1. Поняття та особливості реалізації права.

Реалізація права – здійснювана у відповідності до правових приписів поведінка суб’єктів права, націлена на гарантування наданих правом можливостей, що забезпечує реалізацію суб’єктивних прав у формі використання, юридичних обов’язків у формі виконання, юридичних заборон у формі дотримання, та визначає можливості держави бути суб’єктом закріплення, гарантування, охорони та відновлення суб’єктивних прав, що здійснюється у формі правозастосування.

Реалізація — термін латинського походження (realis) і означає речовий. Поняття реалізація права розуміється різними науковцями неоднозначно.

Деякі вчені реалізацію права визначають як процес здійснення правових приписів через поведінку суб'єктів (право реалізується у поведінці людини та забезпечується гарантіями з боку держави). Інші під реалізацією права розрізняють як зовнішній прояв правового регулювання, так і кінцевий результат правового регулювання.

Реалізація права — це складний процес, що включає: 1) механізми реалізації права; 2) форми реалізації права.

Юридичний механізм реалізації права залежить від типу та особливостей правової системи тієї чи іншої держави.

У романо-германській правовій системі процес реалізації права відбувається на певних етапах.

На першому етапі відбувається процес закріплення природних прав, даних людині від народження позитивним правом.

Права людини є складовим елементом природного права. Для реалізації цих прав необхідне визнання їх державою. Тобто, необхідно надати правам людини форми закону, що відбувається шляхом їх конституційного закріплення та деталізації у поточному законодавстві.

На другому етапі закон через певні механізми набуває певної форми, яка закріплює суб'єктивні права та юридичні обов'язки суб'єктів.

Такими механізмами є конкретизація закону в підзаконних актах; пояснення норм права у актах офіційного тлумачення; наявність процесуальних норм, які регулюють порядок прийняття, застосування та виконання закону; наявність різноманітних актів застосування права.

На третьому етапі відбувається власне реалізація права, безпосереднє втілення правової норми в діяльності суб'єктів права.

У англосаксонській правовій системі механізм реалізації правових приписів більш простий. Природне право набуває форми позитивного права шляхом діяльності судових органів. Суд, розглядаючи конкретну юридичну справу, виносить судове рішення на основі прецеденту, встановлюючи тим самим права та обов'язки сторін.

Отже, механізм реалізації права — це діяльність суб'єкта права, зобов'язаної сторони, законотворчого органу, правозастосовчого органу та наявні юридичні норми, які регулюють їх діяльність.

Складовою частиною механізму реалізації права виступає механізм юридичної відповідальності.

Створення правової норми не є самоціллю. Її призначенням є забезпечення регулювання суспільних відносин, що досягаються у процесі реалізації правових приписів.

Реалізація — це втілення приписів правової норми у діяльності суб'єктів права.

Різноманітність суспільних відносин та правових норм визначається різноманітністю форм їх реалізації.

Залежно від характеру та змісту норми розрізняють три основні форми реалізації права:

— використання — це форма реалізації уповноважуючих норм, змістом якої є активна поведінка суб'єктів, що вчиняється за їх власним бажанням. (Наприклад: реалізація права на освіту, договір дарування, заява про звільнення з роботи, права власності);

— виконання — це форма реалізації зобов'язуючих норм, змістом якої є вчинення дій, що вимагаються юридичними приписами, тобто виконання покладених обов'язків. (Наприклад: виконання батьками обов 'язків по утриманню неповнолітніх, сплата податків, договірні зобов'язання);

— дотримання — це форма реалізації забороняючих норм, змістом якої є утримання суб'єкта від порушення заборон, які містяться у правових нормах. (Наприклад: не порушувати правила дорожнього руху.)

Принципи, на яких ґрунтується реалізація норм права:

1. Законність — неухильне дотримання державними органами та посадовими особами закону в процесі реалізації норм права.

Цей принцип передбачає такі основні моменти:

— прийняття рішення повинно здійснюватись правозастосовуючими органами чи посадовими особами у межах тих повноважень, які закріплені для них у законі (підвідомчість, підсудність справ);

— прийняття рішення відповідно до процедури, встановленої законом;

— прийняття рішень з дотриманням певної форми (ухвала, вирок, рішення, указ, наказ тощо);

— правильна юридична кваліфікація та застосування саме тієї норми, яка необхідна у даному випадку;

— винесення рішення у суворій відповідності приписам диспозиції чи санкції правової норми.

2. Обґрунтованість — прийняття рішення передбачає ретельне вивчення матеріалів справи; логічний аналіз доказів, перевірка достовірності юридичних фактів.

3. Доцільність — у правозастосовному акті повинен знайти відображення найбільш оптимальний та ефективний варіант реалізації правових вимог. (Наприклад: вирок не може бути надто суворим, чи м'яким, при його прийнятті повинно визначатись тяжкість заподіяного, ступінь вини, обставини, що пом'якшують чи погіршують становище обвинуваченого.)

4. Принцип соціальної справедливості — діяльність державних органів чи посадових осіб повинна базуватись на врахуванні інтересів суспільства в цілому, а не врахування становища чи рангу окремої особи чи групи осіб.

2. Форми реалізації права: поняття та загальна характеристика.

Реалізація норм права – це втілення положень правових норм у фактичній поведінці (діяльності) суб'єктів права. Це втілення виключно правомірної поведінки, різноманітний процес практичного здійснення правових вимог у діяльності тих або інших суб’єктів. Саме через реалізацію норм права досягається результат, зміст якого був закладений законодавцем при виданні норми права.

Об’єктивний бік реалізації норм права являє собою виконання правомірних діянь у місцях і в терміни, передбачені нормами права.

Суб’єктивний – виявляє ставлення суб’єкта до правових вимог і стан його волі у момент здійснення дій, що вимагаються правом. Адже при зникненні бажання щодо забезпечення відповідності своєї поведінки до правових вимог припиняється процес реалізації права.

Норми права можуть бути реалізовані у різних формах:

• у правовідносинах і поза ними;

• з участю державних органів та без них.

розрізняють такі форми реалізації норм права: додержання, виконання, використання, та застосування правових норм.

• Додержання норм права – це форма реалізації норм права, яка знаходить свій вираз в узгодженні суб’єктами своєї поведінки з нормами-заборонами. Сутність додержання норм права полягає у тому, що суб’єкт утримується від порушення заборон, які містяться у тих чи інших правових нормах. Характерна риса даної форми – пасивна поведінка суб’єктів: вони не чинять дій, що заборонені нормами права, і таким чином виконують правові заборони.

• Виконання норм права – це форма їх реалізації, що знаходить свій вираз у діях суб’єктів щодо здійснення зобов’язуючого припису права. Якщо норма права містить обов’язок, то просто утримання суб’єкта від вчинення певних дій вже недостатньо. Більше того, в деяких випадках воно може кваліфікуватись як протиправна поведінка. Особливою рисою виконання норм права є активна поведінка суб’єктів: вони чинять дії, відповідно до юридичних норм, тобто виконують покладені на них активні обов’язки (батьки утримують неповнолітніх дітей і забезпечують їм певний рівень освіти).

• Використання норм права – ця форма реалізації норм права полягає у здійсненні тими або іншими суб’єктами повноважень, наданих їм нормами права. Здійснюючи, наприклад, продаж чи дарування якої-небудь речі, власник здійснює своє право володіння, користування і розпорядження майном шляхом використання прав, наданих йому відповідною нормою права. Особливістю використання норм права є те, що суб’єкт сам вирішує, використовувати чи утриматися від використання суб’єктивного права, що йому належить. На відміну від додержання і виконання норм права, які можуть бути як добровільними, так і примусовими, його використання може бути лише добровільним.

• Застосування норм права – це спрямована на реалізацію норм права і здійснювана в спеціально встановлених формах державно-владна, творчо-організуюча діяльність державних органів і уповноважених державою громадських органів щодо прийняття індивідуально-конкретних правових приписів з метою вирішення конкретної справи.

Форми реалізації права за суб'єктами такі:

— індивідуальна;

— колективна.

Форми реалізації права за складністю і характером дій суб'єк­та (за участю чи без участі держави) такі:

Проста, безпосередня (без участі держави)	Складна, опосередкована (за участю держави)
- додержання - виконання - використання	- застосування

Схематично представимо три форми безпосередньої реаліза­ції права:

Додержання

- полягає в утриманні від дій, заборонених юридичними нормами, суворому додержанні встановлених заборон (напри­клад, дотримання швидкості руху автомобіля у місті 60 км на годину). Припускає пасивну поведінку суб'єкта — незалежно від його власного бажання

Виконання

- полягає в обов'язковому вчиненні активних дій, що на­казуються нормами права в інтересах правомочної сторони, у виконанні обов'язків (наприклад, своєчасне заповнення та по­дання до податкової інспекції декларації про доходи). Припускає активну поведінку суб'єкта — незалежно від його власного бажання

Використання

— полягає у використанні можливостей, наданих правовими нормами, у здійсненні суб'єктивних прав для задоволення влас­ного інтересу (наприклад, реалізація права на вищу освіту). Припускає як активну, так і пасивну поведінку

3. Поняття і ознаки правозастосування. Вимоги, що висуваються до правозастосовчої діяльності.

В юридичній практиці існують випадки, коли реалізація правових норм передбачає обов’язкову наявність особливого суб’єкта – держави чи її органів. В такому випадку має місце правозастосування як складна форма реалізації, що забезпечує ефективне втілення правових норм та є ґарантією реалізації суб’єктивних прав. Таких випадків 8:

1) Коли права та обов’язки, які передбачені правовими нормами виникають лише після винесення рішення компетентного органу держави про надання суб’єктивних прав чи покладення юридичних обов’язків (прийняття на роботу на державну службу).

2) У випадку спору про право, за умови коли сторони правовідносин не можуть вирішити питання про наявність та межу прав і обов’язків (вирішення спору між сторонами цивільного договору).

3) За наявності правопорушення, що пов’язується невиконанням обов’язку, недотримання заборон чи порушення суб’єктивних прав, що викликає необхідність застосування засобів державного примусу (рішення суду про накладення штрафу).

4) За необхідності офіційного підтвердження наявності чи відсутності певних документів чи юридичних фактів (рішення суду про розірвання шлюбу).

5) В процесі виконання розпорядчої діяльності органів держави та місцевого самоврядування (штатний розпис установи, наказ про підвищення на посаді).

6) Здійснення з боку держави дій на користь певного суб’єкта права, що надає можливість заохочення його правомірної діяльності (нагородження державною нагородою).

7) В процесі вирішення питань легалізації недержавних об’єднань, реєстрація установчих документів громадської діяльності).

8) З метою вирішення організаційних питань діяльності органів держави, що забезпечує можливість інформування населення про прийняття рішення (установа Верховної Ради України про порядок висвітлення її завдань).

Правозастосування – здійснювана в процедурно-процесуальному порядку владно-організаційна діяльність компетентних органів держави та посадових осіб, змістом якої є конкретизація абстрактних правових норм стосовно суб’єктів та життєвих випадків, що отримує закріплення в особливому індивідуальному нормативному акті (актів правозастосування, що має обов’язковий характер для відповідних суб’єктів). Ознаки:

- владний характер, оскільки забезпечується владними органами чи посадовими особами в межах наданих повноважень;

- організаційний характер, оскільки забезпечує досягнення мети правового регулювання;

- індивідуальний характер, оскільки пов’язується з персоніфікованим рішенням держави стосовно суб’єкта чи випадка;

- процедурно-процесуальний характер, що пов’язується з наявністю чітко визначених стадій та необхідністю дотримання нормативно закріпленого процесу;

- інтелектуальний характер, оскільки пов’язується з усвідомленням суб’єктом змісту правових норм та наданих повноважень;

- нормативний характер, оскільки здійснюється на основі, у межах і у відповідності до правових норм;

- юридичний характер, оскільки завершується прийняттям індивідуального нормативного акту;

- має значення юридичного факту, оскільки акт правозастосування породжує виникнення, зміни чи припинення правовідносин.