4. Стадії правозастосування та їх зміст.

Процес застосування правових норм може мати спрощений характер, що має місце у випадку прийняття рішення посадовою особою по життєвій обставині, що не потребує доказування чи процесу підбору юридичної норми. Стадії правозастосування - це етапи правозастосовчого процесу, які мають якісні особливості, відмінності, характеризуються відносною самостійністю, є обов'язковим і визначають правозастосування як динамічну категорію. 

Правозастосування — складний вид діяльності і складається з низки стадій, що мають певну логічну послідовність. До основних стадій процесу застосування права можна зарахувати:

• вивчення фактичних обставин справи;

• вибір відповідної норми права;

• перевірка відповідності змісту норми офіційному тексту, встановлення меж юридичної дії норми та з'ясування, яка саме редакція норми (у разі її зміни) має застосовуватись — нова чи попередня;

І. Встановлення фактичних обставин справи- підготовча стадія, яка надає можливість вирішення справи. 1. Встановлення юридичних фактів і фактичного складу.  2. Встановлення фактичних обставин за допомогою юридичних доказів.  Докази - свідчення про факти, інформація про них та джерела свідчень, що оформлені протокольно. Вимоги до доказів: 1) достовірність – аналіз лише тих фактів, які мають значення для справи; 2) обґрунтованість – використання лише вказаних процесуальними нормами засобів доказування; 3) повнота – встановлення всіх фактів, які мають відношення до справи. Основним функціональним призначенням доказів є встановлення істини по справі та забезпечення обґрунтованості рішення. Докази – юридична категорія, що характеризується наступними ознаками: - націленість на встановлення обставин юридичної справи; - має юридичний характер, оскільки використовується у сфері права; - є засобом вирішення юридичної справи і покладаються в основу рішення; - фактичні дані та інформація про них. Ця інформація не має довільного характеру і торкається фактичних обставин справи та свідчень про факти; - використовується в особливій процесуальній формі. Докази класифікуються: І. В залежності від юридичної природи обставин: а) прямі – являють собою інформацію про предмет доказування (покази свідків); б) опосередковані – підтверджують, спростовують чи ставлять під сумнів існування предмету доказування (презумпції). ІІ. По відношенню до предмету доказування: а) звинувачувальні – встановлюють винність особи та обтяжують відповідальність; б) захисні – підтверджують невинуватість особи, пом’якшують відповідальність, або ж ставлять під сумнів звинувачувальні докази. ІІІ. За процесуальною формою: а) докази, відображені в знаковій формі (словами чи цифрами) – висновки експертів, протокол слідчих дій, тощо; б) матеріальні об’єкти – фото, схеми, відеозаписи, відбитки слідів, тощо; в) проміжні засоби – оформлені протокольно і відповідним чином засвідчені та додані до справи. IV. За характером зв’язків із встановленим фактом: а) безпосередні (первинні) – без допоміжних джерел відображають факт, який встановлюється – оригінали документів, покази учасників; б) похідні – надають інформацію опосередковано – копії документів, покази зі слів інших осіб, дублікати речових доказів.

З доказами пов’язується процес доказування як діяльність, що націлена на встановлення обставин справи за допомогою доказів. Доказування – складна юридична діяльність, яка включає: - зібрання та процесуальне закріплення доказів; - визначення кола фактів, які підлягають встановленню; - дослідження доказів, включаючи їх перевірку; - оцінка доказів.

Для процесу доказування мають значення так категорії як презумпції – припущення про наявність чи відсутність фактів. Вони поділяються на: - неспрощувані – не підлягають сумніву та доказуванню (недієздатність осіб до 14 років); - спрощувальні – припущення про наявність чи відсутність фактів до їх спрощення іншими (невинуватість особи). Особливого значення мають преюдиції – виключення можливості оспорення юридичної достовірності один раз встановленого факту: - встановлюється судовим рішенням, що набуло законної сили; - торкається однієї справи, як правило, цивільної; - є обов’язковим при розгляді інших цивільних справ, в яких беруть участь ті ж особи (заборона одного і того ж позову).

ІІ. Встановлення юридичної основи справи шляхом вибору та аналізу юридичної норми. Змістом цієї стадії є юридична кваліфікація – правова оцінка всієї сукупності обставин певної справи шляхом співвідношення випадку з юридичними нормами. Здійснюється наступними етапами: а) вибір галузі, інституту та норми права, які мають бути застосовані до певного випадку; б) перевірка достовірності тексту нормативного акту, який вміщує відповідну норму шляхом звернення до офіційного тексту; в) аналіз норми права з точки зору її дії в часі, просторі та за колом осіб. г) встановлення факту дії норми права на момент виникнення обставин певної справи; ґ) встановлення факту дії норми на момент розгляду справи; д) встановлення факту дії норми на територію, де розглядається справа; е) встановлення факту дії норми на осіб, пов’язаних із справою; є) встановлення наявності чи відсутності правових колізій.

Колізії правових норм – протирічність змісту норм, які регулюють однотипні відносини. Їх подолання здійснюється за наступними правилами: 1) Якщо норми права мають різну юридичну силу, то застосовують норму, що має вищу силу. 2) Якщо норми мають рівну юридичну силу, то діє норма прийнята пізніше.

ж) усунення змісту правової норми суб’єктом правозастосування, а, у випадку недосконалості правового припису, звернення до актів офіційного тлумачення та усунення змісту норми відповідно до його вимог.

ІІІ. Вирішення справи та документальне оформлення рішення – змістом цієї стадії є прийняття індивідуального нормативного акту – акту правозастосування. Зміст стадії: - конкретизація прав та обов’язків суб’єктів до певного випадку та особливості суб’єктів; - акт правозастосування як його результат виконує подвійну функцію - 1) юридична констатація – визначення наявності фактів, їх правомірності чи протиправності, визнання права за певним суб’єктом чи встановлення факту правопорушення; 2) конкретизація юридичного обов’язку компетентних органів держави щодо забезпечення виконання прийнятого рішення.

Прийняття правозастосовчого акту складається з наступних стадій: 1) розробка проекту акту правозастосування з врахуванням вимог юридичної техніки; 2) формування державно-владного рішення щодо забезпечення підведення певних фактів під дію відповідних норм права; 3) перевірка відповідності проекту рішення чинним джерелам права; 4) прийняття та підписання рішення; 5) доведення змісту прийнятого рішення до зацікавлених суб’єктів. Правозастосовчий акт як документ характеризується наступними реквізитами: а) вступна частина (назва документу, суб’єкт правозастосування, місце та дата прийняття); б) констатуюча частина (опис та характеристика фактів, посилання на джерела доказів); в) мотивуюча частина (посилання на правову норму та її юридична оцінка); г) результативна (владне правило поведінки); ґ) підпис уповноваженої особи, яка прийняла рішення.

Виконання ухваленого рішення уповноваженими органами – передбачає діяльність правовиконавчих суб’єктів, залежність від досконалості прийнятого рішення та можливості досягнення ним поставленої мети. Забезпечується використанням тих правових можливостей, які встановлюються повноваженням виконавчих суб’єктів.