1. Юридичне оформлення входження Гетьманської України до складу Московської держави.

А) Рішення Земського Собору від 1 жовтня 1653 року.

1 жовтня 1653 року Земський Собор у Москві ухвалив рішення розірвати мирний договір з Польщею та прийняти гетьмана Б. Хмельницького і все Військо Запорізьке з містами і землями, як зазначалося від високу царську руку. Фактично тоді Москва пішла на те, щоб постановити козацтво над руською шляхтою і вважати його репрезентованим українському світу, чого майже шість років так наполегливо добивався гетьман.

оголошення війни польс. королю Яну II Казимиру Ваза й Речі Посполитій. Перше засідання собору, скликане для обговорення звернення Б.Хмельницького і Війська Запороз. з проханням про допомогу в боротьбі з польс. королем, відбулося 4 черв. (25 трав.) 1653. На ньому учасники висловилися за надання допомоги Україні, однак остаточне вирішення питання було відкладено до повернення в Москву посольства на чолі з кн. Б.Репніним-Оболенським, відправленого до Польщі з метою дипломатичного тиску на уряд Яна II Казимира та примушення його до встановлення миру з Військом Запороз. на основі Зборівського договору Криму з Польщею 1649. Після провалу цієї дипломатичної місії було знову скликано собор і 11(01) жовт. у Грановитій палаті Моск. Кремля проведено його заключне засідання за участю царя, патріарха Никона, митрополитів крутицького Сильвестра і сербського Михаїла, архімандритів та ігуменів монастирів, бояр, думних бояр, стольників, "дворян московських" і "дворян з міст", "детей боярских", купців, тяглих людей і голів стрілецьких приказів. Засідання було врочистим.

Рішення учасників Земського собору 1653 в підсумку зводилося до двох резолюцій: 1) "против польського короля войну весть"; 2) гетьмана Б.Хмельницького з Військом Запороз. "з городами их и з землями принять". Своє рішення бояри аргументували положеннями урядової доповіді, де зверталася увага на факти зневаги польс. стороною держ. гідності Рос. д-ви, переслідування православ'я в Речі Посполитій, загрозу переходу правосл. укр. нас. в підданство турец. султана Мегмеда IV чи крим. хана Іслам-Гірея III. Підтримавши рішення про початок війни, делегати від усіх верств нас., що були представлені на соборі, поклали тим самим на відповідні верстви зобов'язання фінансувати пов'язані з війною затрати та безпосередньо брати в ній участь. На Земському соборі було також затверджено склад посольства в Україну (В.Бутурлін, стольник І.Афанасьєв і думний дяк Л.Лопухін), на яке покладалося завдання завершити формальності, пов'язані з оформленням прийняття Війська Запороз. під зверхність рос. царя Олексія Михайловича

У кінці цього рішення було вказано «Гетьмана Богдана Хмельницького і все місто з містами та селами прийнять під високу руку царя»

Б) Постанова Переяславського Ради від 8 січня 1654 року.

На переговорах із царськими представниками в січні 1654 року у м. Переяслові домовились, що остаточний текст договору має бути затверджений у Москві. З цією метою туди прибула козацька делегація на чолі з генеральним суддею С. Зарудним і переяславським полковником П. Тетерею. Ухвала була написана в 2-ох екземплярах і під нею підписалося 120 тис. осіб.

У ній взяли участь представники козацтва Київського, Чернігівського та Брацлавського полків та жителі Переяслава. Після зачитання царської грамоти гетьманом старшина та посли пішли до Успенського собору, де духовенство мало привести їх до присяги. Однак, Б. Хмельницький зажадав, щоб посли першими принесли присягу від імені царя, що мало б забезпечити Україні збереження її прав, а також було б ствердженням союзу між обома державами. Боярин В. Бутурлін рішуче відмовився скласти присягу, у зв'язку з чим гетьман і старшини пішли на нараду, яка тривала декілька годин, а посли залишились чекати у соборі. В ході наради полковники переяславський П. Тетеря та миргородський Г. Лісницький приходили і просили В. Бутурліна - скласти присягу, але безуспішно. Одночасно керівник посольства двічі стверджував, що цар охоронятиме всі права України і заявляв, що "царское слово переменно не бывает". Після тривалої наради і враховуючи слова Бутурліна, які гетьман і старшина тлумачили як рівнозначні присязі царя, українська сторона склала присягу.

Всього у день Переяславської Ради присягу склали 284 особи. Від імені царя гетьману було вручено грамоту та знаки гетьманської влади: військовий прапор - хоругву, булаву та шапку. Після Переяславської Ради представники московського посольства побували у 117 містах і містечках України для прийняття присяги від населення на вірність цареві. За їхніми даними присягу склали 127 328 осіб чоловічої статі. Відмовились присягати Уманський і Брацлавський полковники І. Богун та І. Сірко, а також українське духовенство на чолі з митрополитом Сильвестром Косовим.

У результаті Переяславської Ради та наступних переговорів між гетьманським та царським урядами було укладено воєнно-політичний союз двох держав - України та Московії. Необхідність виходу з-під польської залежності спонукала Б. Хмельницького піти на визнання протекторату московського царя над Україною. Одночасно було дано царську гарантію щодо збереження державних прав України.

Слід також звернути увагу на той факт, що під час Переяславської Ради не було укладено жодного офіційного правового акту, відбулася лише одностороння присяга гетьмана та козацької старшини. Загальний зміст був такий: «Волемо під царя московського православного перейти»

В) «Березневі статті» та жалувані царські грамоти 1654 р.

У березні 1654 року було укладено договір, що отримав назву Березневих статей. До складу цих статей увійшли: «Просительні статті» з 23 пунктів і царські укази до них, «Статті Б. Хмельницького! З 11 пунктів та царські укази до них, царські жалу вальні грамоти про вольності Запрізького війська, про права православної шляхти.

Основною метою, яку переслідував Б. Хмельницький, укладаючи договір з Москвою, було встановлення таких відносин між двома сторонами, які б гарантували державну незалежність України й самостійність у проведенні як внутрішньої, так і зовнішньої політики. Українська сторона прагнула отримати гарантії від Москви про невтручання у внутрішні справи України: вільно обирати гетьмана як главу держави й уряду; здійснювати відносини з іноземними державами; не порушувати прав і свобод, які здобуло населення України в результаті успішної Національно-визвольної боротьби; не втручатися у відправлення судочинства, в адміністративне управління та в приватно правні відносини. У разі, якщо московські війська прийдуть на допомогу Україні у війні проти Польщі, то український уряд мав надати кошти на їх утримання, а якщо козацьке військо прийде на допомогу московському, то тоді Москва мала утримувати козаків.

Автенитичного договору не існує. Є тексти й окремі статті, що обговорювалися на переговорах представниками гетьмана й пропонувалися на переговорах представниками гетьмана й пропонувалися представниками царя. Проте підсумкового тексту, підписаного обома сторонами, не існує.

Зміст статей Б. Хмельницького:

За Б. с. Рос. д-ва зобов'язувалася вступити у війну проти Речі Посполитої й надати козац. Україні допомогу при відбитті нападу військ. загонів Кримського ханства. Зі свого боку, укр. уряд визнав протекцію царя, погодився виплачувати кожного року певну суму податків до рос. скарбниці, втратив право на самостійні дипломатичні відносини з Річчю Посполитою й Османською імперією, а також повинен був інформувати царський уряд про зміст переговорів із посольствами ін. д-в, які прибували б до укр. уряду.

Зміст Жалуваної грамоти Олексія Михайловича Війську Запорозькому березень 1654р.

Цар Олексій Михайлович:

обіцяв Війську Запорозькому збереження прав і привілеїв, запроваджених князями Речі Посполитої;

гарантував збереження військових судів без контролю над ними царських представників;

підтвердив козацький реєстр 60 тис.;

утвердив збереження звичаю обирання гетьмана за закріпленим звичаєм;

обіцяв, що гетьманська резиденція і надалі повинна бути у Чигирині;

звелів про іноземних послів із «підозрілими» намірами повідомляти царя;

заборона зовнішніх зносин з Османською імперією та Річчю Посполитою.

Спочатку обидві сторони не тільки не порушували умов договору, а й допомагали одна одній. Так, одразу після його укладення об’єднані українсько-московські підрозділи рушили до Білорусії, де відвоювали з поляків значну частину території. У 1655 році Б. Хмельницький разом з московськими військами вступив до Галичини, завдавши під Львовом поразки загонам Речі Посполитої, яку і цій безнадійній ситуації врятувала дипломатія. До Москви було надіслано пропозицію про перемир’я. Зокрема, запропоновано обговорення питань щодо встановлення державних кордонів та обрання королем царя Олексія Михайловича після смерті безплідного Яна Казимира. У м. Вільно 24 жовтня 1656 року між Московською державою і РП було підписано сепаратне перемир’я. Українська делегація на переговори не була допущена. Урешті військовий союз між Україною та МОськовською державою стратив чинність.

Г) договори про Андрусівське перемир’я 1667р. та «Вічний мир»

Андрусівське сепаратне перемир’я 1667 р. (Андрусівський сепаратний договір, Андрусівський мир) — угода між Московським царством і Польщею за спиною України про припинення війни, підписана 30 січня 1667 року в селі Андрусове під Смоленськом терміном на 13,5 років. Угода стала завершенням російсько-польської війни 1654-1667 років. До миру з росіянами поляків змусив рокош (заколот) Ю. Любомирського, що охопив значну територію Речі Посполитої. Андрусівський сепаратний договір визначив місце Московії, Польщі та України в системі міжнар. відносин 60-70-х рр. 18 ст.

Причини перемир'я

• Тривала війна спричинила великі людські втрати і виснажила матеріальні ресурси обох держав.• Річ Посполита і Московська держава були зацікавлені в примиренні, оскільки схилялися до союзу, спрямованого проти Османської імперії.

За умовами сепаратного договору:

• припинялась польсько-московська війна 1654-1667 років;

• встановлювалося перемир’я на 13,5 років;

• під владою Московської держави залишалась Лівобережна Україна, Сіверська земля з Черніговом і Стародубом, а також Смоленськ;

• в складі Речі Посполитої залишалися Правобережна Україна (крім Києва) і Білорусь з Вітебськом, Полоцьком і Двінськом;

• Київ з околицями на два роки передавався Московії, проте в умові був ряд застережень, які давали можливість залишити Київ за Росією назавжди;

• Запорозька Січ мала перебувати під спільною владою обох держав;

• царський уряд зобов’язувався виплатити Польщі як компенсацію за втрачені шляхтою землі на Лівобережній Україні 1 млн. польських злотих (близько 200 тисяч рублів);

• Річ Посполита і Московія зобов’язувались у випадку татарських набігів на Україну разом виступити проти кримського хана та Османської імперії, що викликало з її боку ворожу реакцію, підсилену підтримкою Франції, Англії, Голландії та Австрії.

Умови сепаратного перемир’я викликали велике незадоволення серед українського суспільства. Андрусівський сепаратний договір, порушивши умови Переяславської Ради (1654 р.) та інших договорів з гетьманами Б. Хмельницьким, Ю. Хмельницьким та І. Брюховецьким, закріпив насильницький поділ української етнічної території на дві частини — Правобережну Україну і Лівобережну Україну, остаточно затверджений так званим Вічним миром в 1686 році. Проти Андрусівського сепаратного миру рішуче виступали гетьманські уряди П. Дорошенка, І. Брюховецького, П. Суховієнка, а згодом і Д. Многогрішного та І. Самойловича, які протягом свого правління практично його не виконували. Порозуміння Росії й Польщі за рахунок поділу території козацької держави спричинило зростання політичного впливу в українському суспільстві козацької старшини, яка спиралася на підтримку Османської імперії та Кримського ханства. Після 1667 р. поглибився внутрішньополітичний розкол в Україні.

Внаслідок зайнятої гетьманськими урядами позиції більшість із статей Андрусівського сепаратного миру не було виконано, а російсько-польські переговори щодо сфер впливу на Українську козацьку державу відразу продовжилися укладанням додаткових до Андрусівського сепаратного договору постанов — так званих Московських пунктів.

Згідно з першими Московським пунктами від 14 (04) грудня 1667 р., Росія надавала Речі Посполитій військову допомогу для боротьби з П. Дорошенком.

За другими Московськими пунктами від 9 квітня (30 березня) 1672 р. передбачалося, зокрема, відкладення спірного питання про передачу Києва Польщі до 1674 р.

Треті Московські пункти від 13 (03) серпня 1678 р. передбачали продовжити Андрусівський сепаратний мир ще на 13 років, починаючи з 1 червня 1680 р.

Статті Андрусівськиого сепаратного договору підтверджувалися і під час спеціальних зустрічей («з’їздів») російських і польських дипломатів у Андрусові 17(07) березня 1670 р., 10 січня 1675 р. (31 грудня 1674 р.).

Андрусівський сепаратний мир був спрямований також проти військової могутності Османської імперії, відображав вимушений компроміс сторін і засвідчував наявність геополітичної рівноваги у Східній Європі. Уряд Туреччини негативно відреагував на укладений договір і розпочав підготовку до боротьби з обома державами. Водночас Андрусівський сепаратний мир започаткував процес поступової втрати Українською козацькою державою статусу суб’єкта міжнародно-правових відносин. Проте договір 1667 р. не означав зникнення з карти Європи Української козацької держави, яка, незважаючи на існування двох політичних центрів (Правобережжя та Лівобережжя), продовжувала існувати як єдиний державний організм.      

"ВІЧНИЙ МИР" 1686 – договір між Рос. д-вою та Річчю Посполитою, підписаний 6 трав. у Москві. Укладений в результаті складних польс.-рос. переговорів, які розпочалися в лют. 1686. Його текст (складався із 33 статей) підтверджував домовленості Андрусівського договору (перемир'я) 1667 про розподіл сфер впливу над Україною. Згідно з договором, уся тер. Лівобережної України мала залишатися під зверхністю рос. царя. Річ Посполита остаточно відмовлялася від Києва з навколишніми землями – від гирла прит. Дніпра р. Iрпінь вниз по Дніпру до м-чок Трипілля і Стайки, а звідти до р. Стугна (прит. Дніпра), через м. Васильків до р. Iрпінь. Владі царя мали також підлягати землі по Дніпру від м-ка Стайки до гирла Тясмину (прит. Дніпра) – міста і с-ща Ржищів, Черкаси, Трахтемирів (нині село Канівського р-ну), Канів, Мошни (нині село Черкас. р-ну), Боровиця (нині село Черкас. р-ну Черкас. обл.), Бужин (колиш. село Чигиринського р-ну; нині знято з облікових даних), Крилов (колиш. село при впадінні р. Тясмин у Дніпро; залите водами Кременчуцького водосховища) та Чигирин, спустошені внаслідок військ. дій, що мали залишатися незаселеними. Над більшістю земель Правобереж. України (Київщина, Волинь, Сх. Поділля) закріплювалася зверхність польс. короля.

Статті "В.м." гарантували вільне віросповідування православ'я українцям і білорусам, які проживали в Польщі. Обидві д-ви зобов'язувалися не укладати сепаратного миру з Османською імперією. Підписавши "В.м.", Рос. д-ва стала чл. антитурец. "Священної ліги", куди, крім Польщі, входили Австрія, Венеція і Папська церк. обл.. Цей договір став актом остаточного міжнар.-правового закріплення поділу Укр. д-ви на дві частини (Правобережжя залишалося під владою польс. короля, Лівобережжя – рос. царя). Однак не була вирішена проблема політ. статусу подніпровських правобереж. земель, які оголошувалися "пусткою".

Проти "В.м." рішуче виступив гетьман I.Самойлович, який розпочав активну діяльність, направлену на об'єднання Правобережжя з Лівобереж. Україною. Разом з тим козац. військ. полки стали гол. силою укр.-моск. походів на Крим в останніх десятиліттях 17 ст., що було узгоджено з урядами країн "Священної ліги". Договір відіграв значну роль у боротьбі з турец. агресією у Сх. та Пд.-Сх. Європі.

2. Правовий статус Гетьманської України в складі Російської держави др. Половини XVII – XVIII ст.Ст.

Форма державно-правових зв'язків України з Росією за договором 1654 р.

Акти російського царя, що обмежували гетьманське правління, в Україні не були оприлюднені. Тому у своїй діяльності гетьманський уряд фактично ігнорував нав'язані обмеження: стягнення податків до царської казни, направлення до значних міст України царських воєвод, обмеження зовнішньополітичної сфери. Б. Хмельницький підписав новий договір із Кримським ханством, за яким татари зобов'язувалися не допомагати Польщі і не воювати з Росією, а гетьман - не ворогувати з ханством. З травня 1654 р. українські й російські полки успішно діяли в Білорусії проти польсько-литовських військ. Отже, для гетьманського уряду сенс договору з Росією зводився передусім до військового союзу, її протекторату над Україною.

Протекторат - це звична, поширена за часів феодалізму форма міжнародної васальної залежності малої держави від великої і сильної. Зміст протекції обумовлюють конкретні обставини укладення союзу, але першою і обов'язковою його вимогою є воєнна і політична допомога протектора державі, якій вона протегує, державі-васалу.

За договором 1654 р. форма зв'язків, відносин України і Росії і є протекторатом. Так розцінювали цей союз Б. Хмельницький і козацька старшина. Так вважали видатні українські історики М. Грушевський, Д. Дорошенко, В. Липинський, В. Липинський уточнював: це був воєнний союз, забезпечений формою протекторату.

Ураховуючи конкретні факти і застосовуючи принцип історизму, можна зробити висновок: у 1654 р. Україна увійшла в підданство під протекцію Росії як васальна держава За договором 1654 р. залежність України від Росії зводилася лише до права царя одержувати грошову данину і контролювати зовнішні зносини України. її відокремлювали від Росії державний кордон і митниці, зносини з нею здійснювалися через московський Посольський приказ, що керував іноземними справами. Природно, що ні в статтях Б. Хмельницького, ні в Березневих статтях територіальне питання не порушувалося. Зрозуміло було, що Україна збереже свій державний кордон. Таким чином, немає підстав кваліфікувати ці події як "возз'єднання" України Росією, адже Українська держава й надалі продовжувала існувати на політичній карті Європи.

Інша справа - плани Москви щодо України. Погоджуючись спочатку з "протекційним" характером російсько-українського договору, царський уряд розраховував із часом замінити протекторат повною інкорпорацією України. Почавши з присяги українського народу на вірність цареві, надання "Жалуваної грамоти гетьману і Війську Запорозькому" за умови служби царю гетьмана, старшини, козацького війська, плати податків тощо, Москва не збиралася довго зберігати "попередні права і вольності", республіканський лад України. Хоч жоден документ не містив визначення історичної події 1654 р. як "приєднання", "возз'єднання України з Росією", ним почала незабаром грішити російська, а потім радянська історіографія. Останнім часом замість терміна "возз'єднання" історики нерідко використовують термін "входження". Проте "входження" рівною мірою може означати і перехід у підданство, тобто у васальну залежність, і входження до складу Росії на правах автономії. Але держава, яка протегується, не входить до складу держави-протектора. І Україна за договором 1654 р. залишалася за межами Росії.

Отже, правовий статус України за договором 1654 р. не можна кваліфікувати і як суб'єкта конфедерації, адже вона передбачає реальну рівність сторін і створення на засадах рівного представництва спільного органу для регулювання і вирішення їхніх спільних проблем. Договір 1654 р. такої умови не містив.

3. Характеристика джерел права:

а) звичаєвого (козацького) права;

б) нормативних актів автономної влади;

в) законодавства литовсько-русьокго та польського походження;

г) нормативних актів царської влади;

д) церковного права;

Джерела церковного права не зазнали суттєвих змін. Царський уряд, зважаючи на ту величезну роль, яку відігравала в суспільно-політичному житті українська православна церква, надалі забезпечив їй особливі права й дозволив користуватися старими правовими джерелами. Навіть після підпорядкування київського митрополита московському патріархові царський уряд зберіг місцеві церковні суди. Грамотою від 15 грудня 1686 р. московському патріархові заборонялося втручатися в діяльність українських церковних судів і приймати скарги на їх рішення. І лише у XVIII ст., зі зміною загального становища церкви в державі та посиленням утручання самодержавства в діяльність судів Української православної церкви, згідно з царським указом від 10 квітня 1786 р. перше місце серед основних джерел права Української православної церкви посів російський Духовний регламент.

Джерела права Української православної церкви того періоду умовно поділяють на дві групи. До першої відносять ті, що регулювали загальне становище церкви в суспільстві й державі. Сюди належали: Духовний та Монастирський регламенти; Статут про чинонаступництво церковне; укази імператорської влади; постанови урядового Синоду; постанови російського патріарха. До другої - джерела, в яких закріплювалися догми християнської православної віри. Це - канони або "кормчі книги"; правила, прийняті соборами Російської церкви; правила святих апостолів; нова заповідь Юстиніана; книги Святого Письма.