#1. Правові підстави участі Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Із заявою до суду може звернутися Уповноважений Верховної Ради України з прав людини про захист прав і свобод людини та громадянина лише тих осіб, які за станом здоров'я чи з інших поважних причин цього зробити не можуть самостійно (ст. 13 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» від 23 грудня 1997 р. № 776/97-ВР).

За Законом України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" Уповноважений є посадовою особою, статус якої визначається Конституцією України, цим Законом, Законом України "Про державну службу". Діяльність Уповноваженого доповнює існуючі засоби захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, не відміняє їх і не тягне перегляду компетенції державних органів, які забезпечують захист і поновлення порушених прав і свобод.

Відповідно до ст. 13 цього Закону Уповноважений має право, зокрема:

- на ознайомлення з документами, у тому числі і секретними (таємними), та отримання їх копій в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, об'єднаннях громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форми власності, органах прокуратури, включаючи справи, які знаходяться в судах. Доступ до інформації, пов'язаної із службовою та державною таємницями, здійснюється в порядку, визначеному законодавчими актами України;

- бути присутнім на засіданнях судів усіх інстанцій, у тому числі на закритих судових засіданнях, за умови згоди суб'єкта права, в інтересах якого судовий розгляд оголошено закритим;

- звертатися до суду із заявою про захист прав і свобод людини і громадянина, які за станом здоров'я чи з інших поважних причин не можуть цього зробити самостійно, а також особисто або через свого представника брати участь у судовому процесі у випадках та порядку, встановлених законом.

#2. Підстави і форми участі органів державної влади та місцевого самоврядування.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування можуть бути залучені судом до участі в справі або взяти участь у справі за своєю ініціативою для подання висновків на виконання своїх повноважень. Участь зазначених органів у цивільному процесі для подання висновків у справі є обов'язковою у випадках, встановлених законом, або якщо суд визнає це за необхідне.

Цивільна процесуальна правосуб'єктність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, профспілок, підприємств, установ, організацій, а також окремих громадян, які захищають права інших осіб (ст. 45 ЦПК України), не має спеціальної назви, що і зумовлює неоднозначність її визначення у законодавстві, судовій практиці і теорії цивільного процесу. Статті 3, 45 визначають цих осіб як суб'єктів захисту прав інших осіб.

У судовій практиці вони називаються позивачами, захисниками, юрисконсультами, адвокатами профспілок, судовими представниками, експертами. У науці цивільного процесу суб'єкти захисту прав інших осіб визначаються: при порушенні справи — позивачами, сторонами у процесуальному розумінні, процесуальними позивачами, заявниками і скаржниками у процесуальному розумінні, представниками сторін і третіх осіб; при вступі у справу для подання висновку — компетентними органами, третіми особами, судовими представниками, експертамиї.

Суб'єкти захисту прав інших осіб не є позивачами, оскільки у них інше завдання і мета участі, характер юридичної заінтересованості у справі, дія законної сили судового рішення. Визначення їх сторонами у процесуальному розумінні, компетентними органами, третіми особами не тільки не відображає їхньої функціональної діяльності у цивільному процесі, але ще більше підкреслює невизначеність їхнього процесуального становища.

Поняття «державний орган — заявник, заявник у процесуальному розумінні, заявник позову» визначає відповідно діяльність або лише органу держави, або лише в позовному провадженні, не розрізняє їх участь у процесі для захисту своїх суб'єктивних прав і участь для захисту прав інших осіб, державних і громадських інтересів.

Неправильним є ототожнення процесуального становища суб'єктів захисту прав інших осіб з представництвом сторін і третіх осіб. Як встановлено ч. 2 ст. 237 ЦК України, не є представником особа, яка діє в чужих інтересах, але від власного імені. Цивільний процесуальний представник — уповноважений особи, яка бере участь у справі, який від її імені і в її інтересах виконує процесуальні дії, залежить від її волі і не може діяти проти її інтересів. Діяльність органів держави, органів місцевого самоврядування, профспілок, інших організацій має іншу спрямованість. Вони виступають від свого імені, від їх імені (а не від імені члена профспілки) діють уповноважені, які в цивільному процесі є представниками органу держави, органу місцевого самоврядування, профспілок тощо, але не сторони і треті особи.

Цивільна процесуальна правосуб'єктність органів держави та органів місцевого самоврядування, Бюро технічної інвентаризації, органів опіки та піклування, інших суб'єктів захисту прав інших осіб, які беруть участь у справі для подання висновку, істотно відрізняється від цивільної процесуальної пра-восуб'єктності експерта. Експерт — незаінтересована особа, яка подає висновок щодо фактів справи. Суб'єкт захисту інших осіб подає висновок по фактах і праву спірної справи, має в ній юридичний інтерес, що визначається компетенцією, яку він виконує в державному управлінні.

Визначення процесуальної правосуб'єктності органів держави, органів місцевого самоврядування, профспілок, підприємств, установ, організацій і окремих громадян, які захищають права інших осіб, за допомогою використання назви окремих осіб, які беруть участь у справі, відображає (навіть не у всіх випадках) тільки зовнішню їх ознаку, а не суть участі у процесі. Оскільки вони виконують функцію захисту прав інших осіб, то їх можна назвати суб'єктами захисту прав інших осіб. Але такими суб'єктами є також представники сторін й інших осіб, які беруть участь у справі, прокурор. Тому, щоб підкреслити процесуальну відмінність, яка існує між ними, можна назвати їх функціонерами. Ця назва свідчить, що їх участь у справі спрямована на виконання ними компетенції, яка визначається їх функціями у державному і громадському житті. Вказана назва можлива для визначення їхньої участі у справах усіх видів провадження і відображає те, що їх діяльність має важливу соціальну спрямованість.

Суб'єктами захисту прав інших осіб та інтересів держави можуть бути ті органи державної влади, участь яких у цивільному процесі зумовлюється необхідністю здійснення ними своєї компетенції у сфері виконавчо-розпорядчої діяльності. Так, державна податкова адміністрація може стягувати з громадян до бюджету у судовому порядку недоїмки по податках та інших обов'язкових платежах тощо.

Законом України «Про внесення змін і доповнень до Закону Української РСР «Про захист прав споживачів» від 15 грудня 1993 р. № 3682-ХП передбачено, що Державний комітет України у справах захисту прав споживачів (ліквідований, його функції передані Державному комітету стандартизації, метрології та сертифікації — Указ Президента України «Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади» від 15 грудня 1999 р. № 1573/99), його органи в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі здійснюють державний контроль за дотриманням законодавства України про захист прав споживачів у центральних і місцевих органах державної і виконавчої влади та господарюючими суб'єктами — підприємствами (їх об'єднаннями), установами, організаціями незалежно від форми власності, гро-мадянами-підприємцями, іноземними юридичними особами, які здійснюють підприємницьку діяльність на території України, забезпечують реалізацію державної політики щодо захисту прав споживачів і мають право пред'явити до суду позови щодо захисту прав споживачів (ст. 5).

Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про захист прав споживачів» від 10 січня 2002 р. № 2949-ІП було доповнено Закон ст. 101 про те, що органи місцевого самоврядування, з метою захисту прав споживачів, мають право створювати при їх виконавчих органах структурні підрозділи з питань захисту прав споживачів, які вправі подавати до суду позови про захист прав споживачів.

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про охорону земель» від 19 червня 2003 р. № 962-ІУ до повноважень центрального органу виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів у галузі охорони земель належить подання позовів про відшкодування шкоди і втрат, заподіяних внаслідок порушення законодавства України про охорону земель.

Міністерство охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України, державні комітети України: з водного господарства, земельних ресурсів, лісового господарства, з питань геології та використання надр, їх органи на місцях можуть відкривати у судах справи про відшкодування юридичними і фізичними особами збитків, завданих державі внаслідок порушень законодавства про надра (статті 64-67 Кодексу України про надра); про відшкодування збитків і витрат, заподіяних здоров'ю і життю людей та державі внаслідок порушення законодавства: про охорону навколишнього природного середовища (статті 5, 20, 67-69 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р. № 1264-ХП); про охорону атмосферного повітря (Закон України «Про охорону атмосферного повітря» від 16 жовтня 1992 р. № 2707-ХП); про природно-заповідний фонд (статті 64-65 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» від 16 червня 1992 р. № 2456-ХП); у галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу (ст. 63 Закону України «Про тваринний світ» від 13 грудня 2003 р. № 2894-ПІ); порушення лісового законодавства (статті 97-101 Лісового кодексу (далі — ЛК) України).

Державний нагляд за додержанням законодавчих та інших нормативних актів з охорони праці здійснюють: Державний комітет України з ядерної та радіаційної безпеки, Комітет по нагляду за охороною праці, органи державного пожежного нагляду управління пожежної охорони Міністерства внутрішніх справ України, органи та заклади санітарно-епідемічної служби Міністерства охорони здоров'я України (ст. 44 Закону України «Про охорону праці» від 14 жовтня 1992 р. № 2694-ХП, ст. 260 КЗпП України). У справах за позовами до власників про відшкодування шкоди, збитків працівникам, іншим громадянам, підприємствам і державі зазначені державні органи можуть брати участь для подання висновку у справі.

Органи державної влади і місцевого самоврядування для подання висновку у справі можуть бути залучені судом для участі в процесі або вступити у процес за своєю ініціативою. їх участь у процесі для подання висновку є обов'язковою у випадках, передбачених законом, та коли суд визнає це за необхідне (ч. З ст. 45 ЦПК України).

Функцію органів місцевого самоврядування виконує суб'єкт комунальної власності і підприємницької діяльності — Бюро технічної інвентаризації асоціації «Укртех-інвентаризація» (далі — Бюро), на яке покладено обов'язок здійснювати перевірку реального юридичного статусу об'єктів нерухомості, обстеження їх технічного стану, державну рєстрацію права власності на об'єкти нерухомого майна, що перебуває у власності юридичних та фізичних осіб. Бюро виконує технічну паспортизацію та інвентаризацію основних фондів комунального господарства, а також будинків підприємств, установ, організацій та окремих громадян, поновлення документів на право володіння будинками і встановлення порядку користування будівлями. Верховний Суд України роз'яснив судам про необхідність залучати Бюро до подання висновку у справах про право володіння, поділу будівель і порядку їх використання1.

Житлово-комунальні організації органів місцевого самоврядування, у підпорядкуванні і розпорядженні яких є житловий фонд, у певних випадках можуть бути залучені у справу третіми особами. У судовій практиці і теорії процесу виникають труднощі щодо розмежування їх процесуальної право-суб'єктності такими особами і суб'єктами захисту прав інших осіб. Відповідно до ст. 45 ЦПК України підставою для участі органів місцевого самоврядування у процесі буде відсутність спору щодо договору житлового найму з однією зі сторін, а не суб'єктивного юридичного інтересу, про що зазначається у літературі2, оскільки він може мати не лише матеріально-правовий, а й державно-правовий характер.

Захист прав інших осіб та інтересів держави в цивільному процесі можуть здійснювати фінансові органи місцевої державної адміністрації у справах, які виникають зі спорів про право власності, спадкування, а також у справах окремого провадження про встановлення юридичних фактів, від яких залежить здійснення громадянами таких прав.

Порівняно широкі права на участь у процесі надані органам опіки та піклування, житлово-комунальним, фінансовим тощо.

Опіка та піклування встановлюються з метою забезпечення немайнових і майнових прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх осіб, а також повнолітніх осіб, які за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обов'язки (ст. 55 ЦК України, статті 243, 249 СК України). При цьому органами опіки та піклування є: державна адміністрація районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчі комітети міських чи районних у містах, сільські, селищні ради (ст. 215 СК України, п. 1.4 «Правил опіки та піклування», затверджених наказом Державного комітету України у справах сім'ї та молоді, Міністерства охорони здоров'я України, Міністерства освіти України, Міністерства праці та соціальної політики України від 26 травня 1999 р. № 34/166/131/88). Отже, зазначені органи можуть бути суб'єктами захисту прав неповнолітніх, недієздатних осіб, що перебувають під опікою і піклуванням, у всіх підвідомчих судові справах: мають право звернутися із заявою про відкриття провадження у справі, а якщо справа була розпочата за ініціативою інших осіб, можуть вступити у процес для подання висновку.

Органи опіки та піклування згідно з СК України мають право пред'явити позов про визнання шлюбу недійсним (ст. 42), про позбавлення батьківських прав (ст. 165), про скасування чи визнання усиновлення недійсним (ст. 240), про відібрання дитини від батьків (ст. 170). Якщо справа була розпочата іншими особами, участь органів опіки та піклування можлива для подання висновку у таких справах. Відповідно до п. 4 ст. 19 СК України при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка її тримає у себе не на підставі Закону України або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним, обов'язковим є участь органу опіки та піклування.

Відповідно до ч. 1 ст. 254 ЦПК України у справах про усиновлення дітей, які проживають на території України, громадянами України та іноземними громадянами подається висновок органу опіки та піклування про доцільність усиновлення та відповідність його інтересам дитини (частини 1, 2 ст. 253 ЦПК України).

Справи про поновлення батьківських прав, у спорах щодо дітей також розглядаються за участю органів опіки та піклування. Вони можуть вимагати від опікуна або піклувальника відшкодування майнової шкоди, заподіяної несумлінним або недбалим виконанням опікунських обов'язків та мають право подати заяву про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним (ст. 237 ЦПК України). їх участь для подання висновку є обов'язковою (ст. 240 ЦПК України).

При здійсненні своїх функцій органи опіки та піклування подають до суду висновок щодо розв'язання спору (ч. 5 ст. 19 СК України) у письмовій формі. У справах про усиновлення беруть участь як заінтересовані особи відповідні органи опіки та піклування, а у справах, відкритих за заявами іноземних громадян — уповноважені органу виконавчої влади (ч. 1 ст. 253 ЦПК України).

Виконання житлово-комунальними органами функцій управління житловим фондом України зумовлює можливу і необхідну їх участь у цивільному процесі щодо справ, пов'язаних зі зміною юридичного, технічного, комунального стану споруд і будівель. Житлово-комунальні органи заінтересовані в такому вирішенні справ судами, яке відповідало б законодавству в галузі житлового будівництва і захищало права громадян, підприємств, установ, організацій.

На можливість участі таких органів у цивільному процесі у справах, що виникають зі спорів щодо житлових правовідносин, звертав увагу судів Верховний Суд УРСР у постановах Пленуму «Про практику застосування судами України статті 105 Цивільного кодексу України» від 19 вересня 1975 р. № 9; «Про практику застосування судами законодавства про житлово-будівельні кооперативи» від 18 вересня 1987 р. № 9 та Верховний Суд України у постанові Пленуму «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» від 12 квітня 1985 р. № 2 тощо.

Для подання висновку про придатність жилого приміщення для проживання, суди повинні залучати до участі у справі органи санітарно-епідеміологічної служби, а також місцеві житлові органи, якщо рішення у справі може вплинути на їхні інтереси. Невиконання цього обов'язку призводить до порушення прав зазначених органів і може бути підставою для скасування судового рішення, ухваленого у таких справах без їхньої участі.