2.1. Предмет макроекономіки
Предметом макроекономіки, що обумовлений її об’єктом, є ефективність функціонування національної економіки, або, кажучи точніше, ефективність функціонування механізмів економічної системи.
Вивчаючи ефективність функціонування національної економіки, макроекономіка приділяє особливу увагу поведінці основних економічних суб’єктів – домогосподарств, фірм та держави. При цьому макроекономіка розглядає поведінку не конкретних господарських одиниць, а їх сукупності, яку вона отримує через агрегування.
Агрегування – це поєднання окремих одиниць або даних в одну одиницю.
А також макроекономіка приділяє особливу увагу чотирьом сферам, які можна виокремити у національній економіці, - сферам виробництва, зайнятості, цін та зовнішньоекономічних зв’язків.
У сфері виробництва, як відомо, створюються товари і послуги для задоволення різноманітних потреб людей. Усі країни зацікавлені у збільшенні обсягу національного виробництва, що дає змогу підвищувати рівень життя населення та розв’язувати чимало інших складних проблем суспільства.
Збільшення виробництва товарів і послуг у даному році порівняно з попереднім роком називають економічним зростанням.
Особливе значення у житті людини має сфера зайнятості, яка нерозривно пов’язана зі сферою виробництва. Макроекономіка досліджує рівень зайнятості, причини вимушеного безробіття, його впливи на різні макроекономічні процеси.
Сфера цін, їхня динаміка позначаються на поведінці всіх економічних суб’єктів. Зростання загального рівня цін, що називають інфляцією, знижує купівельну спроможність та рівень життя населення. Макроекономіка намагається виявити причини та наслідки зростання цін, пояснити чому в одних періодах і країнах ціни практично стабільні, а в інших простежуються високі темпи інфляції. Особливу увагу макроекономіка приділяє взаємозв’язку інфляції та безробіття.
Економіка всіх країн світу є відкритою, тобто країни експортують та імпортують товари і послуги. Макроекономіка намагається виявити умови досягнення зовнішньої рівноваги, за яких країна не перетворюється на світового боржника, пояснити динаміку валютних курсів, втечу капіталі з країни тощо.
Макроекономіка та стабілізаційна політика
Усі країни з ринковою економікою намагаються досягти макроекономічної стабільності, яка означає
економічне зростання – виробництво більшої й ліпшої якості товарів і послуг, що дає змогу підвищувати рівень життя населення;
повну зайнятість – забезпечення робочими місцями усіх, хто бажає і здатний працювати;
стабільний рівень цін – уникнення значного їх зростання;
досягнення рівноваги у зовнішньоекономічних зв’язках – стабільний курс національної валюти, розумний баланс міжнародної торгівлі і міжнародних економічних відносин.
Унаслідок різних зовнішніх і внутрішніх збурень в національній економіці настають періоди макроекономічної нестабільності: темпи зростання виробництва уповільнюються, а то й стають від’ємними, зростають безробіття і ціни.
Для подолання нестабільності уряд проводить відповідну стабілізаційну політику, під якою розуміють заходи держави, спрямовані на зміну обсягу національного виробництва, доходів, рівня зайнятості, інфляції та інших параметрів національної економіки за допомогою різних макроекономічних інструментів, таких як податки, державні видатки, пропозиція (кількість) грошей, квоти та ін.
Макроекономіка аналізує чотири основні види стабілізаційної політики:
фіскальну;
монетарну;
політику доходів;
зовнішньоекономічну політику.
Фіскальна, або бюджетно-податкова, політика – це заходи уряду, спрямовані на зниження безробіття чи інфляції та досягнення природного обсягу виробництва через зміну державних видатків, рівня оподаткування або через одночасне поєднання обох цих заходів. Податки і державні видатки – це основні знаряддя фіскальної політики.
Розрізняють два види фіскальної політики: стимулювальну та стримувальну. Стимулювальна політика спрямована на підтримання високих темпів економічного зростання та досягнення високого рівня зайнятості. Для її проведення уряд збільшує видатки, зменшує податки або певним чином поєднує обидва заходи. Це збільшує інвестиції, обсяг національного виробництва і зменшує безробіття. За допомогою стримувальної фіскальної політики уряд прагне знизити рівень інфляції через підвищення податків, скорочення державних видатків або через поєднання обох заходів.
Монетарна, або кредитно-грошова політика – це заходи, що впливають на кількість грошей у національній економіці для досягнення макроекономічної стабільності. Монетарну політику зазвичай проводить центральний банк країни, у нашій державі – Національний банк України.
Якщо у національній економіці пропозиція грошей збільшується, то процентні ставки знижуються, доступ до кредитів полегшується, тому інвестиції та обсяг національного виробництва зростатимуть. І навпаки, із зменшенням пропозиції грошей процентні ставки зростатимуть, доступ до кредитів звужується, і це зменшуватиме інвестиції та обсяг національного виробництва.
Отже, можливе проведення двох видів монетарної політики – стимулювальної та стримувальної. Стимулювальна монетарна політика спрямовується на зменшення масштабів безробіття, а стримувальна – на приборкання інфляції.
Для боротьби з інфляцією застосовують політику доходів. Цю політику інакше називають контролем за цінами і заробітною платою.
Під зовнішньоторговельною політикою розуміють заходи уряду, які покликані впливати на обсяги зовнішньої торгівлі. Розрізняють два основні види зовнішньоторговельної політики – протекціонізм і фритредерство. Протекціонізм – це політика захисту національних виробників від конкуренції іноземних товарів. Фритредерство – це торгівля з незначними митними та немитними бар’єрами або взагалі без них.
Функції макроекономіки
Макроекономіка як наука виконує такі функції:
теоретико-пізнавальну;
практичну;
світоглядно-виховну;
методологічну.
Макроекономіка виконує теоретико-пізнавальну функцію, коли пояснює закономірності розвитку національної економіки, процеси та явища економічного життя суспільства. Макроекономіку, яка виконує теоретико-пізнавальну функцію, називають позитивною макроекономікою або макроекономічним аналізом.
Макроекономіка не обмежується простим описом економічних закономірностей. Макроекономіка виробляє рекомендації для проведення економічної політики. Така макроекономіка називається нормативною або макроекономічним регулюванням. Наприклад, позитивна макроекономіка буде стверджувати, що рівень безробіття складає 10%, а нормативна буде рекомендувати, що 10%-й рівень безробіття треба скоротити до природного через збільшення державних витрат.
Поради політичним лідерам з політичних питань дають професійні макроекономісти, які є радниками президентів і прем’єр-міністрів. Якщо ці радники мають глибокі знання і можуть пропонувати продуктивні рішення, то заходи економічної політики добре продумані та приносять бажані результати.
З теоретико-пізнавальною та практичною функціями макроекономіки тісно пов’язана її світоглядно-виховна функція. Її змістом є формування економічного мислення, економічної психології та економічної культури людей. У заходах масової інформації часто стикаємося з такими поняттями як ВВП, ВНП, дефлятор ВВП та ІЦС (індекс споживчих цін), рівень безробіття. Вивчення макроекономіки дає змогу розуміти цю мову, яка потрібна всім членам суспільства. Тому, що, наприклад, громадян старшого віку, які живуть на пенсію, цікавить, яким темпом зростатимуть ціни; випускників університетів, які шукають роботи, турбує, чи відновиться в національній економіці зростання і чи найматимуть фірми працівників.
Нарешті, макроекономіка виконує методологічну функцію. Сформульовані нею наукові уявлення про механізм функціонування національної економіки та поняттєво-категоріальний апарат використовують інші економічні науки.
Історія розвитку макроекономічної думки
Макроекономіка є однією з наймолодших економічних наук. В університетах її почали вивчати як окрему дисципліну лише в другій половині ХХ ст. За загальним визначенням своєї зрілості вона досягла у 30-ті роки ХХ ст., у період світової економічної кризи, коли набула здатності впливати на економічну практику. Проте ця галузь науки не виникла раптово, а є продуктом тривалої еволюції, нагромадження якісних ознак постійного пошуку.
Меркантилізм – (15-17 ст.). Першою теоретичною концепцією, яка містить макроекономічні уявлення, був меркантилізм. Термін “меркантилізм” (від італійського merkante – торгівець, покупець) запровадив Адам Сміт. Концепції меркантилістів, які зародилися в епоху середньовіччя, обґрунтували необхідність формування централізованих національних держав і захисту національного ринку. У цей період розвивається зовнішня торгівля між країнами, а роль грошей виконують благородні метали. Меркантилісти з’ясовували, що саме веде до збагачення країни – перевищення експорту над імпортом, нагромадження золота і срібла чи дешева національна валюта.
На думку меркантилістів, економічною політикою, що сприяла зростанню національного багатства був протекціонізм – обмеження доступу іноземних купців до внутрішнього ринку, наприклад, через запровадження високого мита. Водночас ці заходи мали доповнюватися стимулюванням вивозу готової продукції й захистом національного купецтва на зовнішніх ринках. Така політика, на думку меркантилістів, забезпечувала перевищення експорту над імпортом і приплив золота до країни. Вважалося, що держава стає багатшою, коли володіє більшістю країн грошей.
Отже, меркантилісти вважали, що торговий капітал - основне джерело національного багатства. Предмет уваги – рух грошей і товарів між окремими країнами. Ними була сформульована доктрина торговельного балансу – основна частина економічного вчення зрілого меркантилізму.
Концепції меркантилістів залишили слід в економічній науці.
Відомими меркантилістами були: А. Монкретьєн, Т. Мен, У. Поттер, А. Серра.
Фізіократи ( physis - природа, kratos - влада). Термін запроваджений тим же Адамом Смітом.
Подальшого розвитку макроекономічний аналіз набув у ХУІІІ ст. у працях французької школи фізіократів. На відміну від меркантилістів, які вважали багатством гроші, фізіократи виходили з того, що багатством є продукти землі, а джерелом багатства – сільськогосподарське виробництво, а не торгівля.
Основоположником цієї школи є Франсуа Кене (1694-1774) – розробив макроекономічну модель господарського кругообороту, так звану “Економічну таблицю” (1758 р.). Ця таблиця відображала загальну картину кругообороту товарів і послуг для основних секторів економіки і класів суспільств, і давала уявлення про механізм функціонування економіки в цілому. Але вона була побудована на ряді концепцій, які не витримали перевірку часу. Ф. Кене був одночасно і лікарем, і економістом. Тому модель господарського кругообороту він побудував за аналогією з циклом кровообігу людини. Вчений виходив з того, що в процесі кровообігу органи людського тіла нерозривно пов’язані один з одним. При цьому кожний орган виконуючи в кровоносній системі свою особливу функцію еквівалентно обмінюється своєю роботою з іншими органами і завдяки цьому бере участь у відтворенні всього організму. За аналогією з людським організмом Кене поділяє суспільство на три класи:
продуктивний (селяни);
заможний (землевласники);
безплідний (ремісники).
Ці класи у Ф. Кене обмінюються між собою результатами своєї праці і тим самим відтворюють себе, тобто свою продуктивну силу.
Розробляючи “Економічну таблицю”, Ф. Кене виходить із двох принципів:
Господарський кругооборот має базуватися на природному економічному порядку без зовнішнього, тобто державного втручання. Отже, Ф.Кене був прихильником економічного лібералізму.
Аналогія економічних процесів із кровообігом сама по собі підводила Ф. Кене до думки про можливість виникнення певних порушень у господарському кругообороті, аж до появи кризових явищ за аналогією з інсультом чи інфарктом.
Ф. Кене вже тоді вбачав можливість інфляційного збільшення вартості потоків економічного обороту. Особливо небезпечним він вважав підвищення рівня споживання заможним класом предметів розкоші, які купуються у безплідного класу. Вчений висловлював побоювання, що це може викликати скорочення видатків для продуктивного класу. Проте теоретична база фізіократів, у тому числі й їхня концепція державного втручання, не давала відповіді на запитання, як можна протистояти цьому явищу.
Але головний недолік “Економічної таблиці” Ф. Кене полягав у тому, що вона не давала пояснення як в економіці забезпечуються природні закони, тобто вчений не розкрив механізму саморегулювання ринкової системи.
На це питання дали відповідь представники класичної теорії, згідно з якою здатність ринку до саморегулювання, до досягнення так званого природного порядку в економіці забезпечується за допомогою механізму ціноутворення. Найяскравішим представником цієї теорії був Адам Сміт, котрий розглядає дві ціни:
природну (спланована), що покриває витрати і дає середню норму прибутку;
ринкову, тобто фактичну ціну, за якою товар продається на ринку.
Регулююча роль цін при цьому проявляється таким чином:
Під впливом конкуренції і залежно від співвідношення між попитом і пропозицією ринкова ціна відхиляється або вгору, або вниз від природної ціни. Якщо попит вищий ніж пропозиція, а ринкова ціна відхиляється вгору від природної, то в галузі, де виробляється даний товар забезпечується прибуток на рівні вищому від середньої норми. Це спонукає економічних суб’єктів переміщувати капітал у більш прибуткову галузь. І навпаки, якщо попит нижчий ніж пропозиція, ринкова ціна менша від природної, а прибуток нижчий від середнього рівня, то капітал вилучають із малоприбуткової галузі.
Зазначені переміщення капіталу за своєю тенденцією забезпечують рівновагу в економіці, тобто такий розподіл ресурсів між окремими галузями, який відповідає суспільним потребам. У даному перерозподілі капіталу кожний лише дбає про власні інтереси – одержати найбільший прибуток. Але цією дією кожний забезпечує також дотримання суспільних інтересів, не усвідомлюючи того. Таким чином ринок через ціновий механізм автоматично забезпечує досягнення макроекономічної рівноваги.
Прабатьком цієї школи вважають англійського економіста Вільяма Петі (1623-1687), який вперше у світовій практиці дав оцінку національного доходу Англії. Учений досліджував питання про вплив на національну економіку й розподіл доходів заходів, пов’язаних з удосконаленням системи оподаткування. Джерелом економічного багатства В. Петі вважав сферу виробництва.
Вагомий внесок у розвиток макроекономічних ідей зробив ще один представник класичної школи – Томас Мальтус (1766-1834), котрий перший в економічній науці простежував співвідношення темпів зростання національного виробництва й темпів зростання населення.
Ще один представник класичної школи – Дейвид Рікардо (1772-1823) – сформулював важливу макроекономічну концепцію – теорію порівняльної переваги, яка стала теоретичною основою політики фритредерства, а в сучасних варіантах використовується для обґрунтування переваг “відкритої економіки” над “закритою”.
Економісти класичної школи вибудували теоретичну споруду, в основі якої лежало поняття ринкової економіки як системи, що саморегулюється через механізм цін. Згідно з цим поглядом, коливання ринкових цін автоматично встановлює рівновагу в економіці. Тому державне регулювання економіки не потрібне.
Протилежний погляд на творчі й регулятивні можливості ринкової економіки розвинув Карл Маркс (1818-1883). В умовах економічних потрясінь та катаклізмів середини і другої половини ХІХ ст. він розвинув макроекономічну концепцію, згідно якої ринкова економіка є марнотратною і експлуататорською, яка прямує до своєї загибелі. Але макроекономічні ідеї К. Маркса виявилися нежиттєздатними, вони не дістали визнання за межами країн соціалізму.
Макроекономіка стала розвиватися згідно з класичною теорією. Але світова економічна криза в 1929-1933 рр. не підтвердила також основного постулату класичної теорії – здатності ринкової економіки до швидкого самоодужання, що викликало недовіру до неї.
Виникла необхідність у новій макроекономічній теорії. Її засновником став англійський економіст Джон Мейнард Кейнс, а його теорія дістала назву кейнсіанською. Дж. М. Кейнс піддав гострі критиці класичну теорію. Якщо класики стверджували, що ринкові ціни здатні автоматично встановлювати в економіці рівновагу, а тому державне втручання в економіку не потрібно, то Дж. М. Кейнс вперше висунув ідею про те, ринкова рівновага – це ще не благо для економіки. Він довів, що в ринковій економіці може бути рівновага за неповної зайнятості і що для її усунення необхідне втручання держави. До основних важелів такого втручання Кейнс відносив фіскальну політику, а об’єктом впливу вважав сукупний попит. Свої погляди на проблеми регулювання ринкової економіки Кейнс виклав у книзі “Загальна теорія зайнятості, процента і грошей” (1936р.), в якій показав, що держава впливаючи на окремі макроекономічні показники, зокрема, на такі як загальний доход, споживання, інвестиції, заощадження та ін., може ефективно здійснювати регулювання економіки. Ця теорія стала домінуючою протягом кількох десятиліть.
Проте в період нової світової кризи 70-х років ХХ ст. виявилося, що державне втручання в економіку не завжди дає очікуваний, тобто позитивний, результат і що вплив держави на сукупний попит в період економічного спаду не забезпечує збільшення виробництва, а лише породжує інфляцію. Вперше у світовій практиці виник такий феномен, як стагфляція, тобто коли водночас має місце спад виробництва і зростання цін. Це істотно вплинуло на авторитет кейнсіанської теорії. На цьому тлі інтенсивно почала розвиватися “неокласична” теорія.
Неокласична теорія виникла в 70-х роках ХХ ст. Її виникнення, з одного боку було реакцією на марксизм з його критикою капіталізму, з іншого – спробою вписати в неокласичну теорію ряд нових положень, висновків, що підтверджували б саморегулюючу здатність ринку.
Зазначимо, що неокласична теорія має багато різних напрямків. Так теорія добробуту вперше ввела до наукового обігу поняття “суспільні блага”, “зовнішні ефекти”, “монополії”, з якими ринок справитися не може, а тому потрібна допомога держави. На це спирається, зокрема, й теорія фінансів (П. Самуельсон). Отже, як реакція на недоліки кейнсіанської теорії виникла неокласична школа. Вона включає ряд теорій, що суперечать кейнсіанській. Серед них на сучасному етапі найефективніше виділяються монетаристська теорія, теорія раціональних очікувань, теорія економіки пропозиції та ін. Кожна з них має як позитивні, так і уразливі сторони. Зокрема, в основі монетаристської теорії, яка була обгрунтована американським економістом Мілтоном Фрідменом, лежить ідея про те, що головна роль в регулюванні економіки належить грошово-кредитній, а не фіскальній політиці. При цьому основним інструментом регулювання економіки є гроші. Збільшуючи чи зменшуючи пропозицію грошей, держава може здійснювати регулюючий вплив на економічну активність. Проте деякі вчені із США (М. Фельдштейн, Г. Гільдер, А. Лаффер) вважають, що глибокі порушення економічного зростання та зайнятості не можуть бути розтлумачені тільки або сукупним попитом, що є недостатнім для використання виробничого потенціалу, як це стверджують кейнсіанці, або регулюванням грошової маси, як це стверджують монетаристи. Причиною цього на їхню думку є недооцінка сукупної пропозиції. Зокрема, держава збільшуючи податки та соціальні виплати і гарантії тим самим пред’являє надмірні вимоги щодо механізму пристосування ринкової економіки, в результаті чого індивідуальна ініціатива та гнучкість ринку суттєво зменшуються. Прихильники теорії економіки пропозиції вважають кейнсіанську теорії односторонньою, яка враховує тільки попит і недооцінює необхідність регулювання пропозиції. Насправді ж фіскальна політика, передусім через податковий механізм, може впливати й на сукупну пропозицію, тобто в кінцевому підсумку на реальний обсяг виробництва.
Отже, сучасна макроекономіка не має єдиної домінуючої теорії. Вона спирається на ряд теорій, корті взаємодоповнюють одна одну і дають практикам можливість вибору, тобто самим визначити ефективність кожної теорії залежно від своїх суб’єктивних уявлень, а також з врахуванням індивідуальних умов, цілей і пріоритетів економічної політики певної країни.
Методи дослідження національної економіки
Макроекономіка використовує широкий спектр методів, а саме:
аналіз;
синтез;
індукцію;
дедукцію;
абстракцію;
економіко-математичне моделювання.
Аналіз – це метод дослідження, при якому, об’єкт дослідження розкладається на складові частини, кожна з яких вивчається окремо.
Синтез – це метод дослідження, який базується на поєднанні різних елементів, сторін об’єкта в єдине ціле з урахуванням взаємозв’язків між ними.
Аналіз і синтез, як методи дослідження застосовуються в єдності.
Метод наукової абстракції – це метод поглибленого пізнання реальних економічних процесів шляхом виділення основних, найсуттєвіших сторін певного явища і очищення його від усього неістотного і випадкового.
Метод наукової абстракції користується двома основними прийомами – індукцією і дедукцією. Суть цього методу полягає в тому, що, досліджуючи певний економічний факт або процес, відділяють його випадкові, швидкоплинні чи другорядні ознаки від усталених і типових. У хаотичному нагромадження фактів економісти намагаються знайти певний порядок. Аби краще зрозуміти дійсність, вони абстрагуються, тобто умисно спрощують заплутані зв’язки, залишають поза увагою ті деталі, які вводять в оману.
Макроекономіка дає досить абстрактну картину національної економіки. Відтак дехто сприймає її висновки як щось непрактичне й нереалістичне.
Звідки беруться факти? Основну суму фактів, або економічної інформації, дає національна і міжнародна статистика. Нерідко використовують дані бухгалтерського обліку, соціологічних обстежень тощо. Збирання фактів називають описовою або емпіричною, макроекономікою.
Пізнання зв’язків у національній економіці, виведення законів і теорій з фактів становить суть макроекономічного аналізу. При цьому економісти можуть іти як від теорії до фактів, так і від фактів до теорії. Виведення теорії з фактів називають індукцією, або індуктивним методом дослідження. Нагромадження фактів, їх систематизація та аналіз дають змогу сформулювати закон чи теорію, які відбивають закономірності функціонування національної економіки.
Узагальнення в макроекономіці також можна вивести за допомогою дедуктивного методу. Використовуючи логіку або інтуїцію, дослідник може сформулювати попередню неперевірену теорію, тобто гіпотезу. Для перевірки її правильності потрібно багаторазово дослідити відповідні факти. Гіпотеза, яку не підтверджують факти, неправильна. Але якщо навіть гіпотеза спростована й відхилена, вона має позитивне значення, бо вказує шлях, яким іти не треба.
Індукція й дедукція – це взаємодоповнювані, а не протилежні методи макроекономічного аналізу.
Основним методом макроекономічного дослідження є економіко-математичне моделювання.
Макроекономічні моделі – це математичні рівняння, в яких виражені реальні економічні процеси а абстрактному та спрощеному вигляді.