до політичних вимог і на перше місце висуває питання національно-територіальної автономії України у складі демократичної федеративної Росії, автономії на демократичних засадах із міцним забезпеченням прав національних меншостей України.

Що ж сприяло автономістським, а не самостійницьким настроям в українському суспільстві у 1917 р.? Серед головних причин можна визначити наступні:

-однією з найважливіших програмних положень політичних партій і громадських організацій була саме політична автономія;

-неготовність до самостійності українських мас, особливо на Лівобережній Україні;

-серед значної частини української політичної еліти розповсюджувалась думка що національне питання може вирішити російська демократія;

-не останнім фактором було і те, що український народ декілька століть перебував під російським пануванням.

З метою кращого використання спалаху політичного ентузіазму, для підтвердження повноважень і підвищення авторитету Центральна Рада скликає 6-8 квітня 1917 р. Український національний конгрес, у роботі якого взяли участь 1500 представників від 9 губерній України, Галичини, Буковини, Холмщини, Кубані, Москви, Петрограду На відкритті форуму з привітальними словами виступив М.Грушевський. За його пропозицією було обрано президію з’їзду. Почесним головою з’їзд обрав М.Грушевського.

Після доповідей Д.Дорошенка, Шульгіна, Ф.Матушевського відбулося їх обговорення. Делегати репрезентували різні громадські, релігійні та професійні організації, в їх виступах звучали як політичні так і гострі соціально-економічні питання.

Головним у роботі Конгресу було питання національно-територіальної автономії. Було обрано новий керівний склад Центральної Ради (голова – М.Грушевський, заступники – В.Винниченко та С.Єфремов).

Конгрес мав велике значення, для майбутнього України. Ним завершився перший період української революції – національно-культурницький, підготовчий і розпочався другий період національно-політичних змагань.

Українізація війська. Після роботи конгресу активізуються різноманітні верстви українського народу, розпочинається процес українізації армії. Ще 22 березня 1917 р. в Києві відбулося віче українських офіцерів, а 29 березня за ініціативою М.Міхновського організовується військовий клуб ім. гетьмана П.Полуботка, згодом у Києві створюється перша українська військова частина – полк імені Б.Хмельницького. 5-8 травня 1917 р. відбувся І військовий з'їзд. При Центральній Раді обирається Військовий Генеральний комітет на чолі із С.Петлюрою, розпочинається формування вільного козацтва.

І та ІІ Універсали Центральної Ради. Створення Генерального секретаріату. У травні 1917 р. Центральна Рада зробила спробу знайти спільну мову з Петроградом із питань автономії, утворення Крайової Ради і Крайового комісаріату. Але переговори зайшли в глухий кут. Це призвело до невдоволення в Україні, а делегати II військового з'їзду зажадали від Центральної Ради негайної підготовки Універсалу й проголошення автономії. 10 червня 1917 р. Комітет Ради ухвалив Перший Універсал Центральної Ради, головною ідеєю якого став автономний лад в Україні, проголошувалось право створити свої органи влади, закони, засуджувалась політика Тимчасового уряду, вищим органом влади в Україні проголошувалась Центральна Рада, звучав заклик до населення створювати підпорядковані Центральній Раді органи влади на місцях.

Прийнявши цей документ, Центральна Рада фактично перебрала державні функції. 15 червня 1917р. вона організовує виконавчий орган – Генеральний секретаріат на чолі з В.Винниченком. Це був революційний український уряд. Йому були підпорядковані внутрішні, фінансові, продовольчі, земельні, міжнаціональні справи.

Події в Україні налякали Тимчасовий уряд, який надсилає до Києва делегацію (Керенський, Терещенко, Церетелі) для ведення переговорів із Центральною Радою. В результаті зустрічі сторони дійшли згоди про вирішення питання автономії, після скликання Всеросійських Установчих зборів і порозуміння Ради з національними меншинами. 3 липня 1917р. це знайшло відображення у ІІ Універсалі Центральної Ради. Але подібне було кроком назад у розвитку національної революції, щоправда, вимушеним, тому що в Україні знаходилися великі підрозділи російських військ, управління перебувало в руках росіян, давалася взнаки зрусифікованість значної частини населення, в тому числі і в Києві.

Тимчасова інструкція від 4 серпня 1917р. Досягнувши згоди з урядом Росії, Центральна Рада ухвалила 29 липня 1917 року “Статут вищого правління України”, в якому йшла мова про остаточне запровадження автономії, підготовку Установчих зборів в Україні і Росії, окреслювалися права і обов'язки Генерального секретаріату. Однак, Тимчасовий уряд із цим не погодився і 4 серпня 1917р. ухвалив “Тимчасову інструкцію для Генерального секретаріату в Україні”. Це було порушенням принципів “Статуту”. Згідно інструкції, Генеральний секретаріат перетворювався на місцевий орган Тимчасового уряду, його влада поширювалася лише на 5 із 9 українських губерній: Київську, Подільську, Волинську, Полтавську і частково Чернігівську, зменшувалася кількість секретарів з 14 до 7.

Незважаючи на протидію Петрограду, процес національного відродження охоплював широкі маси України. Уже у серпні 1917р. 27 російських дивізій перейшли на бік Центральної Ради. Зростали загони Вільного козацтва. Однією з помітних подій вересневого життя Центральної Ради став з’їзд представників народів та областей колишньої Росії у вересні 1917р.

У жовтні 1917 р. в Чигирині відбувся з’їзд Вільного козацтва. А згодом в Києві пройшов 3-й Всеукраїнський військовий з’їзд. Виступаючи на ньому, М.Грушевський закликав перейти до творення української держави – Української Народної Республіки.

55. Перебуваючи на посту першого секретаря ЦК КПУ, придушував прояви дисидентського руху в Україні. Вже 30 серпня 1963 перший секретар ЦК КПУ П.Шелест зазначив, що в республіці спостерігається «пожвавлення націоналістичних елементів, мають місце прояви антирадянщини, розповсюдження листівок». У часи правління Петра Шелеста прокотилися дві великі хвилі арештів дисидентів: перша припала на серпень- вересень 1965 (заарештовано 24 особи), друга — січень-квітень 1972 (73 особи). У період між двома «генеральними покосами» органами КДБ республіки було ізольовано 148 антирадянськи настроєних громадян.

Економічним змістом періоду застою було поступове просування до колапсу. Незважаючи на широко розрекламовані гігантські проекти-новобудови (як КАМАЗ, БАМ та ін.), розпочаті ще напередодні застою, та закупівлю за кордоном цілих заводів, основні виробничі фонди в цілому невпинно старіли. Відставання у продуктивності праці від країн Західної Європи та США (де повним ходом йшла науково-технічна революція) сягало кількох десятків відсотків (від рівня США) та з часом збільшувалося. Найвідсталішою галуззю народного господарства СРСР було сільське господарство, де безроздільно панувала колгоспно-радгоспна система. За період з 1970 до 1990 р. відставання СРСР у продуктивності праці у сільському господарстві збільшилося з 4-кратного до 10-кратного.

Радянська економічна модель не сприяла інтенсифікації виробництв та впровадженню досягнень науково-технічної революції через свою надмірну централізацію та жорсткість. Як приклад, за весь час існування СРСР була випущена всього одна модель автоматичної пральної машини — «В'ятка-автомат».

56. Після приходу до влади Горбачова, у СРСР почалась доба «Перебудови», яка вирішила подальшу долю Радянського союзу, як тоталітарної країни. Добу перебудови можна поділити на 3 етапи:

I) 1985-1987 рр (економічний приріст, налагодження стосунків з США)

II) 1987-1988 рр (висунуто завдання про демократизацію суспільного життя)

III) 1988-1989 Розпад СРСР

Шлях до незалежності:

1. Демократичні вибори в республіках 1990 року. У Верховній Раді УРСР 1/3 опозиції – формується Мала Рада, яка 16 липня 1990 р. прийняла Декларацію про державний суверенітет. Декларація стала базою для розробки конституції; сприяла швидкому визнанню незалежності у 1991 році ООН.

2. 17 березня 1991 року відбувся загальносоюзний референдум про реформування СРСР.

3. У березні-серпні 1991 року відбувся «Новоогарьовській процес» - переговори представників 9 республік з метою розробки нового союзного договору.

4. Спроба державного перевороту (путч) 19-21 серпня 1991 року

24 серпня 1991 року – Акт проголошення незалежності України.

59. Економічна криза на поч. 90х років негативно вплинула на рівень життя та соціальну структуру суспільства. В жовтні 1992 року мінімальна зарплата була в 10 разів нижча від середньої в народному господарстві. А в листопаді 1993 взагалі становила лише 7% середньої зарплати. Різко зменшилась купівельна спроможність населення. Протягом 1991-1994 рр. вона фактично знизилась в 5 разів. Вже в 1992 році за межею бідності опинилося майже 64% населення, «середній клас» танув майже на очах, а кількість багатих становила 10%. Розшарування суспільства призвело до соціальної поляризації.

Шляхи подолання:

За цих обставин новообраний президент Л. Кучма в жовтні 1994 року проголосив нову соціально-економічну стратегію, було визначено такі основні напрями та пріоритетні завдання:

1. Фінансова стабілізація – послаблення податкового пресу, поглиблення банківської реформи.

2. Регульована та контрольована державою лібералізація цін, зовнішньоекономічних зв’язків.

3. Децентралізація управління економікою.

4. Соціальний захист, реформи зарплати, соціальної допомоги та соціального страхування.

Через недосконалість реформ у 1995 році у своєму зверненні до верховної ради президент Кучма визнав потребу коригування реформ. Основним положенням програми були прискорення приватизації, активізація інвестиційного процесу, отримання максимального економічного ефекту від зовнішньої торгівлі, економічне забезпечення пріоритетного розвитку соціальної сфери.

60. Причини:

Однією з головних причин "помаранчевої революції" була спроба влади сфальсифікувати волевиявлення виборців шляхом застосування адміністративного ресурсу під час виборчого процесу.

Загалом можна виділити такі найпоширеніші форми прояву адміністративного ресурсу під час виборів президента у 2004 р.:

1. Адміністративний тиск на опозиційні ЗМІ.

2. Використання адміністративного ресурсу при формування виборчих комісій, складанні списків виборців та зборі підписів за В.Януковича.

3. Адміністративний тиск на виборців та опозиційні структури і організації.

4. Використання службового становища на користь В.Януковича.

5. Використання владою кримінальних елементів проти опозиційних кандидатів, а також проти політичних сил і виборців, що їх підтримували.

6. Незаконний збір під тиском відкріпних талонів у населення і масове незаконне голосування за ними.

7. Використання коштів державного бюджету для агітації за провладного кандидата В.Януковича.

8. Застосування адміністративного ресурсу під час голосування і підрахунку голосів, а також під час передачі результатів голосування з ДВК у ОВК, і з ОВК до ЦВК.

9. Участь ЦВК у масовій фальсифікації результатів голосування 2 туру президентських виборів.

Наслідки:

У результаті повторного другого туру голосування, визнаного експертами набагато демократичнішим ніж два попередніх, Віктор Ющенко отримав 51,99 % голосів, тоді як Віктор Янукович 44,20 %. Передвиборний штаб Януковича, перебравши тактику команди Ющенка з другого туру, розпочав юридичну війну, направлену на затягування процедури вступу на посаду нового Президента України. 20 січня 2005 року, Верховний Суд України відхилив скаргу кандидата в Президенти Віктора Януковича за відсутністю доказів, та розблокував процес офіційного вступу Віктора Ющенка на посаду Президента.

Перші 100 днів терміну Ющенка були відзначені численними звільненнями та призначеннями на всіх рівнях виконавчої влади. У серпні 2005-го Ющенко разом з грузинським президент Михайлом Саакашвілі підписали декларацію та закликали до створення інституту міжнародного співробітництва, Спільноти демократичного вибору, щоб об'єднати демократичні та режими, де зароджується демократія, в регіоні Балтійського, Чорного та Каспійського морів.