6 Доктрина Монро

Станом на 1823 рік відбулися значні зміни політичної ситуації у Західній півкулі. Значна кількість країн Латинської Америки здобувала незалежність від Іспанії. Як наслідок, у США з'явилися певні побоювання щодо можливості європейської інтервенції для повернення повсталих колоній у склад Іспанської імперії після того, як було придушено революцію та реставровано правління Фердинанда VII у 1823 р. в Іспанії. Крім того, існувало переконання, що вільні країни Латинської Америки будуть кращим торговим партнером, ніж чиїсь колонії. На ситуацію вплинув той факт, що у 1821 р. російський імператор Алєксандр видав указ, у якому проголосив право Російської імперії на Тихоокеанське узбережжя США, і, відповідно, надав Російсько-американській компанії монопольне право на торгівлю у цьому регіоні. Особливе занепокоєння викликала можлива небезпека колонізації росіянами територій Орегону - величезних малозаселених територій на Північному Заході. Також іще була досить свіжою пам'ять про англо-американську війну 1812 р.

Зрештою американці задумали попередити європейські країни про пріоритетні інтереси США у Західній півкулі. Проголосити нові принципи політики вирішили у тексті щорічного звернення президента до Конгресу, а не через дипломатичну кореспонденцію персонально для кожної європейської країни. 2 грудня 1823 року став одним із визначальних днів в історії американської зовнішньої політики. В цей день п'ятий президент США Джеймс Монро виголосив сьоме звернення до Конгресу, у якому знайшли своє місце концепції, котрі стали відомими як "Доктрина Монро". Доктрина стала ідеологічною основою для нового політичного порядку для решти територій Америки та змінила роль Європи у Західній півкулі.Відповідно до принципів свободи та незалежності американські країни "не могли розглядатися як суб'єкти для колонізації будь-якою європейською державою". При цьому США зобов'язувалися дистанціюватися від Європи, а саме не втручатися там у її політичні справи. Уся Доктрина зводилася до трьох принципів:

- поділ на сфери впливу Америки та Європи, - неколонізація (non-colonisation), - неінтервенція (non-intervention).

Деякі історики виділяють лише два останні пункти. Доктрина стала одним із фундаментів у розвитку американського націоналізму (саме це слово використовують автори). Адже знання про неї запевняло американців у тому, що вони можуть почуватися у безпеці у Західній півкулі, яка належить їм, і все завдяки президенту Монро. Напевно, це сприяло частковому ментальному дистанціюванню від далекого Старого Світу та виробленню своєрідної власної ідентичності. Адже Європа була чимось іншим - територією з протилежним устроєм: автократичним регіоном з імперськими державами. Прийнявши Доктрину Монро, Сполучені Штати у політичній сфері відсторонилися від Європи, яка знаходилася по той бік Атлантичного океану. Генрі Кісінджер порівнює цей океан із середньовічним замковим ровом, наповненим водою. Справді, широкі водні простори Атлантики були надійним бар'єром між Америкою та Європою. При цьому вони не лише "захищали" Західну півкулю, але й певним чином роз'єднували, оскільки тисячі кілометрів води були значною перешкодою навіть для звичайного обміну інформацією. Відповідно, станом на початок Першої світової війни, а потім і проведення Паризької конференції у 1919 р., Америка була віддаленою від Європи як у політичному плані, так і в географічному, і ця фізична відстань, яка перетворювалася в ідеологічну, була в основі риторики Вудро Вільсона щодо нейтралітету США до вступу у Велику війну.  Згодом президенту Вудро Вільсону довелося запропонувати нове трактування Доктрини Монро. 22 січня 1917 року він виголосив звернення до Сенату США, у якому теж заявив про відсутність інтересу його країни у європейському стилі творення зовнішньої політики, у тому числі - творенні нового балансу сил. Натомість він запропонував: "усі нації мають в один акорд прийняти доктрину Президента Монро як Доктрину всього світу: жодна нація не повинна намагатися поширити свій суспільний та державний устрій на будь-яку іншу державу чи народ, в той же час усі нації повинні уникати утворення заплутаних союзів, які призводять до змагання силою". Також Вудро Вільсон висловив думку, що кожен народ має мати право вільного вибору власної політики та свого шляху розвитку, і ніхто не має утворювати цьому перепон, навіть великі та потужні держави.