Наслідки ліквідації Запорізької Січі

Після ліквідації Січі козаки, прагнучи уникнути переслідування з боку царизму, переселилися в пониззя Дунаю, де на турецьких землях ними була заснована Задунайська Січ, яка з перервами та численними переїздами з місця на місце проіснувала до 1828 року. Січ же Запорізька залишилась в пам'яті українців на віки.

2. Дайте стислу характеристику наукових знань, що їх надавали центри освіти на українських землях у ХVІІ ст.

Середня ланка освітніх закладів була представлена народними учи-лищами, семінаріями, колегіумами. Центром вищої освіти й науки в Україні стала Києво-Могилянська академія. Усі типи навчальних закладів сприяли підвищенню освітнього рівня населення. За неповними даними, у Слобідській Україні в 1732 р. діяло 129 шкіл, у 1740-1748 рр. у семи з десяти полків Гетьманщини налічувалося 866 шкіл. На землях Війська Запорізького часів Нової Січі мала добру славу січова школа, де навчалися діти з різних міст. Сільські та міські школи утримувалися громадою - населенням села чи міського приходу. Громади або братства будували приміщення для школи, дбали про матеріальне забезпечення вчителів. Як правило, обов´язки дячка та вчителя покладалися на одну особу.

У західноукраїнських землях через зменшення чисельності православної шляхти та втрату міщанством свого соціально-економічного значення православні братські школи, що виникли при церквах у XI-XII ст., занепадають. На їх місці створюються уніатські школи, підпорядковані ордену Василіан. Однак за своїм характером вони відрізнялися від братських. У ХVІІ ст. василіанські школи були призначені лише для шляхетської молоді й виховували її в католицькому дусі. Діяльність Василіан набула іншого характеру і значного поширення із створенням Едукаційної комісії (1773) - першого в Європі міністерства народної освіти. Ця комісія здійснила реформу шкільної справи, виробила єдиний шкільний статут, надала школам державний статус та виділила грошову допомогу на їх розвиток. Усі ці заходи значно поліпшили матеріальне становище василіанських шкіл та піднесли їх суспільний статус.

На Лівобережжі, Слобожанщині та в Києві існували тільки православні школи. Перші спроби запровадити в Україні обов´язкову початкову освіту було здійснено в Гетьманщині. У 1760-1762 рр. лубенський полковник І. Кулябко наказав сотенним правлінням усіх козацьких синів, здібних до науки, посилати до парафіяльних шкіл, а нездібних, у літах перерослих навчати військовій справі. Проте початкові школи в Україні не здобули сталої організації і з кінця XVIII ст. початкова сільська освіта почала занепадати, що насамперед було пов´язано з закріпаченням селян та ворожим ставленням влади до заснованих не нею навчальних закладів.

Центром освітнього, наукового і культурного життя в Україні була Києво-Могилянська школа, заснована в 1632 р. митрополитом Петром Могилою (15961647). У 1633 р. дістала назву Києво-Могилянська колегія. Завдяки сприянню гетьмана Івана Мазепи в 1701 р. за царськими указами від 11 січня 1694 р. та від 26 вересня 1701 р. вона одержала статус академії та назву Київська академія. Були підтверджені, хоч і формально, її давні привілеї: дозволялося включати до навчальних програм курс богослов´я та організовувати внутрнішнє життя на засадах самоврядування за зразком вищих навчальних закладів Європи.

За гетьманування Івана Мазепи для Києво-Могилянської академії спорудили будинок. Це був період розквіту академії. Кількість студентів досягла 2 тис. Пізніше вона становила 500-1200 осіб. Вікових обмежень не було. Для бідних учнів при академії існувала бурса. Навчалися в ній переважно вихідці з Лівобережжя, але були й студенти з Правобережної України, Закарпаття, Білорусії, Росії, південнослов´янських країн, Молдавії. Академія була світським демократичним всестановим навчальним закладом. У ній навчалися діти духовенства, козаків, селян, міщан.

За змістом навчальних програм і рівнем викладання академія відповідала вимогам європейської вищої освіти. Повний курс навчання тривав 12 років і поділявся на вісім класів. Вищим ступенем навчання були "школи риторики і поетики" (тут вивчалися науки гуманітарного циклу), дворічна "школа філософії" (гуманітарні й природничі науки), чотирирічна "школа богослов´я". В академії навчали граматиці, риториці, філософії й богослов´ю; мовам -слов´яно-руській (тодішній українській літературній), грецькій, латині, польській; літературі - класичній грецькій і римській, частково - середньовічній; поетичному і риторичному мистецтву; історії, географії. Лекції викладалися переважно латиною. З першої половини XVIII ст. в Києво-Могилянській академії систематично викладалися лише іноземні мови. З поглибленням дипломатичних, економічних і культурних зв´язків з Західною Європою виникла потреба вивчати німецьку, французьку, староєврейську мови, і академія достойно виконала це завдання.

У Києво-Могилянській академії працювали видатні вчені, письменники, митці: Л. Баранович, В. Ясинський, Д. Туптало, Ф. Прокопович, С. Полоцький, Г. Кониський, І. Гізель та ін. З неї вийшли філософи й державні діячі, поети й історики, композитори й медики, полководці та юристи, серед них - історик І. Гізель, поет, вчений Ф. Прокопович, письменник і філософ Г. Сковорода, гетьман України І. Самойлович. У 1734 р. в академії навчався М. Ломоносов.

Києво-Могилянська академія була не лише освітним, а й науковим центром. Професори не обмежувались викладанням загальноприйнятих теоретичних курсів, а самостійно розробляли проблеми логіки, семіотики, психології та інших наук. В академії проводилися публічні наукові виступи, ставилися вистави. Високим науковим рівнем вирізнялися праці лінгвіста-орієнталіста С. Тодорського, автора грецької граматики В. Лащевського. У лекціях Ф. Прокоповича вже помітні паростки нової методології, а в поглядах викладачів з´явились елементи раціоналізму і матеріалістичного сенсуалізму. Колишні студенти академії стали авторами козацьких літописів, написаних наприкінці ХVII - на початку XVIII ст.

Велика увага в академії приділялась вихованню студентів на принципах гуманізму і рівності. Це сприяло розвиткові демократичних ідеалів, плеканню у вихованців почуття гідності й взаємної поваги. Основи виховання молоді розробив Петро Могила, виклавши їх у своїх працях, передусім в "Антології", виданій 1636 р. для молодих колегіантів. На формування виховних ідеалів в академії значний вплив мало запорізьке козацтво.

Велике значення для забезпечення високого рівня навчального процесу в Києво-Могилянській академії мала бібліотека, до якої надходили книги з Рима, Парижа, Венеції, Лейпціга, Амстердама, Кракова, Відня та інших книговидавничих центрів Європи. Але найбільшу частину книгозбірні становили українські друки. Зокрема, тут знаходилось перше видання Києво-Печерської лаври "Часослов" (1616), багато примірників "Адельфотеса", надрукованого у Львові і привезеного Іовом Борецьким, "Граматика" (1619) М. Смотрицького, "Лексикон славеноросскій і імен толкованіє" (1627) Памво Беринди та ін. Багато книжок для академії придбав П. Могила. Сюди він передав і свою власну бібліотеку.

Бібліотека академії у ХVІІІ ст. налічувала 12 тис. томів і безліч рукописної літератури та документів, що визначало її як важливий науковий осередок. Однак до нашого часу вона не збереглася. Пожежі 1780 р. і 1811 р. знищили унікальні джерела з історії та культури України.

Києво-Могилянська академія - заклад європейського рівня. їй належить визначне місце в історії культурних зв´язків України із слов´янськими народами. Історія зберегла свідчення, що тут навчалися росіяни, білоруси, молдавани, болгари, серби, хорвати, греки та ін. Вона підтримувала наукові зв´язки з освітніми центрами Кракова, Константинополя, Магдебурга тощо. Деякі студенти і викладачі академії навчалися в Польші, Франції, Італії, Англії, Німеччині. Міжнародні зв´язки Києво-Могилянської академії мають важливе значення для оцінки її місця в історії світової культури.

У другій половині ХVІІ ст. - першій половині ХVІІІ ст. відчувався сильний вплив української культури на весь слов´янський ареал. Нові ідеї та погляди, сформовані в Києві та в Лівобережній Україні, орієнтовані на західні зразки, справили істотний вплив на церковно-релігійне, літературне і особливо освітнє життя Росії. Фактично силами української еліти було підготовлено базу для систематичної вищої освіти в російських землях, зокрема стало регулярним викладання поетики, риторики, філософії.

Професори й вихованці академії сприяли поширенню освіти, розвитку науки та культури серед багатьох східнослов´янських і південнослов´янських народів. З їх допомогою формувалася основа, на якій будувались міжслов´янські відносини в наступні часи. Деяких українських учених запрошували до Сербії, Болгарії, Молдавії. До середини XVIII ст. в Росію змушені були переїхати 30 вчених, художників, музикантів. З-поміж них - С. Полоцький, Є. Славинецький, С. Яворський, Ф. Прокопович та ін., 12 співаків, київські маляри. Вони працювали там учителями, редакторами, перекладачами, єпископами, митрополитами, порадниками Петра І у його реформаторській діяльності, займали важливі державні посади.

У Києво-Могилянській академії здобули освіту 21 з 23 ректорів Московської слов´яно-греко-латинської академії, 95 із 125 її професорів, багато вчителів шкіл Росії. Загалом впродовж 1701-1762 рр. до Московської академії переїхало 95 вихованців Київської академії. Ректорські посади в цей період у Московській академії обіймав 21 вчений, з яких 18 - київські книжники. Крім того, з 25 осіб, які були префектами, 23 - з Києво-Могилянської академії.

Після Полтавської битви (1709) академія зазнала репресій. Разом із занепадом національної державності, культури вона переживала трагічні та гіркі часи падіння і втрат. Із її стін витісняли все українське. 31 жовтня 1798 р., за ініціативою імператора Павла І, академія втратила свій статус. її прирівняли до трьох інших російських академій: Московської, Петербурзької і Казанської. У 1817 р. вона припинила свою діяльність, але через рік була реорганізована в суто релігійний навчальний заклад, що готував кадри духівництва.

Академія заснувала колегіуми в Ніжині, Білгороді, Вінниці, Гощі, Кременці, Чернігові, Переяславі і постійно допомагала їм. У 1727 р. єпископ Є. Тихорський заснував Харківський колегіум, що став центром освіти Слобідської України. З 1765 р. при ньому відкрили додаткові класи, де викладали інженерну справу, артилерію, архітектуру, геодезію, географію. У 1779 р. в Полтаві відкрилась слов´янська семінарія (1786 р. переведена до Катеринослава), в 1780-1789 рр. у Полтавській семінарії навчався І. Котляревський. Тут розпочав свою педагогічну діяльність Г. Сковорода. У колегіумах, крім слов´янських, вивчали французьку, німецьку та італійську мови, історію, географію, малювання. Після закінчення колегіуму студенти могли продовжувати навчання в Києво-Могилянській академії та навчальних закладах Росії.

У Правобережній Україні та в західноукраїнських землях національна освіта була на значно нижчому рівні, ніж у Східній. Саме в цей час припиняють своє існування більшість церковних братств у Галичині, що призводить до занепаду шкільництва. Після шкільної реформи 1776-1783 рр. у західноукраїнських землях були організовані початкові (тривіальні) та неповні середні (головні) школи, де, як правило, навчання велося німецькою мовою.

На Правобережжі більшістю колегіумів - Львівським, Кам´янським, Луцьким, Перемишльським, Ужгородським - керував єзуїтський орден. Львівському колегіуму польський король у II половині XVII ст. надав права академії. Після скасування в 1773 р. єзуїтського ордену частина його шкіл перейшла до членів чернечого чину св. Василія - василіян, які раніше мали кілька колегіумів у Володимирі, Барі, Умані. Крім колегіумів, при монастирях діяли внутрішні школи (студії). У більшості василіянських шкіл вищим курсом вважались риторика і лише в деяких викладалась і філософія.

Розвиток освіти, наукових знань та загалом культури прискорився із поширенням книгодрукарської справи. Бурхливого розвитку друкарська справа набула на початку XVII ст. Друкарні поділялись на стаціонарні, пересувні, братські, церковні, приватні, а з кінця XУIII ст. - громадські. Кожна з друкарень зробила свій внесок у поширення книжкової справи. У Галичині, крім Львівської, з´явилися друкарні в Рогатині, Крилосі, Угорцях, Уневі, Перемишлі. На Волині засновано друкарні в Луцьку, Почаєві, Дермані, Константинові, Крем´янці, Житомирі. Львівська братська друкарня, що мала привілеї на виняткове право друкувати книжки, в XVII ст. видавала букварі накладами 600 - 2 тис., а на початку XVIII ст. - по 6 -7 тис. примірників. У зв´язку із збільшенням освічених людей зростав попит і на іншу друковану продукцію. Почаївські та львівські видання мали гарне графічне оформлення.

Найпотужнішою в Україні залишалась Києво-Печерська друкарня, заснована архімандритом Єлисеєм Плетенецьким у 1615 р. Вона сприяла поширенню друкарської справи не лише в Україні, а й у Росії та Білорусії. Крім молитовників і богослужбових текстів, з друкарні виходили твори тогочасних українських письменників.

Найпопулярнішою друкованою книжкою в Україні став збірник проповідей Й. Галятовського "Ключ разуменія". До найцікавіших київських видань належать такі фундаментальні праці, як "Житія святих" Д. Туптала, "Іфіка ієрополітико"- ілюстроване гравюрами видання з поясненням етичних принципів та норм поведінки, "Вірші на жалосний погреб... Петра Конаше-вича-Сагайдачного" К. Саковича, полемічна "Книга о вірі", авторство якої приписують З. Копистенському, церковносло´янсько-український словник П. Беринди та ін. Лаврська друкарня відзначалася розмаїттям тематики і високим художньо-технічним рівнем друків.

Крім Лаврської друкарні, на Київщині функціонували друкарні у Фастові та Бердичеві. На Поділлі їх було сім. Велику друкарню створено в Чернігові. Ця друкарня публікувала проповіді та вірші Л. Барановича, випустила ряд творів І. Максимовича. В Україні діяли також приватні друкарні: Т. Вербицького, С. Соболя, М. Сльозки, А. Желіборського, К. Транквіліона-

Ставровецького, Т. Вербицького та ін. Зокрема, заслугою Тимофія Вербиць-кого стало видання першого київського "Букваря" і двох Часословів, що містили піснеспіви на честь старокиївських святих - князів Володимира, Бориса і Гліба, Антонія і Феодосія Печерських. Визначними українськими друкарями і видавцями стали С. Будзинда, А. Скольський, Я. Шеліга, С. Ставницький, мандрівний друкар П. Люткевич та ін.

З XVIIІ ст. з´являються друкарні губернського підпорядкування: Лисаветградська, Кременчуцька, Київська, Бендерська, Катеринославська, Харківська, Чернігівська, Кам´янецька, Миколаївська. Крім церковної літератури, друкувалися книжки для шкіл, твори літературного та ужиткового змісту, науково-богословські видання.

Загалом стаціонарних друкарень було обмаль. Деякі з них існували протягом нетривалого часу. Через примітивну техніку тогочасні друкарні не були високопродуктивними. Так, з початку свого існування і до 1622 р. Львівська друкарня видрукувала 13 назв книжок, Київська за 1615-1630 рр. - 40, в тому числі знаменитий "Требник" П. Могили, Почаївська - 187 назв книг, а за значно коротший період у Чернігові вийшло друком понад 50 назв книг.

Втрата української державності призвела до занепаду книгодрукування. Після підпорядкування Київської митрополії Московській патріархії (1686) українське друкарство зазнало переслідувань. Московська влада почала уніфікувати мову на московський зразок у виданнях, призначених для України. 5 жовтня 1720 р. Петро І видав законодавчий акт, за яким започатковувалась цензура і фактично заборонялась українська мова.

З цього часу багато українських друкарень поступово занепадають. Зокрема, втратили свій український характер такі відомі друкарні, як Києво-Печерська і Чернігівська. За порушення наказу царя Чернігівську друкарню конфіскували і вивезли до Москви. На Поділлі та Закарпатті друкарство не набуло розвитку: всі друкарні існували недовго і не були українськими, а випущені там книжки використовувалися лише для місцевого вжитку.

Однак виникнення книгодрукування та його поширення в Україні мало величезне значення для культурного поступу. Воно стало показником не лише значного культурного розвитку, а й здатності українців до сприйняття надбань цивілізації та інтеграції в європейський культурний простір.

Контрольне завдання № 33

1. Дайте визначення «історичної етнології», охарактеризуйте її основні поняття та категорії.

Історична етнологія— розділ етнологічної науки, предметом вивчення якого є походження і формування окремих етносів (етногенез), етнічна історія, генезис та історія традиційних форм народного побуту і культури окремих етносів, етнологія етносів, що зникли (див. Палеоетнологія), формування й еволюція господарсько-культурних типів та історико-етнографічних областей. Важливу роль в історичной ентології відіграє культурно-генетичний напрям, що досліджує головним чином генезис та еволюцію окремих компонентів народної культури, в тому числі матеріальної, духовної, соціо-нормативної в її етнічній своєрідності.

Дослідження в історичній етнології базуються як на власне етнологічних матеріалах, так і на власне історичних,археологічних, лінгвістичних, антропологічних, ономастичних та інших джерелах, які залучаються комплексно.

Історична ентологія як розділ етнологічної науки сформувалася впродовж останніх десятиліть. Однак уже в період виникнення еволюціонізму (однієї з перших наукових етнологічних шкіл) в 60—70х pp. XIX ст. історико-етнографічні дослідження застосовувалися досить широко. Разом з критикою найслабкіших сторін еволюціонізму на межі XIX—XX ст. чимало західних етнологів відмовилися від історичного підходу до етнологічних явищ і народної культури в цілому. Останнього часу інтерес до проблем історичної етнології в західній етнології значно зріс. У марксистській і радянській етнологічних школах історичній етнології приділялася велика увага, що зумовлювалось історико-матеріалістичним підходом до розвитку народної культури і формування етносів.

- розділ етнологічної науки, предметом вивчення якого є походження і формування окремих етносів (етногенез), етнічна історія, генезис та історія традиційних форм народного побуту і культури окремих етносів, етнологія етносів, що зникли (див. Палеоетнологія), формування й еволюція господарсько-культурних типів та історико-етнографічних областей. Важливу роль в історичной ентології відіграє культурно-генетичний напрям, що досліджує головним чином генезис та еволюцію окремих компонентів народної культури, в тому числі матеріальної, духовної, соціо-нормативної в її етнічній своєрідності.

Дослідження в історичній етнології базуються як на власне етнологічних матеріалах, так і на власне історичних, археологічних, лінгвістичних, антропологічних, ономастичних та інших джерелах, які залучаються комплексно.

Історична ентологія як розділ етнологічної науки сформувалася впродовж останніх десятиліть. Однак уже в період виникнення еволюціонізму (однієї з перших наукових етнологічних шкіл) в 60-70х pp. XIX ст. історико-етнографічні дослідження застосовувалися досить широко. Разом з критикою найслабкіших сторін еволюціонізму на межі XIX-XX ст. чимало західних етнологів відмовилися від історичного підходу до етнологічних явищ і народної культури в цілому. Останнього часу інтерес до проблем історичної етнології в західній етнології значно зріс. У марксистській і радянській етнологічних школах історичній етнології приділялася велика увага, що зумовлювалось історико-матеріалістичним підходом до розвитку народної культури і формування етносів.

2. Розкажіть про рух «шістдесятників» в радянській Україні, визначте його значення в контексті українського державотворення.

Шістдеся́тники — назва нової генерації (покоління) радянської та української національної інтелігенції, що ввійшла у культуру (мистецтво, літературу тощо) та політику вСРСР в другій половині 1950-х — у період тимчасового послаблення комуністично-більшовицького тоталітаризму та хрущовської «відлиги» (десталінізації та деякоїлібералізації) і найповніше себе творчо виявила на початку та в середині 1960-х років (звідси й назва).

Шістдесятники виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості.

Основу руху шістдесятників склали письменники Іван Драч, Микола Вінграновський, В.Дрозд, Гр.Тютюнник, Б.Олійник, В.Дончик, Василь Симоненко, Микола Холодний,Ліна Костенко, В. Шевчук, Є. Гуцало, художники Алла Горська, Віктор Зарецький, Борис Чичибабін, літературні критики Іван Дзюба, Євген Сверстюк, режисер Лесь Танюк, кінорежисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, перекладачі Григорій Кочур, Микола Лукаш та інші. Шістдесятники протиставляли себе офіційному догматизмові, сповідували свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Значний вплив на їх становлення справила західна гуманістична культура, традиції «розстріляного відродження» та здобутки української культури кінця ХІХ — початку ХХ ст.

Шістдесятники розвинули активну культурницьку діяльність, яка виходила за межі офіціозу: влаштовували неформальні літературні читання та художні виставки, вечори пам'яті репресованих митців, ставили замовчувані театральні п'єси, складали петиції на захист української культури. Організовані у 1960 р. Клуб творчої молоді в Києві та в 1962 р. клуб «Пролісок» у Львові стали справжніми осередками альтернативної національної культури. Шістдесятники відновили традиції класичної дореволюційної інтелігенції, якій були притаманні прагнення до духовної незалежності, політична відчуженість, ідеали громадянського суспільства та служіння народові.

Культурницька діяльність, яка не вписувалась у рамки дозволеного, викликала незадоволення влади. Шістдесятників не вдалося втримати в офіційних ідейно-естетичних межах, і з кінця 1962 р. почався масований тиск на нонконформістську інтелігенцію. Перед шістдесятниками закрилися сторінки журналів, посипалися звинувачення у «формалізмі», «безідейності», «буржуазному націоналізмі». У відповідь шістдесятницькі ідеї стали поширюватися у самвидаві.

Наштовхнувшись на жорсткий опір партійного апарату, частина шістдесятників пішла на компроміс із владою, інші еволюціонували до політичного дисидентства, правозахисного руху та відкритого протистояння режимові.

Контрольне завдання № 34

1. В чому полягали особливості національної політики СРСР стосовно Українського питання» в післявоєнний період (1934 – 1991 рр.)?

2. Праналізуйте процес ліквідації неписьменності та становлення системи навчальних закладів в радянській Україні 1917 – 1930-х рр.

У грудні 1917 р. більшовики на своєму з’їзді у Харкові проголосили Українську Радянську Республіку. Але їх влада в Україні в перші роки поширювалася лише на сході (Донбас), території УНР вони окуповували лише періодами. В перший (січень-лютий 1918 р.) і другий (лютий-серпень 1919 р.) періоди свого панування вони дотримувалися в освіті принципу про те, що українське населення саме вправі вибирати мову навчання своїх дітей. Але через сітку спеціальних агітаторів більшовики добивалися схильності людей до російської мови, що, у свою чергу, сприяло руйнуванню української освіти.

Остаточно радянська влада в Україні закріпилася з часу третього окупування її більшовиками (з грудня 1919 р.). Спочатку українські більшовики не мали чіткої освітньої політики, спрямувавши свої зусилля, передусім, на ліквідацію старої системи освіти, відокремлення школи від церкви, формування нового апарату управління освітою, втягнення у революцію і привернення на свою сторону широких мас учительства тощо. У грудні 1917 р. вони створили Народний Комісаріат Освіти України на чолі з В. Затонським.

Нову українську систему освіти більшовики намагалися будувати за російським зразком. Беручи за основу "Положення про єдину трудову школу", що діяло в Радянській Росії, вони прийняли у травні 1919 р. "Положення про єдину трудову школу УРСР". "Положення" передбачало: запровадження безплатного і спільного навчання дітей обох статей з 8-ми років, загальноосвітній і політехнічний характер навчання, заборону релігійного виховання, введення в основу роботи школи продуктивної праці дітей. Заперечувалися перевідні і випускні екзамени, не допускалися домашні завдання учням, поділ на класи замінювався поділом на групи за рівнем підготовленості дітей до певних видів занять, ліквідовувалася 5-бальна система оцінювання знань.

У липні 1920 р. Наркомос УРСР видав "Декларацію про соціальне виховання дітей". У ній визначалися основні принципи політики Радянської України у галузі освіти і виховання підростаючого покоління. "Декларація" вказувала на необхідність виховання дітей в дусі комунізму, трудового виховання, поєднання навчання і виховання у єдиному процесі. Окремі питання у документі трактувалися з позицій теорії "відмирання школи", замість шкіл рекомендувалися дитячі будинки та дитячі комуни, основним підручником проголошувалося життя, недооцінювалася роль сім’ї у вихованні дітей (виходили з помилкової думки про неминуче відмирання сім’ї в умовах соціалізму), а саме соціальне виховання розглядалося як засіб руйнування сім’ї і усунення її від виховання дітей.

У березні 1920 р. було затверджено українську радянську систему освіти, яка діяла з різними доповненнями десять наступних років. В основу даної системи було покладено соціальне виховання, а робота всіх освітніх і виховних закладів будувалася за трудовим принципом (на базі продуктивної праці для виявлення професійних нахилів дітей) і за своїми завданнями та змістом утворювала єдину систему професійної освіти. Її автор тодішній Нарком освіти Г. Гринько виходив з важливих потреб українського народу:

– необхідність підготовки кваліфікованих робітників для потреб відбу­дови господарства;

– необхідність організації захисту дітей і турботи про них через велику кількість сиріт і напівсиріт, які з’явилися у результаті революції та війни (~ 1 млн. або 1/8 всіх дітей).

Схема шкільної освіти за проектом Г. Гринька була такою: дошкільні заклади соціального виховання (дитячий садок, дитячий будинок, комуна, колонія) для дітей від 4 до 8 років; єдина трудова школа для дітей від 8 до 15 років (I концентр 4-річний – з 8 до 12 років, II концентр 3-річний – з 12 до 15 років); професійні школи (для молоді віком 15-18 років) і вищі навчальні заклади (технікум, інститут, академія).

Хоч у травні 1920 р. було прийнято спільне рішення Наркомосів Ук­раїни і Росії "Про єдність освітньої політики", але українська система освіти складалася дещо відмінно від тієї, що діяла в Росії, хоч і будувалися вони за одним трудовим принципом. У Росії освіта була політехнічною, а в Україні всі навчальні заклади, поєднуючись з виробництвом вже з першої ланки, утворювали єдину систему професійної освіти. У Росії єдина трудова школа була дев’ятирічною, а в Україні – семирічною. У Росії технікум був підготовчою школою до інституту, а в Україні інститут і технікум визна­валися як рівноправні вищі учбові заклади з тією різницею, що технікум випускав вузьких спеціалістів-інструкторів, а інститут – висококваліфі­ко­ваних спеціалістів-практиків. На відміну від російської українська система виключала зі своєї схеми університети, у 1920 р. вони були реорганізовані в інститути народної освіти. Підготовку вчених з тієї чи іншої галузі науки здійснювали академії і різні інститути теоретичного знання.

З погляду наукової педагогіки українська система освіти стояла нижче від російської. Але її існування свідчило про невеликий тиск Москви і про певну незалежність Наркомосу України від уряду Росії. Розходження в українській і російській системах освіти зберігалися аж до 1930 р.

В цілому проект Гринька будувався за основними принципами, які майже не відрізнялися від тих, які були прийняті в Українській державі: школа мала бути єдиною, трудовою, виховною і національною. Але в умовах радянської влади національною вона могла бути лише за формою, а зміст її був інтернаціональний. Не дивлячись на те, що у вихованні проголошувався принцип народної творчості, все шкільництво підпорядковувалося більшовицькій партії і її центральним органам, без волі яких нічого не можна було робити.  

Контрольне завдання № 35

1. Подайте порівняльну характеристику особливостей етнополітики Російської та Австрійської імперій стосовно «українського питання».

Поділи Польщі призвели до того, що з ліквідацією державних кордонів між Ліво- та Правобережною Україною, створилися сприятливіші умови для розвитку українського народу як у господарській, так і в духовній сферах.

Останнє десятиріччя перед визвольною війною 1648—1654 pp. було часом особливо жорстокого феодального гніту. Польські й полонізовані українські магнати й козацтва, міщанства шляхтичі, захопивши родючі українські землі й зайнявши всі адміністративні посади — воєвод, старост, каштелянів та ін.,— по-хижацькому грабували природні багатства, неймовірно експлуатували населення, насамперед селян. Панщина у "багатьох місцевостях України, зокрема, у Східній Галичині й на Волині, досягла 5—6 днів на тиждень.

Соціально-економічне гноблення доповнювалося жорстоким націонаціонально-релігійним гнітом. Використовуючи зраду найбільших українських магнатів і частини вищого православного духівництва, польські шляхтичі силою насаджували в Україні католицизм і уніатство, перешкоджали розвитку шкіл, освіти, української культури, утискували православних і їхню віру, знущалися з православних священиків, захоплювали й руйнували церкви та монастирі.

Та, незважаючи на жорстоке національне і релігійне гноблення, полонізувалась і окатоличилася лише верхівка українських феодалів. Основна ж частина українського населення — селяни, козаки, міщани — лишилися вірними своїй мові, культурі, вірі, національним традиціям. В українських землях — Лівобережжі і Слобожанщині, які входили до складу Росії, відбувалися в основному ті самі суспільно-економічні процеси, що й в усіх російських землях, — посилювався кріпосницький гніт і водночас відбувався розклад феодально-кріпосницької системи, в надрах якої формувався капіталістичний уклад

2. Якими, на вашу думку, є досягнення і прорахунки двадцятирічного розвитку України як незалежної держави?

З того, що вдалося, — це те, що Україна стала повноцінною незалежною державою з власною політичною системою, економікою і з власною ідентичністю. 20 років тому впевненості в цьому не було. Зараз це видається надто різким, але тоді багато хто говорив, що Україна не є нормальною країною, що всі її кордони — штучні: чому там опинилися Одеса, Чернівці, Крим, Львів і т. д.

Дехто висловлював досить легковажні припущення, що мовні поділи всередині України призведуть до невдалих спроб створити державу. Це змінилося. Україна має свою ідентичність як країна. Гадаю, це чудово ілюструють футбольні матчі між командами України й Росії, коли незалежно від мови спілкування, уболівальники підтримують українську збірну. 20 років незалежності утвердили в свідомості людей ідею України як окремої держави.

Інша позитивна річ: політична система України відрізняється від російської. Наприклад, українських призовників не посилають воювати в Чечні або в Грузії. І хоча я стурбований тенденціями останніх кількох років, але все одно в Україні і засоби масової інформації, і політичний ландшафт вирізняються плюралізмом, якого й близько немає в Росії: тут немає відповідника Володимира Путіна, немає відповідника російської ФСБ — українських «силовиків», так би мовити. Це позитивні моменти.

А негативом стала неспроможність швидко інтегрувати Україну з Європою. Це можна пояснити великою мірою тим, що Україна успадкувала некомпетентний, непридатний, провінційний радянський чиновницький апарат, який був просто нездатний готувати країну до інтеграції з ЄС.

Зі свого боку Європейський Союз також не продемонстрував стратегічного бачення в ставленні до України. Тому ми хоч і не повністю змарнували ці 20 років, але це були 20 років здебільшого втрачених можливостей у справі інтеграції України з ширшою європейською родиною.

Контрольне завдання 36

1. Коли і чому ВУАН було перейменовано в Академію наук УСРР, які провідні наукові школи існували в її установах у той час?

Гетьман Павло Скоропадський 14 листопада 1918 р. підписав закон про заснування Української академії наук (УАН) у Києві та наказ про призначення першого складу УАН Першими українськими академіками стали історик Д. Багалій сходознавець, славіст та письменник А. Кримський, літературознавець М. Петров, лінгвіст С. Смаль-Стоцький, природознавець В. Вернадський, біолог М. Кащенко, вчений у галузі механіки С. Тимошенко, геолог П. Тутковський, економіст М. Туган-Барановський, правник Ф. Тарановський, економіст В. Косинський та історик О. Левицький.УАН виникла не на порожньому місці. Наукову традицій: України ще з XIX ст. започаткували вищі школи та наукові товариства Росії та Австро-Угорщини, що діяли в межах українських земель. Та безпосередніми попередниками УАН були передусім Наукове товариство ім. Шевченка у Львові (НТШ) та Українське наукове товариство у Києві (УНТ). Ці недержавні наукові об'єднання стояли за крок до формального перетво­рення в Українську академію наук.Після Лютневої революції 1917 р. у Києві із членів УНТ було створено комісію для організації Академії наук. За концепцією голови УНТ Михайла Грушевського Академія мала бути недержавним громадським об'єднанням учених на кшталт НТШ чи УНТ. Проте за часів Центральної Ради таку реорганізацію з різних причин здійснити не вдалося.

В Українській Державі Павла Скоропадського портфель міністра народної освіти отримав Микола Василенко. На його думку, утворити національну академію наук у Києві мала держа­ва. Для організації академії М. Василенко запросив визначного організатора науки та палкого прихильника створення мережі державних науково-дослідних установ Володимира Івановича Вернадського, який тоді перебував на Полтавщині. Комісія, яку очолив В. Вернадський, виробила законопроект про створення академії та розробила її статут. А після заснування АН та призначення гетьманом її першого складу 27 листопада 1918 р. В будинку УНТ по вул. Ярославів Вал, 36 відбулося установче Спільне зібрання (тепер на фасаді цього будинку на честь заснування УАН встановлено меморіальну дошку). Тоді першим президентом Академії було обрано В. Вернадського, а неодмінним секретарем А. Кримського. Вважаючи президентство в Академії несумісним із будь-якою політичною діяльністю, В. Вернадський наступного дня оголосив про свій вихід із ка­детської партії та її центрального комітету.

Українська академія наук почала діяти, хоча умови для її праці були вкрай незадовільними. Наступні численні зміни політичної влади в Києві, розруха, голод, кінець кінцем, матеріальні нестатки стояли на заваді науковій та науково-організаційній праці вчених. Кілька місяців УАН не мала навіть свого приміщення. Нарешті в лютому 1919 р. садибу пансіону графині Левашової «з усім належним їй рухомим майном» було передано у власність УАН. Цьому Академія мала завдячувати радянській владі, що, на відміну від української Директорії, прихильно поставилася до Академії наук.

Двоповерховий будинок дівочого пансіону графині Є. Левашової було зведено за проектом архітектора О. Беретті у 1850-х роках, коли активно забудовувалась Університетська (тепер Володимирська) вулиця. У 1891-1892 рр. будівлю було реконструйовано й добудовано третій поверх. До 1919 р. тут розташовувалися різні навчальні заклади для дівчат, а також проживали близько 100 учениць жіночої Фундуклеївської гімназії. Від 1919 р. будинок по вул. Володимирській, 54 належить Академії наук. Спочатку в ньому перебували численні наукові установи Академії. Тепер, коли науково-дослідні інститути мають власні приміщення, тут перебуває Президія Національної академії наук України.

Назва Академії наук упродовж більш ніж 80-літнього її існу­вання змінювалася кілька разів. 1921 р., щоб підкреслити загальноукраїнський характер академії, її було названо Всеукраїнською академією наук (ВУАН). 1936 р. після перейменування Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР) на Українську Радянську Соціалістичну Республіку (УРСР) Академія дістала назву Академії наук УРСР. 1991 р. після проголошення незалежності України вона стала АН України і, нарешті, 1994 р. - Національною академією наук України (НАН України).

Президентами Академії після Володимира Вернадського були правник Микола Василенко (липень 1921 - лютий 1922), історик Орест Левицький (березень - травень 1922), ботанік Володимир Липський (1922-1928), мікробіолог і епідеміолог Данило Заболотний (1928-1929), патофізіолог Олександр Богомолець (1930-1946), біохімік Олександр Палладій (1946-1962). З 1962 р. президентом є учений в галузі металургії і технології металів Борис Патон.

Іменами видатних учених, які працювали у ВУАН, АН УРСР і НАН України, названі київські вулиці. Є в нашому місті вулиці М. Василенка, академіків В. Вернадського, О. Білецького, М. Біляшівського, О. Богомольця, Л. Булаховського, В. Глушкова, Б. Горбунова, М. Грушевського, М. Доброхотова, А. Кримського, О. Палладіна та ін. Імена найвидатніших учених та організаторів української науки є і в назвах численних науково-дослідних академічних установ, наприклад: Національна бібліотека України ім. В. Вернадського, Інститут мікробіології й вірусології ім. Д. Заболотного, Інститут фізіології ім. О. Бого­мольця, Інститут біохімії ім. О. Палладіна, Інститут кібернетики ім. В. Глушкова, Інститут електрозварювання ім. Є. Патона, Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. Гру­шевського та ін. Праця видатних науковців вшанована числен­ними меморіальними дошками на фасадах будинків, де вони працювали й мешкали, а також пам'ятниками. Зокрема, на проспекті Перемоги встановлений пам'ятник першому президенту НАН України В. Вернадськом

2. Охарактеризуйте специфіку етнополітичної ситуації у Кримській Автономії в 1990-х рр.

Контрольне завдання 37

1. Проаналізуйте законодавчу базу, яка регулює умови культурного і духовного розвитку національних меншин у сучасній Україні.

В добу становлення незалежної Української держави проблема надійного захисту національних меншин стала пріоритетною. Усвідомлюючи, що культура є одним з найбільших надбань будь-якої нації, що вона – сутність нашої національної індивідуальності, своєрідності національного світобачення й світосприйняття, що це ключ до наших духовних таємниць, живлячий сік наших генетичних пракоренів, в Україні розроблено і створено законодавство в питаннях збереження ідентичності і культурної самобутності національних меншин, що відповідає світовим стандартам.

На цих засадах побудовано Декларацію прав національностей України, прийняту в листопаді 1991р. А в статті 6 Закону України “Про національні меншини в Україні” зазначено, що держава гарантує всім національним меншинам права на національно-культурну автономію: користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови в державних навчальних закладах або через національні культурні товариства, розвиток національних культурних традицій, задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації. Пам’ятки історії і культури національних меншин в Україні охороняються законом [2, 3].

Світова спільнота прийшла до розуміння того, що асиміляція етносів, зникнення з ужитку їхніх культур, які містять небачені й нечувані скарби, може призвести до інтелектуальної катастрофи людської цивілізації. Злиття кордонів різних держав, уніфікація їхніх грошових одиниць і глобалізація економічних проблем, що у нинішньому світі має як гарячих прихильників, так і запеклих супротивників, не повинні тягнути за собою злиття мов культур і націй.

З метою досягнення більшого єднання між народами для збереження та втілення в життя ідеалів і принципів, які є їх спільним надбанням, держави-члени Ради Європи та інші держави підписали в 1995 році у Страсбурзі Рамкову конвенцію про захист національних меншин. Одним із засобів досягнення цієї мети є збереження та подальше здійснення прав і основних свобод людини. В тексті Конвенції йдеться про те, що плюралістичне та справді демократичне суспільство має не тільки поважати етнічну, культурну, мовну та релігійну самобутність кожної особи, яка належить до національної меншини, але й створювати відповідні умови для виявлення, збереження та розвитку цієї самобутності що створення клімату терпимості та діалогу є необхідним для того, щоб культурне розмаїття стало джерелом та чинником не розколу, а збагачення кожного суспільства.

Стаття 5 цієї Конвенції зобов’язує держави, що приєдналися до неї, створювати необхідні умови для того, щоб особи, які належать до національних меншин, мали можливість зберігати та розвивати свою культуру, зберігати основні елементи своєї самобутності, зокрема релігію, мову, традиції та культурну спадщину

2. Визначте досягнення і прорахунки в науково-технічному розвитку України в перше десятиліття після проголошення державної незалежності України.

З НТУ “ХПІ” пов’язано зародження української технічної науки в галузях механіки, теорії міцності, прикладної хімії, авіації, ядерної фізики та кріоге­нетики, електро – та теплоенергетики, тракторобудування, тепловозо­будування тощо. Саме наукові здобутки харківських політехників лягли в основу ство­рення найкращого у другій світовій війні танка Т-34, магістраль­них тепловозів з показниками світового рівня, найпотужніших турбоагрегатів Дніпрогесу й атомних електростанцій України та країн зарубіжжя, трактор­ного парку нашої держави, системи управління ракетно-космічної техніки та інші.

Тільки в нашому університеті в умовах розбудови незалежності готуються фахівці з таких важливих галузей техніки, як турбобудування для атомних, теплових, гідроелектростанцій, потужного електромашинобудування, тракто­робудування, комп’ютерних систем управління двигунів внутрішнього згоряння, котлореак­то­­робудування, технології жирів і жирозамінників, танко­будування, електроізо­ля­ційної і кабельної техніки та інші.

Роки незалежності наповнені напруженою працею всіх політехників. Значна увага приділялася процесу оновлення змісту освіти. Ректор  НТУ “ХПІ”, Заслужений працівник вищої школи, лауреат Державної премії  України в галузі науки і техніки підводячи підсумки розвитку університету підкреслив: “За роки Незалежності України в НТУ “ХПІ” відкрита 31 нова спеціальність, зараз ми приймаємо на навчання за 72 спеціальностями. Серед них такі актуальні, сучасні як ресурсозбереження, медичної електроніки, інтелектуальної власності, нетрадиційних  відновлюваних джерел енергії, інформаційних керуючих систем тощо. Найновіша з них – “Комп’ютерний екологічно-економічний моніторинг” на молодому факультеті інформатики і управління. Створено спільно з Українською академією банківської справи два нових факультети – “ Банківських та інформаційних технологій” і  “Фінансів і прикладної лінгвістики”.

 В університеті за останні роки простежується пожвавлення наукової діяльності, зростання інтересу до розробок наших науковців і інженерів, обсяг яких становить зараз більш як 5 млн. гривень. Більшість із них виконується за конкретними замовленнями підприємств згідно з умовами крупномасштабного Договору з Харківською держобладміністрацією та спіл­кою промисловців і підприємців, заключеним у травні 2000 р. Справжнім парадом ідей вчених стала виставка-ярмарка “Наука Харківщини – 2000”, в якій харківські політехніки взяли активну участь. Високими нагородами виставки була відзначена значна кількість їх експонатів.

Лише за останні два роки політехніки захистили близько 20 докторських та 100 кандидат­ських дисертацій. Науковці університету останнім часом майже щороку отримують Державні премії в галузі науки і техніки, залишаються в авангарді науково-технічного потенціалу нашої держави. Далеко за межами України відомі численні наукові школи, такі як з проблем органічних палив, фізики металів, високих технологій металообробки, електроприводу, двигунів внутрішнього згоряння, промислової та медичної електроніки, інформаційної техніки, систем управління турбінобудування, технології електрохімії, азотного синтезу тощо.

Пожвавилися зв’язки та співраця політехнічного з індустріальними гігантами ДП “Завод ім. Малишева”, ВАТ “ХТЗ”, ВО “Турбоатом”, ХЕМЗ, ВО “Моноліт” і багатьма іншими. Саме на ці підприємства йде працювати близько 90 відсотків випускників університету.

Враховуючи загальнодержавне і міжнародне визнання результатів діяль­ності та вагомий внесок у розвиток національної вищої освіти і науки Харківському політехнічному 11 вересня 2000 року Указом Президента Украї­ни надано статус Національного технічного університету.

Життя політехніків не стоїть на місці, як і життя нашої молодої держави, завдання ускладнюються, з’являються нові проблеми. Найголов­нішими з них для політехнічного сьогодні є створення моделі спеціаліста ХХІ століття з творчим гуманістичним моральним імперативом, яка зараз активно втілюється в життя. Для її втілення впроваджуються найновіші інформаційні технології в освіті, в наукових дослідженнях, у виробництві, розширюється застосування нана-техно­логій, проінжинірінгу та інших високих технологій, дистаційного навчання. Виходячи із загальноуніверситетської концепції розвитку НТУ “ХПІ”, розроблені та успішно реалізуються цільові програми “Підручник” і “Кадри”.

Вирішення цих та нових завдань базується на прогресивних методологіях, методично-організаційних підходах, що сприяють підвищенню якості освіти. Серед цих підходів є формування інже­нерного корпусу, носіїв технічної політики України, з гуманістичним світоглядом; наскрізна фундаменталізація та інформатизація професійної освіти; підготовка студентів до творчого пошуку та прийняття патентноспроможних рішень; широке впровадження ефективних технологій технічної освіти і перш за все: комплексного дипломного проектування, наближеного до умов КБ; курсового та бакалаврського ігрового проектування; модульного профе­сійного навчання, новітніх психотехнологій; наскрізна екологічна менедж­ментська підговка фахівців та інше.

Харківські політехніки мали і мають вагомий внесок в технічну політику України, в створення і розбудову економіки держави, являють собою один із форпостів національної науки та технічної освіти. Видатні здобутки НТУ “ХПІ” у минулому та в умовах  сьогодення закладають міцний фундамент розвитку університету, як невід’ємного етапу подальшої розбудови могутньої незалежної держави – України.

Контрольне завдання 38

1. Розкрийте зміст, визначте значення Закону «Про національну персональну автономію», схваленому Центральною Радою 9 січня 1918 року?

- один з найважливіших правових актів конст. характеру в Українській Народній Республіці. Прийнятий в один день з IV Універсалом — 9(22).І 1918. Надавав рос, євр. і польс. націям право на нац.-персональну автономію. Білоруси, чехи, молдавани, німці, татари, греки та болгари, що мешкали в Україні, могли користуватися таким правом після подання відповідної заяви до Генерального суду УНР, підписаної не менш як 10 тис. гр-н, не обмежених у політ, правах. Протягом 6 міс. суд мав винести рішення і сповістити про нього Генеральний секретаріат. Нації, не зазначені у цьому переліку, за своїм бажанням могли подавати такі ж заяви, але вже на розгляд парламенту УНР.Центр. Рада проголошувала право на самост. творення свого нац. життя невід'ємним природ, правом нації. Будь-яка з них могла створювати на тер. України власний нац. союз. До нього входили б поіменно всі люди, прізвища яких включалися до «національного кадастру». Останній мав публікуватися для заг. відомості, і кожен гр-нин отримував право вимагати як включити його до кадастру, так і виключити зі списків. Нац. союзові належало виключне право представництва даної нації перед держ. і громад, установами. Кошти союзів мали складатися з відрахувань центру та органів місц. самоврядування від сум, спеціально призначених на ці справи, пропорційно до кількості членів того чи того союзу. Його бюджет міг також поповнюватися за рахунок оподаткування власних членів і встановлення для них відповідних позик. Структура та склад кер. органів нац. союзу визначались установчими зборами нації, делегати до яких обиралися з числа гр-н віком понад 20 років на основі загального, без різниці статі і віри, та рівного виб. права, через безпосередні вибори і таємне голосування з використанням принципу пропорц. представництва. Компетенція нац. союзу мала встановлюватись і затверджуватись Установчими зборами УНР або її парламентом. Усі_рргани нац. союзу вважалися державними. Його вищим представн. органом були нац. установчі збори, а виконавчим — нац. рада. Вони мали право видавати закони у межах своєї компетенції. Влада нац. союзу поширювалася на всіх його членів, незалежно від місця їх мешкання у межах УНР. Спори між органами нац. союзу, з одного боку, та органами ін. нац. союзів або держ. урядування і місц. самоврядування, з іншого, повинні були розв'язуватись адм. судами. 29.IV 1918 закон про національно-персональну автономію було включено окремим розділом до Конституції УНР.

2. Охарактеризуйте особливості конституційного процесу в Україні в середині 1990-х рр.

З часу прийняття Верховною Радою України Конституції 1996 р. минуло 11 років, що дозволяє говорити про наявність значного досвіду реалізації норм Основного Закону держави.

Сучасні державотворчі процеси в Україні спонукають розглядати їх у контексті саме категорії «конституційної реформи» як окремого етапу конституційної історії, що передбачає численну новелізацію Основного Закону. Разом з тим дослідження конституційної реформи має проходити в єдиному дискурсі з розглядом закономірностей внесення пропозицій щодо змін Конституції, з конституційними наступністю та стабільністю.

Модифікація Основного Закону може проводитись у двох формах: частковий перегляд (внесення поправок) та повний перегляд (ревізія).

З огляду на це та на зміст запропонованих змін, можна говорити про реформування конституційної моделі поділу влади в України шляхом часткового перегляду, оскільки основні демократичні засади державного ладу (зокрема розділи І. II, XIII) залишаються поза процесом змін.

Характерними особливостями процесу реформування моделі поділу влади є наявність його політичного та наукового аспектів. Звісно, вони тісно між собою пов'язані, проте є і певні відмінності, що зумовлює, зокрема, специфіку поєднання політичних та правових елементів у системі поділу влади. Крім того, важливо пам'ятати, що реформування міжвладних відносин розпочалося майже після прийняття у 1996 р. Основного Закону України.

У сенсі проведення конституційної реформи небезпеку продовжує становити можливе нівелювання конституційно визначених принципів, засад функціонування моделі поділу державної влади та розмежування повноважень між органами державної влади та місцевого самоврядування, загальне послаблення механізму стримувань та противаг у державному механізмі

Контрольне завдання 39

1. Порівняйте підходи до вирішення етнонаціональних проблем в Україні Центральною Радою, Гетьманським урядом та Директорією УНР.

Перемога Лютневої революції в Петрограді дала можливість приступити до вирішення національного питання в Україні. Із створенням (17.03.1917 р.) та діяльністю Центральної Ради пов’язано відновлення української державності. Ставши основним політичним чинником Центральна Рада започаткувала процес формування в Україні державної етнополітики. Важливе значення цієї діяльності полягає в тому, що вона визнавала факт поліетнічності українського суспільства і намагалася виробити чітку політику щодо врегулювання етнонаціональних процесів. Суть її полягала в тому, щоб виробити право на суверенний розвиток не тільки українського народу але й національних меншин, що проживали на території України. Розвиток та перемога національно-демократичної революції заклали фундамент її підтримки іншими етносами. В Україні кожен четвертий мешканець був не українцем. Промисловість знаходилась в руках російської, єврейської, французької буржуазії. Торговий капітал, а також величезна частина аграрної буржуазії складалася з поляків, росіян та русифікованих українців. Так само на всіх вищих адміністративних посадах були не українці. Неукраїнські панівні верстви, у тому числі більшість інтелігенції, дуже вороже ставилися до українського національного руху. Тому керівники ЦР: М.Грушевський, В.Винниченко, С.Єфремов та інші намагалися залучити представників національних меншин до її діяльності. Коли відбувався український національний Конгрес (6-8 квітня 1917р.) була розповсюджена думка про те, що українці мають оголосити його Установчими зборами і після того вигнати всіх не українців. Непорозуміння зникло, коли було прийнято рішення: “Одним з головних принципів Української автономії є повне забезпечення прав національних меншостей, які живуть на Україні”. Тому на Українському національному Конгресі виступили на захист вимоги автономії України у складі Російської федерації представники: від російського товариства охорони жінок, єврейської соціалістичної робітничої партії, польського соціалістичного гуртка у Києві, грузинських, латиських, естонських громадських організацій. В текстах I та II Універсалів (10 червня – 3 липня 1917 року), ЦР закликала українців творити автономний лад в Україні разом з іншими національностями української землі, “негайно прийти до згоди і порозуміння з демократією інших національностей”. В складі Генерального Секретаріату із 8 секретарів після проголошення І-го Універсалу була започаткована посада Генерального секретаря міжнаціональних справ. Ним став С.О.Єфремов. Генеральним секретаріатом до складу комісії по підготовці Статуту автономної України були залучені представники національних меншин: 11 – росіян, 8 – євреїв, 2 – німця, 2 – поляка, а також по одному від білорусів, татар, молдован, чехів, греків, болгар, всього 29 чоловік. Із 100 членів комісії, 71 особу представляли українці. Цінним для формування сучасної етнополітики є досвід ЦР щодо залучення представників національних меншин до її складу. Представництво в ній запроваджувалось за територіальним, професійним та партійними принципами, а з середини літа 1917р. останні були доповнені ще й за національним принципом. Без введення до складу ЦР представництва від національних меншин не можна було перетворити її із національного органу в краєвий, територіальний. Цього вимагала і угода заключна ЦР з представниками Тимчасового уряду. З цього питання ЦР прийняла відповідну ухвалу: найбільш відповідним способом поповнення національного складу Центральної Ради визнати пропорційне представництво, за яким національним меншостям дається число депутатських місць у складі ЦР, згідно з чисельністю цих національних меншостей України. Перевага надавалася “організованій революційній демократії – тим національним меншинам, які входили до рад робітничих та солдатських депутатів, або мали соціалістичні партії. Інші повинні бути представлені національними організаціями. Згідно цієї постанови 30% складу ЦР складали національні меншини. Із 202 осіб 50 становили євреї, які представляли найбільш впливові політичні партії: Єврейську соціал-демократичну робітничу партію – “Поалей – Ціон”, Загальну Єврейську робітничу спілку – “Бунд”, Єврейську соціалістичну робітничу партію та інші. Також були представлені росіяни, поляки, молдавани, німці, татари, греки, білоруси, болгари та інші. Важливим напрямком діяльності ЦР у сфері задоволення прав національних меншин було утворення у структурі її виконавчих органів (спочатку у складі Генерального Секретаріату, а потім у Раді народних міністрів – генерального секретарства (міністерства) з міжнаціональних справ і трьох товаришів секретарів (міністрів) з російських, єврейських і польських справ. Усі вони мали права повноважних членів уряду й іменувались генеральними секретарями або міністрами. Успіх реалізації курсу поєднання боротьби українців за відновлення держави з боротьбою інших етносів за своє визволення і реалізацію своїх прав багато в чому залежав від розробок концептуальних засад державної етнополітики в Україні провідними діячами української революції: М.Грушевським, В.Винниченком, С.Єфремовим, П.Христюком та іншими. На початку діяльності ЦР М.Грушевський рішуче підкреслював, що оборонці української національності не будуть націоналістами. У брошурі “Вільна Україна” він запропонував визнати “всякі прояви українського шовінізму, виключності, нетолеранції супроти інших народностей національним злочинством”. Принципово не погоджуючись з гаслом “Україна для українців” (за яким стояли М.Міхновський та його прихильники) М.Грушевський засуджував прояви національної нетерпимості та екстремізму, робив все можливе для нормалізації міжетнічних відносин в Україні. На засіданні Генерального секретаріату 18 жовтня 1917р. під головуванням В.Винниченко була ухвалена відозва Генерального секретаря міжнаціональних справ С.Єфремова “До свідомого громадянства України” з закликом боротися проти єврейських погромів та розпалення почуття національної ненависті. При розробці основ етнополітики ЦР використала ідеї національно-персональної автономії, висунуті соціал-демократами Австрії, однієї з найбільш багатонаціональних держав світу. Модель національно-персональної автономії дозволяла задовольнити інтереси національних меншин, не порушуючи територіальної цілісності держави. Цей вид автономії передбачав: по-перше, добровільне входження індивіда у ту чи іншу спільність, по-друге, вона є екстериторіальною, не пов’язаною з поділом території, по-третє, її компетенція обмежується, як правило, сферою культури. Постанова “Про національно-персональну автономію” стала основним наслідком проведення у Києві у вересні 1917 року з’їзду народів Росії. ІІІ Універсалом ЦР (7.11.1917 р.) визнавалося право великоруського, єврейського, польського та інших народів на національно-персональну автономію та забезпечення їм права і свободи самоврядування. Ухвалений 9 січня 1918 року ЦР “Закон про національно-персональну автономію” став першим у світовій практиці, що вводив це питання у загальні конституційні рамки. Цей закон, який складався з 10 статей, увійшов окремим розділом “Національні союзи” до Конституції УНР. Це свідчило про наміри ЦР не на словах, а на ділі вирішувати цю складну проблему. Послідовна демократична етнонаціональна політика ЦР підкріплялася відповідною правовою базою. На цьому шляху особливого значення набуло ухвалення ЦР ще одного закону “Про утворення єврейських рад і проведення виборів членів цих рад” (від 2.12.1917 р.) . Ухвалення закону було значною мірою обумовлено активністю єврейської національної меншини. Інтереси українських євреїв у ЦР представляло окреме генеральне секретарство. Воно і підготувало наприкінці листопада 1917р. законопроект про створення єврейських органів місцевого самоврядування. Це свідчило про початок становлення персональної автономії в Україні. Після ІІІ Універсалу було створено Міністерство для польських справ, яке очолював М.Міцкевич. Згідно з законом про національну-персональну автономію польська меншина мала створити окремий національний союз, наділений автономними правами, але проектовані вибори до Установчих його зборів не відбулися. Незважаючи на несприятливі обставини, польське міністерство зробили багато для організації польського шкільництва. На Україні у 1917-1918 рр. існувало понад 1300 польських шкіл з 84 тис. учнями і 800 вчителями (у Києві діяло – 13 шкіл, Житомирі – 2, Одесі – 2 та інш.). У листопаді 1917 року засновано у Києві Польський колегіум, що проіснував до 1919 року з 718 студентами (ректор Л.Яновський). Намагання ЦР спиратися на підтримку національних меншин у складні часи української революції, що наступили після збройних повстань у Петрограді, Києві та наступу радянських частин не було успішним. При голосуванні за IV Універсал на засіданні ЦР 21 січня 1918 р. представники неукраїнської демократії поставилися негативно до проголошення незалежності України. Таким чином, складні політичні обставини внутрішнього і зовнішнього порядку в яких діяла ЦР, завадили їй здійснити програму демократичних перетворень у сфері міжнаціональних відносин, чого вимагала тогочасна політична ситуація. Гетьманська Українська Держава успадкувала від ЦР багато невідкладних проблем у стосунках між етносами. Найбільш складною була справа з українізацією середніх шкіл. Проблема полягала в тому, що міське населення значною мірою складалося з росіян, інших національних меншин. Тому, щоб уникати конфліктів, гетьманське міністерство освіти, за прикладом міністерств ЦР, вважало за доцільне заснувати нові українські гімназії, ніж українізувати російські. Протягом літа 1918 р. було відкрито 54 українських гімназій, а наприкінці гетьманської доби їх було вже 150. У гімназіях, які залишилися з російською мовою навчання, введено як обов’язкові предмети: українську мову, історію та географію України і історію української літератури. 6-го жовтня 1918 р. було відкрито в Києві І-й Державний Український Університет, а 22 жовтня ІІ-й Український університет у Кам’янець-Подільському, в Полтаві історично-філологічний факультет. Значними були досягнення у галузі культури за гетьманської доби. Засновано Державний Український Архів, Національну Галерею Мистецтв, Український Історичний Музей, Українську Національну бібліотеку, Українську Академію Наук, Український Театр драми та опери, Українську Державну Капелу, Симфонічний Оркестр та інш. За цей час було розпочато видавництво підручників по багатьом напрямкам. Гетьманський уряд, його Міністерство закордонних справ з самого початку почали роботу щодо вирішення національного питання стосовно українців, які проживають в Росії (насамперед Кубанщина, Курщина, Воронежчина та Крим). Вже 7.05.1918 р. Рада Міністрів розглянула питання про необхідність приєднання Криму до Української Держави. Питання про Таврію й Крим обговорювалось також на спеціальній нараді, що відбулася 16.05.1918 р. в Міністерстві закордонних справ. Щодо майбутніх взаємин Криму з Україною, то більшість учасників наради схилялась до автономії і лише в крайньому випадку – до федерації. Присутні наголошували також на необхідність врахування громадської думки місцевого, зокрема мусульманського населення. Наприкінці вересня були вироблені умови, на яких Крим повинен був приєднатися до України: повна автономія, власний сейм, своя армія, статс-секретар у справах Криму при Раді Міністрів Української Держави.  Важливе значення для вирішення національних проблем мало врегулювання відносин з сусідніми державами. Гетьманський уряд вів дипломатичні переговори з РСФСР за повернення 10 повітів Воронезької, Курської, Орловської губерній, 4-х повітів Чернігівської губернії та третини Донської області заселених українцями, а також з Австро-Угорщиною, Польщею, Румунією за повернення Закарпаття, Підляща, Галичини, Бессарабії, Буковини. При цьому зазначимо, що під час гетьманського режиму П.Скоропадського секретар його уряду заявив про несумісність національних міністерств з політичною ситуацією в Україні. У липні 1918 р. гетьман анулював закон про національно-персональну автономію, ліквідував національні міністерства. Однак слід зауважити, що представники національних меншостей, які належали до заможних верств, підтримували гетьмана. Оскільки гетьманський уряд ішов назустріч інтересам польських землевласників, поляки позитивно ставилися до уряду Скоропадського. Весь час існування гетьманщини діяв Польський Виконавчий Комітет. Таким чином у період Гетьманської Української Держави було здійснено чимало кроків спрямованих на вирішення етнонаціональних проблем. З приходом до влади Дирекції 18.12.1918 р. склалась суперечлива ситуація в галузі міжетнічних проблем. З одного боку було заборонено вживання російської мови, замінені російські вивіски на крамницях, з іншого, відновлена чинність закону про національно-персональну автономію. До затвердження національних міністерств тимчасово створено відділи у справах національних меншостей. Однак з різних причин розпочало роботу лише одне з них – з єврейських справ. В.Винниченко це пояснював тим, що за єврейською меншістю, як протектор не стояла жодна країна. Інші національні меншини відмовилися від співробітництва з Директорією у розбудові держави.  З початку відновлення влади Директорії частина українських поляків підтримала українців у їх боротьбі за самостійність, а згодом відмовилася, вважаючи не спроможними українців створити свою незалежну державу. Такі тенденції особливо загострились у зв’язку з проголошенням Західноукраїнської Народної Республіки та намірами її керівництва до злуки з УНР. Політичні розбіжності серед керівних кіл національних меншин, національні погроми прирекли на невдачу наміри та ідеї Директорії щодо побудови незалежної держави. Національне питання гостро постало також перед ЗУНР, створеної в жовтні 1918 р. Її представницький орган – Українська національна Рада, яка очолила національно-визвольний рух у Галичині, в своїх перших правових актах підкреслила, що всім громадянам ЗУНР будь якої національності і віросповідання надаються і гарантуються “громадська, національна і віросповідна рівноправність”. Основним національним меншинам – полякам, євреям, німцям було запропоновано обрати своїх представників до УН Ради. Однак поляки бойкотували вибори, а євреї з німцями, щоб не втягуватися в українсько-польський конфлікт, вирішили не брати в них участі. Керівництво ЗУНР високо оцінювало закон про національно-персональну автономію УНР. У листопаді 1918 р. уряд ЗУНР почав переговори з УНР щодо обєднання усіх українських земель в одну державу. Перше рішення по цьому питанню УНРада прийняла 3.01.1919 р. одностайно. Акт злуки українських земель було урочисто завершено 22.01.1919 р. на Софіївській площі в Києві. Таким чином у період існування УНР було започатковано формування політики у сфері регулювання міжетнічних відносин. Але Дирекція не була спроможна обєднати зусилля по захисту своїх позицій. 2 лютого 1919 р. Директорія з Києва переїхала до Вінниці, і Київ негайно зайняли радянські війська.

2. Дайте характеристику відомим політичним діячам України доби незалежності (В. Чорноволу, Л. Кравчуку, П. Симоненку, або на Ваш вибір) за такими критеріями: політичні переконання, особисті якості, результати політичної діяльності.

У 1958—1960 рр. викладав у Чернівецькому фінансовому технікумі.

У 1960—1967 рр. — консультант-методист Будинку політпросвіти, лектор, помічник секретаря, завідувач відділу агітації та пропаганди Чернівецького обкому КПУ.

У 1967—1970 рр. — аспірант Академії суспільних наук при ЦК КПРС.

У 1970—1988 рр. — завідувач сектору, інспектор, помічник секретаря ЦК, Перший заступник завідувача відділу, завідувач відділу агітації та пропаганди ЦК КПУ. В червні 1982 завідувач відділом пропаганди і агітації Л. Кравчук звернувся до ЦК КПУ з доповідною запискою, в якій виклав заходи по протидії “східній політиці” Ватикану в західних областях України, і пропонував створити групи для аналізу проповідницької діяльності священнослужителів, обстежити територію церков та кладовищ на предмет виявлення та знищення “уніатсько-націоналістичних символів”, виявити “проуніатськи настроєних осіб”, провести інші організаційні та ідеологічні заходи.

У 1988—1990 рр. — завідувач ідеологічного відділу, секретар ЦК КПУ, у 1990 р. — другий секретар ЦК КПУ. У 1989—1990 рр. — кандидат у члени Політбюро, у 1990—1991 рр. — член Політбюро ЦК КПУ.

У 1989 році відстоював ухвалення постанови Політбюро ЦК КПУ про заборону Народного руху України, проте зазнав невдачі.^[1]

Народний депутат України Х—XIV (в тому числі І—IV) скликань. У 1990—1991 рр. — Голова Верховної Ради України.