Глава 2. До питання про формування режиму пострадянських кордонів з Туреччиною в Закавказзі і Чорному морі

До історії питання. Після утворення СРСР (1922) радянсько-турецький кордон була визначена відповідно до раніше укладених Московським і Карсський договорами, підтвердженими Радянським урядом у спеціальній ноті народного комісара закордонних справ СРСР від 24 вересня 1923 р. на ім'я посла Туреччини в Москві1.

У 1924 р. на виконання статей 1 і 3 Договору від 16 березня 1921 р. і Статті 4 Договору від 13 жовтня 1921 р. була утворена змішана розмежувальна комісія. Її робота завершилася підписанням 8 вересня 1926 Генерального протоколу змішаної розмежувальної комісії про проведення державного кордону Союзу РСР і Республіки Туреччини в натурі та про встановлення прикордонних знаків. Таким чином була демаркований кордон між СРСР і Туреччиною, що залишалася практично незмінною до 1967 р. Лише в 1953 р. була зроблена установка декількох додаткових столбов2. У 1927 р. сторони підписали Конвенцію про водокористування на прикордонних ріках та ручьях3.

У 1928 р. в Анкарі СРСР і Турецька Республіка підписали чотири конвенції, що стосувалися прикордонних питань, в тому числі конвенції цію про порядок розгляду і вирішення виникаючих на кордоні конфліктів і конвенцію про перехід радянсько-турецького кордону жи-телями прикордонної зони. Згідно Конвенції про порядок розгляду і вирішення виникаючих на кордоні конфліктов4 представите-лями прикордонної влади, уповноваженими розбирати і розв'язувати дрібні прикордонні інциденти і суперечки були: з боку СРСР - прикордонний комісар, з боку Турецької Республіки - прикордонний начальник або особи, ними уповноважені. Під дрібними по-граничними інцидентами і суперечками Конвенція передбачала поодинокі випадки обстрілу постів, вартових і приватних осіб у прикордонній смузі за умови, що обстріл не спричинив за собою чиєїсь смерті; незаконний перехід кордону місцевими жителями або прикордонною охороною; затримання перейшли кордон домашніх тварин і проч. (Всього сім пунктів).

20 липня 1936 в Монтре представниками СРСР, Англії, Австралії, Франції, Туреччини, Болгарії, Греції, Румунії, Югославії та Японії була підписана нова конвенція про режим Чорноморських проток взамін раніше діяла Лозаннської конвенції 1923 г.5 Ініціатором перегляду режиму Чорноморських проток виступила Туреччина, яка в умовах зростання напруженості міжнародної про-становленнЯ прагнула здобути право ремілітаразаціі Босфору і Дарданелл. Конвенція 1936 р. надала Туреччині право негайно ре-мілітаризувати зону Проток. У відношенні проходу військових судів в мирний час конвенція встановлювала відмінності між чорноморськими і нечорноморських держави. СРСР, отримавши певні переваги в якості чорноморського держави, проте вважав неправомірним надання Туреччині права закривати Протоки для радянських судів не тільки у воєнний час, але і в разі наявності, на думку турецької сторони, загрози війни. Дане положення конвенції вже пізніше, в 1945 р., Й.В.Сталін прокоментує таким чином: «У нас, у росіян, рівно стільки ж прав щодо Проток, скільки у японського імператора. Це смішно, але це факт. Виходить, що невелика держава, підтримуване Англією, тримає за горло велика держава і не дає йому проходу »6. Висновок цієї нової конвенції по протоці, так само як і розширення контактів Анкари з фашистськими державами «осі» з'явилися чинниками зростання напруженості у радянсько-турецьких відносинах. Саме з даною обставиною, очевидно, слід пов'язувати обо-Стрень положення на радянсько-турецькому кордоні в 1937 р. У монографії «СРСР-Туреччина» сформована ситуація коментувалася сліду-ющим чином: «Відоме занепокоєння у Радянського уряду стала викликати обстановка, що виникла в прикордонних між СРСР і Туреччиною районах у зв'язку з почастішанням прикордонними інцидентами - переходами через кордон озброєних банд, при явному попу-стітельстве, а іноді і за сприяння турецьких прикордонних властей, а також порушення кордону самими турецькими прикордонниками і т.д. »7.

З метою більш ефективного врегулювання прикордонних проблем уповноважені Центрального Виконавчого Комітету СРСР і Президента Турецької Республіки підписали 15 липня того ж року нову Конвенцію про порядок розгляду і вирішення прикордонних інцидентів і конфліктів між СРСР і Турціей8. Знаменно, що в ній у порівнянні з аналогічним документом 1928 значно було розширено поняття «прикордонні інциденти і конфлікти», які при цьому вже не визначалися як «дрібні». Цього разу це поняття включало вбивства, поранення, а також інші випадки насильницьких дій; підготовчі дії та спроби, що можуть завдати шкоди спокою і безпеки прикордонної смуги або інтересам іншої Високої Договірної Сторони; крики і жести, містять погрози й образи, спрямовані проти іншої Сторони ; випадки пропуску прикордонними властями на територію іншої Сторони кого б то не було без попередньої згоди цієї Сторони; порушення кордонів повітряними суднами; крадіжки та грабежі та інш. (Всього 14 пунктів). Таким чином, самі формулювання тексту Конвенції відображають значне загострення ситуації на радянсько-турецькому кордоні та періодичне виникнення інцидентів, не обумовлених першої конвенції. Роки II світової війни ознаменувалися подальшим зростанням напруженості у відносинах СРСР і Туреччини, чому в чималому ступені сприяло підтримання останньої досить активних відносин з Німеччиною, незважаючи на офіційно оголошений нейтралітет.

Посилення позицій Радянського Союзу на міжнародній арені після закінчення війни, так само як зроблена Туреччиною у цей момент спроба зближення з СРСР створили, з точки зору радянської сторони, сприятливий момент для того, щоб поставити питання про пе-ресмотре договору 1921 р., а також прийнятої в Монтре в 1936 р. конвенції про Чорноморських протоках. На Потсдамській конференції трьох союзних держав - СРСР, США і Великобританії, робота якої проходила в липні-серпні 1945 р., лідери Радянської держави зая-вили про те, що турецький уряд, проявивши ініціативу, запропонувало радянській стороні укласти союзний договор9. По всій віді-мости, ця турецька ініціатива свідчила про певну політичну розгубленості Туреччини, опинилася після розгрому Німеччини, політичні та економічні відносини з якою вона підтримувала практично до кінця війни, перед необхідністю пошуку нових союзників. Народний комісар закордонних справ СРСР В. М. Молотов умовою укладання союзного договору висунув УРЕ-вання взаємних претензій: «З нашого боку, - пояснював він в Потсдамі, - мається два питання, які слід врегулювати. Висновок союзного договору означає, що ми повинні спільно захищати наші кордони: СРСР - не тільки свою межу, але й турец-кую, а Туреччина не тільки свою, але і радянський кордон. Однак у деяких частинах ми вважаємо кордон між СРСР і Туреччиною неспра-ведливо. Дійсно, в 1921 році від Радянської Вірменії і Радянської Грузії Туреччиною була відторгнута територія - це відома територія областей Карса, Артвін і Ардагана ... Тому мною було заявлено, що для того, щоб укласти союзний договір, слід врегулювати питання про відірваної від Грузії і Вірменії території, повернути їм цю територію назад.

Друге важливе питання, яке ми повинні врегулювати, - це питання про Чорноморських протоках »10. По суті, як випливає з матеріалів Потсдамської конференції, йшлося про намір СРСР створити в Протоках свою військово-морську базу. У ході однієї з бесід з главами урядів США і Великобританії Й.В.Сталін заявив: «Для положення такої великої держави, як Росія, питання про Про-лівах має важливе значення. Конвенція в Монтре цілком спрямована проти Росії, це - ворожий Росії договір ... Ви вважаєте, що військово-морська база в Протоках неприйнятна. Добре, тоді дайте нам якусь іншу базу, де російський флот міг би ремонтують-тися, екіпіруватися і де він міг би спільно зі своїми союзниками відстоювати права Росії »".

У грудні 1945 р. в радянській пресі були опубліковано лист грузинських учених, в якому обгрунтовувалася необхідність повер-домлення Грузії деяких прикордонних районів Туреччини, придбаних останньої за Московським договором 1921 Г.12 Таким чином, по всій видимості, передбачалося інсценувати підтримку громадською думкою Грузії вимог , пред'явлених Туреччини в Потсдамі.

В результаті положення Туреччини виявилося досить складним. Слід згадати і про те, що ще 19 березня 1945 р. уряд СРСР денонсував Радянсько-турецький договір від 17 грудня 1925 р. як невідповідний новій обстановці і нужденний у серйозне поліпшення. Загрозливо невизначена для Туреччини ситуація як в силу припинення дії даного договору, так і висуває перед нею з боку СРСР вимог, у тому числі територіальних, була дозволена лише після смерті Й.В.Сталіна, коли радянське прави-тельство в своїй ноті від 30 травня 1953 заявило про те, що «в ім'я збереження добросусідських відносин і зміцнення миру та безпеки уряду Вірменії і Грузії визнали можливим відмовитися від своїх територіальних претензій до Туреччини»: Це ж нота знімала питання і про неприпустимою з точки зору Туреччини спільну з СРСР обороні чорноморських пролівов15.

З тих пір в радянській літературі негативна реакція Туреччини на вимогу СРСР про надання йому в Чорноморських протоках військово-морської бази, переформулювати як пропозиція турецькій стороні про спільну оборону Пролівов14, представлялася як причина загострення двосторонніх відносин у післявоєнний період. Спробу Радянського Союзу переглянути радянсько-турецький кордон в дослідницьких роботах, присвячених післявоєнній історії радянсько-турецьких відносин, було не прийнято згадувати взагалі або ж про неї говорилося ухильно.

Особливості розвитку прикордонних відносин СРСР і Туреччини в 60-70-ті роки слід пов'язувати з встановленням більш тісних двусто-ронніх політичних контактів в результаті переходу турецької сторони до багатосторонньої зовнішньої політики, хоча і при збереженні в якості її переважаючого напрямку різних форм співпраці з західними державами .

У 1967 р. був підписаний Протокол про редемаркаціі радянсько-турецького кордону. Необхідність редемаркаціі була обумовлена ​​тим, що, по-перше, за десятиліття, що минули з тих пір, як в 1926 р. межа була демаркований, відбулися деякі зміни русел прикордонних річок, а по-друге, демаркаційні документи 1926 не відповідали новим технічним вимогам. Роботи по редемаркаціі кордону пройшли конструктивно, і в кінці 1973 р. були підписані документи про державну сухопутному кордоні між СРСР і Турціей15.

У квітні 1973 р. сторони підписали протокол про визначення лінії морського кордону між радянськими і турецькими територіальних нимі водами в Чорному морі. Демаркація морського кордону була завершена в 1980 р. У червні 1978 р. СРСР і Туреччина підписали угоду про розмежування континентального шельфа16. У відповідності з угодою Чорне море було розділене по серединній лінії між по-бережемо двох країн. Згодом сторони обмінялися нотами (нота турецької сторони від 23.12.1986 та нота радянського боку від 06.02.1987), в яких лінія кордону континентального шельфу визнавалася в якості кордону економічних зон між СРСР і Турціей17.

У 1984 р. почала працювати радянсько-турецька комісія з перевірки проходження лінії держкордону по річках і струмках, створена в відповідної з двостороннім протоколом від 20 грудня 1983 Комісія провела перевірку лінії проходження кордону (з 600 км, становить-ших протяжність радянсько -турецького кордону, 376 км проходило по річках і струмках), підготувала необхідні документи. За підсумками ра-боти комісії в січні 1992 р. були вирішені питання про кордон по річках і струмках на грузинському ділянці. Що стосується річковий кордону між Туреччиною і Азербайджаном, то вона не зазнала істотних змін і не потребувала додаткового уточнення. Найбільш складним з точки зору схильності до різних змін виявилася ділянка вірмено-турецького кордону по річці Араку. У 1992 р. передбачалося провести два засідання комісії з метою підготовки підсумкового документа по річковій кордоні між Туреччиною і Вірменією, однак вони не відбулися, і робота комісії так і не була завершена.

Положення в 90-ті роки. Розпад в 1992 р. СРСР призвів до геополітичних зрушень, в результаті яких колишня радянсько-турецька сухопутний кордон розпалася на ділянки кордону Туреччини з трьома незалежними державами: Грузією (318 км), Вірменією (308 км) та Азербайджаном, точніше його Нахічеванской областю (14 км). Між Росією і Туреччиною зберігається лише ділянку морського кордону, раз-гранічівающій їх територіальні води в Чорному морі.

Ще на початку 90-х років в рамках тільки намічалися глобальних геополітичних змін Московський договір у черговий раз привернув до себе увагу вірменської громадськості, яка вимагала його перегляду. Як відзначає Ю.Г.Барсегов, з 1953 р. Москва знову заборонила Вірменії ставити територіальні требованія18 (мається на увазі - офіційно - Н.У.). Однак у міру ослаблення дії ідеологічних стереотипів радянського періоду в вірменської пресі досить регулярно стали з'являтися публікації, в яких Московський договір 1921 р. характеризувався як акт зради з боку більшовиків, що дозволив незаконно позбавити Вірменію значної частини її території. Деякі вірменські автори стоять на позиціях визнання легітимності Московського договору, але і вони вважають за необхідне домагатися його перегляду в рамках практики, передбаченої міжнародним правом19. У публікаціях російських авторів з даної проблеми висловлювалися більш стримані оцінки, відповідно до яких договір 1921 р. характеризувався як ідеологічний, а тому допускалася можливість, швидше гіпотетична, перегляду всієї системи ідеологічних договорів радянського періода20.

Очевидна злободенність даної проблеми для вірменського суспільства має своїм результатом ту обставину, що її обговорення, виходячи за рамки дискусій в наукових та громадських колах республіки, знаходить відображення в офіційній позиції Єревана з питання про кордони з Туреччиною. У квітні 1991 р. посол Туреччини тоді ще в Радянському Союзі Волкан Вурал відвідав Вірменію. Це був перший такого роду візит за останні сімдесят років, який, здавалося б, закінчився багатообіцяючим результатом: глава парламенту Вірменії, яким на той момент був Левон Тер-Петросян, заявив, що Вірменія не має територіальних претензій до Турціі21. Однак в інтерв'ю Тер-Петросяна, опублікованому в тижневику «Аргументи і факти» від 11 травня 1991 прозвучала абсолютно інша тональ-ність: «Після провалу ідеї парламентської революції в Європі в 1920 - 1921 роках, - заявив він, - Радянська Росія звернула свій погляд на Схід, прагнучи знайти симпатії мусульманських народів, і перш за все, Туреччини. Для досягнення цієї мети Вірменія була розчленована. Карсського область Росія поступилася Туреччині, а Нагірний Карабах - Азербайджану. У Карсський області і Нахічевані була здійснена насильницька депортація вірмен »22. У відповідному протесті Волкана Ву-рала, зокрема, говорилося: «Жодне державне освітньої-ние, що сусідить з Вірменією, не може і не повинно дати республіці Вірменія ні п'яді своєї землі ... апелювати до історичних фактів і тим більше фальсифікувати їх неприпустимо »23. В результаті подібного розвитку подій виявилося неможливим підписання до-говору про встановлення міждержавних відносин, що, здавалося, стало до порядку денного після візиту Вурала в Єреван.

Нову спробу нормалізації відносин сторони зробили в серпні 1992 р., коли в Єреван з офіційним візитом прибула ту-рецкая дипломатична делегація на чолі із заступником міністра закордонних справ Білялов Унаном. У ході переговорів вірменська сто-рона заявила, що готова в будь-який момент встановити дипломатичні відносини з Анкарою. У зустрічному заяві Унан заявив, що і Анкара виступає за нормалізацію двосторонніх відносин, однак вважає, що перший крок у цьому напрямку повинна зробити Армі-ня, офіційно заявивши про незмінність своїх державних кордонів як з Азербайджаном, так і Туреччиною. Очевидно, дана вимога турецької сторони багато в чому було продиктоване досвідом, отриманим в ході спроби налагодження відносин з Вірменією в 1991 р. Вірменська сторона розцінила дана вимога як зайве на тій підставі, що, вступивши в ООН, Вірменія вже зобов'язалася поважати прин-цип територіальної целостності24 . Отже, необхідною попередньою умовою встановлення відносин з Єреваном турецька сторона вважає його офіційну відмову від територіальних претензій до Туреччини. Оскільки Єреван не поспішає його виконувати, дипломатичні відносини між двома країнами досі не встановлені, що зумовлює практично повна відсутність та інших форм межго-сударственних відносин таких, як економічні або торговельні. Між Вірменією та Росією діє договір, відповідно до якого підрозділи ФПС Росії несуть службу на вірмено-турецької граніце25.

Проблеми, що виникають з Московського договору 1921 р., не вичерпуються названими вище. Його третя стаття про передачу Нахи-чеванской області під протекторат Азербайджану також придбала актуальне звучання з початком розпаду СРСР, який супроводжувався новим етапом загострення азербайджано-вірменських протиріч. Турецька сторона пильно стежила за розвитком вірмено-азербайджанського конфлікту. На початку 92-го року послідувала заява президента Туреччини Тур гута Озала про те, що його країна не буде сидіти склавши руки в ситуації, що склалася. Коли в травні 1992 року з'явилися повідомлення про напад вірмен на азербайджанський анклав Нахічевань, в Анкарі обговорювалася можливість участі турецьких збройних сил в конфлікте.26 Звертає на себе увагу та обставина, що умовою встановлення дипломатичних відносин з Вірменією Туреччина в тому ж 1992 р. висунула визнання незмінності не тільки турецько-вірменських кордонів, але й азербайджано-ар-мянскіх, про що було сказано вище.

Однак незабаром з'ясувалося, що вірмено-азербайджанський конфлікт поставив Туреччину в положення досить складного балансування між Вірменією та Азербайджаном, оскільки виявилося, що перша має досить великими можливостями по підключенню Заходу до реалізації своїх інтересів, у тому числі, і пов'язаних з Туреччиною. На початку 1992 р. С.Демірель, був тоді прем'єр-міні-стром країни, погодився на постачання допомоги Вірменії через територію Туреччини. Взимку 1992/93 р. кордони Туреччини залишалися відкритими для цих поставок. Не виключено, що частина цієї допомоги мала військовий характер, що визначило різко негативну реакцію Азербайджану щодо позиції, зайнятою Туреччиною. Настало дещо пізніше в 1993 р. оголошення Туреччиною ембарго щодо Вірменії як країни, що почала окупацію Азербайджану, коштувало їй певних труднощів в отриманні американської військової та економічної допомоги. Деякі сенатори США висловилися за припинення всякої підтримки країнам-партнерам, які перешко-обхідних Сполученим Штатам у наданні допомоги третім державам. Виправданням Туреччини послужило лише те, що з квітня 1995 р. вона відкрила повітряний коридор між Ерзерум і Ереваном27.

Смерть Озала і заняття Демірелем президентського поста призвели до того, що позиція Туреччини по вірмено-азербайджанського конфлікту стала ще більш помірною, у чому, очевидно, виражалося небажання посилювати орієнтацію зовнішньої політики країни на Азербайджан на шкоду її загальнорегіональними лідерства. На думку тодішнього президента Туреччини, регіональний вплив країни виникає з її по-розкладання оплоту миру і стабільності серед сусідніх держав. На одній із прес-конференцій, що відбулася в 1993 р., С.Демірель за-явив: «Наше цивілізоване ставлення до країн Закавказзя виграшно як для Туреччини, так і для цих країн. До того ж престиж Туреччини в світі як елемента стабільності помітно зростає. Якби ми розірвали відносини з Вірменією, ніхто б не виграв. Найбільш простим шляхом для Туреччини була б підтримка Азербайджану і боротьба проти Вірменії. Але замість цього Туреччина воліє вживати зусилля по мирному вирішенню конфлікту. Ця політика також виграшна для Азербайджану, з яким ми маємо близькі зв'язки »28.

Додатковим фактором, вельми актуалізувати для Туреччини проблему політичної стабільності в регіоні, стала її боротьба за прокладку маршрутів транспортування каспійської нафти через свою територію, в ході якої турецька сторона виявилася вельми зави-сімою не тільки від відносин з Азербайджаном, але й інших сусідніх держав, включаючи Вірменію. Як відомо, відповідне рішення припускає прокладку нафтопроводу через територію Грузії. Однак час від часу обговорювалися і варіанти транспорти-повань нафти і через територію Вірменії.

Тим не менш, слід мати на увазі, що Туреччина не прагне всякий раз уникати використання ісламського чинника у відносинах із сусідніми державами. Підтвердженням тому є позиція Туреччини по чеченському питанні. Під час візиту до Москви в грудні 1996 р. колишнього міністра закордонних справ Турецької Республіки Т.Чіл-лер «надмірне співчуття» Туреччини до Чечні було згадано як фак-тор, що викликає невдоволення Росії. Не слід виключати, що 14 - ти кілометрова кордон з Нахічевань, не охороняється російськими військами, використовується в якості каналу зв'язку між Чечнею і Туреччиною.

В силу історичних особливостей розвитку відносин Туреччини та Грузії Московський договір 1921 р. не мав для них настільки негативних наслідків, як у випадку з Вірменією. Встановивши дипломатичні відносини на основі підписаного 30 липня 1992 договору про дружбу, співробітництво і добрососедстве29, дві країни досить успішно співпрацюють у різних областях. У 1995 р. на турецько-грузинському кордоні (ділянка Поцхо-Турковез) в цілях подальшого нарощування товарообігу між двома країнами було відкрито другий пропускний пункт і таможня30. У квітні 1996 року сторони підписали угоду про об'єднання залізничних систем Туреччини і Грузії. У березні 1998 р. Грузію з офіційним візитом відвідав прем'єр-міністр Туреччини М.Йилмаз31. У ході підготовки до візиту грузинська сторона не приховувала високого ступеня зацікавленості в розвитку економічного співробітництва з Турецькою Республікою та покладених в цьому зв'язку надіях на приїзд Їлмаза, які багато в чому справдилися.

Мабуть, прагнення продемонструвати лояльне ставлення до Туреччини є одним з додаткових факторів, що спонукують грузинську сторону зайняти позитивне ставлення до проблеми турків-месхетинців. Турки-месхетинці були депортовані з Грузії в роки другої світової війни, і своїм головним завданням вони ставлять повернення в рідні місця. У березні 1992 р. розпорядженням президента Грузії Е.Шеварднадзе була створена Комісія з проблем населення, депортованого в 1944 р. з Південної Грузії. Керівництвом Грузії було прийнято кілька офіційних документів, декларировавших початок підготовки до «поетапної репатріації». Для переселенців був під-підготовлений Цалкському районі Грузії. За період з 1992 р. в республіку прибуло близько 100 месхетинських семей32. Зволікання в процесі пе-реселенія призвело до того, що в останні роки зростає число тих, хто вважає найбільш прийнятним виходом переселення до Туреччини. Як заявив на початку 1998 р. Е.Шеварднадзе, реальні шляхи для подальшого вирішення проблеми турків-месхетинців з'являться, як тільки Грузія опиниться у стані відчутного економічного под'ема33.

Між Росією і Грузією також діє угода про охорону турецько-грузинського кордону частинами російських прикордонних військ, але практика його застосування викликає досить великі проблеми. З 1997 р. керівництво Грузії наполегливо виступає за повну самостійність республіки в охороні своїх кордонів. Формально причиною, що спонукала Грузію поставити питання про виведення російських прикордонних військ, з'явилися дії наших прикордонників, що розглядаються як ущемляють національні інтереси грузинської сторони (мова йде про що мали місце факти неузгодженості дій російських прикордонників з командуванням прикордонних військ Грузії, хоча необхідність такого погодження передбачена відповідними статтями Угоди «Про статус і умови функціонування прикордонних військ, Росії, перебувають на території Грузії »від 3 лютого 1994 р.) 34. Однак слід взяти до уваги ту обставину, що прагнення грузинської сторони до зміцнення свого суверенітету спостерігається на тлі досить позитивно розвиваються відносин з Туреччиною, що принципово відрізняється від стану вірмено-турецьких взаємин. Таким чином, представляється, що позиція Вірменії та Грузії по проблемі охорони їх кордонів з Туреччиною російськими прикордонними військами значною мірою взаємопов'язана з характером двосторонніх відносин кожного з двох держав з Турецькою Республікою.

Виразом російської позиції з цієї проблеми можна вважати відбулося в квітні 1997 року відвідування групою депутатів Державної Думи частин і підрозділів ФПС Росії, які несуть службу на російсько-вірменської кордоні і на вірмено-турецького кордону. За підсумками поїздки депутати Держдуми прийшли до висновку про необхідність надання виняткової державної ваги питань охорони кордону та прийняття федеральної «Цільовий (прикордонної) програми Російської Федерації» 35. З іншого боку, в травні 1998 р. в турецькій пресі з'явилося повідомлення про те, що начальник турецького генерального штабу генерал Ісмаїл Хакки Карадаг в ході підготовки до візиту в Москву одержав пропозицію російської сторони про підписання з Анкарою прикордонного угоди, в рамках якого Москва виступила б від імені Тбілісі36. Тобто, по всій видимості, на даному етапі російська сторона вважає максимально відповідає своїм інтересам збереження присутності своїх прикордонних військ на вірмено-турецької і грузинсько-турецької кордонах. Позиція турецької сторони полягає в неприйнятті російського втручання як у врегулювання грузинсько-турецьких прикордонних конфліктів, так і в процес підписання двосторонньої угоди, де своїм єдиним партнером Туреччина бачить офіційних представників грузинської сторони37.

Події останніх років свідчать, що ситуація розвивається у напрямі поступового витіснення російської присутності з прикордонних рубежів Грузії. Сторонами погоджено план, відповідно до якого до кінця 1998 р. під охорону грузинських прикордонно-ков повинен бути переданий спочатку морська ділянка кордону, а слідом за ним і сухопутний на Ахалцихський напрямку. Перешкодою на шляху реалізації плану відповідно до встановлених термінів можуть стати розбіжності сторін з питання про розподіл рухомого майна військової групи «Грузія», у складі якої проходять службу російські прикордонники, а також відсутність у ФПС засобів, необхідних для перевезення до нових місць служби бойової техніки , майна, військовослужбовців та їх семей38.