2. Фінанси феодальної держави.

З розпадом Римської імперії на її території утворились три незалежні держави – Франція, Німеччина, Італія. Кожна з цих країн обрала свій шлях розвитку, але характерним для них було зародження і розвиток феодальних відносин.

Так, Франція у Х ст. представляла країну розвинутого феодалізму, який набув тут найбільш завершених класичних форм. В ХІ ст. продовжується процес розвитку феодальних відносин. Номінально єдине королівство поділялося на численні феодальні володіння. Завершується формування двох основних класів феодального суспільства: сеньйорів (феодалів) і залежних селян. Широке розповсюдження отримала особиста залежність селян. Французькі феодали уже в ХІ ст. перетворились у привілейовану спадкову групу. Сформувалась феодальна ієрархія, що очолювалась королем.

Усі общинні землі (ліси, пасовища, води, дороги тощо), які до Х ст. перебували у спів власності сеньйора і громади, перейшли поступово у виключну власність сеньйора. Весь земельний фонд країни опинився у володінні феодалів. За користування земельними угіддями селяни мусили сплачувати спеціальне мито.

З точки зору фінансової науки завойовані землі й сільськогосподарські угіддя та пов’язані з ними промисли і доходи (лісозаготівля, сіножаті, пасовища, переправи, звірині і рибні лови, соляні копальні) носили назву доменів. Вони , як правило, становили основу державних доходів. Домени частково експлуатувались самою державою, а частково передавалися в оренду або приватне користування особам, з яких, відповідно, стягувалась орендна плата чи господарська десятина.

Іншим загальним доходом держави були регалії – королівські привілеї на одержання певних доходів (судових штрафів, ринкового мита тощо). Тобто, регалії – це форма одержання доходу з тих галузей господарської діяльності держави, які знаходяться на монопольному становищі з повним або частковим усуненням приватної конкуренції. Чіткої різниці між доменами і регаліями майже немає.

Пануючою формою власності у Франції став домен – володіння (частина помістя, вотчини), на якому феодал вів власне господарство. Сукупність володінь короля, на які розповсюджувалась і його політична влада, становив королівський домен. Влада короля в домені зміцнювалась, що сприяло об’єднавчим процесам феодальної роздробленості.

Крім доменів і регалій існували й інші джерела доходів феодальної держави. Так, характерною особливістю аграрного устрою Франції було те, що на відміну від англійських та східноєвропейських землевласників французькі сеньйори не вели власного господарства. Свій домен вони здавали невеликими ділянками землі в оренду селянам за частину врожаю або за фіксовану грошову орендну платню. Для цього укладалась спеціальна орендна угода на строк від одного до десяти і більше років, або на все життя орендаря. Коли ж термін закінчувався, ділянка поверталася у власність сеньйора. Орендна плата була фіксованою і визначалася в угоді.

Панщина, інші феодальні повинності перетворювались на фіксовані грошові платежі. Селянин зобов’язаний був віддати сеньйору податок у грошовому еквіваленті за існуючими на той час ринковими цінами.

Крім сеньйоральних податків, існували й інші, такі, як десятина (поземельний податок). У Франції існувало правило, за яким молодші сини знаних батьків нерідко отримували церковний сан. Завдяки привілеям, які отримала французька церква, призначенням усіх вищих церковних посад опікувався сам король. Їх отримувала французька знать, і мала від цього значний фінансовий зиск. Адже прибутки церкви складалися не тільки від здачі у оренду церковних земель, а ще й від десятини, яка збиралася з усіх селянських господарств у грошовій формі. Церковна десятина була одним з вагомих феодальних податків.

Ще одним прямим податком у Франції була талья. Її стягували не тільки пропорційно до оцінки майна власника, а ще й на засадах кругової поруки. У такий спосіб багатші мусили сплачувати за недоїмки бідніших, у разі відмови ризикуючи конфіскацією власного майна.

Окрім тальї селяни сплачували подушний податок і так звану двадцятину. Дворянство звільнялось від сплати тальї і сплачувало невеличку частину подушної податі.

Якщо дворяни займалися торгівлею або промисловим виробництвом, вони втрачали право на звільнення від сплати податків, а в очах суспільства торгівля і ремесла вважалися заняттями, не гідними дворянина. Цим пояснюється те, що буржуазія купувала дворянські домени і навіть цілі сеньйорії. Однак, нові господарі не вкладали гроші в розвиток виробництва, а лише отримували феодальну ренту.

Крім того, буржуазія купувала державні та муніципальні посади, які були не тільки довічними, але й передавались у спадкове володіння. Це була особлива форма державної позики, за якою відсотки сплачувалися у вигляді жалування. Нерідко купці купували посади для своїх синів. Чиновники були звільнені від сплати податків і навіть отримували дворянські звання за вислугу років на високих державних посадах.

Буржуазія намагалася віддати свої гроші в позику феодалам і державі під отримання сеньйоральної ренти, церковної десятини або державних податків. Більшість цих кредитних операцій становили різноманітні відкупи. Так, заможний сільський господар віддавав свої накопичені гроші власному сеньйору за право протягом певного часу стягувати на свою користь весь прибуток за користування млинами, тобто, перекуповувати млини господаря. Таким же чином діяв і міський буржуа перекуповуючи у свого сеньйора окремі статті прибутку або всі прибутки із сеньйорії і господарюючи як управитель. У церкви можна було відкупити збір десятини. Найвагоміші великі капітали використовувалися для відкупу державних податків, особливо непрямих – акцизів.

Дещо по-іншому формувались феодальні відносини у феодальній Англії. В кінці Х ст. була сформована феодально-ієрархічна вертикаль, яка сприяла становленню прямої васальної залежності всіх феодалів від короля, що було специфічною особливістю Англії. Ця залежність давала можливість монарху мати постійні гарантовані доходи від крупних феодалів-землевласників. З метою обкладання населення грошовими податками і виявлення реальних розмірів володінь і доходів васалів короля був проведений загальний поземельний перепис, що дістав назву «Книга страшного суду». Він закріпив за кожним феодалом його земельні володіння, його місце у системі феодальної ієрархії, і головне: багато вільних селян були записані як кріпаки, що значно погіршувало їх становище.

У ХІІ – ХІІІ ст. в Англії складається система централізованих фінансів. Податки і повинності все більше приймали грошовий характер. Військова служба рицарів уже в ХІІ ст. часто замінялась грошовим внеском. Повинності селян також стали часто заміщатися грошовими платежами. Розвиток товарно-грошових відносин і зростання ринкових зв’язків з континентальною Європою сприяли політичному об’єднанню країни.

Аналізуючи вищевикладене, можна зробити висновок про те, що фінанси феодальної епохи зробили значний крок вперед у своєму розвитку. Основними видатками феодальних держав були витрати на утримання постійної чи найманої армії, її спорядження, побудову військових кораблів, викуп полонених, утримання монаршого двору, витрати на благоустрій: будівництво портів, доріг, храмів іригаційних систем, водогонів, а також на утримання державного апарату.

До основних доходів феодальної держави відносились: надходження від державного майна (доменів); надходження від регалій – монопольного права монарха на окремі промисли і торгівлю; військова здобич, данина із завойованих народів; податкові доходи – податки з мита, поземельний податок тощо. Державні фінанси виступали знаряддям додаткової експлуатації селян, ремісників. Все більшого значення набувають грошові доходи і видатки держави, частина натуральних зборів і повинностей різко скоротилась. Цей процес посилюється з подальшим розвитком товарно-грошових відносин. З виділенням державної скарбниці і повним відокремленням її від власності монарха виникають поняття державних фінансів як сукупності державних видатків, державного бюджету, державного кредиту. Державні фінанси стали потужним важелем первісного накопичення капіталу.