Мова карти
Мова карти – це знакова система, що використовується в картографії, та представлена умовними знаками, способами зображення, правилами їх побудови, застосування та читання при створенні та використанні карт.
Її розвиток на всіх етапах був залежним від рівня науково-технічного прогресу, розвитку культури і мистецтва, політичного ладу та суспільних інститутів.
Завжди історично мова карти не тільки забезпечувала зберігання та передачу просторово – часової інформації, але і відігравала роль спільної мови для наук про Землю та суміжних галузей знань.
У зв’язку з автоматизацією та комп’ютеризацією картографії увага до мови карти зросла. З огляду карто-семіотики вивчаються категорії та елементи мови карти, її граматика і структура, механізми функціонування, правила вживання умовних знаків. Ці дослідження, тісно пов’язані з загальною семіотикою, графікою, художнім дизайном та психологією сприйняття, мають практичну орієнтацію – вони направлені на підвищення якості електронних карт.
Дослідження вказують, що у мові карти можна розрізнити принаймі два пласти: один з них відображує розміщення картографованих об’єктів, їх просторову форму, орієнтацію, взаємне розташування; другий – змістову сутність цих явищ, їх внутрішню структуру, якісну і кількісну характеристики. Граматика обох шарів визначається правилами картографічної семіотики.
Головні функції мови карти, як і картографії загалом, - комунікативна; тобто передача певного обсягу інформації від автора карти до читача; та пізнавальна – отримання нових знань про картографований об’єкт.
Можна стверджувати про формування особливої картомовної концепції в теорії картографії, згідно з якою картографічне зображення розглядається як особливий текст. Іншими словами, карта – це зображення, що створене мовою карти. Одночасно зазначимо, що мова карти – це форма існування картографії.
Умовні знаки
Картографічні умовні знаки – це графічні символи, за допомогою яких на карті показують вигляд об’єктів, їх місце розташування, форму, розміри, якісні та кількісні характеристики.
В історичному аспекті умовні знаки розвивались з картинних перспективних малюнків об’єктів місцевості: височин, річок, лісів, доріг, населених пунктів. Картографи минулих часів намагались передати цими малюнками індивідуальні особливості кожного об’єкту, наприклад зовнішній вид церков, дерев і т.п. Але поступово такі малюнки втратили свою індивідуальність, всі міста почали показувати одними значками, села – іншими; для основних доріг почали застосовувати лінії одного малюнку, для другорядних – іншого. З подальшим знаки ставали все більш умовними та абстрактними.
Використання умовних знаків дозволяє:
показувати реальні та абстрактні об’єкти (наприклад, висоту снігового покриву, індекс континентальності клімату);
зображувати об’єкти, не видимі людиною і навіть не сприймаються безпосередньо (гравітаційні та магнітні поля);
передавати внутрішні характеристики та структуру об’єктів: порядок та ієрархію, пропорційність, відмінності, підпорядкованість (геологічна стратиграфія);
показувати динаміку явищ і процесів (зміни витрати води за місяцями);
зменшувати зображення ( на дрібномасштабній карті замість зображення окремих будинків і кварталів можна пунсоном весь населений пункт)
Умовні позначення, що застосовують на картах, поділяють на три основні групи:
позамасштабні (або точкові) – використовують для зображення об’єктів локалізованих в пунктах (наприклад родовища корисних копалин, міста…). Позамасштабність знаків проявляється в тому, що їх розміри (якщо їх виразити в масштабі карти) завжди значно перевищують справжні розміри об’єктів на місцевості.
лінійні – використовуються для зображення лінійних об’єктів: рік, доріг, кордонів, тектонічних розломів. Вони масштабні по довжині, але позамасшабні по ширині;
площадні – застосовуються для об’єктів, що зберігають на карті свої розміри та обриси (ліс). Такі знаки, як правило складаються з контуру та його заповнення, але вони завжди масштабні і дозволяють точно визначити площі об’єктів.
Зовсім недавно всі знаки були статичними, але з розвитком електронних технологій з’явились і динамічні умовні знаки. Це рухомі, змінні знаки, що використовуються в картографічних анімаціях. Вони також можуть бути позамасштабними, лінійними і площадними.
Роль знаків не обмежена тільки передачею інформації.
Знаки є засобом фіксації, формалізації і систематизації знань. Не менш важливі і пізнавальні (гносеологічні) функції картографічних умовних знаків. З ними можна виконувати певні дії, перетворювати з однієї форми в іншу, здійснювати виміри. Знаки самі по собі є засобом формування наукових понять, конкретизації, візуалізації теоретичних висновків, тобто є способом наукового пізнання.
Кількість та різноманітність наукових знаків, що застосовуються при створені карт практично нескінчена. Але всі вони складаються з невеликою кількості графічних змінних.
Графічні змінні – елементарні графічні побудови, що використовуються для побудови картографічних знаків та знакових систем. Це форма, розмір, орієнтування, колір, насиченість кольору та внутрішня будова знаку.
При застосуванні комп’ютерних картографічних анімацій варто добавляти динамічні графічні змінні.
Створюючи умовні знаки для карти, картограф є вільним у виборі графічних змінних. Знаки картографічної семіотики та художній смак автора карти дозволяє підібрати дуже різноманітні стилі та поєднання, створювати знаки що добре розрізняються (читаються) та запам’ятовуються.
В сучасності стандартні умовні позначення прийняті та офіційно закріплені тільки для топографічних, морських та аеронавігаційних карт. В тематичній картографії уніфіковані системи кольорів та індексів застосовують тільки на геологічних та ґрунтових картах.
Але все ж таки є встановлені правила, що визначаються особливостями локалізації та поширення явища, принципами взаємного поєднання знаків, картографічними традиціями, умовами сприйняття знаків, потребою вимірювань на карті та ін.
Системи умовних знаків, що застосовуються для передачі об’єктів та явищ, розрізняються характером просторової локалізації та розміщення, називаються способом картографічного зображення.