2. Конституційна регламентація економічної організації суспільного життя

Конституційна регламентація суспільного життя в різних країнах неоднакова за формою і обсягом. У сфері економічної організації вона протягом тривалого часу зводилась до закріплення в основних законах права власності.

Характерною рисою суспільної системи зарубіжних країн є плюралізм форм власності, яка має два різновиди: приватна і пуб­лічна.

Інститут власності - це форма присвоєння благ та відношення між людьми з його приводу.

Переважаючою формою власності є приватна (лат. privatus): приватна трудова власність, власність кооперативів, акціонерних товариств (фірм, компаній, корпорацій), транснаціональних кор­порацій. Приватна власність – подільна, вона може мати як індивідуальний, так і колективний характер, а суб'єктом права цієї форми власності може виступати будь-яка фізична чи юридична особа.

Публічна (лат. publicus - суспільний) власність, яка за своїм характером відрізняється неподільністю. Суб'єктами публічної власності є:

- держава:

- суб'єкти федерації;

- самоврядна місцева територіальна община (громада);

- полі­тична партія;

- громадські формування;

- церква тощо.

Публічний або приватний характер власності визна­чається режимом майна, а не тим, хто є власником. Публічна власність завжди є колективною. Приватна може бути індивідуальною, груповою, сімейною, акціонерною тощо. Пе­рехід публічної власності у приватну називається привати­зацією.

Історично право власності розглядалось як природне пра­во людини.

"Власність є правом недоторканним і священним, і ніхто не може бути позбавлений її інакше, ніж у випадку вста­новленої законом явної суспільної необхідності і за умов спра­ведливого і попереднього відшкодування", - записано у ст.17 Декларації прав людини і громадянина 1789 року.

Отже, на­прикінці XVIII ст. право власності не характеризувалося як політичний і юридичний абсолют. Доля власності, що належа­ла окремим особам, пов'язувалася з об'єктивними соціальни­ми потребами. Відповідні конституційні формулювання вже тоді відображали намагання узгодити інтереси особи і суспільства.

З цієї статті Декларації прав людини і громадянина по суті випливає юридична модель конституційної гарантії влас­ності:

1) право власності невід'ємне;

2) позбавлення цього права можливе тільки як виняток;

3) порядок позбавлення повинен бути встановлений за­коном;

4) закон, в свою чергу, має визначити такі випадки суспільної необхідності, за яких можливо позбавлення суб'єкта права власності;

5) ця необхідність повинна бути очевидною;

6) позбавлення права власності можливе лише з відшко­дуванням;

7) відшкодування повинно бути попереднім.

У ст. 14 Основного закону ФРН сказано: "Власність зо­бов'язує. Користування нею повинно водночас служити спільному благу". У ст. 29 Конституції Японії зазначено, що "право власності визначається законом у такий спосіб, щоб во­но не зачіпало суспільного добробуту". Цим за приватною власністю прямо визнається соціальна функція, а сама власність тісніше прив'язується до потреб суспільства в цілому. Розширення змісту і обсягу діяльності у сфері економіки спричинило зміни в державному механізмі, які знайшли своє відображення в основних законах. Зокрема, в Конституції Франції міститься спеціальний розділ, присвячений Еко­номічній і соціальній раді - органу, до повноважень якого вхо­дять консультування уряду з відповідних питань і розробка законодавчих пропозицій. Утворення подібного консульта­тивного органу - Національної ради економіки і праці - пе­редбачено також Конституцією Італії.

Принципи економічної діяльності, які, як правило, закріплюються в конституціях:

• використання національних багатств у загальних інте­ресах незалежно від того, хто їх власник; державне планування чи прогнозування економічного життя;

• забезпечення приватної конкуренції і недопущення приватних монополій;

• особлива охорона національного капіталу і виробника.

Важливим компонентом економічної підсистеми є фінан­сова система, через яку держава вирішує фінансові завдання, регулює бюджетні і податкові відносини.