2. Створення політичних партій і громадсько-політичних організацій у Наддніпрянщині.

2.1. Революційна українська партія (РУП). У Наддніпрянщині першою українською політичною партією була Революційна українська партія, створена в 1900 р. у Харкові на зборах студентських громад. Серед її керівників булиДмитро Антонович, М. Русов, Б. Камінський, Л. Мацієвич.

Першим програмним документом РУП стала брошура «Незалежна Україна», написана харківським адвокатом М.Міхновським. Основними положеннями цього документу були: 1) мета партії - створення незалежної української держави; 2) лідер національного руху - інтелігенція, що служить своєму народові; 3) засоби досягнення головної мети - будь-які, включаючи насильницькі; 4) основні лозунги боротьби - «хто не з нами, той проти нас», «Україна для українців», «переможемо або вмремо»; 5) ніяких компромісів з помірними українофілами.

Незабаром у РУП відбувся розкол - багатьом її членам не подобалася націоналістична категоричність і безкомпромісність висунутих у брошурі М. Міхновського ідей. У 1902 р. міхновці, не маючи широкої підтримки всередині РУП, створили окрему від неї Українську національну партію (УНП). У 1903 р. від РУП відокремилася ліва група, що утворила Українську соціалістичну партію (УСП).

Основним регіоном діяльності РУП була Лівобережна Україна (Харківщина, Київщина, Полтавщина), основним об'єктом пропаганди - українські селяни, а головними формами боротьби - пропаганда й агітація, 3 поширенням в Україні соціал-демократичних ідей частина рупівців переглядає свої ідейні настанови й у 1904 р. створює окрему Українську соціал-демократичну спілку, що на автономних правах увійшла до меншовицької фракції РСДРП. Члени «Спілки» були впевнені, що вирішення національного питання прямо пов'язано з боротьбою пролетаріату та розв'язанням соціально-економічних проблем.

У грудні 1905 р. на II з'їзді РУП більшість рупівців на чолі з М. Поршем, В. Винниченком і С. Петлюрою дійшли висновку про необхідність об'єднання національної ідеї з марксизмом і перетворили РУП на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП).

2.2. Українська демократична партія (УДП). Українська демократична партія - українська партія ліберально-народницького спрямування, створена у 1904 р. у Києві з членів Загальної української безпартійної демократичної організації. Серед членів-засновників УДП були Сергій Єфремов, Є. Чикапенко, Борис Грінченко. У 1905 р. було опубліковано програму УДП. У ній засуджувався самодержавно-бюрократичний лад, що протягом тривалого часу гнітив народи Російської держави, і доводилась необхідність запровадження конституційної форми правління. У національному питанні ставилися вимоги: надання широкої національної автономії Україні; створення Українського сейму, який міг би самостійно проводити фінансову й економічну політику, враховуючи загальнодержавні потреби. Програма відстоювала повноправне використання української мови в шкільництві, судочинстві, адміністрації. Для вирішення аграрного питання в Україні передбачалося передати державні, удільні та монастирські землі у власністькраю, щоб за невелику плату наділити нею тих, хто її обробляє. Основні програмні засади УДП зазнали певного впливу соціалістичних ідей.

Після Маніфесту 17 жовтня 1905 р. УДП включилася у легальну політичну діяльність, взялася за організацію «Просвіт», українських періодичних видань. Революційні події 1905-1907 pp. викликали радикалізацію поглядів членів УДП, що призвело до її розколу і створення нової Української радикальної партії. Восени 1905 р. УДП об'єдналася з УРП і створили Українську демократично-радикальну партію.

2.3. Українська радикальна партія (УРП). Українська радикальна партія - українська партія ліберально-народницького напряму. Створена восени 1904 р. групою членів, що вийшли з Української демократичної партії. Лідерами партії стали Б. Грінченко, С. Єфремов,- М. Левицький, Ф. Матушевський, Л. Юркевич та ін.

Програмні вимоги УДП і УРП у багатьох випадках, зокрема з національного питання, співпадали. УРП висувала вимоги надання широкої національно-територіальної автономії Україні, яка повинна була стати рівноправною складовою частиною реформованої федеративної держави; виступала за вільне вживання української мови в школах і адміністративних установах України тощо. Основні програмні засади УРП зазнавали значного пливу соціал-демократичних ідей. УРП розгорнула широку видавничу роботу.

Після видання Маніфесту 17 жовтня 1905 р. УРП разом з іншими українськими партіями взялася за організацію «Просвіт», драматичних і музичних гуртків, товариств українознавства тощо. Незначний вплив партії серед населення та подібна оцінка подій революції 1905 р. сприяли зближенню позиції УДП і УРП, які в грудні 1905 р. об'єдналися вУкраїнську демократично-радикальну партію.

2.4. Українська соціал-демократична, робітнича партія (УСДРП). Українська соціал-демократична робітнича партія (популярна назва - есдеки) - політична партія, що утворилася у грудні 1905 р. з Революційної української партії. Визнавала марксистську ідеологію; складалася з інтелігенції, частково з робітників і селян. Підкреслюючи національне питання і домагаючись автономії України, УСДРП вела свою діяльність незалежно від Російської соціал-демократичної робітничої партії. У період столипінської реакції виступала разом з Бундом, частково з меншовиками. Провідними діячами партії були: В. Винниченко, С. Петлюра, Д. Антонович, Л. Юркевич, М. Ткаченко, М. Ковальський, М. Порш. УСДРП поновила свою діяльність на з'їзді у Києві 17-18 квітня 1917 р., партія домагалася автономії України.

За Української Центральної Ради УСДРП взяла на себе основний тягар виконавчої влади. Стоячи на поміркованих позиціях щодо вирішення аграрного питання, УСДРП втратила підтримку селянства на користь Української партії соціалістів-революціонерів. Після проголошення ІV Універсалу в уряді залишилося тільки 2 члени партії - Д. Антонович і М. Ткаченко. За гетьманату УСДРП перебувала в опозиції до режиму П. Скоропадського, а її лідери (В. Винниченко, С. Петлюра та ін.) тимчасово були ув'язнені. УСДРП входила до складу Українського національного союзу, брала участь у підготовці протигетьманського повстання і формуванні Директорії УНР, до якої увійшли В. Винниченко і С. Петлюра. У 1918-1920 pp. члени УСДРП очолювали Раду народних міністрів УНР (В. Чехівський, Б. Мартос, I. Мазепа).

На IV з'їзді (10-12січня 1919 р.) УСДРП розкололася на дві фракції: праву - «офіційну соціал-демократичну» і ліву -«незалежну», яка ставилася з застереженням до централістичної політики російської компартії в Україні, але визнавала потребу організації більшовицької влади в Україні, встановлення «диктатури пролетаріату» та негайного миру з радянською Росією (А. Пісоцький, В. і Ю. Мазуренки, М. Ткаченко, М. Авдієнко). Більшість з'їзду, яку очолювали М. Порш, В. Винниченко, С. Петлюра, I. Мазепа, відстоювала ідею «трудової демократії», висловилася за повільнусоціалізацію головних галузей господарства і підтримку Директорії УІІР.

«Незалежні» есдеки в січні 1920 р. створили Українську комуністичну партію, що стала легальною радянською партією і виступала за самостійність УСРР. В еміграції діяла так звана «Закордонна делегація УСДРП», що мала центр у Празі та належала до Соціалістичного Інтернаціоналу.

2.5. Товариство українських поступовців (ТУП). Товариство українських поступовців - нелегальна міжпартійна громадсько-політична організація, що діяла у Наддніпрянській Україні в 1908-1917 pp. ТУП було створено на початку 1908 p. у Києві за ініціативою членів Української демократично-радикальної партії (УДРП) для координації діяльності українського національного руху в період наростання реакції в Російській імперії.

До Товариства українських поступовців, крім УДРП, увійшли діячі соціал-демократичних (С. Петлюра, М. Шаповал, В. Винниченко) та ліберальних (А. В'язлов, Є. Чикаленко, А. Ніковський та ін.) організацій, які об'єднались у ній на засадах парламентаризму та конституціоналізму. Керівним органом ТУП була Рада (знаходилася у Києві), яка обиралася на щорічних з'їздах організації. Осередки організації - «громади ТУП» діяли по всій Україні (близько 60), а також у Петербурзі та Москві.

На щорічних нелегальних з'їздах ТУП обговорювалися назрілі політичні та культурницькі питання. Основні напрями діяльності - культурницька робота (створення «Просвіт», клубів, поширення видань), виховання національної свідомості, створення блоків з іншими організаціями у відстоюванні політичних свобод, участь у виборах і роботі Державної думи, поширення кооперативного руху. ТУП виступало за проведення українізації шкільництва, запровадження української мови у середній школі, судівництві, церковному житті.

Політична програма ТУП зводилась до трьох основних вимог:

- впровадженні парламентаризму;

- перебудови Російської держави на федеративних засадах;

^- національно-територіальної автономії України.

3 початку Першої світової війни виникли розходження серед членів ТУП щодо участі Росії у війні. Одна частина тупівців (Є. Чикаленко, А. Ніковський та ін.) виступила за поразку Росії у війні; інша - стояла за повний розгром Австро-Угорщини та приєднання Галичини до Росії.

Восени 1914 р. було прийнято компромісне рішення - ТУП зайняло нейтральну позицію щодо війни та воюючих сторін. Рада ТУП засудила російську політику в окупованій Галичині, а в грудні 1916 р. випустила декларацію під заголовком«Наша позиція» з вимогами: припинення війни, надання Україні автономного статусу у федеративній Росії, забезпечення культурно-національних і політичних прав українського народу тощо.

Після Лютневої революції 1917 р. Рада ТУП разом із представниками інших громадських і політичних організацій утворили Українську Центральну Раду. 25-26 березня 1917 р. у Києві відбувся з'їзд ТУП. Резолюція з'їзду включалатакі вимоги: підтримувати Тимчасовий уряд; домагатися легальними засобами автономії України у складі демократичної Російської держави й у зв'язку з цим змінити назву організації на Союз українських автономістів-федералістів (СУАФ); забезпечити права національних меншин. У червні 1917 р. Союз українських автономістів-федералістів було перетворено на Українську партію соціалістів-федералістів.

Контрольне завдання 46

1. Визначте та охарактеризуйте складові формування української козацької держави Військо Запорозьке в умовах війни під проводом Богдана Хмельницького.

Переможні битви 1648—1649 pp., унаслідок яких значна частина українських земель була звільнена від польської влади, сприяли утвердженню Української козацької держави під назвою «Військо Запорозьке». Історики дали цій державі умовну назву — Гетьманщина. Швидка організація державного життя на визволених територіях засвідчила, що Національно-визвольна війна відкрила широку перспективу для майбуття українського народу. Як відомо, остаточну мету визвольних змагань козацтва Богдан Хмельницький вбачав у відродженні Української держави. При тому гетьман брав до уваги не тільки державотворчий досвід Запорозької Січі й Великого князівства Литовського, а й державницькі традиції Київської Русі та Галицько-Волинського королівства, пам'ять про які жила в колах української православної шляхти й духівництва, а від часів Сагайдачного — і серед козаків. Про живлющість ідеї утвердження козацької держави добре знали в Західній Європі ще задовго до 1648 р. Зокрема, семигородський князь 1628 р. говорив, що «козацький народ може відділитись від Польщі й збудувати окрему республіку, якщо тільки знайде для своїх змагань розумного та шляхетного вождя й ініціатора».

Переможні битви 1648—1649 pp., унаслідок яких значну частину українських земель було визволено з-під польської влади, сприяли утвердженню Української козацької держави — Гетьманщини.

2. Визначте особливості політико-ідеологічних і культурних процесів в УСРР у перші післявоєнні десятиріччя (1945 – 1964 рр.)

У 30-ті роки насаджувався ідеологічний монополізм, культивувались особисті смаки Сталіна, переслідувались учені, освітяни, літератори, чиї погляди або творчість не вписувались у контекст сталінізму. Тим часом індустріалізація вимагала кваліфікованих кадрів, тому значна увага приділялась ліквідації неписьменності, роз витку освітніх установ та навчальних закладів. З 1932 р. існувало три типи шкіл: початкова (4 роки), неповна середня (7), середня (10). Були запроваджені єдиний день початку навчального року — 1 вересня, п'ятибальна система оцінювання знань. Основною формою викладання став урок, а замість комплексної системи запроваджувалась предметна. Після одержання телеграми Сталіна і Молотова (грудень 1932 р.) з вимогою «припинити українізацію» всі школи були переведені в основному на російську мову навчання. На початку 30-х років було здійснено уніфікацію вищої та середньої освіти. Вищим навчальним закладом став інститут, а середнім спеціальним — технікум. У 1934 р. було скасовано плату за навчання в усіх вузах і технікумах, запроваджені наукові ступені кандидата й доктора наук, вчені звання професора, доцента, ліквідовано бригадно-лабораторний метод навчання, запроваджено індивідуальне оцінювання знань, обов'язкове складання заліків та іспитів. На 1 січня 1941 р. в УРСР діяли 173 вузи (197 тис. студентів) і 693 середні спеціальні навчальні заклади (196 тис. учнів). Наприкінці 30-х років в Україні в основному було вирішено проблему створення кадрів нової інженерно-технічної інтелігенції. Чисельність фахівців перевищила 500 тис. осіб. Проте в навчальних програмах домінували політичні предмети, виробничий ухил, витісняючи загальноосвітні дисципліни. Попри диктат, утиски сталінського тоталітарного режиму багато галузей науки досягли значних успіхів. У 1932 р. в Українському фізико-технічному інституті (м. Харків) вперше в СРСР було штучно розщеплене атомне ядро. Того ж року електрозварювальна лабораторія Є. Патона була реорганізована в Інститут електрозварювання. Всесвітньої слави здобув офтальмолог В. Філатов. У 1936 р. у структурі Української академії наук було утворе но суспільствознавчі інститути. У 1936 р. ВУАН було перейменовано на АН УРСР, а багатьох його співробітників репресовано. Репресії стали невід'ємним елементом сталінської «культурної революції». Діяльність митців, які змушені були прославляти Сталіна, Компартію, стала настільки регламентованою, що почала втрачати ознаки творчості. У 1934 р. різноманітні літературні об'єднання були закриті й злиті у Спілку письменників України. За письменниками об'єднувалися у творчі спілки інші працівники мистецтва. Це дало змогу партії легше керувати «культурним фронтом». Культурні процеси були уніфіковані за допомогою єдиного методу — «соціалістичного реалізму», який вимагав передусім оспівування соціалізму. Поширилося нігілістичне ставлення до пам'яток культури. Були знищені поховання багатьох гетьманів України, зруйновані культові споруди (церкви), які мали велику архітектурну цінність. Історично-художні цінності з музеїв за безцінь продавалися за кордон. Національно-культурне відродження 20-х років було жорстоко придушене сталінізмом та ввійшло в історію як «розстріляне відродження». Більшовики, прийшовши до влади, почали формувати особливу політичну культуру, підпорядковану реалізації ідеї по будови соціалізму, боротьбі з його ворогами та утвердженню марксизму-ленінізму. їх діяльність базувалася на ленінській тезі, висловленій у промові на Всеросійській нараді політосвіт З листопада 1920 p.: «Мета політичної культури... — виховати справжніх комуністів, здатних... допомогти трудящим масам перемогти старий порядок і вести справу будування держави... без експлуататорів». Установленню монопартійної політико-культурної системи в Україні сприяла дія таких чинників: — низький рівень загальної та політичної освіти і культури членів партії, релігієподібне розуміння ними соціальних процесів, спрощений погляд у світ; — більшовицька етика (ідеологічна непримиренність, виправдання насильства, войовничий атеїзм). Етичним вважалося те, що служило справі революції. Класовому перегляду підлягали сімейні стосунки, особисте життя. Невідповідність соціального походження батьків суворим класовим вимогам приводили до штучного розмежування сімей; — особливості тактики реалізації власного культурного ідеалу (мета виправдовує засоби, класовий розкол суспільства, нав'язування думки про експансію зовнішніх і внутрішніх ворогів, використання каральних органів). Діяльність більшовиків сприяла створенню антагоністичного політико-культурного поля в Україні. Зокрема, існуючий антагонізм між більшовиками і українським селом поглибили діяльність комнезамів, штучне розшарування села, колективізація, голодомор, перепони на шляху до щонайменшої можливості його самоврядування. Вплив Компартії на масову свідомість посилювався внаслідок деморалізації мас, соціального розпаду і маргіналісації суспільства в результаті війни і революції; використання неприязні мас до «старої» інтелігенції, навіть до тієї її частини, яка спів працювала з владою; застосування таких методів боротьби, як нейтралізація «антирадянського» елемента, агентурний нагляд (інформатори, агенти), цілеспрямований розкол суспільства, нацьковування одних верств населення на інші, не правове насилля, залякування, примус, знущання, використання соціально-економічних криз для знищення політичних опонентів. Ефективність адаптації мас до комуністичних цінностей і норм забезпечили: — створення суворо ієрархічної й централізованої мережі закладів політико-освітньої роботи та агітколективів; використання різних форм і видів індивідуальної, групової, масової агітації та пропаганди; — уніфікація, тотальна ідеологізація та політизація національно-культурної сфери суспільства; замовчування духовного та політико-культурного смислу української історичної традиції, боротьба з нею; — оформлення партійно-державної цензури, «чистка» бібліотек і книгарень від «ворожої» літератури; — обов'язковість залучення населення у «добровільні» товариства, що опинилися під повним контролем і керівництвом Агітпрому ЦК КП(б)У; — реорганізація і політизація системи освіти, «чистки» професорсько-викладацького складу, фільтрація при прийомі до вузів та аспірантури, мобілізація комуністів на педагогічну роботу, адміністративне втручання в навчальний, науковий та творчий процеси; — боротьба з релігією та церквою (використання у перші роки непу українського національно-релігійного руху для боротьби проти церковних структур Російської православної церкви — РПЦ). Ще з кінця 20-х років стала нав'язуватися думка, що радянська людина — це перш за все «соціальна людина», для якої інтереси колективу завжди мають вище значення ніж особисті, а сім'я — політичний осередок суспільства. Підкорення індивідуального колективному ставало законом для письменників, художників та науковців. Заперечувалися навіть індивідуальні переживання. Зокрема, іноземці, яким удалося побувати в радянській країні в цей час, зазначали, що драматичний показ любовних конфліктів у театрі та кіно розглядався як антиреволюційна пропаганда. Тим самим нормою існування ставав «радянський аскетизм», який визнавав особисте життя лише в суворо підконтрольних державі формах. Важливе значення в системі політичного виховання населення, особливо на емоційному рівні, що сприяло інкорпорації українського суспільства в політико-культурний простір СРСР, набула інституціоналізація пантеону нових героїв. Центральне місце серед них, поруч з такими «маяками революції», як Спар так, Мюнцер, Маркс, Ленін, було відведено постаті Т. Шевченка. Новий культ Шевченка базувався на формулі «Шевченко — революціонер і пророк соціальної революції». Адже Шевченко, який писав і українською, і російською мовами, віддавна сприймався в Росії як частина загальноросійської лівої політико-культурної традиції. Включення українця, кріпака-селянина за походженням, до радянської міфології зміцнювало позиції комуністичного режиму і серед українських, і серед російських «лівих». «Радянський» Шевченко поволі поширився на сферу масової культури. У театрах ставилися його п'єси, але лише антицаристського антикріпосницького та атеїстичного змісту. А там, де Шевченко здавався більшовицьким пропагандистам «недостатньо революційним», його сміливо підправляли та перекручували. З творів Шевченка було викинуто Бога, національно-історичні мотиви. Усю «Катерину» було перекреслено за «шовінізм» («кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями»). Інкорпорація комуністичних політико-культурних норм в українське суспільство була забезпечена ще й тим, що більшовики спиралися на традиційні форми релігійної свідомості населення. Більшовицьке керівництво запозичило формальні, зовнішні форми і засоби виразу християнського віровчення для політичного виховання населення в радянсько-комуністичному дусі. Старі церковні обряди замінювалися новими революційними, влаштовувалися революційні свята, застосовувалися нові обрядності у сімейному житті (шлюб, народження дитини, урочисте надання їй імені). Організовувалися революційні октябрини замість хрещення, червоні весілля без церковного вінчання. Весільний поїзд їхав під червоним прапором, молоді присягали на вірність у присутності представників радянської влади, на могилах почали ставити обеліски із зіркою замість хреста. Нові гасла, доповіді, газети, журнали, радіо стали могутнім засобом придушення індивідуальності, свободи думки, руйнування духовності, боротьби з українською національною самобутністю, культивування комуністичного способу життя і поведінки. Мовні кліше найбільш яскраво віддзеркалили становлення і посилення тоталітарної політико-культурної альтернативи в Україні. її базовими засадами були: 1) вождизм, схиляння перед партійно-комуністичними авторитетами; 2) пріоритет ідеологічних настанов над інформацією, культивування обстановки секретності й підозрілості, поліційний нагляд за населенням; 3) окрема законність і мораль для партійців; безапеляційне нав'язування більшовицької ідеології; 4) спрощене сприйняття світу, його чіткий поділ на «ворожу буржуазну» і «передову пролетарську» культуру; 5) заперечення цінності опозиції, відсутність діалогу як методу вирішення проблем, зростаюча войовнича нетерпимість до опозиції; 6) національний нігілізм, що, зокрема, відобразилось у небажанні вживати саму назву «Україна» в офіційній термінології тощо. Замість назви «Україна» перевага надавалась таким тер мінам, як «Південь Європейської Росії», «Південно-західний район», «Південь європейської частини СРСР». Такі мовні дефініції ілюструють підхід офіційної влади до України як звичайної провінції СРСР. Для впровадження більшовицької ідеології у свідомість мас активно і широко використовувалась після незначної трансформації церковна лексика. У мові партійних діячів були поширені такі церковнослов’янські за походженням терміни, як «апостоли світової революції», «революціонер-мученик» тощо. Велике значення більшовицька влада надавала формуванню історичної свідомості населення республіки. Через розуміння історії як політики, перекинутої в минуле, суспільні науки мали виробляти марксистський світогляд. Різко змінився понятійний апарат історичної науки. Неодмінними термінами будь-якого історичного твору ставали «формація», «клас», «партія», «революція», «марксизм-ленінізм-сталінізм». Тим самим історія України почала втрачати свій національний характер, загально цивілізаційне начало, патріотичні мотиви. Вона втискувалася в рамки спрощеного прямолінійно-прогресивного формаційного розвитку, теорії класової боротьби і неминучої соціалістичної революції. Упровадження міфів комуністичної політичної культури в українське суспільство було забезпечено і синтезом таких груп заходів: 1) створення національно-державної, ритуально-процесуальної, політико-музичної, наочно-агітаційної символіки та політичної топоніміки; 2) адаптацією до комуністичної моделі політичної культури ключових елементів української національної ідеології (міфології), зокрема культивування міфу про можливість розвитку української державності лише в умовах пролетарської диктатури, про нове світове призначення України. Нова конструкція політичної культури, створена у 20-30-ті роки суперечила основоположним ідеям українського політичного менталітету, з його демократизмом і толерантністю, визнанням значущості людської особистості, свободи як основи існування. Навпаки, комуністична влада всіма засобами намагалася запобіг ти усвідомленню українцями своєї здатності до самостійного національного життя, власних національних та громадянських прав, самобутності культури. На традиційні параметри української ментальності накладалися нові класові, тоталітарні правила поведінки, цінності і норми суспільно-політичного життя, які призвели до поступового викривлення внутрішньої освіти людини. У січні 1937 р. була прийнята нова Конституція УРСР, створена відповідно до Конституції СРСР 1936 р., за якою УСРР перейменувалась в Українську Радянську Соціалістичну Республіку (УРСР). Вона проголошувалась соціалістичною державою робітників і селян, де політичною владою є ради депутатів трудящих. Економічною основою визнавалась соціалістична система господарювання і соціалістична власність на засоби виробництва у формі державної або кооперативно-колгоспної. Вищим органом влади проголошувалась Верховна Рада, яка обиралася на 4 роки. Вона утворювала уряд — Раднарком. Місцевими органа ми державної влади були ради депутатів трудящих. Конституція декларувала свободу слова, друку, зборів, мітингів, але в тоталітарній державі це було неможливим. Вибори представницьких органів влади повинні були проводитись на основі загального, рівного, прямого виборчого права таємним голосуванням. Та реально права і свободи громадян тоталітарний режим цілковито ігнорував. Конституція своїм змістом абсолютизувала державу. Усебічний розвиток особи в ній розглядався не як мета соціалістичного будівництва, а як засіб досягнення мети — побудови сталінської моделі соціалізму. Вона не забезпечувала і не могла забезпечити втілення в життя основних своїх положень. Сталіну вдалося створити специфічну адміністративну систему. Традиційна адміністративна система, формально звеличуючи керівника, фактично підпорядковує його собі. Її нединамічність веде до застою. Сталін орієнтувався на високі темпи розвитку господарства, для цього йому була потрібна мобільна адміністративна система, яка тримала б апарат під постійним тиском не тільки зверху, а й знизу. Викривленою формою такого «контролю» стали в 30-ті роки постійні заклики до мас виявляти «дворушників», «троцькістів» у середовищі керівників. Парадокс полягав у тому, що Сталін неодноразово закликав до більшої демократизації внутріпартійного життя, відмови від практики кооптації, призначенства при формуванні керівних органів партії. Реально під гаслом демократизації внутріпартійного життя йому легше було замінити керівників на місцях новими, більш слухняними, які, оволодівши ситуацією, забезпечили б новий ривок. Ця модель не була достатньо ефективною і неодноразово призводила до паралічу суспільства. Тоталітарний режим, сформований у СРСР у 20-30-ті роки, характеризувався тотальним відчуженням народу від власності й політичної влади, всеосяжним контролем компартійної верхівки над усіма сферами життя суспільства. Домінуючою рисою його була монополія на владу Комуністичної партії. Зрощування партійного і державного апаратів, монополізація політичної влади призвела до утвердження режиму беззаконня і політичного терору. Номенклатурний принцип (призначення та переміщення керівних кадрів з волі «вождя» і «вчителя») — головний антидемократичний стрижень командно-адміністративної системи управління, який забезпечував особисту залежність кадрів від вищих керівних органів, їх повну непідзвітність народу. Радянському тоталітарному режиму було властиве широке використання єдиної ідеології (ідеократичність), намагання пояснити кожен аспект соціального життя. Соціальні цілі, зразки поведінки, ворогів він характеризував спрощено, іноді в пере крученій формі. Більшовицька ідеологія у своєму прагненні легітимізувати тоталітарний режим претендувала на повне уособлення істини, фальсифікуючи минуле, насаджуючи цінності, підпорядковані інтересам держави-партії. Існуючий суспільний устрій проголошувався вищою формою демократії, а політичний — благом народу. Тоталітарна ідеологія стала об'єктом фанатичної віри, неприступним для критики. Ідеологічна монополія була тісно пов'язана з монополією на інформацію. Головною функцією ідеологічної складової тоталітарного режиму було придушення інакомислення. Єдиним джерелом істини вважалася Комуністична партія. Однодумність культивувалась через позбавлення громадян об'єктивної інформації, яка живила б їх власні погляди. Ще однією важливою рисою радянського тоталітаризму був контроль над економікою. Режим контролював усі галузі економіки через державне соціально-економічне планування, на підставі якого визначались завдання для кожного підприємства. Тому командно-адміністративна система поставала як певна форма організації суспільства та відповідного типу управління. Командна економіка була фундаментом тоталітаризму в СРСР. Тоталітаризм як систему формували такі його складові: Економічна складова. Виявлялася в тому, що особа перебувала в повній залежності від єдиного роботодавця — держави, а практично — від партійно-державно-господарської номенклатури. У її власності були земля, надра, води, ліси, основні засоби виробництва — усі засоби людського існування. Правова складова. Означала верховенство прав держави над правами власності та свободи людини. Усі правоохоронні органи в «інтересах держави» застосовували будь-які методи, у тому числі й злочинні, порушували права людини, позбавляли її життя. Організаційна складова. Випливала із всеосяжного і жорстокого централізму влади. Керівним для всіх владних органів був принцип демократичного централізму, який поєднував у собі декораційний демократизм із жорсткою централізацією влади, підкоренням меншості інтересам більшості, нижчих органів — вищим, напіввійськовою дисципліною. В установах, на підприємствах діяв принцип єдиноначальства з широкими дискреційними (франц. discretionnaire — залежний від власного розсуду) повноваженнями керівників. Уся організаційно-управлінська діяльність була конфіденційною, а її документація зберігалась під грифом «таємно». За її розголошення передбачалася кримінальна та адміністративна відповідальність. Порядок підлеглості та конфіденційності захищали НКВС, прокуратура, суд, органи партійного контролю. Ефективність усієї цієї системи посилювала діяльність політорганів, партій них, профспілкових, піонерських та інших організацій, преса, радіо, кіноматограф. Соціально-психологічна складова. Забезпечувала домінування пропартійної громадської думки. Економічні, організаційні, ідеологічні, правові аспекти тотального контролю за діяльністю і поведінкою людей через чисельні соціально-психологічні механізми (громадську думку, міжособистісне спілкування, психологічний вплив, навіювання, наслідування, конформізм та страх) формували легіони ідейних і платних донощиків, пристосуванців, які пильно стежили за поведінкою та діяльністю найближчого оточення. Доноси були поширеним явищем через запровадження кримінально-правової відповідальності за недонесення про підготовку чи скоєння злочинів. Донощиків вважали героями (Павлик Морозов). Оперативна складова. Містила в собі таємне та явне, держав не стеження за всіма, особливо за тими людьми, які вибивались з колони «будівників комунізму». Репресивна складова. Інтегрувала та вінчала тотальний контроль. Вона була останньою, але не єдиною «інстанцією», що утримувала народ і кожну окрему людину в страху перед порушенням партійно-державних приписів. Адже збереження і зміцнення тоталітарного режиму передбачало насилля, застосування терору як засобу внутрішньої політики. Радянський тоталітарний режим характеризувався також тенденцією до мілітаризації суспільства, нагнітанням психозу щодо пошуку ворогів, вірогідного нападу капіталістичного оточення, що, у свою чергу, породжувало агресивну зовнішню політику. Тоталітаризм передбачає домінування державного над особистим, поглинання державою індивіда. Від громадян вимагалась не просто лояльність, а активна відданість, ентузіазм щодо режиму. Установлення і панування тоталітарного режиму в Україні у 20-30-ті роки було великою трагедією українського народу, спричинило величезні людські жертви, деформацію природного плину історії. 

Контрольне завдання 47

1. Висвітліть умови прийняття Переяславського договору, визначте суть «Березневих статей» та їхнє значення в контексті українського державотворення.

Після болісних роздумів Б. Хмельницький прийняв невтішне рішення: заради збереження основних завоювань національно-визвольної боротьби українського народу і насамперед державності слід на деякий час піддатися під протекцію Москви. Зрозуміло, що цей крок був вимушений, оскільки польсько-кримський Кам'янецький договір 1653 p., який не передбачав навіть збереження за козацькою Україною статуту державної автономії у складі Польщі, ставив її перед фактом існування політичного взаєморозуміння Польщі і Кримського ханства. Б. Хмельницький, частина духовенства ще з 1648 р. зверталися до Москви з проханням, але не для того, щоб "возз'єднатися", а для того, щоб одержати підтримку у війні з Польщею, ворожою також і Росії. Однак московські правителі не поспішали. Вони вирішили зачекати, доки козаки й поляки не виснажать одне одного, і вже тоді вдатися до відповідних дій. І лише тоді, коли українці заявили, що віддадуть перевагу союзу з Туреччиною, вони вирішили діяти. У результаті тривалих переговорів 1 жовтня 1653 р. цар Олексій Михайлович скликав земський собор, який ухвалив прийняти Військо Запорізьке "під государеву високу руку". Ухвалюючи це рішення, Москва сподівалася повернути деякі захоплені Польщею землі, використати Україну як буфер проти Туреччини і взагалі, маючи у своєму підпорядкуванні 300 тис. випробуваного, досвідченого й найкращого на Сході Європи українського війська, значно розширити свій вплив. На кінець 1653 р. в Україну було відряджено московське посольство з боярином В. Бутурліним, який мав прийняти присягу від козацької старшини на вірність московському цареві. Для зустрічі з ним до Переяслава прибув Б. Хмельницький з генеральною старшиною, майже всі полковники, близько ста сотників, стільки ж нижчої старшини і деяка частина козаків. 18 січня 1654 р. гетьман відкрив Раду, яка вирішила передати Україну під царську протекцію. Та як тільки почалися переговори, стався інцидент, який виявив відмінності між прагненнями Б. Хмельницького і царського уряду. Гетьман прагнув, щоб присягали обидві сторони — українці на вірність цареві, а бояри в особі царя пообіцяли боронити їх від поляків та поважати їхні права і привілеї. Але Бутурлін заявив, що цар є самодержавцем і не присягає своїм підданим, козаки ж мають вірити цареві без присяги. Ця різниця поглядів мало не зірвала переговорів. Однак, коли бояри двічі повторили запевнення, що цар своєю грамотою затвердить вольності України і збереже її державний лад, гетьман з козаками склали присягу на вірність цареві. Усього присягнуло, як зазначає М. Грушевський, 284 особи. Проте радянська історіографія стверджувала, що "весь народ склав присягу"*. Насправді, нові документи, у тому числі й архівні, зокрема Варшавський архів Замойських № 3036, свідчать про те, що багато жителів України вороже зустріли навіть саму думку про присягу московському цареві й тому ухилялися від неї. Опиралися прийняттю присяги і міщани Переяслава, тому їх силою гнали до церкви. Люди, присягаючи, часто називалися не своїми іменами, що звичайно зневажнювало присягу. Проти присяги виступало також київське духовенство на чолі з митрополитом Сильвестром Косовим, архімандрит Києво-Печерського монастиря Йосип Тризна. Відмовилися присягати і відомі козацькі ватажки Іван Богун, Іван Сірко, Йосип Глух, Філон Джалалій та інші. Небажання виявили також козаки Полтавського, Кропивнянського, Уманського і Брацлавського полків. Отже, конкретні історичні факти розвіюють міф про те, нібито українці доброхіть і одностайно піддалися під руку московського царя. Не можна прирівняти Переяславську Раду до всенародного обраного парламенту. На ній стояло тільки одне питання: "віддатися під високу руку царя московського". Це були лише умови договору, які обговорювалися в Переяславі, не зафіксовані на письмі. Остаточний договір представники обох сторін уклали в Москві в березні 1654 р. Це так звані Березневі статті. Тому є підстави називати договір Війська Запорізького з Росією Переяславсько-Московським договором. За ним цар забезпечував Україні автономію, що стосувалася таких справ: гетьмана і старшину вибирає козацька рада, українська адміністрація і суди незалежні від московських, податки в Україні збирає український уряд, козацького війська має бути 60 тис, залишається давній поділ населення на стани (козацький, шляхетський, міщанський, духовний) і кожен стан зберігає свої права, Україна має право на переговори з іншими державами. Українці визнали такі права царя: тримати в Києві військову залогу з воєводою, обирати нового гетьмана, про закордонні посольства гетьман повідомляє царя, а права всіх станів цар затверджує своїми грамотами. Але сам Переяславсько-Московський договір було складено досить неясно, і це було почасти причиною того, що відразу виникли непорозуміння та конфлікти між Україною і Московією. Гетьман вважав себе незалежним володарем України і в цій ролі вів далі відповідну політику. Московський уряд хотів відразу стати твердою ногою в Україні за допомоги своїх воєвод, війська тощо. Справа ускладнювалася ще й тим, що оригінали договору чомусь було втрачено, залишилися лише неточні їхні копії або переклади. Та і їх, як доводить російський архіваріус П. Шафранов, сфальсифікували царські переписувачі. Уже протягом більше як 300 років кожне покоління українського народу по-різному тлумачить Переяславсько-Московську угоду. В історичній науці й досі немає однозначної оцінки. Сучасники вважали, що це був договір, який не порушував суверенних прав України, гарантував їй збереження державності. М. Грушевський писав, що ця угода була формою васальної залежності, за якої цар погоджувався захищати Україну, не втручаючись в її внутрішні справи. Українські історики — В. Липинський, О. Оглоблин, В. Мороз та ін. резюмують суть договору як військовий союз України з Москвою. Подібної думки дотримувалися й у багатьох зарубіжних країнах. Усупереч їм було й офіційне тлумачення, щоправда не вчених, а КПРС, проголошене в 1954 р. під час пишних святкувань 300-річчя українсько-російського союзу. Зазначалося, що Переяславсько-Московська угода стала кульмінаційним моментом у віковому прагненні українців і росіян до возз'єднання, і що возз'єднання цих двох народів було головною метою повстання 1648 р. Ця партійна інтерпретація Переяславської угоди стала обов'язковою для всіх радянських учених. Щоправда, в середині 1960-х років цей погляд було піддано сумніву. Відомий історик М. Брайчевський дійшов висновку, що Переяславсько-Московська угода — це акт не возз'єднання, а приєднання України до Росії, акт загарбання України російським царизмом, вияву колонізаторських тенденцій, властивих йому протягом усього його існування. Цю думку поділяють чимало інших українських істориків. І справді, лише кілька перших років після 1654 р. північний сусід розглядав Україну як певний суб'єкт, але дуже скоро "мода на українське", як пишуть дослідники того часу, змінилася на "высмеивание малороссов". Українську державність, яка мала всі умови для свого розвитку, було брутально розтоптано і знищено. Переяславсько-Московську угоду Росія використала лише як прикриття для окупації та колонізації України. Свідченням цього є остаточне скасування української державності російським царизмом у II пол. XVIII ст. Після укладення Переяславсько-Московської угоди війна України проти Польщі в 1654—1655 р. продовжувалася в союзі з Росією. Це був її третій етап. Головні воєнні дії відбувалися на території Білорусі. Навесні 1654 р. московське військо, підтримане 20 тис. козаків на чолі з В. Золотаренком, здобуло Смоленськ, Мінськ, Вільно. Пізніше, восени, бої перемістилися в Південно-Західну Україну, де поляки, заручившись підтримкою кримського хана, спустошували Брацлавщину. У січні 1655 р. проти поляків виступив Хмельницький з козацьким і московським військом. Та битва під Охматовим на Київщині не принесла успіху. Це значно підірвало надії українців на допомогу царя. Тому Б.Хмельницький з 1655 р. розпочав активну дипломатичну діяльність, щоб знайти можливість захистити незалежність України. Свої зусилля він спрямовує на об'єднання західноукраїнських земель, відновлення союзних відносин з Кримом, який перейшов на бік Польщі, на зближення зі Швецією, яка перебувала в стані війни з поляками. Під владу гетьмана просилася шляхта Волині, Поділля і Полісся. У політичних зв'язках з Україною прагнула бути Білорусь. Усе це викликало невдоволення московського царя. Налякана успіхами Швеції в Прибалтиці, Московія вирішала піти на зближення з Річчю Посполитою, становище котрої в цей час значно погіршилося. У боротьбі зі своїми сусідами вона всюди зазнавала поразок. Шукаючи останнього порятунку для своєї країни, польський уряд запропонував російському цареві Олексію Михайловичу польську корону після смерті бездітного Яна Казимира. У 1656 р. у Вільно між московським царем і поляками було укладено перемир'я без усякої на те згоди українців. Більше того, Москва не допустила на переговори українську делегацію, хоча центральним питанням була саме доля України. Гетьман і козацька старшина сприйняли це як пряму зраду і порушення Переяславсько-Московського договору. Ось чому Б. Хмельницький почав вести зовсім самостійну політичну лінію. Формально поки що не розриваючи угоди з Москвою, він зайнявся організацією антипольської коаліції європейських країн тепер уже без участі Москви. З цією метою почав укладати угоди зі Швецією, Семиграддям, Молдовою, Волощиною, Литвою, спрямовані як проти Москви, так і проти Польщі та Криму. Водночас для гарантування безпеки південних кордонів активізуються дипломатичні контакти з Оттоманською Портою та Придунайськими князівствами. Перша половина 1657 р. була дуже успішною в розвитку і зміцненні молодої української козацької держави. На жаль, Б. Хмельницького чекали і нові невдачі. Налякані успіхами України і Швеції, у війну втрутилися європейські країни. На початку 1657 р. закінчився поразкою українсько-семиградський похід у Польщу. Почався бунт серед козаків, бо чимало з них не хотіли більше воювати і втікали додому. Ці події виявилися страшним ударом для хворого гетьмана, і 6 серпня 1657 р. він помер. Важко переоцінити вплив, який справив на перебіг української історії Б. Хмельницький. У той час як московська пропаганда намагалася "возвеличить" гетьмана як "борця за возз'єднання", як "великого друга і брата російського народу", ряд істориків, як і Тарас Шевченко, різко картали його за угоду з московським царем. З цього приводу треба говорити про помилку, зроблену гетьманом у 1654 p., яка кинула Україну в 300-літню неволю. Та спробуймо з висоти сьогоднішнього дня визначити, що було діяти, що залишалось робити. Воювати на всі боки бракувало сил, а Москва з усіх інших сусідів хоч віру мала одну. Союз з Москвою був вимушений і його було обрано як менше зло. Хто ж гадав, що гніт московських одновірців виявиться жорстокішим, ніж чужинців! Хто ж це знав у той час? А це ж стратегічна помилка! Б. Хмельницький в останні роки життя зрозумів хибність однобічної угоди з Росією. Він розумів уже і небезпеку втрати всіх вольностей. Усвідомлював це і його генеральний писар І. Виговський. Тому вони весь час намагалися вирватися з московського ярма. Цим задумам не судилося здійснитися. Попри прорахунки і невдачі, діяльність Б. Хмельницького є унікальним явищем не лише в українській, а й у світовій історії. Саме йому належить величезна заслуга у відродженні Української держави, яка після падіння першої української державності часів Київської Русі та Галицько-Волинського князівства майже 300 років перебувала в складі інших країн і, здавалося, розгубила всі державно-політичні ідеали. Хмельницький сприяв пробудженню національно-політичної свідомості українського народу, що мало вирішальне значення для утворення української козацької держави. Посли могутніх держав добре знали шлях до скромного козацького міста Чигирина, який став осередком, де вирішувалася доля Східної Європи, центром європейського життя. Тому Б. Хмельницький завжди залишався символом боротьби за свободу, незалежність і територіальну цілісність своєї Вітчизни. Сформована ним національна ідея стала неписаним заповітом для прийдешніх поколінь народу України. І сьогодні пророче лунають слова першого президента України — М.Грушевського про те, що гетьман Хмельницький "зістанеться героєм української історії назавжди"

2. Розкажіть про особливості соціальної політики в Україні за часів перебування при владі Микити Хрущова.

Роки «хрущовської відлиги» переконливо засвідчили, що радянське суспільство неоднозначно сприйняло зміни й реформи, які відбувалися в країні. На початковому етапі правління М. Хрущова майже всі верстви населення активно підтримали процеси десталінізації та перші позитивні наслідки його економічних перетворень. Проте після відступу Хрущова від проголошених раніше демократичних гасел, відмови від колективного керівництва й повернення до фактичного єдиновладдя, а також через серйозні проблеми в забезпеченні промисловими товарами й продуктами харчування, радянські люди починають поступово зневірюватися в кінцевих успіхах хрущовських реформ. Унаслідок невиважених, а іноді й відверто авантюристичних рішень, що спричинили кризу й застій у промисловості й сільському господарстві, від хрущовських економічних новацій насамперед відвертаються робітники й селяни. Іноді це приводило навіть до відкритих народних виступів проти влади. Зокрема, на початку 60-х pp. зафіксовані факти масового невдоволення робітників, пов'язані з незадовільними умовами праці, реформуванням виробничих норм і розцінок, різким зменшенням зарплати на підприємствах. Такі виступи відбулися в Краматорську, Черкасах, Харкові, Києві та інших містах. Як правило, вони були нетривалими, швидко припинялися після втручання партійних і державних органів. Проте в 1962 році в Донецьку й Жданові відбуваються вже справжні робітничі страйки й маніфестації, викликані різким підвищенням цін на продукти харчування. Справжньою кульмінацією цих виступів стали події в російському Новочеркаську, де проти семитисячної робітничої демонстрації були застосовані військові підрозділи, що призвело до людських жертв. Наступного року в Одесі робітники відмовилися вантажити масло, що як «братерська допомога» мало бути відправлене на революційну Кубу. У результаті робітничих заворушень у тому ж 1963 році в Кривому Розі був на цілий тиждень уведений воєнний стан. Не здобув собі М. Хрущов прихильників і в середовищі інтелігенції після низки «творчих зустрічей» з нею, що відбулися в 1962-1963 pp. в Москві. Відчувши інтелектуальну обмеженість, безкультур'я, невихова-ність партійного й державного лідера країни, значна частина представників культурної сфери теж зневірюється в кінцевих успіхах його рефор-маційної діяльності й відвертається від нього. М. Хрущов і партійне керівництво України Аналогічна переоцінка діяльності М. Хрущова відбувається в цей період і в партійному керівництві республіки. Смерть Й. Сталіна, прихід до влади М. Хрущова й перетворення єдиновладдя на «колективне керівництво» спричинили прихильне ставлення союзної верхівки до України. М. Хрущов небезпідставно вважав республіку «своєю». Він був переконаний, що в разі відкритої боротьби за владу може завжди сміливо спертися саме на українську державну й партійну еліту. Повну підтримку від неї на початку своєї діяльності він справді отримував. Щоб зміцнити своє становище, М. Хрущов став усе частіше запрошувати до Москви на високі керівні посади вихідців з України. Вони й собі, після адаптації в союзній столиці, тягнули до центру своїх прибічників. Унаслідок цього кількість «українізованих кадрів» на найвищих щаблях союзної влади невпинно зростала. Якщо відразу після смерті Й. Сталіна до складу Президії ЦК КПРС уходив лише М. Хрущов, який свого часу був безпосередньо пов'язаний з Україною, то в 1954 році п'ятеро з десяти її членів своєю політичною діяльністю були тісно пов'язані з республікою (Л. Брежнєв, А. Кириленко, М. Підгорний, Д. Полянський, М. Хрущов). Як бачимо, у добу Хрущова українська політична еліта становила фактично половину персонального складу союзної компартійної олігархії. Ця відверто «проукраїнська кадрова політика» не дала М. Хрущову очікуваних дивідендів. Навпаки, як засвідчили наступні події, саме представники української керівної верхівки та вихідці з України, що працювали в Москві, згодом відіграли вирішальну роль під час усунення вождя держави й партії від влади. У своїй практичній діяльності М. Хрущов, як правило, виявляв величезну самовпевненість, амбіційність, йому не вистачало потрібної для керівника такого рангу толерантності, він ігнорував чужі думки. Ці негативні риси його характеру пояснювалися браком глибоких знань та низькою культурою поведінки. Вони не давали можливості тогочасному радянському лідерові знаходити правильні відповіді й уживати необхідних заходів під час оперативного розв'язання гострих і невідкладних проблем. Партійні організації, за словами очевидців, уже стогнали від хрущовських ініціатив, записок, виступів та промов. Вони були не в змозі розв'язати власні регіональні проблеми, тому що зверху постійно йшли нескінченні вказівки обговорювати виступи М. Хрущова на пленумах, активах, нарадах. Переважна більшість проголошених ним численних реформ і новацій мали пропагандистський ефект і не давали обіцяних результатів. Особливе роздратування тогочасної державної і партійної номенклатури викликала схильність М. Хрущова до омолодження керівництва, спонтанних, а іноді відверто авантюрних кроків у кадровій політиці, які нерідко ламали людські долі. Негативні наслідки цієї політики особливо добре відчули на собі представники української керівної еліти О. Кириченко, В. Щербицький та Н. Кальченко, які без об'єктивних причин і жодних пояснень були зміщені з високих урядових і партійних посад та переведені на другорядні ролі. Створивши для себе режим одноособової влади, М. Хрущов швидко забув про нещодавню критику «культу особи Сталіна» і був не проти формування «культу» власної персони, що й намагався зробити наприкінці свого керівництва країною. Щоправда, на думку істориків, його не можна було назвати «самодержцем за сталінським зразком», радніше він залишався тільки «кандидатом у Сталіни». Микола Підгорний (1903-1983) Радянський державний і партійний діяч. Народився на Полтавщині. З 1917 р. працював робітником на різних підприємствах Карлівки. У 1931 р. закінчив Київський технологічний інститут харчової промисловості. У 1939— 1940 pp. і 1944-1946 pp. був головним уповноваженим уряду СРСР для переселення української людності з території Польщі до України. З 1946 р. — постійний представник Ради міністрів УРСР при урядові СРСР. У 1963 р. був висунутий на посаду секретаря ЦК КПРС. Протягом наступних років займав високі посади в органах влади. Усунення М. Хрущова від влади Улітку 1963 року М. Хрущов відкликав М. Підгорного з Києва до Москви й призначив його на посаду секретаря ЦК КПРС. Першим секретарем ЦК Компартії України був обраний П. Шелест. Ці партійні діячі, які своєю політичною кар'єрою цілковито завдячували М. Хрущову, незабаром приєдналися до учасників змови, що готувалася керівництвом КДБ та ще одним хрущовським висуванцем — Л. Брежнєвим. Скориставшись відсутністю М. Хрущова, який перебував на відпочинку, члени Президії ЦК КПРС 12 жовтня 1964 року офіційно поставили питання про свою недовіру першому секретареві. Згодом цілком легітимно 14 жовтня вже в присутності самого М. Хрущова пленум ЦК увільнив його від обов'язків першого секретаря ЦК КПРС і голови Ради міністрів СРСР з відверто лицемірним формулюванням: «У зв'язку з похилим віком і погіршенням стану здоров'я». Першим секретарем ЦК КПРС обрано Л. Брежнєва, а на посаду голови Ради міністрів рекомендовано О. Косигіна. Жовтневий (1964 рік) Пленум ЦК КПРС ознаменував собою початок нового етапу радянської історії. До влади в державі й партії приходять представники так званого «третього покоління» радянських керівників. Кар'єра цих людей була тісно пов'язана зі сталінською кривавою кадровою революцією кінця 30-х pp., коли формувався новий керівний апарат замість попереднього, жорстоко знищеного в 1937 році.

Контрольне завдання 48

1. Охарактеризуйте процес обмеження Російською державою автономії Лівобережної України у другій половині XVII ст., які наслідки це мало для населення українських земель.

3 дозволу Єлизавети Петрівни 22 лютого 1750 р. на Лівобережжі обрано гетьманом К. Розумовського. Він плекав надію перетворити гетьманство у родову спадщину, але Катерина II наказала йому добровільно піти у відставку 10 листопада 1764 р. Щоб не допустити розрухів і заспокоїти жителів Гетьманщини, імператриця видала "Маніфест до малоросійського народу", за яким для управління краєм утворювалася друга Малоросійська колегія (1764-1782 pp.), до якої входили чотири українці і чотири росіяни. Президента і прокурора колегії мали призначати лише з росіян. Повноваження першого президента покладались на генерал-губернатора Малоросії - графа П. Рум'янцева. Серед помітних справ колегії варто назвати Генеральний опис Малоросії, який здійснювався у 1765-1769 pp. Описували майно України під претекстом покращання становища народу, a насправді, щоб посилити податкову політику, унормувати привілейований стан старшини, узаконити кріпосне гноблення селян.

У 1781 р. царським указом Гетьманщина як адміністративна одиниця імперії ліквідовувалася, а на її території утворювалися три намісництва - Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське. У 1783 р. указами імператриці закріпачувалися селяни Лівобережжя та Слобожанщини і ліквідовувався полковий та сотенний поділ намісництв. Старшинську владу замінили російською губернською і повітовою адміністрацією. Козацькі клейноди вивезли у Санкт-Петербург. У 1785 р. "Жалуваною грамотою" імператриці українська шляхта і козацька старшина зрівнялися в правах і привілеях з російським дворянством.

2. Розкажіть про внесок українських науковців у перемогу СРСР в роки Другої світової війни

Друга світова війна була для українського народу не лише трагедію, але й героїчною боротьбою з тоталітарними режимами в ім’я перемоги і виживання як нації. Війна, як історична подія, продовжує відігравати суттєву роль у духовному і політичному житті української спільноти, залишається вагомою складовою її історичної свідомості.

У 30-х роках продуктивні сили України стали основною базою воєнно-промислового комплексу СРСР. Питома вага промислової продукції УРСР у загальносоюзному виробництві становила: 60% видобутку вугілля, 67,6% залізної і 35% марганцевої руд, 64,7% чавуну, 48,8% сталі, 74,5% коксу, 49,7% прокату, 58,8% стальних труб, 43% електроенергії. Сільське господарство давало понад 20% хліба, 75,5% цукру, 20% м’яса і 15% масла.

Машинобудування республіки було основним виробником паровозів, дизельних двигунів і турбін для електростанцій і кораблів воєнно-морського флоту. Сучасні бойові кораблі будували на верфях Запоріжжя, Керчі, Києва, Миколаєва, Одеси і Херсона. Харківський завод ім. Комінтерна випустив протягом 1940-1945 рр. 21410 кращих у світі танків Т- 34, з 46127, що виробили 6 танкових заводів СРСР за цей період. До війни вугілля Донбасу споживали 60% металургійних заводів, 70% підпри­ємств основної хімії; 60% залізничного транспорту і майже половина електростанцій СРСР.

Авіаційні підприємства Дніпропетровська, Запоріжжя, Києва і Харкова виробляли бойові літаки, двигуни, різні агрегати й деталі до них.

Напередодні війни республіка була провідним центром гірничого, металургійного, хімічного, тракторного і сільськогосподарського машинобудування. У 1940 р. машинобудівники виробили 671 магістральний паровоз (73,4% загальносоюзного випуску), 16 тис. т гірничого і металургійного устаткування (67,5%), близько 31 тис. тракторних плугів і сівалок (понад 51% ), 10,4 тис. тракторів (33%) і 671 залізнодорожний вагон (33,3%) тощо

Контрольне завдання 49

1. Охарактеризуйте діяльність Кирила Розумовського в контексті спроб відновлення автономії України у складі Російської імперії.

К.Розумовський намагався перебудувати Гетьманщину на самостійну українську державу європейського типу. У процесі цієї перебудови виявилися дві головні політичні течії серед вищої козацької старшини. Одна з них, консервативна (речниками її були генеральний писар Андрій Безбородько йгенеральний підскарбій Михайло Скоропадський), намагалася, зберігаючи традиційний козацький устрій Гетьманщини, наблизити його до шляхетського ладу Речі Посполитої. За гетьманування К.Розумовського Гетьманщину було поділено на повіти,запроваджено систему шляхетських судів — земських, ґродських і підкоморських (1760—1763), війтівські посади у великих містах передано до козацької старшини. Поширилися політичні права старшини, яка частіше брала участь у старшинських з'їздах, «зібраннях», а згодом (1763—1764) у «Генеральному зібранні» в Глухові для обговорення важливіших справ і проектів державних реформ. Термін «шляхетство» став офіційною назвою козацької старшини. Поруч з тим ішов процес обмеження прав посполитих, але одночасно було відкрито ширший доступ до старшини представникам некозацьких верств (духовенство, міський патриціат тощо).

Друга політична течія, до якої належали здебільшого представники молодої старшинської інтелігенції, що здобували часто високу освіту в Західній Європі (речником їх були брати Туманські, зокрема Василь, майбутній генеральний писар), шукала зразків для державної перебудови своєї країни на Заході й воліла встановити в Україні (в дусі освіченого абсолютизму) гетьманську монархію, спадкову в роді Розумовських, але з наданням їй певних конституційних форм парламентарного типу («Генеральні зібрання»). Ця течія набрала більшого впливу на початку 1760-х pp., коли вона 1764 року (мабуть, за згодою К.Розумовського) зробила спробу висунути свої домагання не лише в Україні, але й перед російським урядом.

Це пожвавлення українського політичного життя й думки було пов'язане з діяльністю самого К.Розумовського. Він намагався — але без успіху — дістати право дипломатичних зносин, дбав про розвиток української торгівлі й промисловості, розпочав широку програму «національних строєній» (у зв'язку з проектом перенесення столиці до Батурина — цими заходами керував Г. Теплов), реформував козацьке військо («воїнська екзерциція», за проектом полковника лубенського Івана Кулябки та інші заходи), планував відкриття університету в Батурині, сприяв розвиткові української науки (зокрема історії), літератури й мистецтва.

2. Висвітліть складові процесу «радянізації» Західної України після її включення до складу СРСР, якими були позитивні і негативні наслідки цього.

Після успішного проведення Львівсько-Сандомирської операції і визволення Закарпаття склалися умови для відновлення радянської влади в Галичині і встановлення її в Закарпатті.

Відразу після вступу радянських військ в Західну Україну на роботу в місцеві органи влади, господарську, політичну, та інші сфери із східних областей були направлені працівники різних спеціальностей.До середини 1946 р. сюди прибуло 86 тис. спеціалістів.

Місцевим активістам не довіряли, їх переводили на другорядні посади. Так, наприкінці 1946 р. з 15 120 номенклатурних посад в обкомах партії в Західній Україні працівники місцевого походження займали лише 1 832(12,1%).

Першим заходом нової влади стало утворення спочатку тимчасових, а потім постійних місцевих органів влади у формі Рад.

Здійснювалася націоналізація промисловості, реквізовувались цінності у банках, удержавлювався житловий фонд, сфера торгівлі, установи культури, інколи, інші навчальні заклади, було оголошено державною власністю залізничний транспорт та всю сферу його обслуговування, ліси, надра тощо.

Великі маєтки були конфісковані, а їх землі передавалися безземельним і малоземельним селянам, власників великих промислових підприємств, господарів хуторів, населення прикордонної смуги (загалом 900 тис. осіб) було виселено і депортовано до віддалених районів СРСР.

За вказівками з Москви і Києва керівництво на місцях запроваджувало ті ж порядки, що панували в інших куточках СРСР. Мали місце адміністрування, грубість, порушення законів і прав людини, спостерігались упереджене ставлення до місцевих кадрів, штучне розмежування українців на «східняків» і «западенців».

 Контрольне завдання 50

1. Охарактеризуйте основні причини і наслідки ліквідації Запорозької Січи.

Передумови ліквідації

Вже в другій чверті XVIII століття було зрозуміло, що царизм не має жодних намірів щодо збереження української автономії, передбаченої ще Березневими статтями 1654року. Після двірцевого перевороту 1762 року на московський імператорський престол зійшла Катерина II, дружина імператора Петра III, яка одразу спрямувала всі зусилля на посилення влади самодержавства у величезній імперії. Важливим аспектом у політиці імператриці стало так зване «зросійщення ополячених окраїн» (під «окраїнами» царизм вбачав українські та білоруські землі). Такі плани Катерини II не передбачали ні існування козацької держави Гетьманщини, ні козацьких вольностей, ні Запорізької Січі. Коли 1764 року було ліквідовано гетьманщину, а ще через рік — полково-сотенний устрій на Слобожанщині, останнім оплотом української свободи залишалася Запорізька Січ, яку в панівних колах Росії бачили як «кубло бунтівників та бандитів». Царизм лише чекав слушної нагоди для ліквідації козацької вольниці.

Ліквідація Січі

Така нагода припала на 1775 рік, коли закінчилася Російсько-турецька війна (1768—1774), яку Москві допомогли виграти запорожці, і козаки стали непотрібні. На початку червня 1775 року російські війська під командуванням Текелій Петро Абрамович, які поверталися з турецького походу, раптово оточили Січ. Козаки не чекали на такий розвиток подій, а тому на Запоріжжі тоді перебувало зовсім мало вояків. Більшість запорожців ще не встигла повернутися з турецьких походів, або перебувала на промислах. На Січі зібралася рада на чолі з кошовим отаманом Петром Калнишевським, яка вирішила не проливати християнської крові та добровільно склала зброю перед московитами. 16 червня 1775 року російським військами було повністю зруйновано Січ, а все майно та козацькі архіви було вивезено до Петербурга. Козацьку старшину та кошового отамана Петра Калнишевського звинуватили у зраді та засудили до каторги.

Лише 3 серпня 1775 року імператриця Катерина II видала спеціальний маніфест, який офіційно сповіщав про причини ліквідації Січі. У цьому документі Січ зображувалася як «кубло пияк та розбишак», які жили в неуцтві та заважали царизму вести торгові та культурні зв'язки з сусідами. Про пролиту козацьку кров за царську Росію в ньому не було ні слова.

Наслідки ліквідації Запорізької Січі

Після ліквідації Січі козаки, прагнучи уникнути переслідування з боку царизму, переселилися в пониззя Дунаю, де на турецьких землях ними була заснована Задунайська Січ, яка з перервами та численними переїздами з місця на місце проіснувала до 1828 року. Січ же Запорізька залишилась в пам'яті українців на віки.

2. Проаналізуйте особливості проведення індустріалізації промисловості і колективізації сільського господарства в Україні, якими змінами у соціальної структури суспільства позначилися ці процеси?

Відбудова народного господарства, яка була успішно здійснена завдяки непу у першій половині 20-х рр., не подолала відставання СРСР від технічно розвинутих країн. Слід було здійснити індустріалізацію країни, тобто зробити основою господарства такі галузі виробництва, як: машинобудування, металургія, нафтохімія, електроенергетика, тощо.

На відміну від інших країн в СРСР основні засоби виробництва належали державі, що й обумовило перехід до планової економіки, здійснення п'ятирічних планів 1928/29 - 1932/33, 1933 - 1937 і та ін.

Значна частина великих промислових об'єктів була збудована у роки перших п'ятирічок на Україні. Серед них такі гіганти, як: Дніпрогес. Новокраматорський завод важкого машинобудування, Харківський тракторний, Криворізьський металургійний заводи тощо.

Про методи, темпи, джерела фінансування індустріалізації йшлося на ХІV(1925), ХV(1927), ХVІ(1930), ХVII(1934) з'їздах ВКП(б), інших партійних форумах. Проте на практиці індустріалізація здійснювалася не за рішеннями партз'їздів, а за схемою Сталіна. Країна індустріалізувалася надвисокими темпами за рахунок селянства, ціною зубожіння і каторжної праці мільйонів людей.

На початку індустріалізації була здійснена невдала спроба отримати необхідні кошти шляхом ціновоїполітики (високі ціни на промислову продукцію, низькі — на сільськогосподарську). Малоперспективним здавався і шлях насильницького викачування хліба з окремих селянських господарств.

"Вихід" був знайдений Сталіним у використанні ідеї ленінського кооперативного плану з метою примусового об'єднання хліборобів у колгоспи, що й було здійснено, починаючи з листопадового (1929р.) пленуму ЦК ВКП(б). Одним із наслідків цієї політики став голод 1932-1933 рр., під час якого в Україні загинули мільйони селян. Провина за цю трагедію лежить не тільки на Сталіні, але й на поборниках його політики в Україні: Кагановичі, Молотові, Косіорі, Постишеві, Чубарі та ін., хто активно впроваджував в життя сталінську політику і не наважувався рішуче виступити проти, неї. Разом з тим в СРСР відбувалися позитивні процеси: швидке зростання економічного потенціалу, небувалий підйом науки і техніки, розвиток загальної освіти та професійно-технічного навчання. Лозунги перших п'ятирічок, віра в близьке щасливе життя і реальні кроки в цьому напрямку заохочували людей, до ударної праці. В цій атмосфері у 1935 р. на Донбасі розпочався рух новаторів виробництва, названий на честь шахтаря О. Стаханова.

Головним соціальним наслідком націоналізації засобів виробництва, індустріалізації промисловості та колективізації сільського господарства була ліквідація промислово-фінансової торговельної і сільськоїбуржуазії, створення міського і сільського пролетаріату, позбавленого приватної власності. Вважалося, що були створені соціалістичні за своїм характером класи та ліквідована експлуатація людини людиною. Хоча насправді замість одних панівних класів сформувався новий - партноменклатура, у колективній власності і володінні якої фактично перебували всі засоби виробництва..

За цих умов у 1936 р. була прийнята конституція СРСР і проголошена перемога соціалізму. Однак об'єктивний аналіз радянського суспільства показує, що в ньому поряд з безперечно соціалістичними рисами (соціальні гарантії, планування економіки, суспільний характер виробництва) існували феодальні елементи (сталінська деспотія, кріпосне право, примусова праця, номенклатурні привілеї) Отже, саме гострота цих суперечностей і зумовила особливий драматизм в історії України радянського періоду.

Контрольне завдання 51

1. Охарактеризуйте складові процесу ліквідації автономного устрою Гетьманщини у другій половині XVIIІ ст., які наслідки це мало для України.

Передумови ліквідації

Вже в другій чверті XVIII століття було зрозуміло, що царизм не має жодних намірів щодо збереження української автономії, передбаченої ще Березневими статтями 1654року. Після двірцевого перевороту 1762 року на московський імператорський престол зійшла Катерина II, дружина імператора Петра III, яка одразу спрямувала всі зусилля на посилення влади самодержавства у величезній імперії. Важливим аспектом у політиці імператриці стало так зване «зросійщення ополячених окраїн» (під «окраїнами» царизм вбачав українські та білоруські землі). Такі плани Катерини II не передбачали ні існування козацької держави Гетьманщини, ні козацьких вольностей, ні Запорізької Січі. Коли 1764 року було ліквідовано гетьманщину, а ще через рік — полково-сотенний устрій на Слобожанщині, останнім оплотом української свободи залишалася Запорізька Січ, яку в панівних колах Росії бачили як «кубло бунтівників та бандитів». Царизм лише чекав слушної нагоди для ліквідації козацької вольниці.

Ліквідація Січі

Така нагода припала на 1775 рік, коли закінчилася Російсько-турецька війна (1768—1774), яку Москві допомогли виграти запорожці, і козаки стали непотрібні. На початку червня 1775 року російські війська під командуванням Текелій Петро Абрамович, які поверталися з турецького походу, раптово оточили Січ. Козаки не чекали на такий розвиток подій, а тому на Запоріжжі тоді перебувало зовсім мало вояків. Більшість запорожців ще не встигла повернутися з турецьких походів, або перебувала на промислах. На Січі зібралася рада на чолі з кошовим отаманом Петром Калнишевським, яка вирішила не проливати християнської крові та добровільно склала зброю перед московитами. 16 червня 1775 року російським військами було повністю зруйновано Січ, а все майно та козацькі архіви було вивезено до Петербурга. Козацьку старшину та кошового отамана Петра Калнишевського звинуватили у зраді та засудили до каторги.

Лише 3 серпня 1775 року імператриця Катерина II видала спеціальний маніфест, який офіційно сповіщав про причини ліквідації Січі. У цьому документі Січ зображувалася як «кубло пияк та розбишак», які жили в неуцтві та заважали царизму вести торгові та культурні зв'язки з сусідами. Про пролиту козацьку кров за царську Росію в ньому не було ні слова.

Наслідки ліквідації Запорізької Січі

Після ліквідації Січі козаки, прагнучи уникнути переслідування з боку царизму, переселилися в пониззя Дунаю, де на турецьких землях ними була заснована Задунайська Січ, яка з перервами та численними переїздами з місця на місце проіснувала до 1828 року. Січ же Запорізька залишилась в пам'яті українців на віки.

2. Проаналізуйте позиції щодо перспектив державотворення в Україні провідних українських політичних партій в роки Першої Світової війни.

Створення політичних партій у західноукраїнських землях. 3 огляду на більш сприятливі політичні умови, перші українські політичні партії виникли на терені Австро-Угорської імперії, у Галичині. У 90-х pp. XIX ст. тут провідні позиції зайняли три партії:

-Русько-Українська радикальна партія;

-Українська національно-демократична партія;

-Українська соціал-демократична партія.

У національному питанні ці партії, як правило, стояли на спільній платформі - політична самостійність України як «програма-максимум» (у менший мірі це стосувалося УНДП), а як «програма-мінімум» - вимога об'єднання всіх українських земель в один Коронний край, з правами широкої автономії у складі Австро-Угорської монархії. Це були легальні, парламентські партії, які мали свої фракції в парламенті.

1.1. Русько-Українська радикальна партія (РУРП). Русько-Українська радикальна партія - перша українська політична партія. РУРП утворена в 1890 р. у Львові. Засновниками і лідерами партії були Iван Франко (член партії до 1899 р.), Михайло Павлик (до 1914 р.), В. Будзиновський, С. Данилович, Є. Левицький та ін. Великий вплив на формування ідеології радикального руху мав М. Драгоманов. У своїй діяльності РУРП прагнула поєднувати відстоювання соціальних інтересів українських селян Галичини із захистом національних правукраїнського народу. Під час гострих внутрішньопартійних дискусій між так званими «старими» (I. Франко, М. Павлик) і «молодими» членами партії (В. Будзиновський, В, Охримович, Є. Левицький та ін.) вперше було висунуто й обґрунтовано постулат політичної самостійності України (книжка Ю. Бачинського «Україна ірредента» і друга програма РУРП).

Після розколу РУРП у 1899 р. частина членів увійшла до складу новоорганізованих Української національно-демократичної партії (УНДП) та Української соціал-демократичної партії (УСДП).

Діячі партії відіграли значну роль в організації селянських страйків у Галичині в 1902 p., січового руху, посідали провідні посади в уряді ЗУНР. У 1919-1939 pp. під час польської Окупації Галичини Українська радикальна партія (УРП; колишня РУРП) була однією з найвпливовіших партій так званого легального сектора. У 1926 р. УРП об'єдналася з волинською Українською соціально-революційною партією під назвою Українська радикально-соціалістична партія (УРСП). Чисельність партії досягала .20 тис. чол. Після Другої світової війни діяла в еміграції.

1.2. Українська національно-демократична партія. (УНДП; спочатку Українське національно-демократичне сторонництво) - провідна українська політична партія у Галичині на кінець XIX - початок XX ст. VIІДІІ утворилася внаслідок злиття двох важливих політичних течій - національно-радикального крила Русько-української радикальної партії та народовців - членів Народної ради. Установчий з'їзд партії відбувся 16 грудня 1896 p. у Львові.

Виробленням ідейно-політичної платформи нової партії займався часопис «Будучність», редагований Є. Левицьким, В. Охримовичем та I. Трушем, у якому були опубліковані проекти програми і статуту партії. Серед провідних діячів партії були: Ю. Романчук (голова), К. Левицький (секретар), О. Борковський, I. Белей, М.Грушевський, Є. Левицький, В. Нагірний, Є. Озаркевич, I. Франко. 3 1907 р. партію очолював К. Левицький.

Нова політична структура поєднала в собі широку організаційну мережу народовців та інтелектуальні надбання українських радикалів. Базуючись на національній платформі, вона об'єднала різні верстви українського суспільства і стала першою реальної силою, що змогла протистояти польському націоналістичному натиску в Галичині.

Ідейно-політична платформа УНДП була поєднанням радикальної програми та програми народовців. її творці, вдало використавши теоретичне надбання українських радикалів і багаторічний досвід народовців, створили програму центристської партії. Помірковане та лояльне ставлення українських націонал-демократів до існуючої влади позначилося на формуванні національно-політичного ідеалу. Постулат політичноїнезалежності України не був чітко визначений у програмі партії, а ідея незалежності розглядалася як дуже віддалена перспектива. Центральне місце у програмі партії займала автономістська ідея як найбільш реальна вимога тогочасної політики. Партія наголошувала на необхідності проведення глибокої політичної та економічної організації українського суспільства. Одночасно УНДП продовжувала активно впливати накультурно-освітнє життя Галичини. Вимоги реформи австрійської системи шкільництва й утворення українського університету протягом всього часу існування УНДП були найбільш актуальними напрямами її практичної діяльності.

Демократизм ідейних засад УНДП проявився у прагненні ліквідувати куріальну виборчу систему і запровадити загальне пряме таємне голосування.

У 1918 р. партія відіграла провідну роль у творенні Західноукраїнської Народної Республіки. У квітні 1919 р. змінила назву на Українську трудову партію.

1.3. Українська соціал-демократична партія (УСДП). Українська соціал-демократична партія - легальна реформістська соціалістична партія, що діяла в Східній Галичині та Буковині як одна з автономних секцій Соціал-демократичної робітничої партії Австрії, згодом - як самостійна партія в західноукраїнських землях у складі Польщі. УСДП стояла на позиціях незалежності й соборності України. Спиралась на промислових і сільськогосподарських робітників. Значного впливу в суспільно-політичному житті регіону не мала. Створена у Львові 17 вересня 1899 р. «молодими» радикалами, які вийшли з РУРП.

У роки Першої світової війни УСДП співпрацювала із Союзом визволення України, взяла участь у заснуванні й діяльності Головної Української Ради, пізніше - Загальної Української Ради, Української Національної Ради ЗУНР-ЗО УНР 1918-1919 pp. Із січня 1919 р. перебувала в опозиції до уряду ЗУНР, підтримувала соціалістичний уряд Директорії УНР.

3 1920 р. УСДП перейшла на радянофільські позиції, висунувши у січні 1922 р. вимогу возз'єднання західноукраїнських земель з УСРР. У березні 1923 р. відповідно до рішень VI з'їзду УСДП остаточно перейшла на комуністичні позиції. Частина членів УСДП приєдналася до Комуністичної партії Західної України. Процес поступової відбудови партії на соціал-демократичних засадах завершив з'їзд УСДП, що відбувся у грудні 1928 р. у Львові. УСДП брала участь у спробах консолідації національно-державницького табору, засудила політику «нормалізації», виступила проти диктатури фашизму і комунізму. Але у 1930-х pp. УСДП організаційно була дуже слабкою і помітної ролі у політичному житті не відігравала. Припинила діяльність на початку Другої світової війни.