6. Інструменти зовнішньоекономічної політики

Державні інструменти, що обмежують імпорт, часто називають торговельними бар’єрами або торговельними обмеженнями.

Існує два основні види зовнішньоторговельної політики – протекціонізм і фритредерство.

Найпоширенішим знаряддям політики протекціонізму є мито – податок, який накладається на кожну одиницю товару, який завозять до країни. Мито здорожує імпортовані товари, внаслідок чого вітчизняні товари стають дешевшими порівняно з імпортними. Основних видів мита є три:

адвалерне;

специфічне;

комбіноване.

Адвалерне мито запроваджується у вигляді відсотка від митної вартості товару. Ціна, за якою імпортований товар продаватимуть у країні, дорівнюватиме митній вартості товару (ціна, за якою товар імпортують) плюс ставка адвалерного мита:

Р = Р_і + t_а + Р_і ,

де Р – ціна, за якою товар продаватимуть в країні;Р_і – митна вартість товару (ціна, за якою імпортують товар);t_а – ставка адвалерного мита.

Специфічне мито встановлюють у вигляді фіксованої суми з одиниці виміру (ваги, площі, об’єму і т.д.): наприклад, 1 долар за 1 см³ двигуна. Ціна, за якою товар продаватимуть у країні становитиме:

Р = Р_і + t_s ,

де t_s – ставка специфічного мита.

Комбіноване мито поєднує ставки адвалерного і специфічного мита.

Ще однією поширеною формою політики протекціонізму є квота, яка означає обмеження кількості або сумарної вартості конкретних імпортних товарів. Квотування зовнішньої торгівлі здійснюється через її ліцензування, коли уряд видає ліцензії на імпорт обмеженого обсягу продукції та водночас забороняє неліцензовану торгівлю. Якщо квоту вичерпано, припиняється імпорт товарів, яким споживачі могли б віддати перевагу над вітчизняними. У стримуванні зовнішньої торгівлі квоти на імпорт ефективніші, ніж мито. Деякі продукти можуть імпортуватися у великих кількостях, незважаючи на високе мито. Низька квота на імпорт повністю забороняє імпорт понад квоту.

Немитні (технічні) бар’єри – це інструменти зовнішньоторговельної політики, за допомогою яких імпорт до країни певних виробів утруднюється. До цих інструментів належать надмірні стандарти щодо якості товару, санітарні обмеження, норми безпеки, бюрократична тяганина під час митних процедур, вимоги ліцензування тощо. Наприклад, у деяких країнах вітчизняні імпортери іноземних товарів зобов’язані мати ліцензії. Обмеженням видання таких ліцензій можна ефективно перешкоджати імпортові тощо.

Для захисту національного виробника держава може не лише обмежувати імпорт, а й стимулювати експорт. Однією із форм стимулювання експорту є його субсидування, тобто різноманітні фінансові пільги, які надаються державою вітчизняним фірмам для розширення вивозу товарів за кордон. Ці пільги дають їм змогу знизити витрати, внаслідок чого можна встановити нижчі ціни, що підвищує конкурентоспроможність їхніх виробів на світових ринках.

Експортні субсидії бувають прямі (виплати дотацій вітчизняним виробникам, коли вони виходять на зовнішній ринок) і непрямі (пільгове оподаткування, кредитування тощо).

Надзвичайною формою обмеження урядом зовнішньоторговельного обороту є запровадження економічних санкцій, наприклад, торговельного ембарго, яке означає заборону урядом ввезення до певної країни або вивезення із певної країни товарів. Ембарго вводиться здебільшого з політичних мотивів – здійснити тиск на країну для досягнення певних політичних цілей, а не для стабілізації національної економіки. Іноді політичні санкції щодо певної держави ухвалюються ООН, тобто вони мають колективний характер.

Більшість економістів вважають, що будь-який метод обмеження зовнішньої торгівлі спричиняє зниження добробуту, але ці методи використовують практично усі країни світу. Річ у тім, що політика протекціонізму є вигідною для окремих груп населення.

21