6

Тема. Спадкове право україни

1. Поняття спадкового права. Спадкування.

2. Спадкування за заповітом.

3. Спадкування за законом.

1. Поняття спадкового права. Спадкування.

Спадкове право - це сукупність цивільно-правових норм, що встановлюють порядок переходу прав та обов'язків померлої особи за правом спадкування.

Спадкування - це перехід прав та обов'язків (спадщини) після смерті фізичної особи (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців).

Спадкування здійснюється за заповітом або за законом (слайд 1).

До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Не входять до складу спадщини права та обов'язки, що нерозривно пов'язані з особою спадкодавця, зокрема:

1. особисті немайнові права;

2. право на участь у товариствах та право членства в об'єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами;

3. право на компенсацію шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;

4. права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом тощо.

Спадщина відкривається після смерті особи або оголошення її померлою.

Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою.

Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця. Якщо місце проживання спадкодавця не відоме, місцем відкриття спадщини є місцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна - місцезнаходження основної частини рухомого майна.

Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які були живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини. Спадкоємцями за заповітом можуть бути юридичні особи та інші учасники цивільних відносин.

Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі не охоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування одержують спадкоємці за законом.

Право на спадкування виникає удень відкриття спадщини. Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти або не прийняти спадщину.

Для прийняття спадщини спадкоємець має вчинити одну з двох дій (слайд 2):

1) фактично вступити в управління або володіння спадковим майном, якщо спадкоємець проживав спільно із спадкодавцем;

2) подати до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини (місце смерті спадкодавця) заяву про прийняття спадщини, якщо спадкоємець проживав окремо від спадкодавця.

Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини. Цивільний кодекс України передбачає можливість подовження строку прийняття спадщини в разі визнання судом причин пропуску цього строку поважними. Спадщина може бути прийнята і після закінченім строку для її прийняття без рішення суду, але за умови згоди на це всіх інших спадкоємців.

Закон позбавляє права на спадкування (слайд 3):

1. осіб, які умисно позбавили життя спадкодавця чи будь-кого з можливих спадкоємців або вчинили замах на їхнє життя (зазначене положення не застосовується до особи, яка вчинила такий замах, якщо спадкодавець, знаючи про це, все ж призначив її своїм спадкоємцем за заповітом);

2. осіб, які умисно перешкоджали спадкодавцеві скласти заповіт, внести до нього зміни або скасувати заповіт і цим сприяли виникненню права на спадкування у них самих чи в інших осіб або сприяли збільшенню їхньої частки у спадщині;

3. батьків після дитини, щодо якої вони були позбавлені батьківських прав і їхні права не були поновлені на час відкриття спадщини;

4. батьків (усиновлювачів) та повнолітніх дітей (усиновлених), а також інших осіб, які ухилялися від виконання обов'язку щодо утримання спадкодавця, якщо ця обставина встановлена судом;

5. одного з подружжя, шлюб між якими є недійсним або визнаний таким за рішенням суду.

За рішенням суду особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.