8. Наукова філософсько-психологічна думка на Україні в епоху Просвітництва.

Наприкінці ХVІІ – ХVІІІ ст. наукова думка України активізувалася завдяки діяльності відомих богословів та вчених–філософів – Стефана Яворського та Феофана Прокоповича.

За філософськими поглядами Стефан (Семен – в миру) Яворський (1658–1722) – письменник, філософ, церковний діяч. Початкову освіту здобув ймовірно в братській школі в Турці або в Яворі. Закінчив Києво-Могилянський колегіумі. Згодом намагався удосконалити освіту у Львівському єзуїтському колегіуму, перед цим прийнявши уніатство. Провчившись рік у Львові, удосконалює освіту в колегіумах Любліна, Познані, Вільно, де вивчав філософські курси, згодом сам складає власний курс філософії. Згодом Яворський прийняв чернецтво, але невдовзі, виступивши з критикою окремих положень католицизму, викликав невдоволення католицьких священників та повернувся до Києва. Тут він зрікається уніатства і складає іспити перед духовною владою та професорами Колегіуму на магістра вільних мистецтв, філософії і теології та потім викладає у класі поетики, пише вірші та складає орації. Згодом уклав власний курс філософії, став популярним у Києві оратором і поетом.

В роки викладання він також написав твори з догматики «Про святу Трійцю» та «Про церкву». Але головна його полемічна праця «Камінь віри». Яворський також написав курс психології, використавши новітні досягнення європейських учених у цій галузі.

Його філософський курс є прикладом синтезування, в межах барокового типу схоластики, комплексу філософських ідей, що становили підґрунтя духовної спадщини домогилянської доби, з філософськими здобутками європейського Заходу. У своєму лекційному курсі з філософії як яскравий представник барокової літератури в Україні, використовував бароковий стиль з його динамічністю, яскравою театральністю, складною метафоричністю, і зокрема у вступі до цього курсу, що мав пишну назву.

У його філософській системі значне місце займала логіка як метод дослідження істини, викладалося вчення про три логічні операції: поняття, судження й умовисновки. Логіка давала Яворському можливість будувати правильні визначення, без яких не могла йти мова про точність і однозначність вживаних філософських термінів.

Процес пізнання істини Яворський поділяв на чуттєве й інтелектуальне. Визнаючи важливість і докладно розглядаючи чуттєве пізнання, вищим і досконалішим вважав інтелектуальне, яке пов’язував з діяльністю раціональної душі, яке забезпечує вихід людського мислення на контакт з вищим буттям і уможливлює пізнання істини. Самопізнання Яворський розуміє не лише як самовдосконалення (що характерно для мислителів домогилянського періоду), а й як вивчення анатомії, фізіології та психіки людини.

Курс Яворського з психології визнавали найбільш цікавим, тут він спирався на деякі положення вчення Арістотеля «Про душу» та інші його твори. Душу Яворський розглядав як форму органічного тіла, яка має життя в потенції. Він вирізняв три її види: вегетативна душа — для рослин; відчуттєва — для тварин; розумна — для людини.

С.Яворський дає поняття анатомо-фізіологічної властивості людини, стверджуючи, що всі її життєві функції зумовлені «життєвими духами», які виробляються з серця і крові.

Життя людини вчений ділив на три періоди: дитинство, юність, старість, а також на семирічні цикли, під час яких є критичні й небезпечні моменти для життя людини. Яворський вважав, що життя людське надто коротке, але його можна продовжити, вгамовуючи свої пристрасті, зберігаючи помірність у харчуванні, не займаючись надмірною працею, а вести життя здорове, на гарній місцевості (вбачаються певні засади геронтології).

Але насамперед Яворський закликав до духовного життя з Богом, до знань, які зроблять життя повнокровним і щасливим.

Яворський намагався пояснити явища природи, виходячи з неї самої і вірячи в силу людського розуму, в можливості його не тільки пізнавати «дивні явища», а й створювати їх для власного добра, тобто закликав до подальшого дослідження природи і використання досягнень науки в житті.

В курсі натурфілософії Яворський розглядає проблеми матерії і форми, простору, часу, руху. Не сприймаючи геліоцентричної системи Коперніка, докладно викладає її у своєму філософському курсі.

У розумінні історії дотримувався принципу провіденціалізму, вважаючи, що істинні події передвизначені Богом. Ґрунтуючись на українських духовних і політичних традиціях, Яворський виступав переконаним прихильником розмежування світської й духовної влади, обстоював автономію церкви, непорушність її законів, традицій і обрядів.

Згодом С.Яворський став протектором Московської слов’яно-греко-латинської академії, в якій він реформував навчальний процес на зразок Київського колегіуму, заснував при академії театр і керував ним. Пізніше згуртував навколо себе однодумців, здебільшого вихідців з Києва, брав активну участь у реформах Петра I, займався видавничою діяльністю як фаховий рецензент.

1700 року Яворського висвячено на митрополита Рязанського та Муромського, а у 1702 року він стає екзархом та місцеблюстителем всеросійського патріаршого престолу. В той час починаються його суперечки й незгоди з Феофаном Прокоповичем. У 1721 року С.Яворського призначено главою Священного Синоду Російської православної церкви.

Стефан Яворський був одним із найвідоміших захисників православ’я. Сміливий, благородний і відвертий, він говорив правду самому Петру Великому, оточеному протестантами, і монарх поважав святителя; зате для лютеран Яворський був непримиренний та небезпечний ворог (усі вороги церкви православної боялися сильних, прямих і непереможних його звинувачень). Твори Стефана Яворського служать живим свідченням енергійної боротьби його з противниками віри істинної.

Єлеазар (Феофан у чернецтві) Прокопович (1681 – 1736 р.) народився у Києві в родині крамаря, після смерті батька й матері його опікуном став дядько Феофан Прокопович (намісник київського Братського Богоявленського монастиря, професор і ректор Києво-Могилянського колегіуму), студентом якого в подальшому став Єлезар. Він був одним з кращих учнів.

Після закінчення 1698 року Києво-Могилянського колегіуму Єлеазар вступив до Володимир-Волинського уніатського колегіуму, і згодом прийняв унію й постригся у ченці під іменем Єлисея. Уніатський єпископ Заленський помітив незвичайні здібності молодого ченця і сприяв його переведенню до Римської католицької академії св. Афанасія, в якій готували богословів для поширення католицтва серед прихильників східного православ'я.

У Римі Єлисей крім богословських наук вивчав твори древніх латинських та грецьких філософів, істориків, пам'ятки старого й нового Риму, засади католицької віри та організації папської церкви, знайомився з творами Томмазо Кампанелли, Галілео Галілея, Джордано Бруно, Миколая Коперника. Але у 1701 році він залишив Рим, не закінчивши повного курсу академії, пішки пройшов Францію, Швейцарію, Німеччину, а в місті Галле познайомився з ідеями реформаторства (пієтизму).

Потім він повертається в Україну, спершу в Почаївський монастир, потім у Київ, зрікся католицької віри, проходить епітимію і постригається у православні ченці, прийнявши ім'я Феофана (в честь свого дядька).

Потім Феофан Прокопович викладав у Києво-Могилянському колегіумі. Водночас він писав і виголошував богословсько-філософські проповіді. В подальшому він був призначений ректором Києво-Могилянської академії і професором богослов'я, потім став ігуменом Братського монастиря, а згодом за бажанням Петра I Прокопович переїхав до Петербурга і став наближеним до царського двору. Він написав на замовлення царя книги «Апостольська географія», «Коротка книга для навчання отроків», «Духовний регламент».

Пізніше Ф.Прокопович був призначений віце-президентом найсвятішого синоду, головою якого був Стефан Яворський. Прокопович брав активну участь у здійсненні реформ у Росії, а після смерті Петра I сприяв сходженню Катерини I на трон.

1725 році його призначили архієпископом новгородським і першим членом синоду, фактичним главою Російської православної церкви. Він брав участь в організації Російської Академії наук, очолював так звану «учену дружину» діячів культури, до якої належали Татищев, Кантемір та ін.

Життя і діяльність Феофана Прокоповича чітко ділиться на два періоди: 1) київський (1705–1716 р.р.) – проявив себе як блискучий учений, письменник, філософ, педагог; 2) петербурзький – був переважно церковним та політичним діячем.

В київський період свого життя Феофан Прокопович викладав у Києво-Могилянській академії риторику, піїтику, арифметику, геометрію, філософію та богослов'я. Він був одним з прихильників відходу від схоластичних методів викладання. Першим почав пропагувати в академії філософію Декарта, Локка, Бекона, Спінози, Гоббса, і закликав йти до осягнення істини шляхом знань.

Філософські погляди Ф.Прокоповича базувалися на об'єктивному ідеалізмі. Він доводив, що Бог існував "раніше буття світу... як найдосконаліший Розум". Виникнення світу речей сталося шляхом Божественної еманації (випромінювання, витікання). Але у творах Ф.Прокоповича є багато тверджень, які тяжіють до пантеїзму та деїзму. Так в своїй "Натурфілософії" він писав, що «повне визначення природи збігається з Богом щодо природних речей, в яких Він з необхідністю існує і які Він рухає».

Але, одночасно Ф.Прокопович виступає проти антропоморфізму в розумінні Бога, вказуючи на те, що Бог не подібний до складу людини, вважаючи ці уявлення залишками первинних вірувань стародавніх народів.

Феофан Прокопович визнавав Бога як основу всього сущого, вважав, що «..матерію не можна ніколи створити, ані зруйнувати, також ні збільшити, ні зменшити ту, яку створив Бог на початку світу, і якою і в якій кількості створена, такою залишається досі й буде залишатися завжди". За Ф.Прокоповичем світ є "матеріальним сполученням речей", а «небо» складається з матерії". Прокопович наголошує, що Чумацький Шлях - скупчення зірок, вчить про єдність світу через матерію: "Матерія є спільною й однаковою в усіх тілах, проте форми різні". Мислитель також вважав, що "немає матерії без форми".

Основними своїми ідейними супротивниками Прокопович вважав томістів (послідовників вчення Фоми Аквінського), він також не погоджувався з Епікуром в тому, що атом є неподільним: "всі... тіла складаються з нескінченно подільних тілець". За Ф.Прокоповичем подільність матерії нескінченна.

Він також відкидав погляди, за якими матерія не має власного існування, називав вчення Платона «казкою», а його ж таки вчення про ідеї – пустим маренням, бо вважав, що ніщо не виникає з нічого і світ є матеріальним. Виникнення й знищення, «кругообіг небес», рух елементів, активність і застиглість, інші стани й можливості речей відбуваються завдяки руху, який є основою усього.

Але, нажаль Феофан Прокопович, був безпосередньо знайомим і з протестантизмом, і зокрема з пієтизмом, ідеї якого вплинули на його погляди.

Пієтизм (від лат.–благочестя) – протестантський, а згодом міжконфесійний релігійний рух, що проголосив відмову від схоластики і клерикалізму, відновлення «неформального» братерства ранньохристиянських громад, так званого «душевного відчуття Бога», ідеї «пробудження» та «оновлення» релігійного почуття, хоча за внутрішніми тенденціями тяжів до традиційного містицизму, реалізуючи його в межах і формах протестантизму. Водночас пієтизм був німецьким варіантом релігійного руху, який пройшов у XVII-XVIII ст. по всій Європі поза конфесійними кордонами і був спрямований на так зване «поглиблення віри».

У центрі проголошень пієтистів знаходилась теза про необхідність емоційного переживання живого Бога, поновлення особистих стосунків людини з Всевишнім.

Перші прояви пієтизму зявилися у лютеранських приходах Північної Німеччини у кінці XVII ст. рух охопив різні секти та незабаром усю Європу. Ці прояви намагались проникнути навіть у католицизм і православ’я.

Але пієтизм - явище суперечливе і багатоманітне. З одного боку, він став притулком для освічених людей, котрі прагнули оновлення культури і науки, започаткувавши розвиток класичної німецької філософії та літературного романтизму (багато діячів Просвітництва виросли на ідейному ґрунті пієтизму, і нажаль розвивали його радикальні, антидогматичні й антиклерикальні тенденції). З іншого боку, пієтизм став поштовхом для роздрібнення релігійних християнських конфесій на – секти – розгалужень протестантизму та виникнення пізніх течій — баптизму, адвентизму, п’ятидесятництва тощо (негативне явище, що губить життя людей, відводячи їх від істини).

Тобто, по суті це була дуже хитра ідея під «високоморальними» проголошеннями якої велося протиборство з традиційними релігіями, і особливо християнством, для відвернення народу від істинної віри та його одурманення, що проявляється зараз у різних сектах.

Прокопович близько сходився з вченими-пієтистами, підтримував особисті контакти з лідерами німецького пієтизму, відвідував «Сирітський дім” (основний центр пієтизму в нім.місті Галлє) і будував плани налагодження співробітництва Києво-Могилянської академії з його навчальними закладами. У період ректорства в академії (1711-1717) Прокопович посилав у Галлє декількох учнів з метою оволодіння наступними науками: історією, астрономією, хронологією, географією, геометрією, мовами (латинська, грецька, давньоєврейська, німецька) та музикою. У власній бібліотеці мислителя знаходились майже всі відомі на той час праці протестантських теологів, містиків, пієтистів. Він ретельно досліджував твори Християна Вольфа, попередника пієтизму Іоґанна Арндта та ін. Багато їх творів потрапляли в Україну через Прокоповича. Пієтична література у першій половині XVIII ст. була навіть і у деяких монастирських книгарнях. Але в 1743 році Священний Синод православної церкви скликав спеціальне засідання для її заборони.

Симпатії Прокоповича до пієтизму не обмежувались практично-просвітницькими мотивами – він прагнув до піднесення православ’я до передового європейського рівня. Але нажаль він намагався це повязати з філософсько-теологічними дослідженнями і зверненням до протестантської доктрини. У творах Прокоповича остання проявлялась у деяких ідеях і принципах. Для Прокоповича було близьке вчення про особисту віру, яку, на його думку, потрібно сповідувати передусім “духовно”, внутрішньо, безпосередньо.

У діалозі “Розмова тектона з купцем” він нажаль заперечував рятівну роль церкви. У катехитичному викладі “Перше вчення отроком”, а також у богословських працях (“Скорочене християнське вчення”, “Богословське вчення про стан непошкодженої людини”) Прокопович взагалі не подавав розділів про церкву. Він вважав священною книгою, головним джерелом істини лише Біблію.

Ф.Прокопович виступав одночасно як богослов і науковець. Він намагається примирити науку і релігію. Йому належить ідея раціональної теології. Він вважав, що між Божим одкровенням, законами природи й розумом людини не має бути суперечностей, оскільки вони гармонійно пристосовані одне до одного самим Творцем. У разі виникнення суперечностей між текстами Святого Письма і новими даними науки, на думку мислителя, висновки науки підлягають сумніву. Одночасно Ф.Прокопович цінував науковий пошук, прагнення до наукової істини.

Він вважав, що текст Святого Письма слід розуміти алегорично, відповідно до рівня уявлень і світосприймання сучасних людей.

Ф.Прокопович також грунтовно досліджував питання об’єкту і суб’єкту пізнання, проблеми чуттєвості і мислення, методів пізнання.

Прагнучи дати наукове пояснення природним явищам, він використовував у своїх лекціях наукові експерименти з використанням мікроскопа, телескопа. Прокопович виступав за право кожного пізнавати й захищати істину, прагнув зблизити філософію з точними науками, пов'язати логіку й риторику з практикою.

Він обстоював думку, що технічні досягнення повинні стати надбанням усього людства, закликав брати в інших народів усе найкраще. Високо цінував і використовував у своїй діяльності принцип сумніву й заперечував сліпу віру в авторитети в науці. Він засуджував легковажність в оперуванні фактами історії, вважаючи, що тут має відтворюватися все так, як було насправді.

В уявленнях Ф.Прокоповича про світобудову, сформульовано тезу про зв'язок часу, простору і матерії, яка лежить в основі сучасної теорії відносності.

У Києво-Могилянській академії Прокопович, значно розширив курси фізики, логіки, геометрії, започаткував викладання математики й фізики на рівні кращих взірців європейської навчальної літератури того часу.

У петербурзький період життя й творчості, коли Феофан Прокопович був більше церковним діячем і політиком, ніж вченим, він також прагнув створити таку богословську систему, яка б не заперечувала розвитку науки і припускала пріоритет світського начала над церквою в суспільстві. Ці погляди лягли в основу петровських реформ у Росії, активну діяльність у яких брав Прокопович. Спрямовуючи й обґрунтовуючи реформи Петра I, Феофан Прокопович був організатором так званої «вченої дружини», спілки однодумців у складі А.Кантеміра, В.Татищева, І.Черкаського та ін., які теоретично обґрунтовували й захищали нововведення Петра I й підтримували розвиток науки, ремесла, торгівлі, мистецтва, запроваджували гуманістичні елементи в освіту.

Погляди на людину. Прокопович, вважав що людина велична й славна своїм розумом, чеснотами. Вона є ніби другим, величним і досконалим, рівним самій природі, творінням. Основою діяльності людини вважав активність, чесність, сумлінність у виконанні обов'язків. Характер діяльності людини пов'язував з її свободою.

Завдяки розуму людина усвідомлює не тільки свободу, а й діяння, що з неї випливають. Водночас людина має завдяки своєму розуму і свободі вибору вільно обирати між добром і злом.

Відштовхуючись від уявлень про природне походження держави, Прокопович заперечував богословську концепцію суспільного розвитку як Божого промислу й обстоював тезу, що світська влада повинна стояти вище церковної (саме цим поглядам було багато супротивників, зокрема Стефан Яворський). Він вважав, що кожний суспільний стан, зокрема й церковний, має бути корисний державі. Водночас, Прокопович обстоював ідею одноосібного правління – державний абсолютизм, але вважав, що державу має очолювати освічений монарх, «філософ на троні», покликаний звершувати просвітницькі ідеали. Прокопович був автором теорії просвіченого абсолютизму.

Критичне вістря своєї теорії Прокопович також спрямовував на князівсько-боярську опозицію процесу централізації держави. Створюючи свою теорію Прокопович глибоко вивчав історію країни, спирається на ранньобуржуазні праці про державу і право Гоббса, Гроція, Пуффендорфа. Але при цьому він витворював свій оригінальний варіант теорії держави і державності.

Прокопович, як більшість дослідників проблем держави, вважав основними її формами устрою – аристократію, демократію та монархію, але він не ставив питання про те який з цих устроїв є найкращим, а про те «який тому або іншому народу найпотрібніший».

Ф.Прокопович пов’язував найкраще забезпечення народної користі з сильною державою, сила держави вбачається ним у єдності й неподільності, жорстко критикував унію і католицизм (як інструменти внутрішнього поділу народу), аристократичну олігархію, та обгрунтовує необхідність підпорядкування церкви світській владі.

Крім «Апостольської географії», «Короткої книги для навчання отроків», «Духовного регламенту», написаними на замовлення Петра І, відомими працями Прокоповича є Тритомник лекцій з риторики, логіки, фізики, математики й етики, які він читав у Київо-Могилянській Академії. "Буквар", за яким багато десятиріч вчилися українці, росіяни, білоруси, греки, молдавани, серби, грузини, болгари. Його твори були дуже поширені в усіх східнослов'янських країнах.

Отже, розвиток української культури та науки у ІІ пол. XVII–XVII ст. – послідовний, об'єктивно зумовлений процес засвоєння та успадкування традицій культури Київської Русі, зародження в духовному житті українського народу нових явищ, органічно пов'язаних з впливами ідей гуманізму, ренесансу, Реформації, бароко та просвітництва. Ці ідеї та впливи на місцевому, українському ґрунті дали оригінальні зразки інтелектуальних надбань у сфері освіти й педагогіки, психології, наукових знань і книгодрукування, літератури, архітектури, мистецтва.

В цей період, у літературі відобразились риси національного характеру, прагнення до свободи та соціальної справедливості, розвитку в людині добрих начал. Гуманістична спрямованість духовної культури українського народу цього періоду свідчить про прагнення її творців до формування та поширення загальнолюдських культурних цінностей як ідеалу відносин між людьми. Домінантою розвитку української культури цього періоду виявився вплив козацтва на неї, що стало визначальним фактором її розвитку.

9. Психологічні ідеї розвивалися в Росії ще в X — XV вв. На основі цих передумов в XVIII ст. сформувалися достатньо цілісні концепції, які дали початок матеріалістичним традиціям їх подальшого розвитку. У XVIII ст. в Росії складається система установ освіти, відкрились училища і школи, світсько-духовні вищі учбові заклади – Московська Слов'яно-греко-латинська академія і Києво-могилянська академія, де викладалася філософія, логіка і психологія як окремі від теології предмети.

У 1724 р. була установлена Академія Наук, за статутом якої академіки повинні були читати лекції і вести навчання студентів в створеному при Академії Академічному університеті (заняття тут почалися в 1726 р.). Сюди почали переводити кращих учнів із Слов'яно-греко-латинської академії і інших духовних навчальних закладів. У період з 1758 — 1765 рр. Академічний університет очолював М.В. Ломоносов, що був одним з перших його студентів. У січні 1755 р. був відкритий Московський Університет. Його засновниками були імператриця Єлизавета Петрівна, її фаворит І.І. Шувалов та М.В. Ломоносов. З того часу почався історичний шлях Московського Університету як найважливішої установи російської вищої освіти і всієї російської культури.

Соціальну базу вітчизняної психології XVIII ст. складав кріпосний феодальний лад. Загострення його найглибших суперечностей в художній формі критикував А.Н. Радіщев в книзі «Подорож з Петербургу до Москви» (1790), який жадав повного знищення кріпосного права.

XVIII ст. як століття Просвітництва – час найбільших перетворень, зроблених Петром I. У Росії широко розвернувся просвітницький рух, що висунув відомих діячів: історика, державного діяча В.Н. Татіщева, письменників А.Д. Кантеміра, А.П. Сумарокова, Д.І. Фонвізіна і ін., філософа, професора Московського Університета Д.С.Анічкова, філософа Я.П.Козельського, письменника і філософа П.С. Батуріна і ін.

Російська психологічна думка в XVIII ст. розвивалася під впливом пануючого феодально-кріпосницького ладу. Просвітницький рух в Росії мав яскраво виражену антикріпосницьку спрямованість, проте і протистояв при цьому ідеалізму і теології, і висунув в центр проблему людини. Всі мислителі в своїх працях найважливішим завданням ставили вивчення людини в гуманістичному, науковому ключі, а матеріалістичне вирішення основних психологічних проблем набувало форми боротьби за гуманізм, за звільнення від «забобонів».

Накопичувались психологічні знання про працю і трудящих; зародився етнопсихологічний напрям як сукупність даних про особливості психіки і звичаї різних народів, що населяють Росію.

У зв'язку з визнанням ролі науки і освіти в розвитку суспільства В.Н. Татіщев (1686 – 1750) затверджував ідею про залежність розумового розвитку від освіти і навчання: джерело індивідуального розуму – досвід інших людей, що засвоюється через мову і писменність.

Н.І. Новіков (1744-1818), крупний організатор видавничої справи в Росії, у пресі відображав найбільш спірні питання про природу душі, її смертність або безсмертя. У 1796 р. вийшла перша російська книга, спеціально присвячена психології – «Наука про душу». Її автор

І. Михайлов в своїй книзі «Наука про душу» (перша в Росії книга з психології) провів систематизацію психологічних знань у дусі англійського емпіризму Локка. Не розглядаючи питання про безсмертя душі, він описав конкретні явища людської психіки– відчуття, думки як асоціації уявлень, волю, що піддаються досвідченому вивченню.

Основи матеріалістичної російської психології заклав Михайло Васильович Ломоносов (1711 — 1765), великий російський учений-енциклопедист, фізик, хімік, історик, філософ, поет і письменник, творець першої граматики російської мови, основоположник системи російського віршування, відомий організатор російської науки і освіти в XVIII ст. Психологічні переконання Ломоносова розвиваються у зв'язку з науковими дослідженнями (природи, російської мови і ін.). Матеріалістично пояснюючи відчуття як продукт дії предметів зовнішнього світу (при цьому вважаючи такими, що однаково об'єктивно існують як первинні, так і вторинні якості) на органи чуття і підкреслюючи роль мозку в розрізненні подразнень, Ломоносов висунув трикомпонентну теорію колірного зору («Слово про походження світла», 1757) – пояснювала відчуття з матеріалістичної точки зору як результат дії на органи відчуттів людини предметів зовнішнього середовища.

Особливо багата психологічними ідеями робота Ломоносова «Коротке керівництво до риторики» (1744), де учений розвиває думки про уяву, про уявлення, пристрасті (природа, боротьба з пристрастями і роль розуму), психологію мови.

Ідеї Ломоносова розвивали філософ і громадський діяч Я.П. Козельський (1728— 1794) і письменник і філософ А.Н. Радіщев. Свою книгу «Подорож з Петербургу до Москви» Радіщев закінчує «Словом про Ломоносов», в якому дав першу біографію і відтворив образ великого ученого і людини, дав історичну оцінку його діяльності.

Розвиваючи учення Ломоносова А. Н. Радіщев і висунув наступні психологічні ідеї.

1. Людина – це цілісний організм, що має в сукупності різні, деколи протилежні один одному характеристики.

2. Душа не розглядається як сукупність відчуттів, думок і життєвих сил і, виконуючи функції життєво важливих органів - мозку і нервів, не може бути самостійною, оскільки її існування неможливе без цих органів.

3. Індивідуальна свідомість формується завдяки провідній ролі мови і мовлення.

4. Розвиток здібностей обумовлений не тільки вихованням, але і впливом природи, при цьому кожна людина необмежена в своєму вдосконаленні.

5. Воля обумовлена увагою, яка є виразом мислення, і допомагає людині справлятися зі своїми пристрастями.

6. Душа як така не наділяється безсмертям, але її здатність «мислити» неразрушима, вічна.

У головній філософській праці Козельського «Філософські пропозиції» (1768) розглядаються психологічні проблеми: пізнавальні здібності, такі характерні особливості людини, як темперамент, воля. Всі ці сторони внутрішнього світу людини проявляються «через виконання нею своїх суспільних обов'язків».

В. Н. Татищев в своїх роботах розвивав ідеї залежності розумового розвитку дитини від освіти і навчання. Джерелом індивідуального розуму він вважав досвід інших людей, який передається за допомогою мови і писменності.

10. Масонство – це міжнародна мережа офіційних і таємних організацій, що мають загальне коріння і що виявляються в різний час під різними назвами. Основна мета масонів (поза залежністю знання про це їх рядових членів) – боротьба з християнством, робота по з'єднанню всіх держав і націй в єдину імперію, завоювання світової влади, підготовка до запанування на землі лжемесії (антихриста).

Масонство стало найбільш поширеною формою поведінки і невід'ємною частиною культури в епоху Просвітництва, коли масонські ложі існували як елітні клуби спілкування, таємні суспільства XVIII ст., сильно прив'язані до свого ритуалу.

Формальна (неприкрита) історія виникнення масонських спілок пов'язується з трансформацією корпорації каменярів в середні віки (серед безлічі інших корпорацій), які раніше жили під захистом і наглядом своїх цехів в країнах Європи, в нову організацію – maconnerie (звідси назва масонів – «вільні каменярі»). У XVII ст. корпорація каменярів поступово почала допускати в своє коло людей, що знаходилися поза їх професією із-за грошових надходжень (вступних внесків). Так ремісничі цехи перетворилися на співтовариство «нового типу». Але не всі традиційні каменярі на щастя знайшли собі місце в цій «оновленій системі». Вже в середні віки таємний рух охопив всю Європу, і до XVII-XVIII вв. члени таємних суспільств отримали назву «масони», або «вільні каменярі».

Деякі вчені вважають колискою нового масонства Шотландію, вважаючи, що саме тут цехи каменярів вперше перетворилися на елітні клуби спілкування. Проте, «проповідь братерства» і організаційні принципи були експортовані з Англії і сталі загальними для всього масонського руху епохи Просвітництва. А в 1717 р. чотири старовинні ложі англійської столиці об'єдналися у велику ложу Лондона, внаслідок чого утворилася досить розгалужена організація, в яку поступово влилася решта британських лож, а потім і ряд зарубіжних.

Нові співтовариства дуже хитро заманювали людей атмосферою взаємної доброзичливості, закликами до вдосконалення чеснот і цивільних якостей особи, до рівності, нести в світ «дух братерства», проголошуючи метою «духовний розвиток» «братів», виховання людей освічених, а також можливістю вчитися певним наукам. Потреба в цих ідеалах виникла на самому початку трансформації цехів каменярів в масонські суспільства. Старші майстри-каменярі уміли читати і писати, були досвідчені в математиці і архітектурі, у військовій і цивільній фортифікації. По статуту масони були зв'язані взаємним зобов'язанням «обмінюватися знаннями і надавати один одному допомогу в межах справедливості і особистої честі...».

Крім того, дуже принадним для людей 18 ст., було те, що масонські ложі епохи Просвітництва, в своїй практиці використовували принципи виборності, підпорядкування меншини більшості, традиції заслуховувати промову вибраних керівників ложі, визнання особистих заслуг людини, і відповідно до них – просунення по соціальних сходах. Але це не заважало ложам бути іерархієзованими структурами і шукати всюди заступництва аристократії.

Так масонами здійснювалося хитре вуалювання своїх дійсних цілей «високими етичними вимогами», що пред'являються до своїх членів.

Масони мали свою так звану «конституцію» – правила і норми співтовариства, якою зобов'язувалися безпрекословно слідувати. «Масонське братерство», згідно статуту ордена було малим замкнутим світом, відмежованим від дійсності, що оточує його. Причому, за визначенням масонство пов'язане з окремими людьми (особовий принцип).

Крім того, Лондонське Королівське суспільство, створене масонами в 17 ст., породило світове «братерство учених», нове інтелектуальне середовище, куди заманювали учених можливістю постійного спілкування, безперешкодного обміну новими знаннями і шляхів їх отримання. Масони сприяли: розповсюдженню і отриманню нових знань, перетворенню математики на універсальну мову натурфілософії, виникненню експериментального методу, промисловій революції, розвитку багатьох областей людської діяльності, новим науковим відкриттям. Все це прикривалося благими цілями освіти людей, а насправді здійснювалося масонами для своєї страшної кінцевої мети (про це докладніше буде сказано трохи пізніше!).

Масонська практика XVIII століття концентрувалася на освоєнні і осмисленні «ідеї братерства і рівності всіх людей», причому вони оперували тим, що збереження станових форм нерівності людей, виражених, перш за все, в характері суспільства і держави, перешкоджає реалізації всіх потенцій, закладених в природі людини (ця ідея утілюється масонами для безперешкодного ухвалення людьми ідеї «єдиної світової спільноти» для втілення світового панування). Саме вказані вище ідеї породили освітню активність масонів, що дала, назву всій епосі — «Століття Просвітництва». Але ці ідеї, оволодівши розумами безлічі людей, лягли в основу французькою, а потім і американською революцій.

Англійське масонство завжди вважали себе нерозривно зв'язаним – іноді фатальним чином – з долею держав і монархів. Масони були таємною пружиною палацових інтриг і знищення королівської династії Стюартов – Марії в Шотландії (1587 р.) і Карла I в Англії (1649 р.). А близько 1800 р. народилася теза про масонську змову як першопричину Французької революції. З того часу масон почав асоціюватися з таємною підривною діяльністю. З 1871 р. таємне суспільство відкрито заявило про свій зв'язок з Паризькою Комуною.

У країнах європейського континенту масони особливо дорожили таємною, секретною стороною своєї діяльності, що вело до установи нових ступенів, до розробки додаткових ритуалів і церемоній, а також до появи імітацій масонів (наприклад, суспільство іллюмінатів, що політизується, в Баварії – 1776 р., які відкрито провокували власті і були об'єктом державного нагляду).

Дійсними витоками масонів сучасні зарубіжні дослідники називають іудео-язичницькі гностичні і маніхейські секти, які з'явилися майже одночасно з розповсюдженням християнства. Після вигнання євреїв з Палестини в кінці I ст. н.е. ці псевдовчення поступово розповсюдилися по всьому світу – від Єгипту і Іспанії до Китаю і Америки. За переказами – в гонитві за «таємним знанням» і чарівною силою, каббалісти і окультисти старовини входили все глибше в контакт з темними духами, в результаті їм з'явився само втілення зла – люцифер – вони пали ниць перед ним, захоплюючи за собою інших. Поступово в мережі каббали і нерозривно пов'язаної з нею чорної магії шукачі усесвітнього владицтва заманювали цілі общини – від гностиків до Лицарів Храму (тамплієрів).

Впродовж всієї історії свого існування таємні масонскі спілки виникали під різними назвами: 1) у Європі і на Середньому Сході – це Община Сіонська, Лицарі Храму, тамплієри, альбігойці, ісмаеліти, каббалісти, виги, франкмасони, ілюмінати і т.д.; в Китаї – Тріада, Білий Лотос, тайпіни; у Америці – Клуб шкіряного фартуха, Клуб Зеленого Дракона; у Росії – Союз порятунку, Союз благоденствування, Північне і Південне суспільства, нептун, Гармонія, Єлизавета і чесноти, Астрея, Сполучені друзі, Три чесноти, Три зірки та ін.

Архіви Лондонського королівського суспільства зберегли цікавий документ 1659 р. (Register Вооk), який підкреслює зв'язок масонів з державною владою, язичеством, магічними знаннями. Там мовиться, що «це ремесло було засноване благородними королями, принцами і іншими поважними людьми», і присвячено семи вільним мистецтвам, зокрема геометрії – науці «отця мудреців» гермеса, який «знайшов два кам'яні стовпи, де були висічені знання, наставляючи людей і передав ці знання будівельникам Вавілонської башти». А навики каменярів середніх століть в області геометрії зв'язувалися із стародавніми знаннями, переданими їм язичницьким богом гермесом. Це ще раз підкреслює зв'язок масонів з нечистою силою.

Підтвердженням цьому служить історія Старого Заповіту: під час будівництва Вавілонської башти, люди загордилися, піддалися спокусі нечистої сили, і захотіли побудувати башту до неба (засліплені гординею, збунтувалися проти Свого Творця – Бога). За це вони були позбавлені єдиної мови, яка існувала тоді, і розділені різними мовами, що перешкодило їх підступному гордовитому плану.

Іноді самі масони підтверджували (хоча наполовину завуальовано) вказані вище факти. Так, один з видних шотландських масонів Михайло Рамсей в 1737 р., виступаючи з мовою перед зборами паризьких якобитів, розповів про походження масонів: «Масонський орден, виник в Палестині в епоху Хрестових походів, коли під зведеннями Єрусалимського храму були знайдені таємні символи стародавньої «священної» науки. Тоді лицарі Іоанна Єрусалимського вступили в масонські ложі і передали їм своє ім'я. Масони повинні, так само як і євреї, будівельники другого Храму, в одній руці тримати кельму, а в інший меч і щит». Але ця була лише частина правди, пов'язаної із спокусою лицарів-християн нечистою силою.

Так християнські лицарі перетворилися з побожних християн, войовничих ченців і захисників Труни Господня – в боговідступників, чорнокнижників і поклонників сатани. Згодом перекази каббалістів таємно підтримувалися серед деяких так званих «християн»-сектантів, а з уламків забороненого ордена лицарів-храмовників були створені перші ложі «вольних каменярів».

Масони продовжували роботу по відновленню того самого Єрусалимського храму, в якому таємно відбувалося поклоніння язичницьким богам, який згодом повинен стати храмом антихриста.

От чому масонскі ложі потребували вчених талановитих людей, всіляко підтримуючи ідеї Просвітництва, підкреслюючи тезу «про безмежність людського знання», і часто в масонских ложах спроможні підприємці заводили знайомства з «корисними людьми», що особливо знають толк в архітектурі або інженерній справі!

Багато хто приєднувався до «вольних каменярів» з цікавості і бажання дійсно попрацювати на користь людства. Розумні, талановиті, знаючі і досвідчені люди легко і по-дитячому безглуздо, попадалися деколи в пастку, де приманкою служило «таємне знання» і гасла «загальнолюдських цінностей» (прогресу, загального братерства народів, вічного миру, духовного досконалості), які були і залишаються ширмою, що приховує дійсні цілі масонів. Тільки масони високих ступенів присвячення знали, для чого створювалася страшна зброя – «таємне суспільство».

Масони легко міняли імена своїх організацій, як тільки люди починали розуміти дійсні цілі змови і загрозливу небезпеку. Для пояснення своїх завдань вони часто використовували символи. Так, будівництво майбутнього храму Соломона за їх словами має на увазі «відтворення храму душі людської», її очищення від низьких, грішних почуттів і прикраса чеснотами. Масони завжди вживали старий психологічний прийом гностиків і маніхейців (давні секти – джерела масонів) – проповідь зовнішнього благочестя і змішування істини з брехнею.

Каббала, що прикривалася в масонів християнськими символами, повністю перекрутила глибоко етичний християнський Закон. Кожне торжество масонів-революціонерів супроводжувалося жахливими святотатствами, вбивством священиків, наругою над черницями, оскверненням храмів Божіїх. Масони не випадково ведуть свій родовід від Адонірама – внука Каїна, а самого Каїна вони вважають сином люцифера. У цій легенді ховається вся історія масонів і весь таємний сенс союзу, заснованого для боротьби з Богом, для відновлення занепалого, проклятого і вигнаного Творцем, бунтівного архангела (сатани).

У епоху Просвітництва, біля 1720-х років чисельність масонів в Лондоні різко вирісла, і вже з останнього десятиліття XVII ст. ложі поповнювалися частіше освіченими джентльменами – в наявності був процес соціальної переорієнтації.

Теоретично масони повинні були дотримуватися «релігії своєї країни або своєї нації, якою б вона не була». Але в «Конституції» 1723 р. змінили це правило і тепер вимагали, щоб «брати» сповідали ту релігію, яка підходить кожному з них». Це стало полем широкої «релігійної свободи», де деїзм існував нарівні з пантеїзмом і атеїзмом (про справжню дійсну віру тут говорити не доводиться!).

У англійських ложах було багато вчених; у Парижі філософ і масон Гельвецій оголошував себе матеріалістом, а Толанд робив вибір на користь пантеїзму і Монтеськьє (теж масон) швидше за все був деїстом. У списках лондонських або амстердамських масонів були багато єврейських прізвищ, за винятком лож Німеччини. У Франції деякі ложі приймали до своїх лав католиків і протестантів, але за винятком Італії і католицької частини Німеччини, в масонських церемоніях рідко безпосередньо використовувалася християнська лексика.

Католицька церква першої вступила в боротьбу із зборищами масонів, передбачаючи в цьому прикрите «благородними» гаслами величезне світове зло, безбожжя. У 1738 р. католицька церква засудила вступ католиків до лож, вона особливо підкреслювала, що масонство стало новою «формою релігії» (єретичества і атеїзму). Багато сучасників визнавали, що ложі поширювали новий тип «релігії» і привчали людей до поведінки, яка входила в конфлікт з традиційною релігією і королівською владою.

Масонство розповсюдилось спочатку у Франції, а потім і по всьому світу, а приналежність до ложі почала означати політичну зрілість людини, її незалежність від церковного авторитету. А в колоніях масонство стало засобом культурного єднання європейців. У Швеції, Великобританії і американських колоніях масони діяли відкрито.

Всі єретичні девіації масонства – і у бік новаторства, і у бік консерватизму – передбачали політичний екстремізм, який розповсюдився в Європі в кінці XVIII ст. під впливом Французької революції!

Іноді масонські організації робили власну перебудову з метою «підтримки стратегії монархічної держави». Багато лож католицької Європи не тільки не демонстрували опозицію абсолютизму, але і подавали йому підтримку, це знімало проблему переслідування масонів з боку держави.

Однією з найбільш характерних рис масонства залишався космополітизм – майстерні регулярно приймали у себе гостей зі всіх кінців західного миру і з колоній, вели листування з іншими ложами зі всього світу. Вплив лож розповсюджувався не тільки на інтелектуальне і соціальне життя епохи, але мало національний масштаб. Масонські ложі в XVIII ст. помагали спроможним людям «нових поглядів» освоїти мистецтво самоврядування, до якого вони залучалися в колоніях і у себе на батьківщині, де вони могли впливати на результат справ місцевого і національного (через ложі) масштабу.

Масони винаходили особливі форми організації управління на національному рівні. Прагнення брати участь в управлінні державою було властиво і жіночим ложам, які почали розповсюджуватися на континенті, хоча в масонській «Конституції» 1723 р. категорично заборонялося приймати жінок в масони. Ця заборона діяла у Великобританії і в Америці, але контитентальна Європа його порушувала.

Перша відома змішана майстерня з'явилася в Гаазі в 1751 р., але найбільш активними і помітними в Європі стали французькі адоптивні ложі (1770-1780-х г.г.), в яких пані, крім спілкування в крузі «однодумниць», що розділяли просвітницькі ідеали, здійснювали страшні язичницькі ритуальні обряди, придумували ритуали і вимовляли промову. Головною фігурою на жіночих масонських церемоніях була «королева амазонок», а закони лож закликали жінок «скинути з себе ярмо чоловіків» (браством тут і не пахло»!).

Впродовж 250 років масонство періодично звинувачувався в найстрашніших гріхах і злочинах. Ця організація залишалася завжди і скрізь небезпечним руйнівником держав і розпусником народів.

З часом масонство розповзлося по всьому світу, вносячи розкладання до кожної держави, що необережно розкривала двері цьому «добродійному союзу». У Франції загадкова смерть наздогнала всіх нащадків Людовика XIV, в Швеції жертвою царевбивць став Густав III (1792 р.), після смерті якого почалася нескінченна революція. Масони вбивали монархів, що необережно допускали їх в свою країну (російський імператор Павло I). Масони завжди виступали ворогами Монархії, що стояла на варті держави, а як тільки вона рушилася в державах починалися міжнаціональні і регіональні війни.

До Росії масонство проникло в XVII ст. разом з каббалістичними трактатами Раймонда Луллія, переклади якого захопили найширші круги російського суспільства. Масони брали участь у всіх палацових переворотах, підготували повстання декабристів, а з кінця XIX ст. масонство почало широко розповсюджуватися серед членів літературних, художніх і політичних кружків. Цікаво, що масонство посилювалось всякий раз, як слабшало Православ'я, саме воно заважало їх підступним планам, як дійсна релігія, принесена Господом Ісусом Хрістом.

Ще в 1863 р. на з'їзді студентів в Льєжі масон Лафарг проголосив мету масонів як «торжество людини над Богом». Масони прагнуть замінити християнство релігією мороку, зла і крові. Руйнування Православ'я в Росії поч.XX ст. супроводжувалося розквітом науки і культури, теософії і антропософії як різновидів стародавнього «таємного знання». У Петербурзі, Москві, Києві відкрито викладалася каббала під виглядом єгипетської або буддистської мудрості. Бродіння, викликане в народі таємними суспільствами, досягло своєї межі, коли вилилося в революцію, скидання монархії і громадянську війну. Тоді в криваву жертву були принесені мільйони людських життів.

Після жовтневої революції почалося планомірне знищення Православ'я (руйнування і осквернення Храмів, вбивство священиків і ченців, переманювання в «обновленство», заміна православних і монархічних символів на масонські – червоні зірки над Кремлем). Страшні часи безбожництва були і залишаються, багато в чому, результатом захоплення людей «таємним знанням» – богоборчеськими ідеями і обіцянкою «раю на землі».

Зараз відкриваються храми і монастирі, люди можуть вільно молитися. Але спокуса миру цього залишається, і не всі можуть встояти перед ним.

Про масонів багато писалося, але одні не знали, не всі вірили або не хотіли знати і вірити. В результаті масонство розповсюдилось подібно до раку і губить одну християнську державу за іншою.

На загальному фоні пропаганди сексу, насильства, гонитви за багатством і задоволеннями йде підготовка грунту для затвердження культу кривавого ідолопоклонництва.

У руках масонів зосереджені засоби масової інформації, які можуть заперечувати або перекручувати факти, масонство проникає і в систему освіти, сіючи в дітях прагнення до задоволень і розваг, розпусти і чуттєвості. Останніми роками у пресі все частіше з'являються повідомлення про криваві масові самогубства (а вірніше, вбивствах) людей, більшість з них входила в таємні секти сонцепоклонників, суспільств «Троянди і Хреста» і інших масонських організацій.

Громадська думка вже майже не реагує на прояв жорстокості і вбивства, що здійснюються одержимими людьми (ритуальне вбивство ченців в Оптиній Пустині), на язичницькі зборища в самому центрі Києва, Москви, а сучасні маги часто ховаються під назвою «екстрасенси», «цілителі». Але масонство настільки зараз зміцнилося, що ні в одній судовій справі не дошукуються спонукальної причини загадкових вбивств.

Всі масонські ложі управляються невеликою групою людей, які готують прихід антихриста. Міжнародні фінансові і масонські співтовариства керують прямо або побічно всіма таємними суспільствами миру.

Для більшості рядових членів масонства пропонується, за прикладом «таємних християн» - єссеїв, «братська трапеза», вивчення Священного Писання і філософії, добродійність. Під безпосереднім таємним управлінням масонів, так само, як і у минулому, знаходяться більшість сучасних сект. В наші дні масонські організації виступають під старими назвами, під нейтральними вивісками добродійних організацій, союзів, клубів, міжнародних валютних фондів, суспільств захисту природи, вивчення філософії, бойових мистецтв.

Для широкої публіки серед завдань, про які говорить сучасне масонство, оголошуються охорона навколишнього середовища, віротерпимість, знищення меж між державами, свобода, рівність, братерство, введення загального світового порядку.

Масонство веде роботу по руйнуванню християнства, вносить єресь і розкол до Церкви. Людям слід бути украй обережними, щоб не підпасти під спокусу і пам'ятати про заповіт Спасителя: «Берегитесь лжепророков, которые приходят к вам в овечьей одежде, а внутри суть волки хищные».

Масонами Європи і США вже завершена робота по стиранню меж між релігіями і політичному об'єднанню західних держав. Щоб відвернути увагу народів від суті світової політики, використовується «ідеологія Уолта Діснея» (найбільшого американського масона) – впровадження в свідомість «штучної безтурботності» і пильної уваги до неістотних деталей життя – це ідеологія розваги.

Вербування масонами нових членів зазвичай відбувається через їх агентів в університетах, академіях, художніх, наукових, політичних союзах, в світських і релігійних спілках, на заводах і фабриках. Масонській «верховній раді» указують гідних уваги людей: розумних, талановитих, здатних або практичних, хитрих, з порочними схильностями. Перші служать масонам привабливою вивіскою і джерелами знань, а другі – для секретних доручень. Всі вони зв'язані між собою клятвою нерозголошування таємниці. Всі вони тільки знаряддя для певної мети масонів. Але тільки ті, що довели свою відданість допускаються до масонського «таємного знання», і лише після довгих спостережень відкривають «присвяченим» ім'я свого родоначальника - богоборца люцифера.

Втрачаючи православну віру своїх предків, захоплюючись ідеологією масонів, люди втрачають Божественний захист, стають іграшками злих сил, накликають на себе гнів Божий.

Ідеї масонства, що розповсюдилися ще в період Просвітництва є потенційно небезпечними і в сучасному суспільстві, оскільки «красивими і благородними закликами» вони здатні затьмарити і заплутати навіть дуже розумних і освічених людей, і насправді використовувати їх в своїх страшних інтересах.