53. Журналіст і безпека держави

Питання контролю національного інформаційного простору завжди було актуальним для кожної держави. За допомогою установ, створених на демократичних засадах, держава контролює національний інформаційний простір та відслідковує зміни в лояльності різних мас-медіа. Коли потік певної інформації оцінюється як «шкідливий», «підривний», або такий, що сприяє «тероризмові», тоді держава в судовому порядку застосовує оптимальні санкції = забороняє трансляцію, накладає штрафи, ізолює від суспілства керівників або журналістів, які зловживають правом на поширення інформації. У виняткових випадках (наприклад, під час війни) державою може створюватися інституція цензури. Створення такої інституції є відкритим і зрозумілим для людей, які живуть в умовах реальної загрози існуванню держави та самовизначенню нації. Цензори офіційно контролюють тексти на стадії підготовки до публікації та вилучають з них посилання на факти, прізвища, назви населених пунктів і події, оприлюднення яких є недоцільним або передчасним, виходячи з логіки війни або надзвичайного стану. Безпеку інформації в Україні гарантує низка законів, зокрема Закони України «Про інформацію», «Про захист інформації в автоматизованих інформаційних системах», «Про державну таємницю». Їх доповнюють укази Президента та постанови Кабінету Міністрів України, які регулюють конкретні напрями діяльності в галузі захисту інформації. На базі відповідних підрозділів Служби безпеки України й Державного комітету України з питань захисту державних таємниць і технічного захисту інформації 1998р було створено Департамент спеціальних телекомунікаційних систем і захисту інформації СБУ, який забезпечує здійсення державної політики у галузі криптографічного й технічного захисту інформації.

54. Втручання у приватне життя.

Збираючи інформацію, журналіст завжди має пам'ятати про права та інтереси інших осіб. Він повинен щоразу вирішувати дилему = що переважає в цьому конкретному випадку — право на отримання інформації чи право на таємницю приватного жіття. При цьому вирішальним чинником є суспільний інтерес до цієї інформації. Особливу тактовність слід виявляти до неповнолітніх. Навіть якщо вони скоїли злочин, не варто зазначати їхніх справжніш прізвищ. Інформуючи про злочин, катастрофи, нещасні випадки, журналіст має співчувати постраждалим і не висвітлювати повну інформацію про них без згоди. Не варто детально описувати самогубства, не можна називати прізвищ людей, які їх скоїли, без згоди родин. Збирання інформації, яке передбачає втручання в приватне життя людини, може бути виправдане лише захистом суспільних інтересів. Згідно з «Рішенням Конституційного Суду України у справі щодо тлумачення статей 3, 23, 31, 47, 48 Закону України «про інформацію» та статті 12 Закону України «Про прокуратуру» забороняється не лише збирання, а й зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її попередньої згоді, крім випадків, визначених законом, і лише в національних інтересах, економічного добробуту, прав та свобод людини. До конфіденційної інформації, зокрема, належать свідчення про особу (освіта, сімейний стан, релігія, стан здоров'я, дата і місце народження, майновий стан та інші персональні дані). Згода на збирання, зберігання, використання і поширення відомостей стосовно недієздатної особи надається членами її сім'ї або законними представниками. У період збирання інформації про нього, кожний дієздатний, член сім'ї або законні представники недієздатного мають право знати, які відомості і з якою метою збираються, як, ким, і з якою метою вони використовуються. Європейська комісія постановила, що розголошення фактів, пов'язаних із фізичним станом, здоров'ям, особистістю людини неприпустиме, винятком можуть вважатися лише ті випадки, коли це робиться для запобігання злочину. Висновок = в будь-якому випадку журналіст повинен займати делікатну позицію щодо прав людей, які стали об'єктом його професійного інтересу. Можна критикувати вчинки людини, якщо вони на те заслоговують, але не можна критикувати саму людину.