7. Етнічний і мовний склад населення

Однією з найголовніших умов формування етнічних спільностей (племен, народностей, націй) є спільність мови, тому назви народів найчастіше збігаються з назвами мов.

У науковий обіг впроваджено термін "етнос" (з давньогрецької — народ), який трактується як особливе соціальне угруповання людей, що виникло упродовж тривалого історичного розвитку. Важливі умови формування етносу — спільність мови і території. Але й територіально роз'єднані групи етносу можуть тривалий час зберігати свою національну самобутність, яка виражається у звичаях, народному мистецтві, релігії, нормах поведінки, обрядах тощо. Отже, етнос — стійка спільнота людей, що історично склалася на певній території, де люди мають власну мову, культуру, розуміння своєї єдності і відмінності від інших етносів.

У колишньому СРСР в галузі національної політики головний акцент робився на процеси зближення різних етносів, що мало привести до їх повного етнічного злиття. В основі такого твердження лежало ненаукове уявлення про етнос як про етносоціальний організм. Тим часом деякі вчені висловлювали й інші точки зору. Наприклад, Л. М. Гумільов розглядав етнос як природну категорію (а не соціальну), а утворення і угасання етносів пов'язував з явищем так званої пассіонарності — руху біохімічної енергії живої речовини. Він писав про неможливість "зближення націй", їх "злиття", пояснюючи це тим, що різні екологічні ніші проживання об'єктивно визначають виникнення різних етносів та їх груп. У мозаїчності культурно-етнічної структури він бачив запоруку безсмертя людства.

Етнічна самосвідомість завжди поєднується з прагненням етносу до власної соціально-територіальної (у т.ч. державної) організації. Етнічні явища тісно пов'язані з соціально-економічними.

З часом та чи інша мова внаслідок різних причин (найчастіше колоніальної експансії) поширювалася на різних територіях. Наприклад, англійською мовою говорять і американці США, і австралійці, і англоканадці та інші народи, іспанською — народи Латинської Америки, португальською — населення Бразилії, Анголи, Мозамбіку та ін.

У сучасному світі нараховується близько 5 тис. різних мов. Детально встановити їх кількість дуже важко, бо деякі області земної кулі недостатньо вивчені в лінгвістичному відношенні. Виділяють такі мовні сім'ї: індоєвропейську, семіто-хамітську (афроазійську), кавказьку, дравідійську, уральську, алтайську, чукотсько-камчатську, нігеро(конго)-кордофанську, ніло-сахарську, койсанську, китайсько-тибетську, австроазіатську, австронезійську, ескімосо-алеутську. Умовно виділяють недостатньо вивчені сім'ї андаманців, папуасів, австралійців-аборигенів, американських індіанців. Окреме місце посідають корейська, японська, баскська, юкагірська, бурська та нівхська мови. Найбільш поширені мови індоєвропейської сім'ї (44,8% населення світу), яка включає близько 100 різних мов. Ця сім'я об'єднує 10 мовних груп, але тільки чотири з них (індоарійська, романська, германська і слов'янська) мають понад 100 млн. осіб кожна. Лінгвісти вважають, що мови цієї сім'ї виникли на межі Південно-Східної Європи і Східної Азії на початку нашої ери і розповсюдилися від країн Західної Європи до басейну Інду. Пізніше вони стали мовами Австралії і Америки. На другому місці за кількістю людей, що говорять цими мовами, — китайсько-тибетська сім'я, яка займає дуже компактну територію Східної і Південно-Східної Азії (понад 1 млрд. осіб).

Серед інших сімей багато-чисельними є мови сіно — тибетської (22,6% населення світу), нігеро-кордофанської (6,1%), семіто-хамітської (5,6%), австронезійської (4,9%), дравідійської (3,9%).

До найбільш поширених мов світу належать: китайська (кількість осіб, що розмовляє цією мовою на початку 1990-х років становила 1200 млн. осіб), англійська (450), гінді і урду (350), іспанська (300), російська (240), бенгальська, індонезійська, арабська (по 180), португальська (170), японська (123), німецька та французька (по 100), українська (понад 50). На цих мовах розмовляє майже 70 % населення світу.

Окремі народи спілкуються двома мовами (білінгвізм): бельгійці (валлонська і французька), ірландці (ірландська та англійська), канадці (англійська і французька), філіппінці (філіппінська та іспанська). Шість мов є офіційними і робочими в ООН: англійська, французька, російська, іспанська, арабська, китайська.

У світі нараховується близько 5 тис. народів — від багатьох мільйонів до декількох сотень або навіть десятків осіб. Найбільші народи, чисельність яких становить понад 10 млн. осіб кожен, становлять майже 80% населення світу.

Більшість країн світу — багатонаціональні. В Європі близько 20 держав, де основна національність становить понад 90% усього населення (Данія, Швеція, Португалія, Італія, Ірландія, Греція та ін.). В Азії національно однорідними є Південна Корея, Японія, Ємен, Бангладеш, Саудівська Аравія та ін. Більшість країн Америки — багатонаціональні. У США живуть представники понад 100 народів, у Бразилії та Канаді — понад 80, Мексиці та Аргентині — понад 50 тощо. Чимало українців є у США і Канаді (близько 3,2 млн. осіб). А у Латинській Америці майже всі країни мононаціональні, оскільки індіанці, мулати, метиси вважаються представниками єдиних націй. В Африці переважають країни відносно однорідні в етнічному відношенні (Центральна, Східна та Південна Африка). Понад 80% населення Австралії — англоавстралійці, частина жителів — аборигени, предки яких тисячоліттями жили на цьому континенті.

Політичні кордони не завжди збігаються з етнічними. Трапляється, що окремі народи (за винятком в основному Західної Європи і Латинської Америки) проживають у різних державах. Етнічні проблеми у світі постійно впливають на політичну та соціальну обстановку в багатьох країнах. Часто загострені національні відносини призводять до збройних конфліктів (Боснія і Герцеговина, Північна Ірландія, Палестина, країна Басків в Іспанії, Таджикистан, Нагірний Карабах, Ічкерія). Національно-релігійні конфлікти переростають у збройні, ведеться боротьба за національну незалежність, автономії, права релігійних меншин.

4 Питання

8. Релігійний склад населення

Релігія відіграє важливу роль в особистому і соціальному житті людей багатьох країн. Це стосується і економічно розвинених країн, де Церква впливає на політику, виховання, шкільну освіту й інші сфери життя.

Релігійний склад населення світу досить неоднорідний. Релігійні вірування поділяють на примітивні, місцеві і світові релігії.

Основні релігійні напрями (конфесії) та їх географія, 1994 р.

Релігія

Кількість віруючих, млн. осіб

Головні райони і країни розповсюдження

1

2

3

Світові релігії

Християнство, у т.ч.

1901

католицизм

1058

Франція, Італія, Іспанія, Португалія, Австрія, Бельгія, Ірландія, Польща, Литва, Україна, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія, Хорватія, США, Канада, Філіппіни, країни Латинської Америки

протестантизм

643

Великобританія, Німеччина, Нідерланди, Швейцарія, країни Північної Європи, Латвія, Естонія, США, Австралія, Нова Зеландія, ПАР

православ'я

199

Росія, Україна, Білорусь, Молдова, Грузія, Болгарія, Румунія, Союзна Республіка Югославія, Греція, Кіпр

Іслам

1033

Албанія, Боснія і Герцеговина, Македонія, Росія, Казахстан, Узбекистан, Киргизька Республіка, Таджикистан, Туркменістан, Азербайджан, країни Південно-Західної Азії, Північної, Західної і Східної Африки, Афганістан, Індія, Пакистан, Бангладеш, Індонезія, Малайзія

Буддизм і ламаїзм

339

Китай, Монголія, Японія, М'янма, Таїланд, В'єтнам, Камбоджа, Лаос, Малайзія, Шрі-Ланка, Росія

Місцеві релігії

Індуїзм (брахманізм)

764

Індія, Непал, Шрі-Ланка

Конфуціанство і даосизм

210

Китай

Синтоїзм

99

Японія

Юдаїзм

13

Ізраїль, США, Росія, Україна, країни Європи

Джайнізм і сикхізм

24

Індія, Східний Пенджаб

Зороастризм

0,4

Західна Індія

Примітивні релігії

Тотемізм, магія, фети

Народи тропічної Африки, індіанці Америки,

шизм, анімізм, культ предків

99

аборигени Австралії, Океанії, окремі племена Азії

Примітивні релігійні вірування, що виникли в первісному суспільстві, включають тотемізм, магію, фетишизм, анімізм, культ предків. В їх основі лежить віра у зв'язок людини з певним предметом, що має таємничу силу, з тваринами, явищами природи; система певних дій і заклинань. Ці форми релігії збереглися у деяких народів тропічної Африки, багатьох груп індіанців Америки, аборигенів Австралії і островів Океанії, у деяких районах Азії.

Місцеві (традиційні) релігії виникали серед одного народу або групи народів, об'єднаних в одній державі. До місцевих релігій відносять юдаїзм, конфуціанство і синтоїзм, даосизм, джайнізм і сикхізм, зороастризм, індуїзм. Прихильники цих релігій — переважно жителі Азії.

Світові релігії розповсюджені серед народів різних країн і різних континентів. До них відносяться буддизм, християнство, іслам. їх сповідають близько трьох мільярдів осіб: християнство — більше 1 млрд. 800 млн., у т.ч. католиків — 1 млрд. осіб, іслам — близько 800 млн. і буддизм — 260 млн.

В Європі розповсюджено майже виключно християнство, причому католицизм найбільш широко представлений у південній, частково в західній і східній її частинах; протестантизм — у північній, центральній і західній; православ'я — на південному сході. У країнах колишнього СРСР зосереджено православ'я, мусульманство, юдаїзм, частково католицизм.

В Азії найбільш розповсюджене мусульманство (іслам) переважно сунітського спрямування, а в Ірані, Ємені, Іраку — шиїтського (понад 100 млн. осіб). За кількістю віруючих найбільшою мусульманською країною є Індонезія. Азія — це континент, де зосереджені буддизм, індуїзм, конфуціанство, синтоїзм; християнство розповсюджене на Філіппінах, у Лівані і на Кіпрі.

В Африці, особливо в її північній частині, а також в Сомалі, панує іслам (суніти), у ПАР переважає протестантство серед білого населення, в Ефіопії — християнство. У більшості країн представлені католики і протестанти, а також місцеві традиційні (примітивні) релігії.

В Австралії серед віруючих переважають протестанти і католики, аборигени — представники примітивних релігій.

На Америку припадає більше половини всіх католиків світу (США, Канада, країни Латинської Америки) і значна частина протестантів (в США 72 млн. протестантів і 52 млн. католиків). Серед протестантів поширені лютерани, баптисти, англіканці, реформатори, пресвітеріанці, методисти, послідовники "армії спасіння", мормони, п'ятидесятники, свідки Ієгови та ін.

В Україні після встановлення незалежності утворилася Українська Православна Церква, відновилася діяльність Греко-Католицької Церкви, відкрилися мечеті та синагоги, інші культові споруди.



5 питання

12. Сільське і міське населення

Розселення — це складний соціально-економічний процес розподілу і перерозподілу населення на території. Його результатом є мережа поселень. Розселення включає розміщення населення, функціональні територіальні взаємозв'язки поселень і міграції.

Виділяють дві категорії населення: міське і сільське. Крім того, залежно від форми господарської діяльності і способу життя, виділяють осіле, напівосіле (напівкочове) і кочове населення.

Осіле населення розміщується в регіонах з розвиненим землеробством, . також у промислових районах. Кочове і напівкочове пов'язане з давніми формами господарства — збиральництвом, полюванням, пасовищним тваринництвом. Осіле сільське населення живе в постійних населених пунктах, не змінюючи місця проживання. Таке населення зайняте сільським господарством, а часто й рибальством.

Кочове сільське населення живе в пустелях, напівпустелях, саванах, у тропічних та екваторіальних лісах (африканські племена, жителі Амазонії). Основна частина кочового сільського населення проживає у великих регіонах сухих степів, напівпустель північної та південної Африки, в Азії (зокрема в Саудівській Аравії, Ірані, Тибеті). Слід зазначити, що кількість кочовиків поступово зменшується, вони розпочинають напівосіле життя у постійних населених пунктах.

Напівкочове населення часто змінює місце проживання. Іноді воно 10- 20 років живе на одному місці, та згодом переселяється на свіжі місця випасу (Сенегал, Гамбія, південь Африки, острови Малайського архіпелагу).

В економічно розвинених країнах існують дві форми сільського розселення: групова і розсіяна (дисперсна). Для першої групи характерні досить великі поселення — села, у поєднанні з хуторами та маєтками великих землевласників (країни Європи і Японія); у дисперсній формі розміщене населення у США, Канаді, Австралії, де орендатори живуть відокремлено на фермах і хуторах.

У ХVІІІ - на початку XIX ст. сільське населення становило від 80 до 90%. У XX ст. кількість сільського населення в розвинених країнах різко зменшилася; у той же час зросло сільське населення у країнах, що розвиваються. Учені прогнозують, що до 2000 р. сільське населення регіонів, що розвиваються, зросте майже на 0,5 млрд. осіб (в Африці, Південній Азії), лише у країнах Південної Америки темпи його приросту сповільняться.

В умовах науково-технічної революції змінюються функції сільського господарства й інших галузей матеріального виробництва (промисловість, інфраструктура) і сфери обслуговування. Зокрема, в Європі зменшується частка сільськогосподарських поселень, більш типовими стають сільські поселення зі змішаними функціями (сільське господарство, промисловість, торгівля, рекреація та ін.). У сільській місцевості поступово зростає кількість "других", або "тимчасових" поселень, що їх міські жителі використовують під час відпусток і уїк-ендів; частково це спеціально збудовані котеджі, частково — будинки, куплені у селян. Головні зміни у функціональній структурі сільських поселень пов'язані з урбанізацією великих територій. Наприклад, урбанізовані зони в районі Парижа, Прованса, Півночі Франції охоплюють 85-95% сільських жителів; найбільш урбанізованим є ареал навколо Паризької агломерації. Тут на площі близько 9 тис. км2 проживає понад 400 тис. сільських жителів; менше 15% цього населення зайнято в сільському господарстві, а більше третини — працює в столиці та її приміській зоні.

Демографічна ситуація в Україні близька до європейської. Кількість сільського населення постійно скорочується (сьогодні це 32% усього населення). Найнижча частка сільського населення в Донбасі та Придніпров'ї (10-13%), найвища — понад 50% — на Поліссі, Поділлі та в карпатських областях. Зараз в Україні близько 30 тис. сіл (57,7% малих, з населенням до 500 осіб, 22,4% — середніх — до 1000 осіб, 19,9% великих — понад 1000 осіб). Більшість сільських поселень виконують сільськогосподарські функції; менша група — це поселення аграрно-індустріального типу. Найбільш поширені групові форми сільських поселень, хутірська система розселення зберігається в Карпатах і є типовою для Гуцульщини.

Кількість сільського населення і темпи його приросту в 1970-2000 роках

Регіон

Сільське населення, млн. осіб

Середньорічні темпи приросту, %

1970.

1990

2000

1970-1975

1980-1985

1985-2000

Африка

273

406

478

2,0

2,0

1,7

Латинська Америка

121

141

152

0,8

0,8

0,8

Північна Америка

67

62

56

-0,2

-0,4

-0,9

Японія

30

21

18

-1,5

-2,0

-1,5

Південна Азія

875

1261

1388

2,0

1,8

1,1

Північна Європа

15

10

9

-1,9

-2,0

-1,6

Південна Європа

56

47

43

-0,5

-0,9

-1,1

Західна Європа

38

29

25

-1,0

-1,6

-1,4

Виникнення міських поселень пов'язане з розвитком ремесел і торгівлі. Поступово зростала частка населення, що не займалася сільськогосподарською працею; вступили в дію чинники, необхідні для виникнення і розвитку міст:

а) перехід до осілого способу життя і утворення надлишків сільськогосподарської продукції у виробників;

б) зростання продуктивності сільського господарства;

в) поява нових видів людської діяльності, зокрема промисловості тощо.

Перші міста виникли в античному Римі, Греції, в регіонах древньої цивілізації в Азії. У середньовіччі на розвиток міст мали вплив торгівля, мануфактурне виробництво. Одні міста розвинулися як центри політичної, релігійної влади, інші — на важливих торговельних шляхах. У середні віки найбільшими містами в Європі були Париж (275 тис. осіб), Мілан, Брюгге (по 125 тис.), Венеція (110 тис.), Генуя, Гренада (по 100 тис.); в Азії виділялися Нанкін (470 тис.), Віджаванагар (350 тис.), Пекін (320 тис.), Кіото (200 тис.); в Африці — Каїр (450 тис.).

Відплив великих мас людей із сільського господарства в промисловість, концентрація виробництва і населення на невеликій території викликали інтенсивний ріст міст. Утворення і розвиток національних держав сприяло виникненню економічних і політичних центрів, особливо столиць, що зосереджували органи влади, управління, економічне життя. Уже на початку XIX ст. в Лондоні було 865 тис. жителів, у Парижі — 550 тис., Неаполі — 430 тис., Відні — 230 тис. осіб. У другій половині XIX ст. процес урбанізації охопив промислово розвинені країни Європи та Північної Америки, а у XX ст. — всі континенти і країни, незалежно від рівня політичного і соціально-економічного розвитку. Міста перетворилися на велетенські осередки з адміністративними, промисловими, розподільчими, науковими та культурними функціями.

Урбанізація, тобто збільшення кількості і величини міст, а також поширення міського способу життя на сільську місцевість, у наш час стала глобальним процесом, що охопив усі регіони земної кулі. Міста розвиваються як населені пункти, що виконують промислові, організаційно-господарські, культурні, адміністративні, транспортні, рекреаційні функції.

Критерії визначення категорії міст повинні відображати чисельність і зайнятість населення, щільність забудови, рівень благоустрою тощо. Але у багатьох країнах єдиним критерієм міст ще вважають чисельність населення. Причому в різних країнах до міст прийнято відносити поселення з різною кількістю жителів. Наприклад, у Мексиці і Венесуелі — це населені пункти, в яких проживає 2,5 тис. жителів, на Кубі — 2 тис., Мадагаскарі — 5 тис., в Ісландії — 200 жителів. У Бразилії, Єгипті, Монголії містами вважають усі адміністративні центри з будь-якою чисельністю жителів. Статистичні органи ООН зробили спробу визнавати містами всі поселення, що мають 20 тис. жителів і більше. Та окремі країни користуються своїми національними критеріями, і тому кількість міського населення в статистиці завищена на 15-20%.

Урбанізовані території займають не більше 1% площі земної суші, але концентрують 45% усього населення Землі; виробляють 80% ВВП, але одночасно дають 80% шкідливих викидів в атмосферу і гідросферу.

У процесі світової урбанізації виділяють три етапи.

Перший етап охоплює XIX ст. і характерний для країн Європи і Північної Америки. Другий етап припадає на першу половину XX ст. і характеризується прискореним зростанням чисельності міського населення (на 510 млн. осіб), розповсюдженням урбанізації у всіх регіонах світу. Третій (друга половина XX ст.) — збільшення темпів зростання міського населення (на 2460 млн. осіб), ріст великих міст, формування міських агломерацій, мегаполісів, урбанізованих районів, перетворення цього процесу в глобальний.

Великими прийнято називати міста чисельністю 100 тис. осіб; також виділяють міста чисельністю 250 та 500 тис. осіб. Особливу увагу утворюють міста — мільйонери: поступово великі міста вбирають у зону свого впливу приміські райони, найближчі малі міста, сільські населені пункти. Складний комплекс великих міст з приміською зоною утворює "агломерацію", котра виступає як форма розселення і як форма територіальної організації господарства. Агломераційні утворення в різних країнах мають різні назви: метрополітенський ареал, метрополітенська зона, урбанізована територія, конурбація. Застосовуються і такі назви, як "Великий Париж", "Великий Лондон". Статистика США вимагає, щоб агломерація мала міське ядро з населенням не менше 50 тис. осіб, у Канаді і Нідерландах — 100 тис. осіб.

Наприкінці XIX ст. (1899 р.) американський учений, автор першого серйозного дослідження з урбанізації світу, А.Вебер назвав першу десятку найбільших міських центрів світу: Лондон — 4,2 млн. осіб, Нью-Йорк — 2,7 млн. осіб, Париж — 2,4 млн. осіб, Кантон (Гуанчжоу) — 1,6 млн., Берлін — 1,6 млн., Відень — 1,3 млн., Токіо — 1,2 млн., Чикаго — 1,1 млн., Філадельфія — 1,1 млн., Санкт-Петербург — 1,0 млн. осіб.

Уже в 1902 р. німецький вчений Т. Вейнреб визначив 13 міст — мільйонерів (причому сім з них були європейськими). За оцінкою демографів ООН, у 1950 р. число їх зросло до 78, а в 1990 р. досягло 330.

Першість у світі за чисельністю жителів, без сумніву, займає Токіо-Иокогама. Та агломерації слід розглядати разом з їх зовнішньою зоною,тобто в межах "фактичного міста". Особливо це стосується агломерацій США, де в умовах дуже розвиненого індивідуального автотранспорту зони безпосереднього тяжіння до великих міст у радіусі досягання 150-160 км. Із цього погляду населення Нью-Йорка зараз перевищує 18 млн. осіб, в Лос-Анджелеській агломерації — 14,5 млн., понад 10 млн. осіб мають Великий Лондон, Великий Париж, Москва, багато-центрова Нижньорейнсько-Рурська агломерація.

У післявоєнний час вражає ріст агломерацій у країнах, що розвиваються. Якщо в 1950 р. тут нараховувалося лише 2/5 усіх агломерацій — мільйонерів світу (31 з 78), то в 1990 р. — уже близько 2/3 (187).

В останні десятиріччя у функціональній структурі великих міських комплексів світу зростає значення послуг і особливо складних, спеціалізованих їх видів: наука, дослідно-конструкторські розробки, фінансово-управлінське, юридичне обслуговування, рекламна, консультативна діяльність тощо. У Великому Нью-Йорку в сфері послуг зайнято 82% всього працюючого населення, у Лос-Анджелесі — 75%, в Чикаго — 76%.

У наш час найбільш складними агломераційними комплексами стали мегаполіси (термін у 50-х застосував географ Жан Готман щодо безперервної смуги міст від Бостона до Вашингтона). По суті, це великі блоки агломерацій, які зливаються у смугах суцільної зави і єдиної інфраструктури. Наприклад, протяжність Північно-Східного мегаполісу США досягає 1000 км., у Західній Європі в мегаполісі Рандстад середня відстань між агломераційними блоками менше 30 км., у мегаполісі Токайдо на східному узбережжі Японії проживає 27 млн. осіб.

Темпи приросту міського населення у країнах, що розвиваються, в 1,7 разу вищі, ніж темпи приросту всього населення цих країн, і в 4,5 разу вищі від темпів урбанізації в економічно розвинених країнах. Слід зазначити, що швидше зростає частка міського населення в Африці і Азії, тобто з тих регіонах, де рівень її все ще низький. Цей тип урбанізації ("міський вибух"), пов'язаний з "виштовхуванням" у міста сільського населення з районів відносного аграрного перенаселення, часто називають "хибною урбанізацією".

В Україні частка міського населення вже в 1970 р. досягла 55% (25,9 млн. осіб). За період 1940-1992 рр. міське населення зросло на 21,3 млн. осіб і становила 35,3 млн. осіб, або 68% усього населення країни. Загальне число міст становить 437 та селищ міського типу — 923 (1992 р.). Найвища питома вага міського населення в індустріальних областях Донбасу і Придніпров'я — 75-90%. Міст — мільйонерів — п'ять (Київ —2,6 млн. осіб, Харків — 1,6 млн., Донецьк — 1,1 млн., Дніпропетровськ — 1,1 млн., Одеса — 1,0 млн. осіб), міських агломерацій — 19. Ці міста є центрами розвитку промисловості, транспорту, науки і культури.

Важливою особливістю сучасного етапу урбанізації є її тісний зв'язок з науково-технічною революцією. З кожним роком у великих мегаполісах зростає антропогенне навантаження на природне середовище. Однак не слід абсолютизувати неминучість різкого погіршення екологічної обстановки на урбанізованих територіях. У багатьох країнах розроблені цільові програми охорони довкілля і зменшення шкідливих викидів у атмосферу, ґрунти та гідросферу (зокрема у США, Канаді, Німеччині, Японії).

6 Питання

11. Міграції населення

На розміщення населення впливають механічні переміщення людей — міграції (з лат. migration — переселення).

За напрямом міграційних потоків їх можна поділити на внутрішні (міжрайонні і внутрішньорайонні) та зовнішні (міждержавні і міжконтинентальні). Відносно конкретної країни зовнішні міграції поділяються на еміграцію (виїзд за межі держави), імміграцію (в'їзд до держави) та рееміграцію (повернення на батьківщину). Люди, що були насильно вивезені, а потім повернулися на батьківщину, називаються репатріантами. За тривалістю міграції бувають сезонними (тимчасовими) та постійними.

Зовнішні міграції бувають такими масовими, що суттєво впливають на розвиток країн і цілих континентів. Наприклад, в епоху Великих географічних відкрить мігранти почали заселення Північної та Південної Америки, а з XVIII ст. — Австралії. В історії США, Канади, Австралії були періоди, коли механічний приріст населення перевищував його природний приріст. У Західній Європі за період 1815-1914 pp. "чиста" еміграція становила 35-40 млн. осіб.

Слід відрізняти примусові та добровільні зовнішні міграції. До Америки примусово ввозилося багато рабів з Африки, а до Австралії англійці відсилали злочинців на заслання.

Причини (провідні мотиви) міграцій бувають різні — економічні та політичні. Економічні причини — це пошук людьми кращих умов життя, працевлаштування, наукової діяльності тощо. Політичні причини міграції пов'язані з дискримінацією певних соціальних груп населення, зі зміною державних кордонів, з війнами, утиском релігійних сект та ін. Іноді міграції людей викликані природними катастрофами (землетруси, виверження вулканів), стихійними лихами (урагани) та ін.

Переселенські (постійні) міграції були спрямовані в першу чергу до тих країн, в яких залишалися неосвоєні території. Великі потоки мігрантів до Америки дали Великобританія, Італія, Німеччина, Іспанія, Франція, Ірландія, країни Скандинавії, Польща, Росія, Україна. У XX ст. посилився потік мігрантів з Китаю, Японії, Південно-Східної Азії до США. У другій половині XX ст. до країн Європи приїхало багато переселенців з Африки, Південно-Західної Азії; до Росії прибули мігранти з КНДР, Китаю, В'єтнаму. Новітня міграція спочатку мала сезонний характер, але поступово африканці, індійці, турки, іранці оселилися в країнах Західної Європи назавжди.

Упродовж століть суттєво змінювалися напрями, причини міграцій; вони відрізняються за своїм обсягом, за складом переселенців. Відомі певні "хвилі" міграцій, пов'язані зі зміною політичної ситуації у світі (Перша і Друга світові війни, локальні війни, дискримінація людей залежно від їх політичних поглядів, виїзд дисидентів), у зв'язку з економічними причинами (виїзд в пошуках робочих місць, освоєння нових земель).

У наш час посилився потік мігрантів з Куби і В'єтнаму до США, з Туреччини, Хорватії, Боснії та Герцеговини до Німеччини; розпочалася еміграція етнічних німців з Росії, Казахстану до Німеччини, росіян — з Азербайджану, Казахстану, Таджикистану, Ічкерії до Росії та ін. У США при оформленні імміграційних віз переваги мають кваліфіковані спеціалісти, наукові працівники, люди рідкісних професій та родичі громадян цієї країни.

Ще одне нове явище останніх років — зростання кількості біженців. Великі внутрішні і зовнішні потоки біженців спостерігаються в багатьох країнах Азії (Афганістан, Індія, Шрі-Ланка, Іран, Ірак, Ізраїль, Ліван), Африки (Ангола, Ефіопія, Чад, Сомалі, ПАР, Уганда), Латинської Америки (Куба, Нікарагуа, Гватемала, Перу, Колумбія). Збільшується потік біженців з республік Центральної Азії (Киргизька Республіка, Таджикистан, Туркменістан), країн Закавказзя — до Росії. Розпад соціалістичної Югославії спричинив міграцію населення з її території до Західної Європи. Отже, у 90-х роках XX ст. територіальні конфлікти, міжнаціональні локальні суперечки, гостра політична боротьба, а інколи й голод породжують нову "хвилю" міграції населення.

У XX ст. в усіх країнах світу активізувалися внутрішні міграції. Це пов'язано з процесами урбанізації, коли з сільської місцевості у міста переселялася значна частина населення. У країнах, що мали великі площі неосвоєних земель, люди переселялися на нові території (освоєння пампи і кампосу в Бразилії, пасовищ в Австралії, цілинних і перелогових земель в Росії та Казахстані).

Зовнішні міграції викликані в основному соціально-економічними причинам. На батьківщину реемігрують українці з Росії, Далекого Сходу, Сибіру, Казахстану. До Криму повертаються депортовані кримські татари.

Спостерігається процес еміграції євреїв до Ізраїлю, США; німців до Німеччини; виїзд певних категорій населення до Росії, Білорусі, Молдови та ін. Згідно з даними Національного інституту стратегічних досліджень, з 1990 р. з України емігрувало 300 тис осіб (переважно єврейської та німецької національностей). За даними цього інституту, щороку в Україну на постійне проживання прибуває близько 300 тис. мігрантів із сусідніх країн.

Міграція сприяє підвищенню мобільності населення України, змінює соціальну структуру населення регіонів і впливає на урбанізаційні процеси.