5. Зміни в українському цивільному праві в Гетманській Україні.
6. Основні риси Кримінального права Гетьманщини.
7. Характер та особливості судового процесу:
а) Козацьке судочинство (інструкція судам 1730);
Паралельно з організаційними заходами у створенні правничої комісії гетьман Данило Апостол знову взявся до впорядкування справ у судівництві. 13 липня 1730 р. на підставі “Рішучих пунктів” він видав загальну інструкцію судам, яка врегульовувала процесуальний порядок винятково у сільських, сотенних і полкових судах . У ній зазначалось, що полковники повинні співпрацювати із старшиною. Суди у містах, наділених магдебурзьким правом, відокремлювались від полкових і сотенних та підпорядковувались Канцелярії магістратського правління малоросійських справ.
В «Інструкції судам» Д. Апостола 1730 р. вперше після Литовських статутів ми стикаємося детальною регламентацією порядку оформлення прав власності на землю, здійснення протестів, складання духовних записів (заповітів). Цим питанням присвячена окрема, 14 стаття. У цивільному праві Гетьманщини це був важливий крок, оскільки раніше нерухоме майно часто переходило шляхом не формальних актів, а усних договорів, «голослівно», за словами інструкції, що створювало тяганину в судах. Отже, звідси випливає, що в період національно-визвольної війни і в перші десятиліття після неї учасники цивільного обороту не завжди дотримувались обов’язкових раніше приписі Литовських статутів. Встановлений інструкцією порядок покладав цьому край. Пункт 14 «Інструкції судам» зобов’язував сотенних і городових, а в тих місцевостях, де були магістрати, – їхніх урядників видавати на прохання людей «купчі» записи і духівниці без хабарів, «противних праву», вказувати межі земельних ділянок з обов’язковою у разі здійснення такої угоди участю сусідів по ділянці – «помежников». Акти підписувались сотенними (городовими) старшинами, а в селах – священиком, дяком, отаманом, війтом чи іншими людьми, які заслуговували на довіру, а також продавцями, заповідачами, заявниками, свідками. За неграмотних підписувались «рукоприкладчики», хрести ж ставити замість підпису заборонялося.Наведена форма і порядок засвідчення речових прав на нерухоме майно були обов’язковими згідно з інструкцією, отже, встановлювалось, що «голословно же, без купчих писем, от сего времени жадних грунтов негде не продавать, ни покуповать»
б) Копне (громадське) судочинство;
Норми загального права найчастіше застосовували копни суди. Вони виникли у 11 ст і припинили своє існування у 18 ст.
Кожна стадія копного судочинства мала назву «копа». Залежно від справи, яку вирішував копний суд, їх кількість могла бути різною, проте загалом можна згрупувати та виділити три основні стадії копного судочинства: гаряча копа (розслідування злочинів), велика копа (судовий розгляд) та завита копа (виконання рішень).
Здійснення копними судами попереднього розслідування починалось із скарги (позову) потерпілого (позивача). Скарга (позов) у копному судочинстві, як правило, надавалась суду в усній формі. У цій скарзі можна умовно виділити три частини: вступ (у ньому зазвичай позивач розповідав про передумови своєї проблеми); суть позову (розповідь про заподіяну шкоду); запевнення про те, що у нього (позивача) немає жодних сумнівів у тому, що лише копний суд може цю справу вирішити.
Копний суд розглядав злочини проти особи: убивство, скалічення, поранення, побиття; майнові злочини: крадіжка тварин, збіжжя. На копному суді розрізняли крадіжку, скоєну за пом’якшувальних обставин і обтяжливих обставин. Виокремлювали крадіжку скоєну за допомогою підкопу, злому вікон, дверей тощо. Копа розглядали справи про заволодіння майном розброєм, знищенням майна підпалом.
Копні суди, приймаючи рішення, керувалися копним правом (власним переконанням). Під час прийнятті рішень для нього характерним є справедливість та правдивість. Копний суд застосовував такі покарання як смертна кара, тілесні покарання, безчестя та штраф.
На підставі скарги потерпілого відкривалось провадження у справі копним судом. Відкриттю провадження у справі передували певні підготовчі дії. Перед початком гарячої копи громада обирала копних суддів. Інколи їх обирали перед ухваленням рішення. Копні судді складали присягу, що винного захищати не будуть. Після присяги вони кидали шапки у коло, яке обступала громада. Це було так зване копне коло, в яке ставала особа, щоб надати певні показання на стадії судового розгляду копним судом. Коли завершувались підготовчі дії, копні судді робили оголошення про початок судового процесу та зміст судової справи .
«Гаряча копа» як стадія судочинства передбачала розшук злочинця, дізнання та попереднє слідство у справі. Кримінальний розшук здійснювався копними судами, передусім, шляхом гоніння сліду та зводу.
Гоніння сліду було основним засобом розшуку особи, яку підозрювали у вчиненні злочину. У Гетьманщині цю дію називали «шлякування». Процедуру її здійснення передбачали: ст. 77 Розширеної редакції Руської Правди, ст. 6 розділу XIV Статуту Великого князівства Литовського 1566 р. і ст. 9 розділу XIV Статуту Великого князівства Литовського 1588 р. Копний суд гнав слід, тобто проводив розшук від села до села. Село, яке вивело слід за межі своєї території, вважалось «очищеним» від будь-яких підозр, зокрема в переховуванні злочинця, тому не несло юридичної відповідальності. Колективна відповідальність членів територіальної громади також не наставала у тих випадках, коли село, до якого привів слід, добровільно видавало злочинця чи вказувало на нього. Коли слід не вдавалось вивести за межі села, але громада не виступала на захист розшукуваного, слід гнався від «землі» до «землі» або від двору до двору. Селянин, який виводив слід за межі своєї нерухомої власності, також вважався «очищеним», тому й не притягувався до відповідальності. Якщо слід не хотіли чи не могли вивести, не хотіли знайти та видати злочинця, якщо знищували сліди тощо, наставала відповідальність села або окремих осіб, які володіли нерухомим майном.
Звід застосовувався, якщо втрачена річ знаходилась до закличу чи була знайдена в іншій місцевості, а особа, в якої побачили цю річ, заперечувала неправомірність її набуття. Потерпілий при свідках звертався до володільця крадених речей і вимагав довести правомірність його володіння. За такий доказ вважалося визначення особи, від якої володілець отримав речі. Після отримання відомостей про цю особу «гаряча копа» прямувала до неї. Тоді потерпілий вимагав довести правомірність володіння і в цієї особи. Процесуальна дія зводу, як бачимо, схожа на гоніння сліду, з тією різницею, що при зводі йшли не по сліду, а по «сводах», «заводцях», до яких перейшли крадені речі. Ведення зводу припинялося на «третьому своді»: третій володілець мусив віддати крадену річ потерпілому без заперечень і відшкодування, але цим актом набував право шукати «свого кривдника» по наступних зводах .
Важливе значення у копному судочинстві мало «поволання» — оголошення про злочин. Шляхом поволання усі жителі копного округу закликались до збирання доказів у справі. Як правило, ця процесуальна дія застосовувалась у справах про вбивство. Після оголошення про злочин або водночас із цим родичі вбитого розпитували всіх, кому було відомо про злочин. Коли це опитування не давало бажаних результатів, копний суд вдавася до «прослуху». За допомогою прослуху потерпілий сподівався отримати хоча б якісь дані, за допомогою яких вдалося б знайти вбивцю.
Під час розслідування злочину копні суди застосовували складну систему слідчих дій, які не втратили своєї актуальності й нині: обшук, огляд, допит тощо. Копний суд також застосовував ідентифікацію, в процесі якої тотожність встановлювалась шляхом візуального порівняння чи простого прикладання.
Позивач мав право тричі скликати копу для проведення колективного допиту місцевих жителів, якщо цього вимагало встановлення істини. Між кожним засіданням встановлювалась перерва три дні. Поміщик повинен був стежити, щоб його селяни не втекли із села. Протягом цих трьох днів позивач шукав докази, а копні судді проводили допити селян. Якщо на цих трьох колективних допитах учасники копного зібрання заявляли, що вони нічого по цій справі не знають, а в позивача не було необхідних доказів, скликалась «присяжна копа». Позивач вибирав кілька чоловік із кожного села та зобов´язував присягнути, що вони злочин не вчиняли та не знають злочинця. «Присяжна копа» відбувалась наступного дня після третього колективного допиту. Люди, які відмовлялись від присяги, визнавались винним уі злочині [8,18-19]. Коли ж усі приймали присягу за встановленими правовим звичаєм правилами, тоді провадження у цій кримінальній справі закривалось.
«Гаряча копа» (попереднє розслідування) завершувалась «даванням вини». Копний суд або особисто потерпілий на підставі зібраних у процесі слідства доказів звинувачували певну особу чи кількох осіб у вчиненні злочину. Після «давання вини» розпочинався судовий розгляд справи копним судом, тобто «велика копа».
Судовий розгляд (велика копа) відбувався на «коповищі». Коповища були незмінними протягом багатьох століть та визначеними звичаями громади місцями (зазвичай під відкритим небом) зібрань і засідань копних судів. Очевидно, на коповищах раніше проводили свої засідання вервні суди, а, можливо, перед ними ще й общинні суди додержавного суспільства. Розгляд справи копним судом розпочинався з того, що потерпілий розповідав суддям обставини справи разом із даними, зібраними під час гарячої копи. Після цього копний суд викликав підсудного, щоб той навів докази своєї невинності.
Смертну кару копа застосовувала за вбивство, крадіжку худоби, видрання бджіл, підпал майна, скоєних за обтяжливих обставин. Найчастіше копні суди застосовували штраф і тілесні покарання.
Так, наприклад, якщо злочинець уперше скоїв крадіжку вола, видрання бджіл тощо, то до нього застосовували «карання копне» - побиття дубцями або водили злочинця вулицею з повішеним на шию краденим або його частиною.
в) Станове судочинство (судова реформа 1760-1763)
У 60-х роках 18 ст. гетьман К. Розумовський провів судову реформу, яка, насамперед, торкнулася козацьких судів.
Її наслідком стало значне зменшення апеляційних установ, відокремленя судової влади від адміністративної та повернення до судочинства, що існувало за доби ВКЛ. Так, в останні десятиліття існування гетьманської держави «Військо запорозьке» відновили діяльність земські, гродські та підкоморські суди. До складу підкоморського суду входили підкоморій та комірник. За своїм становищем підкоморій вважався першим після полковника. Підкоморські суди розглядали земельні спори. Вони були ліквідовані у 1840 році. Окрім них, у гетьманській державі діяли цехові, мирові, третейські та ярмаркові суди.
Уся територія Гетьманської України ділилася на 20 судових округів (по два в кожному полку). У кожному утворювалося ао одному земському, підкоморському 1 або 2 гродських судів.
Вищою апеляційною установою над створеними судами за суд. реформою згідно з Литов. статутом став Гол. трибунальний суд. До його складу з кожного суд. повіту обиралися по два депутати, а також вводилися 4 духовні особи. Рішення цього суду вважалося остаточним і не підлягало оскарженню. Виняток становили вироки про позбавлення шляхетської честі та смертну кару. В подібних випадках останнє слово належало рос. монархові. Результатом суд. реформ, здійснених гетьманом К.Розумовським, стала нова, більш спрощена, система судів, у якій уже розмежовувалися цивільні й кримінальні справи.