4.3 Богдан Хмельницький і оцінка його діяльності в історичній літературі Життя й діяльність б.Хмельницького

Незабаром Хмельницький становиться чигиринським сотником і залишається ним до 48-го року. У 40-х роках він грав не останню роль у польській політиці: восени 1644 р. відвідує Варшаву й має розмову з французьким послом. Трохи пізніше супроводжує Івана Сірка в подорожі до Франції (у Фонтенебло), можливо, приймає участь в облозі Дюнкерка восени 1645 р. разом з 2600 іншими козаками, що їх найняли французи. Проте не забував Хмельницький і про інтереси звичайного козацтва, якими після поразки повстання Польща завзято нехтувала. Він негативно сприйняв «Ординацію війська Запорозького», прийняту в травні 1638 р. на сеймі. "Ординація" передбачала ліквідацію козацького стану та його юрисдикції, оскільки всі козаки, за винятком 6 тис. реєстровців, «оберталися у хлопів». Та й ті перетворювались на одну з складових частин польського війська: раніше виборних полковників і осавулів тепер призначали з-поміж шляхти, ліквідовувався козачий суд, Територія проживання обмежувалася Черкасами, Чигирином, Корсунем та іншими прикордонними містами. Хоча цей документ є скоріше свідченням короткозорості польського уряду, який замість умиротворення козаків, важливого знаряддя його зовнішньої політики, тільки роздратовував їх, усе-таки полякам вдалося здійснити розкол у лавах повстанців і переманити старшину на свій бік. Наслідки цього будуть набагато більшими, ніж розгром повстання 1637 р. Лояльність чи навіть пропольська орієнтація реєстрової старшини ще зіграють свою негативну роль під час революції. Хмельницький їх також відчує на собі, та поки його авторитет серед «черні» неухильно росте.

У той час, як Богдан здійснював кар'єру козацького ватажка, Україна переживала один зі спокійних періодів власної історії. Проте спокій цей був лише затишшям перед бурею. Поляки силою змусили українців тихо нести ярмо, але така ситуація не могла довго залишатися незмінною. Народ наш не заслуговував на такі умови життя, а іноземне гноблення настільки сильно гальмувало його розвиток, що у 1648 році передумови національної революції вже були повністю сформовані. У різних сферах розвитку українського суспільства визріли гострі суперечності з існуючим статусом України в складі Речі Посполитої, її політикою в українському питанні, з усталеними в ній суспільно-політичним ладом і системою соціально-економічних відносин.

1647 року він був заможним, хазяйновитим козаком, напівшляхтичем, що розумів прагнення звичайних січовиків, та водночас не вважав порозуміння з польською владою неможливим. Як пише Дорошенко, здавалося, що цього солідного й немолодого  вже сотника важко було підбити на якусь авантюру. Та ось навесні цього року шляхтич Чаплинський за мовчазної підтримки чигиринського старости Конєцпольського напав на хутір Суботів, зруйнував його, забрав Богданову жінку Єлену (Ганна тоді вже померла) й забив насмерть його сина. Заступництва Хмельницький не знайшов ані у коронного гетьмана М.Потоцького, ані у короля. Конєцпольський проігнорував  їхні обережні клопотання. Тому Богдан вирішив домогтися правди власноруч. Він створює таємний гурток, метою якого було козацьке повстання на зразок 1637 р. Завдяки науковому пошукові І.Крип'якевича відомо, що спільниками Хмельницького були сотники Вешняк, Бурляй, Гиря, Топига, колишні полковники Нестеренко, Клиша, Кривоніс, можливо, брати Нечаї. Мабуть, на таємних нарадах серпня-вересня 1647 р. було вирішено підняти повстання під час походу Конєцпольського на татар. Він стався у листопаді того ж року, проте змовникам не пощастило використати добру нагоду. Цьому перешкодила раптова поява Очаківської орди. Разом з тим чигиринський осавул Р.Пешта відкрив коронному хорунжому плани Хмельницького. Богдан уже встиг набути репутації людини бунтівливої, тож його було запроторено до в'язниці. Та на щастя, пробув він там не більше місяця і був визволений своїми спільниками. Розуміючи, від якої небезпеки його врятовано, у січні 1648 р. Хмельницький без вагань тікає на Січ, точніше на сусідній острів Томаківку.

Власне кажучи, з цього й починається історія національної революції. Січ вирувала, а реєстрова залога тільки напружувала революційну ситуацію. 4 лютого Хмельницький з 250-300 козаками, яких встиг згуртувати навколо себе, бере її без бою, а реєстровці переходять на його бік. Спроби чигиринського й корсунського полковників вгамувати бунтівників успіху не мали. 9 лютого Хмельницький, захопивши ворожий табір, примушує їх покинути Запоріжжя. Через кілька днів Січ обирає Богдана гетьманом Війська Запорізького, фактично розпочавши цим активну боротьбу за розширення своїх прав, яка дуже швидко переросте у справжню Селянську війну.

На перших порах керівник повстання розгорнув діяльність відразу ж у кількох напрямках: підготовки відступу на "волості", залучення на свій бік 6 тис. реєстровиків, уникнення передчасних воєнних дій з польською армією, укладення військово-політичного союзу з Кримським ханством. Так, у південні райони направляються досвідчені козаки з листами гетьмана до їх мешканців готувати зброю й підніматися на боротьбу. Цей заклик знайшов у них підтримку. Лише князь І.Вишневецький вилучив у підданих своїх маєтків кілька десятків тисяч самопалів. За визнанням М.Потоцького, "не було жодного села, жодного міста, в яких би не лунали заклики до свавілля і де б не замишляли на життя й майна своїх панів і орендарів. Активна організаційна робота проводилася і серед реєстрових козаків.

До середини березня українському гетьману вдалося завершити переговори з Кримським ханством. Згідно з досягнутою домовленістю воно зобов'язувалося надати допомогу проти поляків, причому, татари не повинні були шкодити українцям і палити їхні міста й села. Зі свого боку українці обіцяли платити упоминки і не допускати морських виправ . На допомогу повстанцям хан направив 3-4 тис. осіб на чолі з комендантом Ферал-Керману Тугай-беєм. 

На цьому етапі революції Хмельницький та його прибічники висували лише ідею автономії для козацького регіону. Проте навіть ця цілком законна і природна вимога була неприйнятна для коронного гетьмана М.Потоцького. Він вирішив прискорити підготовку до походу і вже 26 квітня останні жовніри передового загону під проводом сина Стефана вирушили на придушення повстання. Усього в роспорядженні Потоцького-молодшого було близько 10 тис. осіб, з них 4,5 тис. реєстровців пливли Дніпром, а 5,5 тис. жовнірів та козаків ішли суходолом.

Та Хмельницький все-таки встиг підготуватися до бойових дій і 29 квітня 4-5 тис. українців і татар оточили поляків під Жовтими Водами. 12-13 травня реєстровці, що складали половину війська С.Потоцького, перейшли на бік повстанців і це вирішило його долю. 16 травня польська армія була повністю розбита, кажуть, урятувався лише один челядник, який і сповістив про катастрофу коронного гетьмана.

Цією блискучою перемогою Хмельницький перехопив ініціативу і проявив себе, як визначний полководець і організатор, проте основні польські сили, кількістю в межах 6 тис. чол., ще залишалися цілими. Більше того, вони сподівалися об'єднатися з військом магната І.Вишневецького і придушити повстання. 24 травня Потоцький і Калиновський стали табором під Корсунем, пасивно чекаючи на  подальший розвиток подій. Наступного дня сюди ж підійшли 6,5 тис. осіб під проводом Хмельницького (по Тис-Крохмалюку: 3 тис. козаків, 2 тис. селян, 1,5 тис. татар). 26 травня після тривалого бою польська армія була вщент розбита в урочищі Горохова Діброва. Україна була повністю очищена від військ Речі Посполитої.

Такий значний успіх збройного повстання не лише вдовольнив усі попередні сподівання козаків, але й дещо збентежив їхню старшину. Хмельницький і його оточення, за висловом Грушевського, опинилося в положенні казкового вершника, який попрохав усіх святих допомогти йому сісти верхи й ті так його штовхнули, що він через коня й перескочив. Перемоги під Жовтими Водами й Корсунем спричинили страшний вибух: вся Україна запалала Селянською війною. Як кажуть сучасники, наприкінці літа 1648-го року на Ліво- і Правобережжі не залишилося жодного ляха й жида. Національна революція стала реальністю, та старшина не була повністю готова до створення власної держави і потім часто припускалася зволікань і помилок, які згодом викликали Руїну.

Здавалося б, здобуті перемоги відкривають перед гетьманом сприятливі умови для подальшого наступу. Та несподівана поразка Польщі й поява нового суб'єкту дипломатичних відносин зовсім не порадувала сусідів України. Зовнішньополітична ситуація різко погіршилася. Хан Іслам-Гірей відмовився надалі підтримувати Хмельницького, бо не бажав рішучої перемоги жодного з боків. Тому реєстрова старшина вирішила тимчасово припинити бойові дії. Росія також підняла голову, бо бачила в Польщі цінного союзника в боротьбі з татарами. І гетьман був змушений бездіяльно простояти ціле літо, посилаючи лише козацькі загони по різних куточках України для коордінації повстанського руху. Фактично, єдиним позитивним наслідком літнього затишшя стало впорядження козацької армії та держави.

Але спроба переговорів провалилася, бо жодна зі сторін не могла вдовольнитися ситуацією, яка склалася. Найбагатші магнати і найбунтівливіші козаки не хотіли й чути про компроміс. У вересні відновилися бойові дії і тепер на Україну рушила відмобілізована й добре споряджена основна польська армія під проводом нового короля Яна-Казимира. За свідченням учасників, шляхта збиралася на війну, немов на бенкет. Вождів їх Хмельницький с презирством називав «Периною» (сибаріт Заславський), «Латиною» (єзуїт Остророг) і «Дитиною» (неповнолітній Конєцпольський). Тому не дивно, що кілька десятків тисяч поляків зазнали тяжкої поразки 21-23 вересня під Пилявцями від набагато меншого за кількістю супротивника.

Шлях на захід тепер був відкритий. У жовтні Хмельницький рушив походом на Галичину, українське населення якої також повстало проти польського гноблення. Міське населення було переважно іноземним, тож гетьман бере в облогу спочатку Львів (8-26 жовтня), а потім - Замостя (6-21 листопада). Польща і Варшава лежали у Богданових ніг. До кінця листопада ввесь західноукраїнський регіон опинився під впливом нових сотенно-полкових державних інституцій. Уперше з 1240-го року з'явилася можливість об'єднати всі українські землі. Та тут сталося несподіване - 21 листопада Хмельницький уклав з Яном-Казимиром перемир'я, згідно з яким козацька армія поверталася "до України", тобто на Правобережжя.

Це, мабуть, була найбільша воєнна та політична помилка, яка багато в чому визначила долю революції. Історики розглядають декілька складових цієї помилки.

Напередодні Різдва 1648 р. Богдан Хмельницький урочисто в'їжджає до Києва і народ його зустрічає, як нового Мойсея, визволителя з "лядської єгипетської неволі". Мабуть, ця зустріч і настрої населення спричинили кардинальну зміну поглядів гетьмана. Талановитий козацький ватажок перетворюється на керівника молодої держави, стає символом української національної ідеї. Тому на переговорах з поляками, що розпочалися 20 лютого 1649-го року, він уже домагається не козацької автономії, а повної незалежності України в кордонах, якими "володіли благочестиві великі князі".

Звісно, що такі умови аж ніяк не влаштовували поляків і обидві сторони почали готуватися до нової воєнної кампанії. Все літо тривали маневри, які кінець-кінцем принесли перемогу Хмельницькому: він зумів не допустити об'єднання всієї польської армії і в половині серпня оточив під Зборовом її головні сили на чолі з Яном-Казимиром. Польщі загрожувала катастрофа чи не більша за минулорічну. Але в найкритичніший момент коронному канцлерові Оссолінському вдалося досягти згоди з союзником України ханом Іслам-Гіреєм. Попри всі намагання Хмельницького поліпшити зовнішньополітичне положення Війська Запорізького, воно було дуже несприятливим. Татари не бажали цілковитої перемоги гетьмана і той, під загрозою втрати союзника у вирішальний момент, змушений був приступити до переговорів. 18 серпня 1649 року на полі битви була заключена мирна угода, відома під назвою Зборівський трактат.

Зборівська битва стала значною воєнною перемогою гетьмана і його серйозною політичною поразкою. Укладений мир аж ніяк не був логічним завершенням дворічної переможної війни, особливо, якщо зважити на кількісну перевагу українського війська під Зборовом. Реєстрове козацтво обмежувалося чисельно цифрою в 40 тис. чол., а територіально - межами Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств. Коронна адміністрація поверталася до України, а шляхта - до власних маєтків. Українське селянство після тривалого збройного повстання знову закріпачувалося. Коротше кажучи, Україна ставала автономією у складі Речі Посполитої. Угода була водночас і смішною, й жахливою. Вона могла влаштувати українців навесні 1648 року, але в жодному разі не восени 1649-го, після влаштування власної держави і року самостійного життя. Татари, повертаючись у Крим, по домовленості з Оссолінським брали численний ясир, плюндрували українські села.  Все це загрожувало таким вибухом незадоволення народних мас, що гетьман був змушений переховувати нову угоду в таємниці й прохати польську сторону не поспішати з реставрацією колишнього ладу. Соціальне становище козацької республіки неухильно погіршувалося.

Та як би там не було, Зборівська угода надала гетьманові час для зміцнення внутрішньо- й зовнішньополітичного становища України. Були проведені адмінистративна й територіальна реформи, встановлені дипломатичні зв'язки з сусідами України. Козацько-татарський похід на Молдавію 1650 р. мав на меті залучення до бажаної антипольської коаліції молдавського господаря і його родича, литовського гетьмана (принаймні, цю версію висуває Д.Дорошенко).

Становище, яке склалося після Зборівської угоди, знову ж таки, не влаштовувало ані поляків, ані українців. Восени 1650 р. королівським канцлером став М.Потоцький, прихильник рішучих дій проти козаків. Навесні  1651 р. розпочалися численні локальні сутички польських і козацьких військових загонів, у яких, зокрема, загинув Данило Нечай. Та все це було лише прелюдією.

Справжня війна розпочалася влітку і незабаром, в половині червня 1651 р., 80 тис. досвідченого польсько-німецького війська зустрілися з 150 тис. армією Хмельницького, половину якої складали селянські загони і татари. 28-30 червня відбулася Берестецька битва, одна з найбільших і найтрагічніших баталій середньовіччя. Долю кривавого зіткнення вирішили татари, які (вже вкотре!) зрадили  свого союзника, зникли з поля бою та затримали в себе Хмельницького, позбавивши козацьке військо централізованого керування. Польський наступ вдалося зупинити під Білою Церквою, та зміст нового, Білоцерківського, трактату був вирішений під Берестечком. Нова угода, підписана 28 вересня 1651 р., зводила нанівець усі досягнення національної революції. Реєстр скорочувався до 20 тис., автономія обмежувалася Київським воєводством.

Саме в ці трагічні для України дні проявився державницький і воєнний талант Богдана Хмельницького. Незважаючи на катастрофічність положення, він зумів не допустити громадянської "війни Русі з Руссю". Переживши дуже тяжку зиму, гетьман навесні 1652 року розпочав бойові дії, маючи на меті нейтралізацію наслідків Берестецького погрому. 1-2 червня в битві під Батогом польська армія зазнає тяжкої поразки. З цього часу Білоцерківський договір стає, фактично, нікчемним папірцем, Правобережжя і Лівобережжя відтепер контролюються виключно українським урядом. Визволивши цією перемогою українських селян Брацлавщини від польського феодального гноблення, Хмельницький послаблює соціальне напруження і завершує Селянську війну на Україні. На відміну від минулих Селянських воєн, вона завершується не поразкою, а своєрідним компромісом старшини і нижчих верств населення (за В.Смолієм).

Та знову ж таки, цілковитої поразки Польщі завдати не вдалося. Вона встигла опам'ятатись від "потопу" 1648-го року і тепер, після Берестечка й Батога, настало згубне для України врівноваження сил. Війна на виснаження, що триватиме з 1653 року, вестиметься на території Війська Запорізького, відбиратиме в нашого народу всі сили, які могли б бути використані на економічне ствердження нової держави. 1653 рік став переломним для України. Вона не могла довго протистояти ворожій польсько-молдавсько-валаській коаліції, тому Хмельницький був змушений шукати протекторату одного зі "стовпів" східноєвропейської політики. Це була дуже ризикована гра, в якій Україна згодом програє, та в гетьмана просто не було вибору. Вагання між зверхністю Порти і Росії були вирішені на користь останньої і Хмельницький зробив усе, аби пом'якшити умови добровільного васалітету. Укладена 18 січня 1654 року Переяслівська угода засвідчила перемогу дипломатичного хисту гетьмана. Вона юридично оформила відокремлення Війська Запорізького від Польщі й в очах української еліти виглядала найсильнішим доказом суверенності України. Подальший розвиток подій свідчив, що нова угода зовсім не була панацеєю від усіх негативних факторів, які погіршували становище України. Росія не змогла надати негайної допомоги, тож міжнародне положення "Війська" до середини 1655 року залишалося тяжким. І поліпшенню його треба завдячувати не стільки воєнній допомозі Росії, скільки тому ж дипломатичному вмінню гетьмана. Він зумів послабити згубні для України зв'язки польського короля й кримського хана, а головне - залучив на свій бік ще одного союзника, Швецію. І тут всі зовнішньополітичні надбання Хмельницького знищила... Росія. Вона спокусилася примарними надіями захопити польський престол і надала допомогу шляхті, оголосивши війну Швеції. Антипольська коаліція розвалилася. Постраждала від цього, перш за все, Росія, яка опинилася в міжнародній ізоляції, а разом з нею і Україна. Вже старий, хворий гетьман робить титанічні зусилля, намагаючись врятувати країну від цієї нової "повітряної ями". Хмельницький проторює нові шляхи виходу з дипломатичної кризи, контактуючи з Трансильванією й Австрією. Та 6 серпня 1657 року, так і не завершивши справу свого життя,  він вмирає. Україна втратила одного з найвизначніших своїх державних діячів, символ української національної ідеї.

5.3

Руїни — надзвичайно важкий для України період, коли після смерті Б. Хмельницького досягнення часів визвольної війни були значною мірою втрачено. Слід звернути увагу на те, що у вітчизняній історіографії немає одностайності щодо її хронологічних кордонів. Як правило, її датують 60-80-ми роками XVII століття Питання залишається відкритим, особливо на початку цього періоду. Закінчення Руїни пов’язують з гетьманом І. Мазепи

Причинами Руїни були:

— Розкол серед старшини — правлячого прошарку українського суспільства —

— Посилення антагонізму між різними станами українського населення —

— Слабкість гетьманської влади, не здатною консолідувати народ —

— Боротьба геополітичних інтересів Російської держави, Турецької імперії, Речі Посполитої і т.д.

Дослідниця цієї проблеми Т. Яковлєва, з’ясовуючи причини Руїни, справедливо зазначає, що «небажання поступитися своїми вигодами задля блага України, заради збереження козацької держави, непримиренність позиції різних угруповань і окремих осіб ще більш ускладнювали внутрішньополітичну ситуацію, провокували виступу» покозачених», створювали хаос і безлад, унеможливлювали хоча б короткострокову стабілізацію».

Можна виділити наступні характерні ознаки Руїни:

— Загострення соціальних конфліктів як слідства соціального егоїзму старшини, її зловживань, спроби реанімувати старі шляхетські порядки, ігнорування соціально-економічних інтересів не тільки селян, але і простих козаків —

— Початок громадянської війни, яка вела до розколу України за територіальною ознакою —

— Зміцнення в свідомості політичної еліти небезпечну тенденцію до відмови від національної державної ідеї і висунення на перший план регіональних, а то і приватних політичних інтересів — згасання державної ідеї, повернення до ідеї автономизма —

— Звернення до урядів іноземних держав при вирішенні внутрішньополітичних проблем Україну, вміло гра на суперечностях, використовуючи їх у власних цілях —

— Жорстока боротьба за владу, зокрема за гетьманську булаву, в ході якої доходило навіть до знищення суперників (Чорна Рада, 1663 р. і т.д.). Одночасно Україна мала два, а то й три-чотири гетьмана (згадаємо 1668: П. Дорошенко, П. Суховій, М. Ханенків, Буд. Многогрішний), які ворогували між собою і в своїй політиці орієнтувалися на різні країни —

— Поступове зменшення конструктивності і все більш деструктивний характер дій Запорізької Січі (небажання підкорятися гетьманської влади, ігнорування загальноросійських інтересів, віддання уподобання тільки власним інтересам і т.п.).

Як це не прикро, але доводиться визнати правильність оцінки А. Потоцьким тодішньої ситуації в Україні, яку він дав у листі до короля Прислухаємося: \ » … тепер там самі себе вдів містечко проти містечка воює, син батька, батько сина грабує».

І в епоху Руїни сталася трагедія розчленовування українських земель між Річчю Посполитою і Росією згідно з договором між ними в селі Андрусів 1667 р. Україні зникає як суб ’ єкта міжнародної політики і стає розмінною монетою в політичній грі її агресивних сусідів, об’єктом їх колонізації Правда, на Лівобережжі у складі Російської держави ще зберігалася обмежена внутрішня автономія. Кожен новий обраний гетьман укладав окремий договір (статті) з московським урядом. В основі цих договорів лежали так звані «Статті Богдана Хмельницького», але з кожним подальшим договором вводилися всі нові обмеження української автономії. Достатньо проаналізувати Переяславські статті 1659 р. — Ю. Хмельницького, Московські статті 1665 р. — Брюховецького, Глухівські Статті 1669 — Д. Многогрішного (певний виняток, бо трохи краще, ніж попередні), Конотопа Статті 1672 р. — І. Самойловича т.д.

6.3

 1. Українська державність наприкінці ХУІІ – на початку ХУІІІ ст. По закінченні Руїни державну організацію зберегла тільки контрольована Москвою лівобережна частина Війська Запорозького. Оскільки інституції гетьманату на Правобережжі на цей час вже були ліквідовані, то за нею закріпилася назва, яка раніше означала козацьку державу по обидва береги Дніпра – Гетьманщина. Її територія (сучасні Чернігівська, Полтавська, схід Київської та Черкаської областей) становила близько третини колишньої держави Б.Хмельницького. На 1700 р. тут проживало до третини населення України, що уціліло після Руїни – 1,5 млн.чол.

Гетьманщина успадкувала і продовжила устрій та традиції Української держави часів Національної революції. Але вона була не самостійним політичним утворенням, а автономією у складі Російської держави. Верховна влада над Гетьманщиною належала цареві: як вказувалося в “Коломацьких статтях”, підписаних 1687 р. при обранні на гетьманство І.Мазепи, “никто б голосов таких не испущал, что Малороссийский край – гетманского регименту [підпорядкування], а отзывались бы единогласно «их царского Пресветлого Величества са­модержавной державы гетман и старшина, народ малороссийский…».

Автономні права України формально визначалися угодами, які укладав цар з кожним новим гетьманом. На 80-ї роки ХУІІ ст. Гетьманщина мала своєрідне козацько-старшинське самоврядування, суд, податкову систему. Зберігався полково-сотенний військово-адміністративний устрій: 10 полків – Гадяцький, Київський, Лубенський, Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Стародубський, Чернігівський поділялися на сотні (від 7 до 20 в кожному). Полкові міста користувалися магдебурзьким правом. Безпосередня розпорядча військова і цивільна влада в Лівобережній Україні належала гетьману. При ньому дорадчим органом була старшинська рада. Гетьманський уряд – Генеральна канцелярія – контактував з царським через Посольський, а пізніше – через Малоросійський прикази Російської держави.