2.5. Форми та методи регулювання товарного ринку

Твердження Пола Самуельсона, що «найкраще регулює та держава, яка найменше регулює», на сьогодні є застарілим. У світовій практиці зараз немає такої економіки, яка б існувала самостійно, без втручання держави. Дискутуються тільки масштаби втручання держави в економіку. Так, класики економічної теорії (А. Сміт, Д. Рікардо) вважали, що ринкова економіка повинна розвиватися на основі саморегулювання. Проте криза капіталістичної економіки 1929—1933 рр. ознаменувала кінець ери вільного підприємництва і показала, що ринкова економіка без втручання держави розвиватися не здатна.

Необхідність державного регулювання ринкової економіки теоретично обґрунтував англійський економіст Дж. М. Кейнс у книзі «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей» — (1946 р.). Цю теорію почали застосувати на практиці в економіці США у 50-ті роки, що дало певні позитивні результати: надалі теорію державного регулювання Кейнса було покладено в основу економічної політики майже всіх розвинутих капіталістичних країн.

Державне регулювання ринкової економіки — це вплив держави на відтворювальні процеси в економіці за допомогою прямого інвестування, правових та економічних важелів з метою орієнтації суб'єктів господарювання і окремих громадян на досягнення цілей і пріоритетів державної соціально-економічної політики. Держава може виконувати свої функції впливу на економіку прямо — через фінансування розвитку державного сектору науки, культури, освіти, соціального захисту населення, або опосередковано (не прямо) — через систему правових та економічних регуляторів, надаючи їм можливість орієнтувати діяльність суб'єктів господарювання і окремих громадян на досягнення цілей і пріоритетів соціально-економічної політики, За допомогою правових регуляторів держава встановлює правила гри на ринку, а через систему економічних регуляторів цілеспрямовано налаштовує ринковий механізм, щоб на його основі стимулювати або стримувати ділову активність у раціональних рамках.

Втручання в економіку особливо необхідне у постсоціалістичних країнах, оскільки їм властива відсутність, а у разі наявності — неповноцінність ринкового середовища і розбалансованість господарських систем. Що стосується доцільних масштабів державного регулювання, то ця проблема й досі є предметом гострих дискусій, викликаних загрозою можливої невдачі внаслідок надмірного втручання держави у процес відтворення. Як свідчить досвід, непродумане втручання може деформувати дію ринкових механізмів, задіяних на розвиток справедливої конкуренції.

Визначаючи економічну сутність державного регулювання, слід зауважити, що вона має два аспекти: макро- і мікроекономічний. Макроекономічне регулювання — це складне, багатопланове поняття, яке містить у собі різні складові: фінансову, суто виробничу, правову, зовнішньоекономічну тощо. Проте макроекономічне регулювання можливе тільки тоді, коли діє відпрацьований механізм регулювання на мікрорівні.

Мікрорегулювання передбачає застосування методів прямого й опосередкованого регулювання. Методи прямого державного регулювання базуються переважно на впливі державної влади.

Методи опосередкованого державного регулювання економічних процесів спираються здебільшого на фінансові, кредитні та грошові важелі, через які держава впливає на поведінку й інтереси суб'єктів господарської діяльності. До опосередкованих методів слід віднести: вибір об'єкта оподаткування; систему податкових пільг; платежі за ресурси; ставки відсотків за кредит та кредитні пільги; ставки ввізного і вивізного мита; валютні курси й умови обміну валют.

Сфера застосування цих методів із розвитком суспільства постійно розширюється і в підсумку вони стають основними.