3. Державне право Гетьманської України.

За формою правління Українська держава була демократичною республікою, характерною ознакою формування всіх органів державної влади – їх виборність.

Найвищим органом влади була загальновійськова влада, у якій брали участь не лише козаки, а й інші верстви населення. Скликав раду гетьман, розсилаючи універсали. Рада могла бути скликана з ініціативи рядового козацтва. Така рада називалася «чорною». Якщо, крім козаків, у раді брали участь представники міщан, духовенства, селян, то така рада називалася «генеральною».

Рада була органом прямого самоврядування українського народу. Вона обирала гетьмана, старшину й генеральний уряд. Обраним відразу вручали атрибути влади. Вони також мали права позбавити влади. На раді розглядали питання про основні засади внутрішньої і зовнішньої політики. Рішення ради мали виконувати гетьман і генеральний уряд.

У 18 ст. рада лише обирала гетьмана, ставши при ньому дорадчим органом.

Вищу виконавчу владу очолював обраний радою гетьман. Гетьман командував військом, очолював адміністрацію, визначав напрями внутрішньої і зовнішньої політики, вів переговори з урядами інших країн. Він мав право скасовувати рішення генерального суду. Гетьман здійснював свої повноваження, видаючи універсали, накази, листи.

Найважливіші питання він вирішував спільно з радою генеральної старшини, яку обирали при на генеральній раді. Рада генральної старшини була своєрідним представницьким органом, тогочасним парламентом, який складався з генеральної старшини, обраних представників армії (знатне військове товариство) та обраних представників від міщан.

До компетенції ради генеральної старшини належали встановлення виду і розміру податей, контроль на їх надходженнями і витратами.

Рада генеральної старшини скликалася перед кожною загальновійськовою радою; на ній готували питання, затверджували рішення генерального уряду або генеральної військової канцелярії, вирішували суперечки, що виникали між генеральними старшинами і полковниками, фінансові, судові справи генеральнох старшини, а також апеляції на рішення генеральної військової канцелярії або суду.

В адміністративному плані Україна поділялася на полки, а полки на сотні.

На чолі кожного полку стояв полковник, у руках якого зосереджувалися функції військового командувача, місцевого адміністратора й судді. Йому допомагала полкова старшина (обозний, суддя, писар, осавул, хорунжий). Побіч полковника існувала в XVII ст. полкова рада, яка в ряді випадків мала функцію вибору полковника й вирішувала важливіші справи, що торкалися козацтва даного полку. У XVIII ст. частіше фігурує полкова старшинська рада. У XVIII ст. організуються полкові канцелярії як сталі адміністративні органи з колеґіяльним складом свого »присутствія«.

Кожну сотню очолював сотник, який у вужчих межах сотенної території повторював функції полковника. Помічниками його були сотенні писар, осавул і отаман. Сотенна козацька рада в XVII ст. обирала сотника й розглядала важливіші справи певної сотні.

Запоріжжя. Від 70-их pp. XVII ст. окреме становище від Гетьманщини зайняло Запоріжжя, яке оформилося в своєрідний держ. організм, залежний у формі васальних відносин від гетьманської України.

Основним органом держ. влади на Запоріжжі слід визнати січову раду, яка збиралася тут часто і реґулярно (вибори кошового принаймні раз на рік, розподіл вгіддів поміж куренями двічі на рік тощо). Це були загальні збори запорізького козацтва, які сходилися на січовому майдані. Обміркування справ не могло бути належно організоване на такому широкому складом органі, підрахунку голосів не існувало, вирішувала позиція більшої (на око, на слух) кількости присутніх. Компетенція ради: питання січового законодавства, управління й суду, вирішення справ міжнародних зносин, питань війни й миру, обрання кошового отамана і січової старшини, розподіл вгіддів поміж куренями тощо.

Кошовий отаман, що стояв на чолі виконавчої влади, з огляду на свою постійну залежність від січової ради і звичайну короткотерміновість перебування на цьому пості, являв собою вид органу республіканського типу. Він був військовим командувачем низових козаків (у поході його повноваження значно поширювалися), адміністратором і суддею. Йому допомагала січова старшина: суддя, писар та осавул. Раз-у-раз для розгляду частини справ з компетенції кошового отамана збиралася рада січової старшини, до складу якої входили, крім старшини, також курінні отамани.

Нижчою адміністративно-територіяльною одиницею в XVIII ст. стала запорізька паланка, кожну з яких очолював полковник. Паланковому управлінню підлягало населення відповідної частини Запорізьких Вольностей. Але основна низова ланка адміністративного поділу Запоріжжя не була зв’язана з певними частинами території запорізьких земель. Цією ланкою були курені. Курінь (їх було 38 чи 40) являв собою військовий загін січового козацтва. Разом із тим курінь був адміністративною одиницею мирного часу, на які поділялося Запоріжжя. Куренем звався й спільний будинок чи касарня в Січі, де проживали січові козаки. Курінь, нарешті, являв собою і госп. організацію, що, здобувши за вирішенням січової ради певну частину запорізьких вгіддів, провадив там спільне здобуванню продуктів (меду, воску, риби, дичини, вина, худоби тощо), які потім споживалися в спільному господарстві козаків, що проживали в курені. На чолі куреня стояв курінний отаман, вибраний з-поміж належних до куреня козаків.

Інкорпорація укр. запорізьких земель до Росії і ліквідація запорізької держави сталася в 1775 р.