4. Слобідська Україна

На теренах між кордонами Росії, Польщі та Кримського ханства протягом XVIII ст. утворилася Слобожанщина. Сама назва нагадувала про основну особливість заселення цих земель – свободи, які надавалися місцевому населенню, що формувалося переважно за рахунок козаків і селян, котрі тікали з підвладних Польщі українських земель. Внаслідок цього наприкінці XVIII ст. українці складали близько 86% населення краю. Росіяни переважали у східних районах Слобожанщини. Єврейського населення майже не було, оскільки ці землі не входили до смуги осілості євреїв.

Українські переселенці встановили у Слобожанщині полкову адміністративну систему управління. Коли імператриця Катерина ІІ розпочала знищення автономії на українських землях, полковий поділ тут було ліквідовано і створено Слобідсько-Українську губернію. Замість козацьких військових формувань було сформовано п’ять гусарських полків у складі імперської армії. Сталося це у 1765 р. Перегодом губернію ліквідували і перетворили на Харківське намісництво (1780 р.). Наприкінці XVIII ст. Слобідсько-Українську губернію відновили (1796 р.), а з 1835 р. вона називалася Харківською.

Заходи імперського уряду суттєво змінили становище населення Слобожанщини:

   звичайні селяни, або посполиті, наприкінці XVIII ст. перетворилися на кріпаків;

   козаки, які відмовилися записуватися до гусарських полків, перетворилися на державних селян;

   козацька старшина, яка залишилася на службі в гусарських полках, отримала військові ранги російської армії, що стало кроком до її зрівняння у правах з російським дворянством. Ті, хто не залишився на службі, втратили козацькі права і перетворилися на державних селян. Нове дворянство швидко русифікувалося, одначе були й такі, хто зберігав пам’ять про давні часи. Саме з них вийшли ті, хто започаткував на Слобожанщині українське відродження.

Протягом ХІХ ст. Слобожанщину і Лівобережжя називали Лівобережною Україною, позаяк обидва регіони знаходилися на лівому березі Дніпра. В імперських колах стосовно цих земель використовувалася назва «Малоросія».

 

5. Правобережна Україна

Правобережну частину Наддніпрянщини складали землі західної частини Гетьманщини, які після 1667 р. перебували у складі Речі Посполитої. Внаслідок другого поділу Польщі ці землі захопила Російська імперія. Правобережжя імперія розглядала як виключно російський край, що лише внаслідок несприятливих історичних обставин знаходився протягом деякого часу за її межами. Уособленням цього стала викарбувана на честь приєднання цих земель медаль з висловом Катерини ІІ: «Я повернула те, що було відірване». Офіційно Правобережжя назвали «Південно-Західний кра». З 1796 р. він поділявся на Київську, Волинську і Подільську губернії, які у 1832 р. було об’єднано у Київське генерал-губернаторство.

Серед населення Правобережжя у 1795 р. українці складали 85%. Більшість українського населення становили селяни-кріпаки, які потерпали від безконтрольної експлуатації поміщиками. Стосунки між польськими землевласниками і українськими селянами на Правобережжі набували характеру відкритої ненависті.

За час перебування цих земель у складі Речі Посполитої козацька старшина під тиском поляків переселилася на Лівобережжя або, для збереження свого суспільного становища, перейшла у католицизм і сполонізувалася.

Поляки у складі населення краю складали лише 5%, але посідали провідне становище в суспільстві. Відбувалася полонізація українського населення. Російський уряд після приєднання Правобережжя підтвердив усі права поляків і навіть значно розширив їх. А от селяни вже не могли, як колись втекти на Запоріжжя чи підняти повстання.

Другою за чисельністю національною меншиною були євреї. Селилися вони головно в містах і містечках, де складали 70–80% населення. Оскільки чисельність єврейських громад перевищувала економічну спроможність міст, більшість євреїв потерпала від злигоднів. Польські пани часто здавали свої маєтки в оренду євреям або наймали їх управителями. Внаслідок цього зростала ворожість селян-кріпаків саме до орендарів та управителів, яких вони вважали винними в усіх своїх кривдах. Поляків і російську владу це влаштовувало, і вони інколи цілеспрямовано нацьковували два пригноблені народи один на одного.

Після придушення польського повстання 1830–1831 рр. імперський уряд розгорнув русифікацію краю. Внаслідок цього польське домінування в культурній й політичній сфері поступилося місцем російському. Київ перетворився з міста, де на початку ХІХ ст. серед вищих суспільних верств переважала польська мова, на російськомовне місто. Народну культуру, звичаї та мову зберігало численне українське селянство.

Переважання польських впливів привело до того, що Правобережжя стало регіоном, у якому активно діяли представники польського національного руху.