Опрацювання книги (правила читання книги) Робота з книгою є одним з найважливіших методів навчання. Головна перевага методу в тому, що учень має можливість багаторазово обробити навчальну інформацію в доступному для нього темпі та в зручний час. Учні при цьому вчаться вільно читати і розуміти прочитане, уміти виділяти головне у виучуваному матеріалі, вести записи, складати структурні і логічні схеми (опорні конспекти), добирати літературу з питання, що вивчається. Метою самостійної роботи з книгою може бути ознайомлення з її структурою, швидкий перегляд, читання окремих розділів, пошук відповідей на певні питання, вивчення матеріалу, реферування деяких уривків тексту або всієї книги, вирішення прикладів і задач, виконання контрольних тестів, заучування матеріалу напам'ять. Найпоширенішими є два види роботи з книгою: на уроці (під керівництвом учителя) і вдома (самостійно) з метою закріплення і розширення отриманих на уроці знань. Робота з підручником на уроці дає навчальний ефект, якщо учитель дотримується таких правил: 1) правильно обирає матеріал (теми) для самостійного вивчення за підручником, опираючись на принцип доступності; 2) перед самостійною роботою учнів з підручником проводить ґрунтовну вступну бесіду, в якій визначає тему, загальний зміст матеріалу, виділяє питання для засвоєння, дає конкретні поради щодо порядку самостійної роботи і самоконтролю; 3) спостерігає за ходом самостійної роботи, допомагає окремим учням розібратися в труднощах; 4) приділяє серйозну увагу виробленню в школярів уміння самостійно осмислювати і засвоювати новий матеріал за підручником; 5) для більш вдумливого осмислення використовує перед самостійною роботою демонстрацію дослідів, наочних посібників, створює проблемні ситуації тощо; 6) роботу з підручником поєднує на уроці з іншими формами і методами навчання: перевіркою якості засвоєння матеріалу, який вивчався; вправами, пов'язаними з виробленням умінь та навичок і подальшим поглибленням знань учнів. Робота учнів над текстом вдома розпочинається з відтворення у пам'яті знань, отриманих на уроці. Наступний етап — синтезування навчального матеріалу, засвоєного на уроці, з текстом підручника. Далі вироблення установки на запам'ятовування: складання плану прочитаного, тез, фіксація основних положень у вигляді структурно-логічної схеми (опорного конспекту). Навчання роботі з книгою передбачає формування в учнів навичок самоконтролю. Попереднє ознайомлення з книгою дає можливість визначитися щодо доцільності подальшого її опрацювання, інтересу, який вона представляє, а також щодо способів її вивчення, зокрема і форми запису. Дослідник переходить до ретельного опрацювання твору в цілому або окремих його частин. Цей етап роботи з книгою — активний, творчий процес. І для того щоб він був найбільш ефективним, максимально корисним, необхідно оволодіти культурою читання. Автор ряду статей з проблем роботи над книгою І. Блинков так оцінює цей стан: «Під культурою читання прийнято розуміти сукупність найбільш доцільних прийомів, які дають можливість чи-тачеві без зайвої затрати часу добре засвоїти зміст твору». Проте процес читання не можна плутати з процесом запам'ятовування тексту. Засвоїти прочитане — значить глибоко зрозуміти і серйозно продумати, щоб думки автора стали власними думками, перетворилися в єдину систему знань з даного питання. Процес зрощення знань і досвіду відбувається в ході ретельного опрацювання твору і за умов якісного і всебічного знання тематики літератури, що вивчалася. Правила читання. Готового і однакового для всіх способу найбільш продуктивного читання не існує. Проте існують деякі загальні правила, які треба мати на увазі, приступаючи до роботи. Після побіжного ознайомлення з книгою дослідник, продовжуючи роботу з нею, повинен стежити за тим, де починається і де закінчується висвітлення того чи іншого питання, виявляти основні думки і зосереджувати на них увагу. Виділити головні думки іноді допомагає шрифтове оформлення книги — виділення найбільш важливих положень і висновків автора особливим шрифтом: жирним, напівжирним, курсивом, в розрядку і т.д. У багатьох творах іноді слова і речення підкреслюються. У процесі читання потрібно також звернути увагу на пунктуацію. Розділові знаки надають фразі, по-перше, більшої виразності і чіткості, по-друге, часто вказують на ставлення автора до того чи іншого питання. Те саме стосується і значення лапок. В одних випадках вони вжиті при цитуванні, в інших — для протиставлення власних і чужих думок. При читанні твору можуть траплятися невідомі назви, імена, події. Незрозуміле або неправильно зрозуміле слово може ускладнити сприйняття попереднього, або наступного тексту. У цьому випадку його потрібно знайти в енциклопедичному або в інших відповідних словниках і виписати разом із поясненням. Це збагатить мову і сприятиме кращому засвоєнню матеріалу. При опрацюванні книги зверніть увагу на основні факти, події і теоретичні узагальнення, встановивши логічний зв'язок між ними, теоретично осмисливши прочитаний матеріал. Осмислювати потрібно, враховуючи історичну обстановку, ті умови, в яких цей твір писався, аналізуючи історичні документи і літературу, з'ясувавши актуальність основних думок. [2, 32-40] Читаючи книгу, статтю, необхідно визначати, що з тексту буде переписано. Це може бути якийсь факт, подія, явище, що стосується теми дослідження. Варто виписувати і статистичні дані, вони допоможуть відтворити динаміку розвитку економіки, суспільно-політичних подій. Після того як дослідник прочитав книгу, він має з'ясувати для себе, що нового вона дала для розкриття обраної проблеми, з чим він згоден або не згоден і чому. Це допоможе виробити чіткість, послідовність власних думок. Сприйняття тексту залежить від багатьох факторів: від зосередженості, техніки читання, настирливості, техніки фіксування прочитаного, ерудиції — загальної і конкретної проблеми, яка розкривається. Якщо у вашій свідомості відкладаються лише факти і події, а узагальнення і висновки чітко не сприймаються, то вам необхідно зосередитися на засвоєнні теоретичних положень. Якщо ж теоретичні положення сприймаються чіткіше, ніж мозаїка фактів і подій, необхідно опанувати фактичний матеріал, зосередитися на його аналізі. У деяких випадках необхідно не лише зрозуміти інформацію, а й запам'ятати її на певний час. Кожен науковець повинен володіти мистецтвом запам'ятовування. Існує декілька таких способів: механічний (заучування прочитаного), змістовний (заучування логічних зв'язків між окремими елементами), довільний (заучування із застосуванням різних мнемонічних прийомів), недовільний (випадкове заучування окремих фрагментів тексту), повторення і запис. Найбільш ефективними способами є останні — повторення і запис. 2.2. Форми та види запису Єдиного загального рецепту для ведення записів не існує. Записи відрізняються один від одного і змістом, і формою, залежать як від характеру інформації, так і від мети, яка переслідується, від рівня підготовки дослідника. Виписки — основа нагромадження інформаційного матеріалу. Вони допомагають зібрати його, проаналізувати факти і події, виявити суперечності. Виписки бувають двох видів. До перших належать виписки з книг, статей різних авторів. До других-виписки із власних матеріалів (щоденників, даних спостережень і т. ін.). Виписки можуть бути дослівними (цитати), вільними — коли думки автор викладає самостійно. При роботі з друкованими джерелами виписки корисніше робити тоді, коли ці джерела прочитані. Такий запис мимоволі зобов'яже знову прочитати текст не всієї книги повністю, а якусь її частину. Проте він відтворить у пам'яті весь твір, допоможе побачити його в цілому. У цей період уточнюються місця тексту, які варто виписати. Існує ряд практичних прийомів ведення записів, спрямованих на те, щоб ці записи можна було і якомога швидше прочитати, і щоб ними в подальшому можна було легко користуватися. Для цього, насамперед, потрібно дотримуватися лаконізму у викладі, а також використовувати різні скорочення. Проте прагнення бути лаконічним повинно мати певну межу. Воно не повинно призводити до збіднювання змісту документа, факту, події. Важливою вимогою є також наочність запису, тобто таке його розташуван-ня, яке б давало можливість бачити подію, з'ясувати в ній логічні зв'язки і поняття. Зробити це можна за допомогою системи заголовків і підзаголовків, шляхом розчленування тексту на абзаци, підкреслень фломастерами різних кольорів тощо. Неабияке значення при організації робіт по запису є питання форми його проведення. У практиці є два її варіанти: це конспектування в зошиті і конспектування на картці. Але який би варіант ви не застосовували, слід пам'ятати, що записи потрібно вести лише з одного боку аркуша, так званого лицьового. Це прискорить у майбутньому пошук і систематизацію матеріалів, дасть можливість без проблем використовувати їх при написанні статті, наукового твору. Відповідно до мети і умов роботи над джерелом інформації застосовуються ті або ті види запису. Якщо цей запис не пов'язаний з аналітичним аналізом і переробкою тексту, то він обмежується бібліографічним описом книги, яка опрацьовується; формалізованими виписками; переліком сторінок, що підлягають копіюванню; використанням закладок з надписами; переліком сторінок, що вміщують матеріал з певних питань; використанням системи чистих аркушів. Якщо записи пов'язані з аналітичною переробкою тексту, тоді потрібно зробити оцінний запис на біб-ліографічній картці, підготувати план, а при потребі — тези або конспект. Кожен із названих видів запису значною мірою відрізняється один від одного як за своїм змістом, так і за складністю ведення, їм притаманні свої правила і практичні прийоми, які спрямовані на те, щоб запис було використано за призначенням. Окремо зупинимося на такій формі запису, як цитування. Яке призначення цитату тексті? По-перше, посиланням на авторитетне висловлювання дослідник намагається підсилити свої думки. По-друге, дослідник запозичує цінний фактичний матеріал. По-третє, до цитування вдаються тоді, коли потрібно протилежній точці зору протиставити свої погляди, довести помилковість позицій опонента. Безумовно, важливо прагнути до того, щоб висловлювання, яке цитується, було по можливості лаконічним, відображало думку в яскравій формі. Важливе значення при викладі наукового тексту має оформлення і запис цитат. Виписані цитати беруться в лапки, щоб відрізнити їх від власного тексту. Інколи автору праці потрібно процитувати лише частину міркування. Тут важливо знати, що пропуск залученого авторського тексту оформляється відточенням. Це може бути і спочатку, і в середині, і в кінці тексту. При цьому пропущений абзац або значна частина тексту відточення беруться в кутові дужки (< >). Виписуючи висловлювання не повністю, потрібно бути уважним, щоб не перекрутити зміст тексту. Ретельне оформлення пропусків, уточнень, дотримання шрифтових особливостей джерела — важливі завдання дослідника. Йому потрібно знати, що на письмі шрифтові виділення позначуються підкреслюваннями: напівжирний шрифт — прямою лінією; розрядка — штриховою лінією; курсив — хвилястою лінією. Виписки без виписування. До виписок без виписування належать вирізки із журналів і газет, копіювання потрібного прочитаного матеріалу, а також «виписки-рисочки». Позначаючи рисочками на полях власних книг потрібні інформаційні матеріали, робимо на цій сторінці закладку з написом про зміст цього матеріалу. Такі «виписки» економлять час, даючи змогу швидко знаходити потрібний матеріал. При читанні відібраної літератури, яка є у власному користуванні, досить поширеною є практика використання різних поміток і виділень. Робляться вони на полях і в тексті. Виділяється те головне, на що потрібно звернути увагу; ті чи інші місця, положення, з якими не можна погодитися; вдалі чи невдалі висловлювання; місця, що підлягають виписуванню або копіюванню. Така система роботи з книгою, безумовно, корисна. Вона допомагає значно скоротити час. [1, 136-160] Інші види записів пов'язані з аналітичною творчою діяльністю. Організувати творчу роботу, проаналізувати і засвоїти джерела допомагають інші, більш складні типи запису — плани, тези, конспекти. Що таке план? План — це схематичний запис сукупності коротко сформульованих думок — заголовків. Він коротко відбиває послідовність викладу і узагальнює його, допомагає швидко відновити в пам'яті зміст джерела. По формі запису плани можуть бути прості і складні. У складному плані, на відміну від простого, кожна частина або пункт мають ще й підпун-кти, які конкретизують чи пояснюють їх зміст. План порівняно з тезами і конспектом має свої переваги. Це найкоротший запис. Він відбиває послідовність викладу і узагальнює, відновлює в пам'яті зміст джерела. Для його складання не потрібно повторного читання. Пункти плану можна і потрібно формулювати в процесі самого читання. По закінченні читання в подальшій роботі план може уточнятися. Таким чином, складання плану може розглядатися як попередній етап переходу до більш складних видів запису — до тез і конспектів. Що таке тези? Це положення, яке вбирає в себе суть значної частини тексту. Що ж відрізняє їх від інших видів запису? Вони, як ніякий інший вид запису, дають змогу узагальнити матеріал, викласти його суть у коротких формулюваннях, які розкривають зміст усього твору. Тези допомагають глибоко розібратися в питанні, всебічно продумати його, передати зміст декількох книг і статей. За їх допомогою можна скласти доповідь, зробити критичний аналіз наукового або літературного джерела. Тези бувають основні, прості і складні. Основні тези — це головні положення, що узагальнюють зміст джерела. Вони складають окремий самостійний запис, який відбиває зміст усього матеріалу. Прості тези — це головні думки, що входять інколи як складова частина в конспект, або частина джерела, незалежно від його загального спрямування. Запис, що включає вищеназвані види тез, називається складними тезами. Як і в складному плані, коли до основних пунктів є підпункти, так і в складних тезах до основних тез є прості, які розкривають і пояснюють їх зміст. Як складати тези? Після попереднього ознайомлення текст читається вдруге. При цьому цей текст розбивається на ряд уривків. Далі в кожній такій частині (уривку) знаходять ті рядки, що визначили членування, виписують або позначають їх у книзі. Потім, добре продумавши виділене, формулюють окремі положення. Це й будуть тези. Одні з них будуть більш загальними і визначальними для змісту інших. Тези варто нумерувати. Це зафіксує логіку авторських міркувань. Цей вид запису практикується найчастіше. Конспект — це короткий, послідовний, логічно зв'язаний виклад змісту тексту. У конспекті містяться не лише основні ідеї прочитаного, а й їх обґрунтування, підтверджене цитатами, фактами, цифрами. На сторінках конспекту може бути відбито відношення самого конспектуючого до того матеріалу, над яким він працює. Але конспект потрібно складати так, щоб потім можна було розібратися, де авторський, а де власний запис. Залежно від мети, яку ставить дослідник, конспекти умови підрозділяються на чотири типи: планові, текстуальні, вільні, тематичні. Плановий конспект складається на основі плану вивченого джерела. Кожному питанню плану тут відповідає певна частина тексту. Стислий по формі, такий конспект допомагає краще засвоїти матеріал у процесі його вивчення. Він учить послідовно і чітко викладати свої думки, працювати над книгою, узагальнювати зміст її. Найпростішим плановим конспектом є конспект план-відповідь. У ньому на пункти плану, викладені у питальній формі, конспект дає точні відповіді. Текстуальний конспект — це конспект, створений в основному з уривків оригіналу — цитат. Текстуальні виписки тут зв'язані між собою рядом логічних переходів або їх сплетінням і включають окремі тези у викладі конспектуючого або автора. Цей конспект має визначити помилковість положень автора або виявити спірні моменти. Проте істотним його недоліком є те, що він не активізує увагу і пам'ять. Інколи текстуальний конспект при подальшій його розробці переходить у вільний конспект. Так він зветься тому, що є поєднанням виписок, цитат, інколи тез; частина його тексту може мати план. Це найбільш повноцінний вид конспекту. Тут дослідник демонструє своє вміння активно використовувати всі типи запису: плани, тези, виписки. Тематичний конспект дає більш-менш вичерпну відповідь на поставлене питання. Якість її залежить від числа залучених джерел, тобто власних виписок. Він вчить працювати над темою, всебічно обдумувати її, аналізувати різні точки зору з того самого питання. У практиці використовуються ще оглядові тематичні конспекти, хронологічні та ін. Сама назва говорить про їх призначення. Складання конспектів залежить не лише від методики їх виконання, а й від уміння робити виписки, складати план і тези, від логіки викладу. Важливе значення має вміння його оформити. У зв'язку з цим декілька порад. По-перше, записи повинні бути стислими, компактними. На сторінці потрібно розмістити якомога більше тексту. Це зробить його більш наочним. По-друге, запис (його частини, зв'язки між ними) корисно розділити полями, абзацами. Раціональне розміщення, його неоднорідність краще сприймаються при користуванні. По-третє, інтервали між рядками потрібно робити такими, щоб при потребі можна було вписувати додатковий текст. По-четверте, текст варто записувати чорнилами або кульковою ручкою. Олівцем користуватися лише для позначок. По-п'яте, записи корисно датувати. Які ж існують прийоми виділення і розмежування тексту? Це абзацні відступи; пропуски рядків між уривками тексту, підкреслювання і відкреслювання, ключові слова, рамки. Підкреслювання, відкреслюванння рамки можуть бути зроблені не одним, а різними кольорами.

ти до: навігація, пошук

Бібліографічний опис — це сукупність бібліографічних відомостей про документ, його складову частину чи групу документів, які наведені за певними правилами, необхідні та достатні, і є результатом аналітико-синтетичної переробки інформації ^[1]. Процес складання бібліографічного опису є видом аналітико-синтетичної переробки інформації, що передбачає виявлення та формування за певною методикою множини бібліографічних даних про окремий документ або його частину, чи групу документів ^[1].

Для уніфікації складання бібліографічного опису на міжнародному рівні, забезпечення можливості обміну результатами каталогізації розроблено національний стандарт ДСТУ ГОСТ 7.1:2006 «Бібліографічний запис. Бібліографічний опис. Загальні вимоги та правила складання», який набув чинності 1 липня 2007 року. Він є базовим для системи стандартів, правил, методичних посібників зі складання бібліографічного опису. Дані для складання описів беруться безпосередньо з видання. Опис складається з обов'язкових елементів: основний заголовок, автори, повторність видання, рік видання, обсяг. На каталожній картці в лівому верхньому кутку розташовується шифр, що визначає місце книги на полиці. Чисельник дробу позначає відділ класифікації до якого книга відноситься за змістом. Знаменник — авторський знак, умовна позначка першого складу прізвища автора або першого складу назви книги. Центральною складовою бібліографічного опису є бібліографічний запис.

Знаки

У бібліографічному описі використовують такі умовні розділові знаки:

1. . — крапка і тире

2. . крапка

3. , кома

4. : двокрапка

5. ; крапка з комою

6. / коса риска

7. // дві косі риски

8. () круглі дужки

9. [ ] квадратні дужки

10. + плюс

11. = знак рівності

Кожну ділянку бібліографічного опису розділяють знаком крапка і тире (. —), який допускається заміняти знаком крапка (.). Складаючи бібліографічний опис, використовують різні скорочення, які регламентовані відповідними стандартами. У кількісному елементі бібліографічного опису можна вказати тільки сторінку цитованого тексту.

Функції бібліографічного опису

Кожний бібліографічний опис виконує певні функції, найважливішою з яких є ідентифікація. Її суть в тому, що вона може виявити тотожність деяких документів, відрізняти їх один від одного і при цьому не бачити їх. Бібліографічний опис складається безпосередньо за самим документом, за титульною сторінкою. Він складається на мові оригіналу та за сучасною орфографією. Завдяки бібліографічному опису можна розшукати документ за тими ознаками, які притаманні лише йому. Тобто перша функція є кроком для наступної, пошукової функції, яка пов'язана з функцією вибору, так як сукупність відомостей, наведених у бібліографічному описі, дає уявлення про документ і тим самим допомагає вибрати той, що найбільше відповідає потребам користувача. Також до основних функцій належить інформаційна,що інформує про твір, його зміст, призначення. Окремим її випадком є сигнальна функція, так як бібліографічний опис повідомляє про новий документ, про надходження книги до бібліотеки. Три основні функції бібліографічного опису — ідентифікуюча, інформаційна та пошукова — пов'язані між собою та використовуються в різних видах бібліографічного опису. В різних ситуаціях пріоритети їхнього використання змінюються. Наприклад, при обробці нових надходжень до бібліотеки чи інформаційного центру головну роль відіграє ідентифікуюча функція бібліографічного опису, а у видавничих каталогах — інформаційна. Обліково-реєстраційна функція полягає в тому, що опис дає змогу здійснювати облік і реєстрацію документів як на загальнодержавному рівні, так і на рівні тієї чи іншої установи. Організаційна функція — це формальні ознаки документу, які можуть бути основою для групування записів у конкретному пошуковому масиві.

Зони бібліографічного опису

До складу бібліографічного опису належать такі зони:

1.Зона назви і відомостей про відповідальність;

2.Зона видання;

3.Зона специфічних відомостей;

4.Зона вихідних даних;

5.Зона фізичної характеристики;

6.Зона серії;

7.Зона приміток;

8.Зона стандартного номеру та умов доступності.

В свою чергу зони складаються з елементів, котрі розділяються на факультативні та обов’язкові. Набір факультативних елементів визначають організації, які здійснюють бібліографування. У державних бібліографічних покажчиках подаються найбільш повно факультативні елементи. Можна не подавати їх у списках джерел до наукових робіт. Щодо обов’язкових, то вони зазначаються в усіх, без винятку, описах.

Пунктуація

Перед кожною зоною ставлять крапку, проміжок та тире (крім першої). Крапку і тире змінюють крапкою наприкінці попередньої зони, в тому разі, коли ця зона починається з абзацу, виділена поліграфічним способом чи відступом. Пунктуація у бібліографічному описі виконує функції:

1. звичайних розділових знаків;

2. умовних розділових знаків (за термінологією нового стандарту — знаки приписної пунктуації). Ставляться між зонами бібліографічного опису та їх елементами. Виконують розпізнавальну функцію елементів та зон.

Джерела інформації

Для кожної зони визначене основне (прописне) джерело інформації. Джерело, що вміщує основні вихідні дані (титульний аркуш, наклейнка, титульний екран, етикетка тощо) є основним. Відомості, що запозичені з інших джерел, пишуть у квадратних дужках. Слід враховувати, що елементи розташовані в одній зоні, які подаються в квадратних дужках, пишуть в одній спільній квадратній дужці. Але існує виняток – елемент «загальне позначення матеріалу»(він завжди подається в окремих квадратних дужках). Коли суміжні елементи відносяться до різних зон, у квадратні дужки беруть кожен елементи.